18 жовтень 2017

Богослужбова мова

Людмила ІВАННІКОВА,

кандидат філологічних наук

 

УКРАЇНСЬКА БОГОСЛУЖБОВА МОВА

ЧОМУ УКРАЇНСЬКА МОВА НЕ СТАЛА МОВОЮ ЦЕРКВИ В XVI—XVII СТОЛІТТЯХ?

ПАМ’ЯТКИ НАШОЇ ДУХОВНОСТІ (УКРАЇНСЬКА ЛІТУРГІЙНА КНИГА XVI—XVIII ст.)

УКРАЇНСЬКА БОГОСЛУЖБОВА МОВА В ДІАСПОРІ: НЕПЕРЕРВНІСТЬ ТРАДИЦІЇ

 

 

УКРАЇНСЬКА БОГОСЛУЖБОВА МОВА

Перші переклади Святого Письма та богослужбових книг на українську мову здійснювалися вже всередині XVI ст. Одначе в лоні Української Православної Церкви відразу розпочалася дискусія між прихильниками “старої” словенороської (церковнослов’янської) мови та української, що звела нанівець процес розвитку нової богослужбової мови, яка так і не стала тоді мовою Церкви. В результаті підпорядкування Київської Митрополії Московському Патріархатові боротьба проти української мови в Церкві стала ще жорстокішою і врешті-решт завершилась указом Петра І від 5 жовтня 1720 р., який заборонив видання будь-яких українських книг, у тому числі й церковних. Всі книги повинні були узгоджуватися з тогочасними московськими виданнями.

Цим сумнозвісним імперським указом на півтора століття було затримано розвиток української богослужбової мови. Аж у другій половині ХІХ ст. знову взявся за цю справу видатний український фізик, винахідник і громадський діяч, доцент Віленського та професор Празького університетів Іван Пулюй (1845—1918). Іван Пулюй закінчив теологічний факультет Віленського університету, володів п’ятнадцятьма мовами, зокрема й грецькою та старогебрейською, з якої переклав Псалтир. Відомий він і як перший, разом з П. О. Кулішем та І. С. Нечуєм-Левицьким, перекладач Біблії на українську мову (1903 р.).

1871 р. у Відні громадським коштом був виданий “Молитовник для руського народу” в перекладі Івана Пулюя. Це — найперший в історії нашої Церкви український молитовник, досить великий за обсягом, що вміщує розділи “Молитви щоденні”, “Молитви ранні”, “Всякі молитви”, “Молитви під час Служби Божої”, “Молитви до Сповіді” і “Молитви по Сповіді”, “Молитви до Св. Причастя” і “Молитви по Св. Причастю”, “Молитви вечірні”, “Приготовленнє до Сповіді”, “Акафісти” (акафісти до Ісуса Христа, до Пресвятої Богородиці, до свт. Миколая, Парак лис і канони до Пресв. Богородиці), Службу Божу (слов’янською мовою), віршовані псалми, пісні й колядки, календар, Пасхалію. Книга перевидана 1997 р. в Києві у в-ві “Рада” за загальною редакцією професора Василя Шендеровського.

Звичайно, автор не подає повного православного молитовного правила, а, судячи з усього, переклад здійснено за греко-католицькими першоджерелами. Однак ця праця зробила основну канву для розвитку української богослужбової мови ХХ ст. Щоправда, мова цих молитов насичена галицькими діалектизмами, розмовною лексикою, іноді автор довільно, навіть описово передає зміст молитви (див. наприклад молитву “Пресвятая Владичице моя Богородице” на ст. 39). Трапляється й довільне трактування деяких богословських понять (приміром, “сокрушеніє” і “умиленіє” як розкаяння). Та все ж мова Івана Пулюя надзвичайно поетична, розчулена, хоча й незвична для сучасного віруючого.

З відродженням Української Автокефальної Православної Церкви в Києві (1919) запроваджено було Службу Божу (Літургію) в українських перекладах, здійснених Всеукраїнською Церковною Радою, зокрема митрополитом Василем Липківським (1864—1938), який 1919 р. відправив у Микільському соборі в Києві першу Літургію українською мовою, за що РПЦ позбавила його священного сану. В. Липківський відомий як видатний проповідник і перекладач богослужбових текстів на українську мову. Більшість його праць загинула під час переслідувань.

Свій внесок в українські переклади зробив і перший помічник митрополита, видатний діяч УАПЦ Володимир Чехівський (1876—193?). Ці поважні діячі за участю академіків Сергія Єфремова, Агафангела Кримського та ін. переклали 1921 р. “Служебник” і “Требник”. Цими перекладами користувалась УАПЦ в Україні до 1930 р. (а частково й в еміграції, користуються ними і дотепер).

