18 жовтень 2017

«І ворог сам себе порубав»

Біблійний мотив у фольклорі Південної України

Людмила Іваннікова

У статті простежується еволюція біблійного мотиву про чудесну перемогу над ворогом у літургійних та фольклорних текстах (молитвах, замовляннях, історичних легендах). Походженням своїм він сягає найдавніших часів і зустрічається в книгах Старого Заповіту. Йдеться про подвиги ізраїльських вождів Гедеона, який з трьома сотнями воїнів переміг багатотисячне військо, та Іонафана, сина царя Саула, а також царя Єзекії. В усіх цих випадках перемогу звершує Сам Господь, ізраїльтяни практично не вдаються до жодних бойових дій. Він насилає страх на ворогів, у таборі починається паніка і вороги обертають свої мечі один проти одного. А щоб врятувати Єрусалим, Господь посилає Ангела на допомогу царю Єзекії, який за ніч знищує 185‑тисячне військо ассірійців.

Усі ці мотиви присутні і в «Псалмах Давидових». Найчастіше псалмоспівець прохає Господа покрити його ворогів соромом і безчестям, розвіяти наче порох, послати грізного Ангела на допомогу, щоб він гнав і переслідував їх, повернути меч ворога в його власне серце. Споріднене з цими чудами й чудо врятування Почаївського монастиря, яке сталося 1675 р., під час війни з Туреччиною. Його звершує Божа Мати із сонмом небесних воїнів. У паніці татари стріляють по Богородиці та по Ангелах, але насправді вбивають один одного.

Мотив засліплення очей і розуму ворога, обернення його зброї проти нього самого, паніки, страху і жаху аж до міжусобної брані  ключовий у літургійних текстах ХVІІ–ХVІІІ століть. Ці тексти прочитувались у дні війни. Найповнішим джерелом таких текстів є «Требник» Петра Могили 1646 р. Ця пам’ятка козацької доби відображає історичні реалії того часу. Тоді відбувалися безперервні війни з Османською імперією. По церквах і монастирях щодня відправляли спеціальні молитви. У книзі Петра Могили маємо цілий цикл богослужінь за перемогу над ворогом, на освячення військових кораблів, зброї, знамен. Тексти, що їх супроводжують, апелюють до біблійної історії та старозавітних героїв. Головні прохання – перетворити сміливість ворогів на втечу, страх, жах, паніку, підкорити під ноги православних воїнів, послати  на допомогу грізних Ангелів, які б проганяли, побивали, переслідували ворогів, повернути ворожі мечі в їхні ж серця. А православних воїнів просять зробити сильними, сміливими і непереможними. Головна ідея цих текстів – що не військо перемагає, а Ангел, посланий Богом, що йде попереду війська. Страшними і жахливими для ворогів мали бути й освячені знамена, зброя, військові кораблі. Така картина світу сформована християнською ідеологією. Вона відгукнулася і в фольклорній традиції. Містком між писемною та усною традицією є народна молитва. У молитві, записаній на Херсонщині, владу над ворогами дає воїнові сам Господь, Богородиця, Ангели Божі, деякі святі, а також сонмища демонів, що засліплюють очі ворогам і провокують міжусобну війну.

Замовляння зброї записані на Кубані. Вони перегукуються з легендами про характерництво запорожців, адже побутували в середовищі чорноморських козаків, їх нащадків. Тут переважає міфологічний елемент, використовуються традиційні фольклорні образи-символи. Ці тексти засвідчують, що запорожці дійсно замовляли ворожу зброю і  себе від зброї. Записувач зафіксував і ті магічні дії, що супроводжували ці тексти. Учасниками ритуалу були всі воїни.

Героїчні легенди про запорожців відображають не реальні, а міфологічні події, не дійсне життя козаків, а народні уявлення про них. І якщо в апокрифічних молитвах і замовляннях ще є зв’язок з біблійними текстами, захисниками воїнів виступають небесні сили, то в легендах уся сила присвоюється самим козакам. Християнські символи і персонажі поступово перевтілюються в персонажі та символи героїчного епосу. Ідея божественної перемоги над ворогом трансформується в ідею незнищенності українського війська.

У легендах та переказах, записаних в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. запорозькі козаки виступають уже не стільки історичними, скільки міфологічними героями, – характерниками, чаклунами (галдовниками), справжніми чудотворцями. Через сто років після знищення Січі ідеалізація запорожців досягла свого найвищого апогею. В народній уяві вони ні води, ні вогню не боялися, куля їх не брала, при потребі, могли перекинутись у вовка і долати за ніч великі відстані, перепливти Дніпро на сукні, відвести або затуманити очі ворогам, чабулькнути в кухоль з водою і виринути аж у Херсоні, пройти невидимими через ворожий табір, вполювати будь-якого звіра, замовити рушниці ворогам, нарешті, зробити так, щоб вороже військо стріляло само по собі, щоб ворог сам себе порубав тощо. Останній мотив зацікавив нас не лише у фольклорному, а й в літературному контексті. Цікаво, що його немає в казках, відсутній він і в богатирському епосі. Звідки ж з’явився він в історичному фольклорі?

При дослідженні з’ясувалось, що він стійкий у літургійних текстах ХVІІ–ХVІІІ століть, а походженням своїм сягає найдавніших часів, ІІ–І тисячоліття до нашої ери, й зустрічається в книгах Старого Заповіту. Тож цікаво простежити його еволюцію в літературних та фольклорних текстах.