При УАПЦ в 20-х роках ХХ ст. було створено Комісію з перекладу богослужбових книг, яку очолив архієпископ Нестор Шараївський (1863—1929). До складу Комісії входили такі видатні особистості, як Іван Огієнко (1882—1972), згодом митрополит Іларіон, перекладач Біблії та численних богослужбових книг; Іосиф Оксіюк (1894—?), архієпископ Лубенський і Полтавський УАПЦ, доцент Кам’янець-Подільського державного університету, перекладач богослужбових книг; Іван Власовський, Іван Гаращенко (1881—1952) — церковний і громадський діяч, заступник Голови ВПЦР в Києві, який у 20-х роках увесь свій маєток віддав на фінансування перекладу та видання богослужбових книг. Більшість із них (як видно з датування) прийняли мученицьку смерть у сталінських концтаборах і нині канонізовані Собором УАПЦ як новомученики та ісповідники українські.

Серед перекладів, виданих Всеукраїнською Православною Церковною Радою, слід відзначити “Часловець (Скорочений для вжитку)”. (К., 1921 (ІІ вид. — 1925)), “Святкову й загальну мінею українською мовою” (К. 1927), перекладену і впорядковану Нестором Шараївським (перевидана 1970 р. в Канаді студентами богословського факультету колегії св. Андрея в Вінніпегу з благословення Митрополита Іларіона); “Служби Божі в Страсний четвер, п’ятницю, суботу й на Великдень” (К. 1927); “Свята Служба Божа” (К. 1922), — служебник, перекладений Іваном Огієнком. Звичайно, при таких інтелектуальних силах, як І. Огієнко, В. Липківський, І. Оксіюк, С. Єфремов, А. Кримськй, справа перекладу була поставлена на такий високий науковий рівень, що, зробивши незначні стилістичні та правописно-нормативні правки, відповідно до сучасного правопису та словникової практики, цими перекладами УАПЦ користується і тепер. Справді, якщо порівняти пізніші (та й сучасні) видання молитовників, то виявиться, що вже в 20-х роках були вироблені основні стильові норми богослужбової мови, які поступово удосконалювались, позбавляючись примітивної буденності, однак у текстах основних молитов мало розбіжностей, — звичними є для нас “Богородице Діво”, “Достойно є”, начальні молитви, Символ Віри та ін.

Ці книги стали унікальними пам’ятками української богослужбової мови 20-х років, а вона надзвичайно цікава і своєрідна — образна, піднесена, хоча, подібно до мови І. Пулюя, глибоко стоїть на народній основі (часто вживані такі характерні для народної поезії слова як “шати”, “покої” (замість “ризи”, “світлиця”), вислови типу “Господи, до Тебе я взиваю — вислухай мене!”). Ця надзвичайно зворушлива мова, в якій втілилась українська народна душа, філософія сільського чоловіка, котрий щойно підняв очі від землі та розмірковує про божественне з усією притаманною його поезії чистотою, лагідністю, емоційністю та піднесеним настроєм. Таким піднесено-радісним є, приміром, переклад стихир Пасхи, який досі не перевершений: “Воскресіння день! Просвітімось урочистим святом! І один одного обнімімо! Назвім братами і тих, що ненавидять нас! Все простімо задля воскресіння!”. Нехай автори десь відступили від канонічного тексту, — але ж як точно й красиво передали вони настрій молитов, пасхальну радість, закладену в словах і мелодії стихир!

Звичайно, молитва, канон, акафіст — це не лише духовний твір, це насамперед давня прекрасна поезія, яка вимагає такого ж поетичного відчуття та переосмислення її образів і символів, тут важливо не стільки адекватний переклад, скільки вдало знайдений асоціативний образ, що точно передає стан душі молільника.

Слід зважити також і на те, в яких складних умовах творились перші українські переклади — мученицькою кров’ю освячені ці тексти! Тож чи варто докоряти видавцям, які зауважують: “З огляду на тяжкі сучасні умови друку “Часловець” друкується в скороченому вигляді”. Або: “Часто за відсутністю цієї богослужбової книги зворушливі відправи Страсного тижня в багатьох парафіях цілком пропускаються або відправляються не згідно з уставом, чим поменшується велич цих святих днів. Тому, щоб уникнути цього, Українська Православна Церковна Рада, незважаючи на свої вбогі засоби, випускає цю книгу”. “Помоліться, отці й братіє, за мене, грішного, що насмілився взяти на себе надсильний труд перекласти на рідну мову цю богослужбову, книгу та покрийте любов’ю своєю і виправте помилки, які найдете в ній”, — звертається архієпископ Нестор Шараївський до читачів “Святкової мінеї”.

Справжнім взірцем церковної богослужбової мови є переклад “Великого покаянного Канону св. Андрея Крітського”, здійснений приблизно 1927—1928 рр. архієпископом Лубенським Іосифом Оксіюком. Його вживала УАПЦ в Україні й на чужині в передруках на циклостилі. УПЦР вперше видала його 1963 року в Чикаго з власноручного рукопису архієпископа Іосифа. У передмові видавці закликають “всіх пастирів та братів і сестер — побожних вірних УАПЦ користуватися цією книгою в храмах і вдома, згадуючи в своїх молитвах і відірваного від рідної Церкви арх. Іосифа, що виконав цей переклад з властивою йому богонатхненністю і глибокою побожністю”. Переклад цей і досі використовується в богослужінні без змін.