Вперше ця подія описана в книзі Суддів. У главі 7 йдеться про Гедеона, великого вождя Ізраїлю. За те, що ізраїльтяни навернулися до язичницьких звичаїв, Господь віддав їх на сім років у руки мідіян, амалікітян та інших кочівників. Коли страждання поневоленого народу дійшли до краю, Господь послав Ангела до Гедеона з наказом врятувати Ізраїля від рук мідіян. Натхненний Господом, Гедеон зруйнував жертовник бога Ваала і священне їх дерево, збудував на тому місці вівтар Господній і приніс жертву всепалення. Тоді зібрав 32-тисячне ополчення. Запевнення у перемозі він одержав через знамення: спочатку роса випала на розстелене Гедеоном руно, а вся земля залишилась суха, а згодом – навпаки, руно залишилось сухе (Суд., 6: 36–40) [18, с.249]. Господь наказав Гедеону відіслати додому всіх боягузів, а з 10 тисяч, які залишено й піддано архаїчному випробуванню, вибрано лише 300, які «хлебтали воду язиком як хлебчуть собаки», тобто не ставали на коліна, щоб напитись води. Мідіян же було «як сарани», і верблюдів у них було «як піску на морському березі». Але Господь знову відкриває Гедеону, що вже віддав мідіянський табір їм у руки. Тож Гедеон здійснює нічний напад на численне військо, вороги в метушні вбивають один одного й кидаються врозтіч. Після цієї перемоги Гедеон підіймає на війну всі коліна Ізраїля і, знищивши все військо й чотирьох ватажків мідіян, встановлює мир в Ізраїлі.

За книгою Суддів, чудо перемоги звершує Сам Господь, воїни ж Гедеона взагалі не вдаються до жодних бойових дій: «І розділивши триста чоловік на три загони, дав їм усім сурми та порожні глечики в руки, а в глечиках були каганці. І звелів їм: «Глядіть на мене й робіть так, як я» […] Дістався Гедеон із сотнею своєю до краю табору, і засурмили вони, й порозбивали глечики, що були в руках їхніх. І засурмили три відділи й, розбивши глечики, схопили лівою рукою каганці, а правою сурми й закричали: «За Господа й за Гедеона!» І стали вони кожен на своєму місці навкруги табору. В таборі ж усе заметушилось, закричало та й кинулось тікати. І тоді як ці триста сурмили, Господь обернув у всім таборі мечі кожного проти себе самих, і кинувся табір урозтіч (Суд., 7:15-22) [18, с.250].

Подібне трапилося й під час війни з філістимлянами, про яку розповідається в І книзі пророка Самуїла. Проти ізраїльтян виступило величезне військо – «три тисячі колісниць, шість тисяч кінноти, а піхотинців мов піску на березі морському» (І Сам., 13:5) [18, с.285]. Цар Саул зібрав невелике військо, «щось із шістсот чоловік». А оскільки філістимляни пригнічували їх багато років, то знищили ковальське ремесло, щоб євреї не могли кувати собі зброю. Тож ні в кого з воїнів, яких мали при собі Саул та його син Іонафан, не було ні меча, ні списа, були вони лише в царя та його сина (І Сам., 13:19-23) [18, с.286].

Одного дня Іонафан разом зі своїм зброєносцем вирішив пролізти до табору філістимлян у надії, що Господь дивним чином видасть їх у руки Ізраїля. Так і сталося. «Іонафан став плазувати рачки, руками й ногами, а його зброєноша за ним. І валились вони перед Іонафаном, а його зброєноша добивав їх позад нього» (І Сам., 14:12-14) [18, с.286]. Під час зіткнення Іонафана та зброєносця з філістимлянами загинуло близько 20 чоловік. «Страх обійняв табір, поле навколо і все військо, сторожа й руїнницький загін теж налякались, до того ж і земля затряслася, – і жах Господній найшов на них» (І Сам., 14:15) [18, с.286]. Саулові сторожі помітили, що табір метушиться і розбігається на всі боки. І коли зібралось усе військо Саулове й прийшло на боєвище, то побачило, що філістимляни кидаються з мечем один на одного і замішання дуже велике! «Тим часом, як Саул говорив до священика, тривога в філістимлянському таборі ставала дедалі більшою та більшою […]. Зібралися Саул і все військо, що було при ньому, і як прийшли на боєвище, аж ось кожний із мечем один проти одного – замішання дуже велике!» (І Сам., 14:19-20) [18, с.287]. «Так спас Господь Ізраїля того дня», – каже літописець. Битва була велика, ізраїльтяни гнали та переслідували ворога: «Почувши, що філістимляни повтікали, кинулись навздогінці за ними, побиваючи їх» (І Сам., 14:22) [18, с.287].

Інша історія описана в Другій книзі царів. Йдеться про перемогу царя Єзекії, що царював у Єрусалимі 29 років, був дуже побожним, знищив ідолопоклонство в Юдеї та відновив поклоніння Живому Богу. Він повстав проти ассірійського царя і перестав йому служити та платити податки. Тоді ассірійський цар Санхерів пішов війною на Ізраїля, завоював багато фортець, узяв в облогу Єрусалим та вимагав повної капітуляції. Єзекія звернувся за допомогою до Бога. Ще тієї самої ночі як вони молились, Господь послав з неба Ангела, і він побив 185 тисяч ассірійців. Після того в Юдеї запанував мир. Отже, за наказом Бога, це саме чудо звершує Ангел: «Господь через пророка Ісаію сказав до Єзекії: “Не ввійде він у це місто, стріли́ туди не пустить, не виступить зо щитом проти нього і не насипле проти нього валу”. Я захищу це місто. […]. Тієї ж самої ночі вийшов Ангел Господній і побив у ассірійському таборі 185000, і як повставали рано-вранці – аж ось усі ті лежать трупом мертві» (ІІ, Цар, 19:32-36) [18, с.393].

Всі ці мотиви присутні також у «Псалмах Давидових». Так у псалмі 34 псалмоспівець звертається до Господа, благаючи побороти тих, що борються з ним, покрити їх соромом і безчестям, розвіяти, наче порох, послати грізного Ангела на допомогу: «Візьми зброю Твою і щит і стань на поміч мені. Вийми меч і загороди дорогу тим, що переслідують мене. […] Нехай осоромляться ті, що шукають душу мою. Нехай повернуть назад і покриються безчестям ті, що задумали зло проти мене. Нехай стануть вони як той порох перед вітром і Ангел Господній нехай прожене їх. Нехай дорога їхня буде темна і слизька, і Ангел Господній нехай переслідує їх» (Пс., 34:1-6) [17, с.97-98].

У псалмі 78, де йдеться про зруйнування Єрусалима, псалмоспівець Асаф просить Господа: «Семикратно поверни в серце ворогам нашим наругу їх, якою вони зневажили Тебе, Господи» (Пс., 78:12) [17, с.205].

Мотив повернення меча в серце того, хто з ним прийшов, звучить у 36-му псалмі Давида: «Нечестиві виймають меч свій, готують стріли свої, що повалити убогого і бідного, заколоти тих, що йдуть дорогою правди.

Меч їхній увійде в їхнє ж серце і луки їхні поламаються» (Пс., 36: 14-15) [17, с.103–104].

Відоме також чудо, яке трапилося під час облоги Почаєва турецьким військом 1675 р. Ось як розповідає про це літописець ХVІІ ст.: «Татари тримали в облозі монастир протягом трьох діб, а в ніч на 23 липня збирались напасти і знищити його, оскільки всі споруди були дерев’яні. Ченці молилися усю ніч, а під ранок ігумен Йосиф Добромирський благословив читати акафіст перед чудотворним образом Богородиці. І як тільки зазвучав кондак (початок співу), Богородиця з’явилась над монастирським храмом з численною силою Ангелів, які тримали в руках вогняні мечі. «Спочатку татари сприйняли це за привид і стали пускати стріли в Богородицю і чорноризця, яким був Іов Залізо. […]. Але стріли несподівано стали повертатись назад і вражати тих, котрі їх пускали. Тоді в жахові татари звернулись до полонених християн і питали їх: «Звідки ця Пані і з Нею множество озброєних воїнів?» […] Християни відповідали, що тут в монастирі є ікона Пресвятої Богородиці, і ці чудеса творяться від неї. Тоді від страху неприятелі впали в незвичайне сум’яття. Інші, гадаючи, що це небесні воїни гнались за ними, кинулись убивати їх – і вбивали один одного. Інші в той самий час були потоптані кіньми і таким чином, залишаючи зброю свою, побігли геть від гори Почаївської» [15, с.771–773].

Мотив засліплення очей і розуму ворога, повернення його зброї проти нього самого, його меча в його ж серце, паніки, страху і жаху аж до міжусобної брані – ключовий у літургійних текстах ХVІ–ХVІІІ століть, особливо в тих, які були частиною богослужінь в час нападу чужинців та воєн. Найповнішим джерелом таких текстів був і залишається «Требник» митрополита Петра Могили 1646 р. Це – найвидатніша пам’ятка козацької доби, яка яскраво відображає історичні реалії того часу, зокрема, й безперервні війни з Османською імперією За уявленнями наших пращурів, супостати і варвари, що напали на нас, були не лише ворогами України та всього християнського світу, а й ворогами Самого Бога, тому церковній молитві надавалося особливого значення, про що свідчать і фольклорні джерела, зокрема, українські народні думи, в яких повідомляється, що козаки перед походом «по церквах і монастирях молебні справляли».

Отже, «Требник» Петра Могили, впорядкований на основі старих українських, грецьких, візантійських «Требників», пропонує цілий цикл богослужінь за перемогу над ворогом, за гетьмана, за народ, за воїнів. Це «Вослѣдованіє молебнаго пѣнія къ Господу Богу нашему за царя и за люди, пѣваємаго въ время брани против супостатовъ, находящихъ наны» [20, с.136–157], «Вослѣдованіє молебнаго пѣнія, певаємаго внашествіи варваръ и нахожденіи языковъ» [20, с.158–162], «Чинъ благословенія воднаго судна ратнаго, на сопротивныя отпущаємаго, єдинаго или многихъ и благословєнія воинамъ вних плыти хоящим» [20, с.238–245], «Чинъ освященія воинскаго знаменія єже єсть хоругви и воємъ благословєнія на брань» [20, с.245–254] та «Чинъ благословєнія воинскихъ оружій» [20, с.254–256].

Для текстів, що супроводжували ці богослужіння, характерні апеляції до старозавітної історії – згадки про славетні битви та перемоги Мойсея, Ісуса Навіна, царя Давида, Самсона, Гедеона та інших героїв, над численним ворожим воїнством. Вороги тут уявляються як кровожерні звірі, леви і звірі дикі, вовки хижі, леви молоді, зграя псів, що переслідують правовірних. Головні прохання – перетворити сміливість ворогів на втечу, вселити в серця їх легкодухість, страх, жах і паніку, підкорити під ноги вірних, віддати на потоптання або передати в руки воїнів православних, послати на допомогу Ангелів грізних, які б проганяли, побивали, переслідували ворогів тощо.

Так єктенія до Господа Бога нашого (з молебну за царя і за народ, що співається в час війни) є буквально переспівом Псалма 34, який читається на початку молебну і власне є лейтмотивом усього богослужіння:

«Щоб не віддав нас на розтоптання і розорення ворогам і супостатам нашим, але на втечу всю сміливість їх обернув, і всю силу їх знищив, і під ноги вірних Своїх підкорив, Господеві помолімось;

Щоб соромом і безчестям лиця супротивників переповнились, а серця їх страхом, і жахом, і панікою, і Ангел Господній щоб гнав і побивав їх, Господеві помолімось» [19, с.20].

Цими ж мотивами відзначається і єктенія після третьої пісні канону цього ж молебну:

«Господи Боже наш, сильний і непереможний у битвах, Тебе в поміч ми, недостойні, призиваємо і смиренно молимо: підійми зброю сили Твоєї і щит захисту і визволи; встань на поміч нам і вийми меч гніву Твого і перемоги, оберни його проти тих, що воюють з нами і переслідують нас, і поверни назад з ганьбою тих, що замишляють зло проти нас, підкоряючи їх під ноги вірних Своїх, молимось Тобі, скоро, як милосердний, вислухай і милостиво помилуй;

Господи Боже наш, поглянь з небес і побач, що вороги наші меч підняли і натягнули лук свій, щоб вбивати смиренних і убогих рабів Твоїх, і заколо́ти тих, що Тебе правовірно славлять, і силою Твоєю всемогутньою луки їх сокруши, і меч їх скоро нехай увійде в серця їх, і перемогу на них і подолання рабам Твоїм даруй, молимось Тобі, Всевладний Царю, вислухай і помилуй;

Пошли стріли Твої, Господи, і сум’яття вчини серед ворогів наших, блисни блискавкою і розжени їх» [19, с.23–24].