Справжньою реліквією УАПЦ є перевиданий там само і того ж 1963 р. “Требник”, підготовлений до друку УПЦР в Києві 1919 р. — перший український Требник, що вміщує найосновніші богослужіння рідною мовою. Видавнича комісія УАПЦ в Чикаго зробила лише незначні додатки в деяких чинах, узгодила редакції текстів і додала чини й молитви, яких не було в першому виданні, взявши їх з видання ВПЦР “Додатковий требник” (К. 1922). З цього видання в нинішній богослужбовій практиці використовуються лише деякі піснеспіви з чину похорону (”Непорочні”).

Зазнаючи постійних переслідувань протягом усієї своєї історії, УАПЦ піклувалася насамперед про те, щоб мати можливість відправляти українською мовою хоча б основні богослужіння, — на це були кинуті нечисленні інтелектуальні сили, які в скорому часі розпорошені були по засланнях та еміграції. У зв’язку з цим келейному правилу приділялась мала увага, і якщо й складалися короткі молитовники, то, очевидно, це були витяги з богослужінь, а спеціально молитвослова ніхто не перекладав. Типовим у цьому плані є молитовник “Добрий пастир” (перевиданий у Вінніпегу 1952 р.). тут подані перші (після І. Пулюя) неперевершені досі переклади акафістів до Господа нашого Ісуса Христа, Пресвятої Богородиці, свт. Миколая, здійснені Іваном Огієнком, шестипсалмія, перша, 20-х років, українська Літургія. Мова його також наповнена численними діалектними словоформами, близька до розмовно-народної (”слабостей” замість “недуг”, “заховай мене” замість “збережи”, “щасливий чоловік” замість “блажен муж”, “спасіння в небі” замість “осанна в вишні” тощо). Звичайно, Церква давно вже відмовилась від таких новотворів, замінивши їх усталеними старослов’янськими формами, які зберігають той піднесений урочистий стиль мови, котрого вимагає молитва і богослужіння. Мова молитовників 20-х років — це початковий етап творення нової богослужбової мови, який вона перейшла успішно, ставши на вищий щабель свого розвитку; цей наріжний камінь, покладений видатними подвижниками, став її основою.

 

 

ЧОМУ УКРАЇНСЬКА МОВА НЕ СТАЛА МОВОЮ ЦЕРКВИ В XVI—XVII СТОЛІТТЯХ?

Кондак свята П’ятдесятниці гласить: “Коли Всевишній зійшов і мови змішав, то поділив народи, коли ж огненні язики роздав, то покликав усіх до єдності, щоб ми однодушно славили Всесвятого Духа”. Цим підкреслюється, що різноманітність мов і народів не може стати перешкодою до єдності Церкви, бо єдність Церкви не в тому, щоб усі молились однією мовою, а в тому, щоб молитися різними мовами, славлячи Єдиного в Тройці Бога. Саме тому й апостоли одержали дар Духа Святого говорити всіма мовами, і Той же Дух Святий, безперечно, керував і рівноапостольними Кирилом та Мефодієм, котрі ще в IX ст. переклали Святе Письмо та богослужбові книги на рідну їм староболгарську мову, яку ще називають церковнослов’янською і яка й досі вживається в більшості Православних Церков слов’янських народів. Однак у кожного з них (в тому числі й в українців) зазнавала вона впливу місцевих мов.

Як стверджують науковці (І. Огієнко, В. Русанівський та ін.) в Україні вже в XIV ст. ця мова фонетично зукраїнізувалася, однак лексично, і особливо синтаксично незмінна, залишалася вона далекою від живої народної мови. Саме тому вже в XV ст. постало питання перекладу Священного Писання та богослужбової літератури українською мовою.

Академік С. Єфремов у “Історії українського письменства” зазначає: “Ще в кінці XIV ст. в церковних книгах з’являються приписки, витлумачення “простою мовою” церковнослов’янського тексту, що був, як видно, не зовсім зрозумілий читачам”. Цю думку продовжує академік В. Русанівський в “Історії української літературної мови”: “В XVI ст. у Західній Русі легше було знайти людину, яка знала латинську і грецьку мови, аніж церковнослов’янську. Занепад церковнослов’янської мови продовжувався до кінця XVI ст.” Тож не дивно, що в XVI ст. виникло багато перекладів, переробок “для ліпшого розуміння люду християнського” проповідей, учительних Євангелій тощо. Слід назвати переклади Ходкевича (1569), Василя Тяпинського (1580), Валентина Негалевського (1581)… Найдавніша і найзнаменитіша з них — Пересопницька Євангелія (1556—1561) — написана була гарною народною мовою: “Небо і земля переминуть, а слово Моє не переминеть! А о оном то дні і годині ніхто не відаєть, — ні Ангели, котрії суть в небі, ні Син, єдно Сам Отець”… Житомирська Євангелія (варіант Пересопницької) має в основі своєї мови український народний синтаксис, морфологію, лексику (“молітесь”, “буду любить”, “стоячи”, “нехай оглядаю”, “аби стерегли”).