Подібні прохання до Господа повторюються і в інших текстах, канонах і молитвах: «І як колись Гедеона Ти силою Своєю зміцнив і через нього численні полчища супротивників знищив і на ніщо перетворив […], так і нині христолюбиве воїнство наше […] сміливими, і сильними, і непереможними в битвах зроби, і страшними, і грізними ворогам покажи, щоб, побачивши їх, вороги свою сміливість на втечу перетворили і під ногами вірних Тобі воїнів Ангелом Твоїм гнані і вражені падали» [19, с.35]; «Пошли їм боягузство і страх, і розтопи міцність сили їхньої, нехай захитаються від поразки своєї. Подолай і побий їх мечем тих, що люблять Тебе» [19, с.37]; «А ворогам нашим вклади страх і трепет в серця, і зроби їх слабкодухими та переможеними, і на втечу сміливість їх перетвори, і під ноги вірних Своїх підкори» [19, с.38]; «Оберни на страх і на втечу їх нечестиву і неправедну сміливість, і дай рабам Твоїм у великій силі та мужності переслідувати, і наздогнати їх, і в ім’я Твоє погубити і перемогти їх» [19, с.40]; «Щоб скоро повернув назад і на втечу перетворив сміливість полків безбожних чужинців і на потоптання христоіменитому воїнству під ноги підкорив, Господеві помолімось» [19, с.41]; «Щоб скоро знищив силу і богоборче зухвальство повсталих проти нас нечестивих чужинців, а страх і трепет і жах з легкодухістю в серця їх всадив»; «Щоб послав ярість, гнів, скорботу і Ангелів грізних на христоненависницьких чужинців»; «Щоб стала дорога тих, що напали на нас, темною і слизькою, і Ангел Господній щоб гнав і пригнічував їх, і віддав їх у руки христолюбивих воїнів», – ось головні прохання до Бога, що яскраво відображають картину світу, сформовану в старозавітних текстах і буквально перенесену в богослужбові українські тексти ХVІІ ст. Не військо воює і перемагає, а Ангел Божий, посланий Богом за вірність Йому, який іде попереду війська і побиває та переслідує ворога. І це той самий Ангел, який допоміг Гедеону перемогти мідіян. Тож не випадково чернець Іоан, автор канону до Пресвятої Богородиці, що читається перед загрозою війни, звертається до Неї: «Під захистом Ангела Гедеон колись мадіамські полки посік, тож і нині, Пречистая, народженого Тобою умоли того самого Ангела послати, щоб він варварські полки прогнав і дорешти знищив ворогів, що воюють з нами» [19, с.54].

У молитві за перемогу над ворогами воїнів християнських, що вирушають на війну, згадується ще один Ангел – Ангел смерті, посланий царю Єзекії під час облоги Єрусалима: «Тож як колись послав Ти, Владико, Ангела Свого при Єзекії, царю юдейському та побив єси воїнів Сенахиримових сто вісімдесят і п’ять тисяч, так і нині, о Владико Небесний, пошли Ангела Твого доброго перед воїнами цими […] – нехай убояться ті, що з ненавистю приходять на вірних людей Твоїх, і на втечу перетворяться, і нехай побиті й ногами вірних Твоїх потоптані будуть» [19, с.37].

Саме Ангел Господній розслабляє серця ворогів, вселяє в них зневіру, сум’яття, трепет і страх, жах і паніку, спонукає до втечі, проганяє, побиває, знищує, переслідує їх, віддає в руки наших воїнів, кидає їм під ноги, на потоптання і повне винищення. Той Ангел – добрий і світлий для праведних захисників вітчизни, але грізний і страшний для ворогів: «Ангела світлого пошли їм, а ворогам – страшного і жахливого, щоб зупиняв їх, і проганяв, і серця їх розслабляв, і сміливість їх на втечу перетворив» [19, с.79]; «Нехай повернуться назад і збезчестяться ті, що бажають нам зла, нехай будуть перед лицем вірного Тобі воїнства як порох перед лицем вітру, і Ангел Твій грізний нехай пригнічує і жене їх, щоб потрапили вони в сітку, про яку не знали, і в пастку таємну нехай будуть спіймані, нехай попа́дають під ногами рабів Твоїх і на потоптання воїнам нашим нехай будуть» [19, с.39].

Страшними і жахливими для ворогів мали бути й освячені козацькі клейноди, зброя. Так у молебні на освячення ратного судна́ (чи одного, чи багатьох) звертались до Господа з проханням благословити  це судно́ ратне, а для всіх ворогів страшним і жахливим його зробити [19, с.67], щоб Він в усіх ворогів наших, що на судно́ це (або на су́дна ці) споглядатимуть, сміливість на страх, силу на слабкість і мужність на слабкодухість і на втечу перетворив [19, с.68].

Такою ж «страшною і жахливою для ворогів християнського роду» [19, с.80] мала бути освячена військова хоругва – вже від самого споглядання на неї ворог панічно втікав [19, с.76].

З усього видно, що молебні ці під час воєн одправлялися щодня в монастирях і храмах України, звичайним і масовим явищем було освячення зброї, бойових знамен, кораблів. Всі ці тексти були відомі як реєстровим і запорозьким козакам, так і посполитим, селянам і міщанам, – тож вони не могли не вплинути на свідомість народу, який був глибоко релігійним, і не могли не відгукнутися у фольклорній традиції. Своєрідним містком між писемною і усною традицією виступає народна молитва. Нами виявлено небагато фольклорних текстів такого типу в друкованих джерелах, однак вони досить показові. І найперша серед них – молитва воїна, що йде на війну, записана у Вознесенському на Херсонщині й опублікована Володимиром Ястребовим [10, с.42–43]. У цій молитві владу перемагати ворога дає воїнові сам Господь: «Иисус Христос Своими пречистыми устами глаголет: даю власть сему истинному христианину побеждати и искореняти неприятельскую силу огнем и мечем, копием булатным, каменной (каленой?) стрелою, громом, паки молниею»[10, с.43]. Молитвеник звертається до Божої Матері, Ангелів, Архангелів, Архістратигів, зокрема до Архістратига Михаїла, до Георгія Побідоносця, святого Іллі, Єноха, св. великомучениці Іустинії та преподобних Антонія і Феодосія печерських з проханням покрити його крильми, захистити молитвами, заступити від страху, вогню, меча, зміцнити тіло його міцніше каменю, заліза, сталі, срібла, знищити ворогів, щоб вони згинули і щезли, як порох і попіл од вітру. Однак апофеозом молитви виступають слова: «Господи многомилостивый, услыши моление мое, раба Твоего (имя рек) и сошли тринадесять бесов на помрачение неприятелей моих, сочини между ними брань, да пройду я огонь и реки, неповрежден буду от огня, от меча, от стрелы летящей, от потопа великого» [10, с.43].

У «Молитвослові українського православного воїна» (2014) знаходимо «Молитву того, хто йде на війну», де є таке прохання: «Господи многомилостивий, почуй благання моє, раба Твого (ім’я) і пошли сонмища демонів на затьмарення очей і розуму ворогів наших, вчини між ними міжусобну брань, нехай вони знищать самі себе, а я, раб Твій, перейду вогонь і воду, і не вразливим буду ні від вогню, ні від меча, ні від стріли, що летить на мене, ні від потоплення водного, ні від повітряної зброї, ні від будь-якої небезпеки, що чигає на мене» [11, с.150]. Безсумнівно, що це – перероблена й канонізована народна молитва.

Надзвичайно цікаві тексти замовлянь від кулі, шаблі та будь-якої смертоносної зброї записав на Кубані історик Прокіп Короленко. Певною мірою вони перегукуються з молитвою, зафіксованою В.Ястребовим, а ще більше – із легендами про характерництво запорожців. Ці замовляння чи молитви побутували в середовищі чорноморців у кінці ХІХ ст. і, безперечно, є продовженням усної традиції Запорожжя, що засвідчує навіть мова цих текстів. У першому замовлянні «От пули и шашки», яке воїн повинен був проказати перед битвою, молільник просить Ісуса Христа покрити його своїми ризами «от трех-десяти трех пуль свинцовых, от трех-десяти трех колдунов и от трех-десяти трех колдуниц» [6, с.281]. Як бачимо, тут уже переважає міфологічне начало.

Ще сильніший міфологічний елемент і тісний зв’язок з усною традицією Півдня України  бачимо в наступних замовляннях. Так у замовлянні «От пули и другого смертоносного оружия», призиваючи на допомогу Архістратига Михаїла, молільник використовує традиційні фольклорні образи-символи, якими заклинає ворожі кулі, прагнучи захистити не тільки себе, а й своїх товаришів: «…И святого Архистратига Михаила на помощь призывая, тысящи тысящей неприятелей громом блистанием побивая. Яко не может желтый камень с черного моря на верх вывертати, так не может мене, раба Божіего нарожденного, молитвенного, хрещенного (имя) из семипядной пищали пробиты и ни острым мечем урубиты, тело каменное, жилы медные, сердце пламенное. Порох, земля, свинец, смола, цинь, смола и железо, земля и сохрани меня, Господи, от полка огня, острого меча, и копия, и все православное воинство сие, которое вижу пред очима моими сего дня, приятелей моих. Аминь» [6, с.281].

До головних природних стихій, а також до Архангелів Гавриїла та Михаїла звернене ще одне замовляння: «Дай мне свой святый щит и свою святую копию, твоим святым щитом защитишася [тут явно гра слів. – Л.І.], и твоею святою копиею неприятеля победити» [6, с.282]. Протистояння з ворогом у цьому замовлянні символічно зображено у вигляді протистояння двох стихій: вогню та морозу. Захисту просять у сильнішого з них: «Заспорив жестокий огонь и с лютым морозом, не может один одному покориться, однак мороз бо́льшую силу мае, хоть на яких быстрых риках мосты постила, так же и я, раб Божий, нарожденный, молитвенный, хрещенный (имя) от неприятеля бо́льшую силу маю, персы и грудь свою выставляю» [6, с.282]. Цікаво, що молільник апелює також і до старозавітного силача Самсона: коли буду я на Сіонській горі разом з ним ночувати, тоді буде і ворог на війні з пищалі мечем і копієм серце моє пробивати і кров мою проливати.

Фольклорні тексти засвідчують, що запорожці вміли замовляти ворожі рушниці й гармати, і що характерники (ґалдовники) оберігали своїм замовлянням ціле військо, або загін, або певну групу, що вирушала в похід на ворога. Зафіксовані Прокопом Короленком замовляння доводять, що така традиція справді була, і що вона була досить потужною саме в лоні військової спільноти, якщо збереглася аж до кінця ХІХ ст. Важливим підтвердженням цього є коментарі П.Короленка до текстів замовлянь, в яких повідомляється про обставини виконання та ритуальні дії, якими супроводжувались ці магічні тексти. Так, на останніх словах замовляння «от пули и другого смертоносного оружия», яке проказувалось «при выходе в поход» проти ворога, той, хто замовляє себе і товаришів, повинен був оглянутись кругом себе на воїнів, «и кого увидит, то и те принимают силу заговора от поражения неприятелем» [6, с.281].

Віру в те, що магічна дія замовляння поширюється на всіх, кого може охопити молільник поглядом або іншими способами чуття, засвідчує замовляння «На победу врага»: «Путешествуй, Архангел Михаил, своею непобедимою силою и заступай всех, сколько сила моя возможе заглянуть оком, и умом постигну, духом заслышу, невредим буду неприятелем моим, якоже неврежден царь Давид от Висолона, сына своего»[6, с.182].

У фольклорній традиції сильною була віра в те, що характерниками-галдунами були насамперед кошові отамани, зокрема, великим характерником був Іван Сірко, також Семен Палій та інші ватажки. П.Короленко в коментарі до замовляння «На победу врага» переконує нас, що це не просто народні уявлення про запорожців, а реальний факт зі сфери функціонування субкультурної традиції військової спільноти: «Заговор этот относится более у лицам командующим отдельными частями войск, которые заговаривают от поражения неприятеля не только себя, но и своих подчиненных, которых видят своими глазами»[6, с.282]. В такому випадку всі воїни були учасниками ритуалу: вони оточували молільника, сидячи верхи на конях, і коли він читав слова, звернені до Архангела Михаїла, про захист усіх, кого може бачити оком і чути, все військо повинно було піднятися на стременах і високо підняти військову хоругву.