“З цього вже видно, — продовжує С. Єфремов, — що всі ті численні переклади й переробки Євангелії постали насамперед із суто практичної потреби — дати зрозумілий народові виклад християнської науки”. Підтвердження цієї думки — слова решетилівського священика Семена Могили, що прагнув подати “Науку Християньскую” (1670) “простою мовою і діялектом”, “бо не для реторів ані для филозофів, ані для астрогіогів Христос науку Свою дав”.

Професор І. Огієнко в “Історії української літературної мови” зазначає, що вже в XIV—XVI ст. вимова богослужбового тексту була українська і пам’ятки того часу мають істотні українські ознаки (приклад тому — досліджені мною “Служебник” 1519 р. та “Молитвослов” 1536 р. — Л. І.)

У половині XVI ст. жива народна мова стає мовою Церкви, Святого Письма, богословської літератури й науки.

Але в цей час у лоні Української Православної Церкви розпочинається дискусія, подібна до нинішньої, яка не тільки загальмувала процес створення української богослужбової мови, а фактично звела його нанівець рухами найвидатніших представників українського духовенства.

Як стверджує І. Огієнко, проти живої народної мови в богослужбових книгах виступив друкар Іван Федорович, свідомо вносячи в перші українські друки московські наголоси (див. Львівський Апостол 1574 р., Острозьку Біблію 1581 та ін.). Що українська проста мова й мова церковна ні до чого не здатні, доводив 1577 р. відомий польський полеміст і проповідник Петро Скарга. Та найжорстокіше виступив проти неї видатний український письменник Іван Вишенський (1550—1620). Істинний захисник Православ’я, він палко відстоював церковнослов’янську мову, як знаряддя святості, вважав усі переклади від лукавого, від його злоби на слов’янську мову, як найулюбленішу мову Господа. Ось як він пояснював природний процес входження української мови в Церкву: “Сказую вам тайну великую, яко діявол толикую зависть имает на славянский язик, же ледво жив од гніва; рад бы єго до щепы погубил і всю борбу свою на тоє двигнул, да єго обмерзить і в огиду і ненависть приведеть!” Так писав він 1593 р. у “Посланії до всіх обще в лядской землі живящіх”. Тож: “Євангелия и Апостола в Церкви на Литургии простым языком не вывирочайте […] Книги церковные вси и уставы словенским языком друкуйте”, — наказував він з Афона своїм землякам.

До сильної літературної течії, що міцно трималася старої “словенороської мови” належало більшість письменників XVI ст. — зокрема архімандрити Києво-Печерської Лаври Мелетій Смотрицький, автор “Граматики” 1619, та Захарія Копистенський (1627 р.), — завдяки їм ця мова панувала і в церкві, і в науці, вважалася “найславнішою”, здатною до філософії й богослів’я.

На жаль, ця думка проповідується і досі представниками Російської Православної Церкви в Україні (т. зв. УПЦ МП).

Усі ці обставини спричинилися до того, що ні один тогочасний переклад Святого Письма українською мовою надрукований не був — усі вони залишилися в рукописах.

Найбільшим розквітом української літератури, науки, богослів’я вчені вважають період від 1569 до 1654 р. Більшість письменників і богословів, що користувались українською мовою, були зосереджені в Києво-Печерській Лаврі та навколо її знаменитої друкарні. Досить назвати всім відомі імена Лаврентія Зизанія, Леонтія Карповича, Єлисея Плетенецького, Іова Борецького, Ісайї Копистенського, Петра Могили… Вони були не лише авторами й перекладачами, а й коректорами найкращих українських книжок XVII ст. У друкарні Києво-Печерської Лаври 1627 р. був виданий перший церковно-слов’янсько-український словник Памви Беринди “Лексікон славенороскій”. Необхідність і важливість українського перекладу Памво Беринда пояснював тим, що через незрозумілу мову люди не сприймають самої Церкви.

Разом із видатним лаврським друкарем, перекладачем, богословом Тарасієм Земкою впорядкував він “Постову Тріодь” 1627 р., в якій синаксарі та деякі інші статті подали вони українською мовою в перекладі Тарасія Земки. Ось як пояснював цей крок сам Памво Беринда у “Післямові”, написаній (вперше!) українською мовою: “Не погрішили же давні святі отці та філософи, коли Євангелія св. Матвія з єврейської на грецьку переклали, а з грецької Марка, Луку та Іоана принесли, а також коли грецькі богословські книжки переклали на мову слов’янську. Отож за тим прикладом робили й ми на користь та на примноження братам своїм і сподіваємося в Господі, що цим ми не погрішили. Робимо це на спасіння, щоб не сказали нам: “Ти добре молишся, але другий не будується, і розум мій без пожитку”. Тому послухались ми апостола (I Кор. 14), що каже: “В церкві краще сказати п’ять слів зрозумілих, корисних і для інших, аніж силу слів чужою мовою”.