Неодноразово у фольклорних прозових наративах зустрічається мотив про те, як запорожці замовляють зброю, ловлять руками кулі, ядра, залишаючись неушкодженими. Замовляння «На победу врага» якраз і є тим магічним текстом, який повинен був зупинити ворожі кулі: «Помощію Архангела Михаила и заступлением всех воинов небесных, их именем да поперу неприятелей нашедших, сам невредим буду пулею пушечною, пулею мушкетною, свинцовою, железною, спишевою, серебрянною и всеми припасами воинскими. Бомба, сила пушечная, стой, тебе глаголю Божим повелением запрещаю, стой, стой, стой, Во имя Господа Саваота, не спалы. Да станете неподвижными, як гора каменная не подвижется в веки. Аминь»[6, с.282].

Не дивно, що про подвиги характерників не згадують ні Симеон Мишецький, ні Лука Яценко-Зеленський, які в І половині ХVІІІ ст. тривалий час перебували в Запорозькій Січі й безпосередньо спостерігали й фіксували оповідальну традицію козаків, причому, переважно від членів січової старшини [4; 22]. Мовчить про ці речі й колишній запорожець Микита Леонтійович Корж, оповідання кого записувались на початку ХІХ ст. [21]. Однак уже на кінець ХІХ ст. Яків Новицький та Дмитро Яворницький фіксують величезне багатство легенд і переказів про характерників. І це переконує зайвий раз у тому, що такі легенди відображають не реальні, а міфологічні події, не дійсне життя запорожців, а народні уявлення про цих уже на той час повністю зміфологізованих героїв.

І якщо в апокрифічних молитвах і замовляннях ще є якийсь зв’язок із біблійними текстами, захисниками воїнів виступають старозавітні герої, православні святі, небесні Архістратиги, то в легендах і переказах уся сила і чудотворіння приписується виключно характерникам.

Щоправда, певний зв’язок з християнським світоглядом мають легенди про Семена Палія. В народному уявленні він здобуває силу (рушницю, меч) безпосередньо від Самого Бога (апостола, святого, архангела Гавриїла) за те, що вбив змія (лукавого) або просто  за патріотизм. У легенді, записаній А.Свидницьким, Палій мріє визволити Україну від польських панів і просить допомоги від Господа. Якось він утомився й заснув під дубом. «И снится ему Ангел, будто спрашивает: “Чего ты, Семене, хочешь от Господа Бога?” – “Чтобы Он дал мне меч, – ответил Семен, – и очистил бы этот край от всякой погани”. – “Будет тебе по желанию твоему, Бог дает тебе меч и огонь, и люди прозвут тебя Палием”, – сказал Ангел и отошел». Прокинувшись Семен дійсно відчув у руці меч, тоді подякував Богові й пішов воювати, очищати край [5, с.33].

У тому, що Палій воював «ангельським чином», «знатник був, тіки по-божому» переконують записи Івана Манжури та Пантелеймона Куліша: «А Палій такий лицарь був, що не вольшебством, а ангельським чином воював, – такий, що їздить по чужому війську, – ніхто його й не бачить» [3, с.126].

Логічно, що Семен Палій перемагав ворога силою хресного знамення, яке він застосовував у різних виглядах: перехрещував військо, заряджав навхрест гармати тощо: «То Палій, він як перехресте, то амінь, а як об’їде кругом війська, войська заміша» [1, с.427]; «От і взяв заряжать пушки навхрест: та туди, а та туди, та туди, а та туди. Тепер, каже, стреляйте, то не багато зостанеться. Як ударили ж, то так як билина на пожарищі зостанеться, то так с того війська осталось» [3, с.127].

Часто у фантастичних казках богатир знищує злотворців (змієвих сестер), махнувши шаблею навхрест. Так діють і запорожці: «Нагнали ляхи кравчину і хотіли зарубати, а Петко-братко обернув коня, махнув шаблею – вони самі себе і порубали» [12, с.281]. Тут спостерігаємо контамінацію християнських уявлень з рисами богатирського епосу.

У легенді, записаній Д.Яворницьким у с.Богодар Олександрівського пов. на Катеринославщині від Івана Хотюна Мазепа виявляє Палія за полковою корогвою, на якій зображено хрест: «Хлопче, а піди подивись, чи стоїть на могилі що-небудь? – Стоїть. – А яке воно єсть? – Стоїть як спис. – А яка на ньому муниція, чи біла? – Біла. – А на муниції шо, не хрест? – Хрест! – То Палій, він як перехресте, то амінь, а як об’їде кругом війська, войсько зміша. І правда, як змішались війська, давай самі себе істреблять» [1, с.427].

Отже причиною страху, паніки, самознищення ворожого війська була, як у молитвах ХVІІ ст., освячена корогва з хрестом, поставлена високо на могилі. У більш віддалених від літургійної традиції текстах корогва і хрест зникає, а залишається лише саме ратище, поставлене на могилі, а згодом і воно зникає, залишається лише могила, як сакральний міфологічний локус. Палієві достатньо було виїхати конем на могилу й споглянути на вороже військо. Такий шлях трансформації цих символів: «Виїхав Палій і обставив усе Мазепине військо короговками». Коли слуга повідомив, що «вже Палієві короговки надокола нашого війська стоять», Мазепа випив отруту і загинув. Після цього звершується принизливий акт знищення ворожого війська: «Палій навіть на Мазепу зараду не тратив, казав його військо киями вигнати, то зайняли киями та й погнали [8, с.204]; «Вийшов Палій туди, де б’ються, да й встромив ратище у землю – і військо Мазепине стало само себе бити» [14, с.45]. «Чи довго він там бився, чи ні, вибіг на могилу і пита царя: “Бачиш шведа?” – “Бачу, – каже, – подавсь через гору”. Вибіг тоді Палій на кряж, пита уп’ять: “А тепер бачиш?” – “Бачу, – каже, – один другого черкає шаблями”[12, с.285]. Для чого ж вибігав ватажок на могилу? Чи не для того, щоб, як у вищецитованому замовлянні, окинути оком усе вороже військо? І чи не для того слід було об’їхати конем усе вороже військо, щоб побачити і піддати дії певної магії сло́ва чи ду́мки?