Цей випадок не поодинокий — у книгах лаврської друкарні можна зустріти подані українською мовою частини Літургії, коментарі, цитати Священного Писання.

Після 1654 р. продовжувалася “мовна війна” в лоні Української Церкви, яка була фактично роздерта на дві половини: схід опинився під тиском московським, захід — під польським. На цьому ґрунті знову почала зміцнюватися “славенороська” мова, поборниками якої були Єпіфаній Славенецький, Симеон Полоцький, Лазар Баранович. До кінця XVIII ст. із неї були вилучені не лише українізми, а й полонізми та германізми, і отже, таким чином витворилася рафінована церковнослов’янська мова, що існує й досі.

Протягом 1686—1720 рр. велася запекла боротьба Московського Патріархату та Священного Синоду проти Лаврської друкарні, яка видавала книги національні за змістом і за оформленням. Друкарям буквально “викручували руки”, забороняючи продавати на Москві українські книжки, вимагаючи всі книги уніфікувати з московськими, накладаючи за непокору жорстокі штрафи на монастир, забороняючи розповсюдження стародруків по Україні і фізично знищуючи зразки українських книжок. Оскільки ж Лавра існувала від прибутку друкарні, то, щоб уникнути розорення монастиря, змушена була перейти на московські умови. Врешті-решт ця боротьба завершилася смертельним для української книги указом Петра I від 5 жовтня 1720 р.: “В Києво-Печерской и Черниговской типографиях вновь книг никаких, кроме церковных прежних изданий, не печатать, да и оныя церковныя книги для совершенного согласия с великороссийскими такими ж церковными книгами сравнивать прежде печати, дабы никакой розни и особливого наречия во оных не было”.

Отже, відтоді жодна книжка українською мовою світу не побачила.

 

 

ПАМ'ЯТКИ НАШОЇ ДУХОВНОСТІ (УКРАЇНСЬКА ЛІТУРГІЙНА КНИГА XVI—XVIII ст.)

Найдавніші видання богослужбових книг (XV—XVI ст.) зберігаються у відділі стародруків Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського й у відділі стародрукованих, рідкісних і цінних книг Державної історичної бібліотеки.

Найперші книги кириличного шрифту почали друкуватися у Венеції з 1469 р. В Україні ж друкована книга відома з 1491 р., відтоді, як у Кракові стараннями князя Костянтина Острозького було організовано друкарню Швайпольта Фіоля — саме він на замовлення української громади випустив 1491 р. “Часловець”, “Осьмигласник”, “Псалтир”, “Тріодь Постную”, “Тріодь Цвітную”. Вони мали яскравий національний колорит, виявлений в оформленні за зразком західноукраїнських рукописів (Огієнко І. Історія українського друкарства. — К, 1994. — С. 279).

Майже через 100 років (1572—1573 рр.) були засновані Львівська друкарня Івана Федорова, згодом — Острозька (1577—1579), де 1581 р. вийшла знаменита Острозька Біблія. Там друкувалися насамперед богослужбові книги — Требники, Часослови, Акафістники, Канонники, Восьмигласники, Мінеї, Служебники.

Ширилися по Україні видання Віленського друкаря Петра Мстиславця (Часословець (1576), Акафістники 1627 і 1628 рр.)

1604 р. львівський єпископ Гедеон Балабан (1530—1607) заснував друкарню в Стрятині, де видавав і церковні літургійні книги (Служебник 1604 р., Требник 1606 р.). Друкарню очолював його брат Федір Балабан. Стрятинський Требник пізніше склав основу Требника Петра Могили (1646). Це книга, в якій описано, як слід звершувати церковні таїнства — Хрещення, Вінчання, Похорон, різноманітні молебні. Цікавий розділ “Молитви на всякую потребу”, з яких найоригінальніші молитви “На затримання вітрів і бурі”, “На заборону грому і блискавки”, “За недужих в усяких немощах сущих”, “Над болящим і неспящим”, “Над бранію блуда”, “Молитва повістна і заклинательна святого мученика Трифона, глаголаємая в вертограді (на городі — Л. І.) іли винограді (в саду), іли на ниві”, — заклинання комах і червів із житієм святого мученика Трифона. Тут же подані рідкісні молитви на одягання ряси, молитва розрішальна для померлого, “молитва над ядущим скверние мяса от поган”, молитва за того, хто відвернувся і відрікся віри, молитва за християнина, що обманувся язичницькою оманою, молитва, щоб огласити язичника, молитва на освячення оскверненого колодязя, за полонених, молебен при нашесті варварів… Звичайно, такі молитви вже не використовуються Православною Церквою, їх не знайдеш у сучасних виданнях Требників.

Справжнім поліграфічним шедевром XVII ст. є Требник Петра Могили, виданий 1646 р. в друкарні Києво-Печерської Лаври. Це на той час перше науково-богословське видання, створене на основі численних першоджерел грецьких і українських (друкованих до 1646 р. і рукописних). Петро Могила — автор передмови й розгорнутих богословських коментарів до кожного розділу, які не втратили актуальності й досі. Святитель не лише сам правив тексти, звіряв їх з оригіналами, добирав ілюстрації, що мали національний характер, але й брав безпосередню участь у складанні та друкуванні книги. Цікаво, що до Требника Петра Могили внесено 37 нових чинів, яких не знаходимо ні в грецьких, ні в слов’янських Требниках, виданих до 1646 р. Це — чини освячення церковних речей — убрання вівтаря, священних сосудів, одеж, іконостасу й ікон, хрестів, дзвонів, цвинтаря, чин заснування нового монастиря, міста, фортеці, будинку, чин благословення печі, пекарні, нового колодязя, насадження нового саду, благословення винограду і плодів у день Преображення, благословення посівів, нової клуні (так і написано — “КЛУНІ НОВОЇ”), нових сітей для ловлення риби, овечих отар та для іншої худоби, нового човна, верби в Квітну неділю, благословення куті (“іли вареної пшениці с медом смішаной”), солі тощо. Все це свідчить про те, що Православна Церква в XVI—XVII ст. була нероздільною з життям і побутом українського народу, зокрема, селянства, освячуючи і благословляючи людську працю та її плоди протягом року, а також і все життя віруючого від народження до смерті. Цікава і третя частина Требника, що вміщує молебні та молитви на різні випадки — в день Нового року, під час голоду, мору, потопу, землетрусу, посухи, проти відьомства, чаклування, всякої нечистої сили. Требник Петра Могили — невичерпне джерело для дослідження насамперед мовознавців, етнографів, істориків, богословів.

У пізніших Требниках також можна зустріти багато церковних чинів (молебнів), які виходили з тогочасних потреб парафіян і дають цікаві відомості про побут і світогляд українського народу в XVIІ—XVIIІ ст. (молебен “на запинення вітрів і бурі”, благословення свічок на Стрітення, благословення стайні, благословення “млека чародіянного”, благословення дітей і одіяння дитини в іночеські одежі, чин обходу посівів (“чин благословення сіяння сімен полевих в праздник Різдва Богородиці”), освячення дому проти пожежі, освячення ріки, човна, сітей, “купелі” (ставка — Л. І.) рибної і риб, на копання колодязя і обрітення води, освячення житниці, пивниці, світлиці, зілля на Успення, зілля проти недугів, зілля їстівного і овочів, всякої посудини, вина, олії, меду, благословення вулика, оскверненої церкви, чин вигнання бісів (Требник 1739 р. Унів). Із цього видно, що священнодійства церковні виходили зі злободенних потреб народу. Багато з них побутували лише в Україні і згодом були викоріненні РПЦ. Не знайдеш зараз у літургійних книгах Української Православної Церкви молебна на випадок “коли йде дитина вчитися на священика”, “коли дощ безперервний” (див. Почаївський Требник 1771 р.) — хіба що окремі заключні молитви примандрували до нас із тих часів.

Піклуючись повсякденно про життя своїх чад, про виховання дітей, чесний шлюб, міцну сім’ю, чистоту православної віри, Українська Церква насамперед дбала про очищення і спасіння душі людини. Наприклад, у Почаївському Требнику 1786 р. знаходимо вражаючу річ — чин “Покаяніє скитскоє”, який готував ченця до таїнства Сповіді й Причастя. Особливо вражає “Молитва покаяння” до Пресвятої Тройці (с. 10), — глибиною осудження власного сумління, суворою позицією, що зазнала впливу літературного бароко. Автор твору вправляється в словотворенні, вишукуючи найгірші епітети для себе самого, на зразок “вредолюбець”, “сміхолюбець”, “гріхолюбець”, “похотолюбець”. Не можу стриматися, щоб не процитувати для сучасного читача хоча б уривок цієї молитви, що передає стан душі Почаївського монаха XVIIІ ст.: “Аще би, Господи, не Твоя благодать покрыла мене, грішного, по вся дні і нощі, і часы, то уже бых аз, окаянный, пошол, аки прах пред лицем вітра, і бил бых аки не явлен на світ сей за своє окаянство” […]. “Что лі начну глаголати? Как ізрещи множество гріхів моїх, — ум мой смутися, і душа ми трепещет, і всі удове (члени — Л. І.) тіла мого содрогнулися от содіянних ми зол. […] Ність (нема — Л. І.) бо того гріха, єгоже аз окаянний не сотворих, і ність тоя злобы, єя же не содіях. І самоє небо оскверних зренієм очію моєю, і землю окалях хожденієм ногу моєю. (Тут — форма числа двоїни, яка вже зникла. — Л. І.). Весь чуждь біх волі Твоєя, преступих Твоя заповіді, і не сохраних Твоїх повеленій […], і не сотворих ні єдин день хотінія Твоя, Блаже, но всего себе повинух гріху і сластєм поработи […] Согріших, Господи, в преслушанії повеленій святых апостол і святых отец. Согріших в преслушанії заповідей отца своєго духовного. Согріших в преслушанії по плоті родитель — отца, і матері, і всего сродства. Согріших, Господи, небреженіїм Святих Твоїх Писаній. Согрішних невірієм Святині Твоєя, Христа, Бога нашего, в сумненії віри Православныя […]”. Хіба тепер, через 300 років, не актуальні для нашого народу слова цієї молитви?