Поставлене на могилі ратище оберігає запорожців від орди (цього значення могло воно набути від віхи, яку справді ставили на могилі й запалювали при наближенні орди, щоб передати звістку в навколишні села), знищує її, рятує від погоні. «Палій сів на коня да об’їхав кругом Мазепине військо, да як поставив оттак ратище, то їм здалося, шо то ліс стоїть. От вони і почали їхати через той ліс, схиляючись, а Палієві козаки давай рубать їм голови» [3, с.116]; «Їх мало, а ляхів богато, то це, гляди, і біжить погоня. Вони постромляють ратища в землю, поставлять коней хвостами до хвостів, а самі всередину і поховаються. Гоняться ляхи і кричать: “Рембай главу!”Добіжать до їх, і покажетця їм ліс; вони тоді і повертають коней назад» [12, с.263]; «Оце як хочеться їм спочить серед степу, то вони поставлять коней хвостами до хвостів, постромляють між ними ратища і давай в карти грать. Де візьмуться ляхи верхами та до їх: “Рембай главу! Рембай главу!”Добіжать до запорожців та й обминуть: їм покажеться дубовий байрак» [12, с.270]. «Забіжать в татарську землю, поприпинають коней на прикорні, повтикають ратища на могили та й сплять. Дожде ночі орда – і ну підкрадаться до їх. Підійде до могили – а перед нею де й візьметься великий, великий та густий ліс. Вона до лісу – а потім і к бісу!.. [12, с.250].

В міру того, як усні наративи втрачали зв’язок з літературними християнськими першоджерелами, з’являлися в них звичні  для героїчного епосу мотиви фантастичних казок, які реальну історичну особу перетворюють на міфологічного героя, і традиційна для цього жанру мотивація вчинків персонажів. Цікавим у цьому плані здається нам об’їзд ворожого війська, раз або тричі, який призводить до його самознищення. На перший погляд здається, що це є те магічне коло, до якого вдаються герої казок і легенд, щоб уберегти себе (злотворець не може його переступити). Однак тут навпаки: гинуть ті, хто потрапляє в це магічне коло. Тож це спонукає нас знову звернутись до текстів Старого Заповіту. Зокрема, в книзі Ісуса Навіна йдеться про завоювання землі Ханаанської (Палестини), що відбулося в часи панування фараона Рамзаса. Нас цікавить глава про облогу та падіння її столиці, міста Єрихон. «Єрихон зачинився і замкнувся перед синами Ізраїля; ніхто не виходив, ані не входив до нього. І сказав Господь Ісусові: “Ось даю тобі в руки Єрихон і його царя та його сильних войовників. Ви всі, здатні до війни, обійдете навкруги міста один раз; і так робитимете шість днів. Сім священників нехай несуть перед кивотом сім сурем з баранячого рогу, а дня сьомого обійдете сім разів навкруги міста, й нехай священики засурмлять. Як же засурмлять в баранячий ріг, то ввесь люд, як тільки почує знак трубний, хай кликне сильним окликом, і мури міста впадуть на землю, і народ увійде до нього там, де хто стояв”» (Ісус, 6:1-5) [18, с.220]. і коли священники, військо та народ обійшли з Кіотом Господнім навколо міста, сьомого дня впали мури Єрихону, ізраїльтяни захопили його і знищили вістрям меча все що було в ньому, від людей до тварин (Ісус, 6: 20–21) [18, с.221].

У легендах про Семена Палія переплелися два біблійні мотиви: наслідком того, що герой об’їжджає навколо ворожого війська, воно підпадає страхові, панічній втечі або міжусобній битві: «Та вже як приблизився Палій дуже близько до війська, став, а потім помалу взяв та й об’їхав усе лядське військо в усе собі всміхаючись. Тілько шо він об’їхав те військо, баче Мазепа, шо його ляхи начебто з глузду зсунулись: взяли та й почали друг друга бить та один в одного стріляти, та так до останнього чоловіка і перебили самі себе» [16, арк.9]; «Скоро забачив Мазепенкову ватагу, зараз узяв та й об’їхав її кругом. Як об’їхав, то козаки Мазепенкові мов подуріли і стали один одного колоть да рубать» [3, с.120]; «Не сокіл літає, а Палій Семен гуляє. Коли об’їхав уже кругом твоє військо тричі. Тікай хоч ти, поки живий, то може вискочиш!» Вискочив Мазепа з палатки, коли подивився – аж його військо само себе рубає, нівечить» [13, арк.5].

 В міру того, як історичні легенди віддалялися від реальної дійсності, а їх герої – від своїх прототипів, фольклорна традиція щедро наповнювала їх усіма своїми поетичними засобами, придбаними нею впродовж багатьох віків, – це й казкові мотиви, і риси богатирського епосу, і елементи міфологічних легенд та навіть демонології. Так запорожець (Іван Сірко, Семен Палій, інші ватажки) стає богатирем, невразливим до куль, що може встрелити не лише будь-якого звіра, птаха, а навіть у миску (чарку, склянку, шматок м’яса на тарілці) своєму ворогові, напускає ману на ворогів, ловить кулі в заполи сорочки а ядра – руками, перекидається вовком (хортом, собакою), щоб пробратися у ворожий табір. Все це знаходимо в легендах, записаних на Півдні України Іваном Манжурою, Яковом Новицьким, Дмитром Яворницьким та ін. У будь-якому випадку такі дії призводять до знищення ворожого війська: «Та як взяв стрілу, як пустив – а вона прямо у борщ Мазепі. “Е, тікаймо, – каже, – бо вже старий собака тут!”Військо ж лягло, а вони, кажуть, десь аж у Турцію подались та там один одного й порізали» [9, с.612]; «Та зарядив срібною кулею ружжо, як стрелне, а Мазепа з Карлом саме обідали, а та куля прямо їм в полумисок і впала та і закипіла кров’ю. “Е, – каже Мазепа, – вже Палій на волі!”Та як кинулись тікать, та сами себе і порубали» [8, с.205]; «Генерал той як крикне: “Пали!”Стали вони палить, – та не по чорногорах, а самі по собі – і вилягли як снопи» [12, с.246]; «Тут же він поробив шведові увесь порох його пилом, на все військо вороже напустив великий туман, а потім того вивів угору три великі огненні стовпи і нагнав на шведа та на Мазепу такий страх, що вони покинули все своє добро та давай швидче тікать» [7, с.222].