Інша богослужбова книга — “Служебник” — подає чин Святої Божественної Літургії (крім літургії св. Іоана Золотоустого, подаються ще Літургія свт. Василія Великого, яка одправляється в піст, та Літургія Ранішосвячених дарів св. Григорія Двоєслова, що одправляється в середу і п’ятницю Великого Посту), вечірні та утрені з описом усіх священнодійств і з молитвами, які читає ієрей таємно у вівтарі. Служебник, як і Требник, призначений виключно для священнослужителів. Найперший кириличний Служебник з’явився друком у Терговищі 1508 р. Відомі Служебники, видані Київською митрополією у Вільно (1533) та в Стрятині (1604). Найважливішим для Української Церкви є Служебник Петра Могили, виданий 1639 р. в друкарні Києво-Печерської Лаври.

Найдавніший Служебник, який пощастило тримати в руках автору цих рядків, зберігається у відділі стародруків НБУВ. Виданий він у Венеції 1519 р. Книга трохи пошкоджена (втрачений початок, середина і кінець), однак добре збережена, має дуже красивий незвичний слов’янський шрифт, двоколірний друк. На обкладинці печатка “Друк Божедара Вуковича, 7.07.1519”. Насамперед він цікавий як пам’ятка української мови XV—XVI ст. Очевидним є те, що складали його українські друкарі, адже таких “помилок” не могли припуститися чужоземці: “добрых”, “ізыдім”, “вьвікы”, “вечеры твоєє тайныє причєстныка мє прійми”; “причещаєтсє сущего в руках со строхом і всякым опасством”; “отирає руці о антимінс”, “так же творит і на лицу своєм”; “і перед жертовником творить начало”; “і починають”! Можна навіть припустити, що друкар був із Волині або Галичини. Причому коли в молитві “проскакують” лише фонетичні українізми, то в коментарях він дозволяє собі морфологічні та лексичні “вольності” (“і починають”). Знаходимо в мові “Служебника” і впливи польські.

Крім літургійних книг для священнослужителів у XV—XVIІІ ст. видавалася величезна кількість іншої богослужбової літератури, якою могли користуватися під час відправ півчі (Часослови, Мінеї, Канонники, Акафістники, Богогласники, Правильники), а також ченці й миряни при виконанні щоденного келейного молитовного правила (Молитвослови, також Канонники й Акафістники). Ці книги не схожі на сучасні православні видання. І не лише красивим зовнішнім оформленням, а й внутрішнім змістом.

Проглянемо один із найдавніших — Молитвослов 1536 р., виданий у Венеції. Книга величезна за обсягом, але компактна за розміром, в дерев’яній обкованій міддю обкладинці з металевою защіпкою, зберігається в тому ж відділі стародруків НБУВ. Книга, очевидно, належала священнослужителю — на початку вклеєна рукописна вставка: уставні вказівки, що стосуються піснеспівів на св. Пасху. На наступному листку молитва “Слава в вишніх Богу”. Вклеєні сторінки могли бути в кінці XVІІІ—на початку XІХ ст.

Огляд книги засвідчує, що на початку XVI ст. молитовник пропонував православному віруючому не лише повне келейне правило, а й включав Часослов (основні церковні богослужіння дня — вечірню, повечірницю, часи (1, 3, 6, 9), обідницю, вранішні та вечірні молитви), а також основні витяги з Мінеї (річного кола богослужінь) — утрені з канонами до Господа Ісуса Христа, Богородиці, архістратига Михаїла, Іоана Хрестителя, свт. Миколая, до інших святих отців, катавасії, тропарі і стихири на цілий рік, житія святих, церковний календар, пасхалія (богослужбові вказівки про пасхальне коло богослужінь). Цікаво, що на початку подано календар і гороскоп, а вкінці — типікон і пасхалія з “луновником”, — дивне поєднання православ’я з язичництвом!