Чим сильнішим ставав культ козака-характерника в уявленні мешканців Степової України, тим міцніше утверджувалась у фольклорних наративах ідея нездоланності і незнищенності всього запорозького війська. Над воїном-характерником не владна ніяка сила: він, подібно до  руського богатиря, залишається невразливим до будь-якої зброї, а подібно до старозавітного героя, повертає кулі, що летять в його серце, назад тим, хто їх вистрілив: «На війні його не брала ніяка куля. Ворожі кулі, було, всю одежу йому проб’ють, а він хоч би тобі що: стоїть, мов би то й не на нього. Витягне з одежі кулю та й кине її геть од себе» [7, с.221]; «Як зійдеться битись, то начнуть стриляти, а він розхрістаїться, розстягне на собі сорочку, та кулі йому в пазуху, в пазуху, наче пчоли в улік» [8, с.201]; «Вони до орудія, тут бах! бах! із орудія – а воно тільки псс! – вода! А запорожці понаставляли поли, беруть тії ядра й кулі та їм кидають» [2, с.591]; «Як стало військо протів запорожців, а характерники і вийшли. «Ну, – кажуть, – здаваться не будемо: бийте!» Москалі за ружжя та всі зразу клаць! клаць! клаць! – а вони і не палять. Глянули – аж порох мокрий… «Ну, кажуть, – вас, мабуть, і чортяка не звоює!» [12, с.246]; «Оце випале Нечоса з пушки, а вони позбирають запас, понакладають його на вози та йому назад і везуть […] Або нахапають у жмені бомб, розмахають-розмахають та назад і пошпурляють» [1, с.330].

Отже, в героїчних легендах про запорожців, записаних на Півдні України, домінують інтегровані в українську фольклорну традицію біблійні мотиви, що втілюють ідею нездоланності українського війська та загибелі ворога від меча, з яким він прийшов на нашу землю.

 

Література:

1. Еварницький Д.І. (Яворницький Д.І.) Запорожжя в залишках старовини і переказах народу. Ч.1; Ч.2 / упоряд., передм. М.М.Олійник-Шубравської; худож. оформл. О.В.Коваля. – К.: Веселка, 1993. 

2. Ефименко П. Откуда взялись запорожцы / П.Ефименко // Киевская старина. – 1882. – Т.4. – Кн.12.

3. Записки о Южной Руси. Издал П.Кулиш. Том первый. – Спб., 1856.

4. История о козаках запорожских как из древних лет зачинались, и откуда свое происхождение имеют, и в каком состоянии сейчас пребывают. – М.: В университетской типографии, 1847.

5. Каллаш В.В. Палий и Мазепа в народной поэзии (из ІІ книги «Этнографического обозрения»). – М., 1889. 

6. Короленко П.П. Черноморские заговоры / П.П.Короленко // Сборник Харьковского историко-филологического общества. – 1892. – Т.4. 

7. Легенди  та перекази / упорядкув., примітки А.Л.Іоаніді; вст. ст.О.І.Дея. – К.: Наук. думка, 1985.

8. Малорусские народные предания и рассказы. Свод Михаила Драгоманова. Издание Юго-Западного Отдела ИРГО. – К., 1876.

9. Манжура И.И. Легенда и три песни о Семене Палие / И.Манжура // Киевская старина. – 1882. – Т.1. – Кн.3. 

10. Материалы по этнографии Новороссийского края, собранные в Елисаветградском и Александрийском уездах Херсонской губернии В.Н.Ястребовым. – Одесса, 1894.

11. Молитвослов українського православного воїна: Видання комітету УАПЦ по зв’язку із Збройними Силами України та силовими структурами. – К.: Св. Покровська Подільська громада УАПЦ, 2014.

12. Новицький Я.П. Твори в 5-ти томах. Том 2 / упорядкув., передмова, примітки Л.В.Іваннікової. – Запоріжжя: ППАА «Тандем», 2007. 

13. Палій і Мазепа. Записав П.Д.Мартинович 1882 р. в м.Костянтинограді Полтавської губ. // Архівні наукові фонди рукописів і фонозаписів ІМФЕ НАН України. – Ф.11-4, од.зб.586, арк.4-6.

14. Політичні пісні українського народу ХVІІІ – ХІХ ст. з увагами М.Драгоманова. Частина перша. Розділ другий. – Женева: Печатня «Громади», 1885.

 15. Празднество в честь Почаевской иконы Божьей Матери // Святитель Димитрий Ростовский. Жития святых. На русском языке изложенные по руководству Четьих-Миней св.Димитрия Ростовского. – Кн.11. – Июль. – К.: Издательство Киево-Печерской Лавры, 1999.

16. Про Семена Палія і Мазепу. Записав Р.М. Л…ко в с.Требиновка Єлисаветградського пов. Херсонської губ. в кінці ХІХ ст. // ІРНБУВ, ф.ІІ, од. зб.3502, арк.9–9 зв.

17. Псалтир. – К.: Видавничий відділ Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2001.

18. Святе Письмо Старого та Нового Завіту: повний переклад, здійснений за оригінальними єврейськими, арамійськими та грецькими текстами. – [Б.м.] – 1991. 

19. Святитель Петро Могила. Молитви в час війни: Переклад із церковно-слов’ян., упорядкув., передм., коментарі: Людмила Іваннікова; ред. прот. Юрій Мицик. – К., 2014. – Серія: Пам’ятки української православної богословської думки, ХVІІ ст.; т.3.

20. Требник митрополита Петра Могили. Київ, 1646. Репринтне видання. – К.: Інформаційно-видавничий центр Української Православної Церкви, 2011. – Т. 1, 2.

21. Устное повествование бывшего запорожца, жителя Екатеринославской губернии и уезда, селения Михайловки, Никиты Леонтьевича Коржа. – Одесса, 1841. 

22. Эварницкий Д.И. Две поездки в Запорожскую Сечь Яценка-Зеленского, монаха Полтавского монастыря, в 1750–1751 г. / Д.И.Эварницкий. – Екатеринослав, 1915.