Молитовник 1536 р. — типовий для XVI ст. У другій частині (початок якої втрачено) зібрано, певно, всі можливі на той час молитви до Господа Ісуса Христа, Божої Матері, всіх святих (це десятки, а може, й сотні текстів). Таких молитовників збереглося мало, очевидно, тому, що ці видання були розповсюджені між віруючими і не затримувалися в церквах і монастирях, на відміну від Акафістників та інших літургійних книг.

Типовим для молитовників XVІI ст. є перлина друкарні Києво-Печерської Лаври “Пречестные акафисти всеседмичныє с стихіри і канони імже приличниє і прочіс благопотребния моленія с місяцесловом, пасхалієй і лунним теченієм” (1677 р., 324 с.). Книга вміщує багато молитов і акафістів, яких нема в попередніх виданнях, — не виключено, що вони були не лише вперше перекладені, а й створені ченцями Києво-Печерської Лаври (див., приміром, “Правило молебне до преподобних отців наших Печерських і до всіх святих, в Малій Росії просіявших”, “Акафіст і канон живоносному Гробу Господньому і Воскресінню ГНІХ (Г[оспода]Н[ашого]І[ісуса]Х[риста])”, “Акафісти до Найсолодшого Ісуса Христа, до Пресвятої Богородиці, до Архангелів Михаїла, і Гавриїла й інших безтілесних сил, акафіст Успінню Пресвятої Богородиці тощо). В кінці кожного акафісту подані надзвичайно гарні поетичні молитви, їхня мова відбиває український народний світогляд, їхні образи споріднені з образами багатьох літературних пам’яток стародавнього Києва (див., наприклад, Канон до Ангела-Хранителя: “Нині яко пчелы сот окружают мя богомерзції губителіє демони, яко хищницы птицы, яко лукавыя лисицы і яко сироядцы птиц плотоядних окрест мене літают, — покрый мя, Хранителю мой, якоже покрываєт орел птенцы своя”).

Келейне молитовне правило набагато повніше, ніж у пізніших молитвословах — не виключено, що внаслідок майже столітньої боротьби РПЦ за викорінення всього українського не лише в книгодрукуванні, а й у духовному житті, ці молитви були вилучені, але тепер ніщо не заважає ввести їх в обіг як справжні перлини нашої духовності. Взагалі, книгу цю варто перевидати як пам’ятку — вона гарно ілюстрована численними гравюрами, має красивий “читабельний” шрифт.

Переглядаючи українські богослужбові книги кінця XVIІ—XVІІI ст., можна помітити, що на той час уже розпочався процес “роздирання” Православної України. Якщо видання найсильніших на той час Лаврської і Чернігівської друкарень зазнавали сильного московського тиску (”дабы в них никакой против великороссийских книг погрешности не было”), книги інших українських друкарень, що перебували на території Польщі (Унівська, Почаївська) зазнавали значного впливу Унії. Це виявлялось у скороченні келейного молитовного правила, довільному порядку розміщення текстів, змішування вранішніх і вечірніх молитов. Відхід від православної традиції особливо яскраво простежується в Почаївських виданнях — Часословах 1742 та 1760 рр., Каноннику 1783 р., Требниках 1786 та 1771 рр. Тут серед вранішніх молитов знаходимо вечірні, змінено чернече келейне правило та Правило до Св. Причастя. На жаль, така плутаниця характерна не лише для греко-католицьких молитовників, а й для видань УАПЦ, починаючи з перекладу Івана Пулюя.

 

 

 

 

УКРАЇНСЬКА БОГОСЛУЖБОВА МОВА В ДІАСПОРІ: НЕПЕРЕРВНІСТЬ ТРАДИЦІЇ*

Після знищення сталінським режимом УАПЦ в Україні та розстрілу її ієрархії радянська влада реставрувала тут Російську Православну Церкву, богослужбовою мовою якої була зрусифікована церковнослов’янська.

Українська ж мова продовжувала функціонувати в еміграції. Православна церковна влада в Польщі 1924 р. дозволила правити служби українською мовою в тих парафіях, де побажають цього вірні. Спочатку був ухвалений до вжитку переклад “Служебника” І. Огієнка (1922 р.), згодом були здійснені переклади “Служебника” Комісією при Українському Науковому Інституті в Варшаві і “Требника” Інститутом Петра Могили в Луцьку. З відновленням православної ієрархії на Україні в 1941—1943 рр. богослужбовою мовою в церквах УАПЦ (а на Волині й досі) була українська.

На еміграції різні православні церкви користувалися різними перекладами богослужбових книг: текстами 1921—1927 рр., перекладами митрополита Іларіона, а найбільше — текстами перекладів Комісії Українського Наукового Інституту в Варшаві та Інституту Петра могили, перевиданими або перередагованими після війни в Німеччині й в Америці (див. Енциклопедія українознавства, т. 1.—С. 146).

Чимала роль у цій справі митрополита Варшавського і всієї Польщі Діонісія Валединського (1876—?), члена І Всеукраїнського Церковного Собору 1918—1919 рр., який у Кременецькій духовній семінарії видавав богослужбові книги українською мовою, українські церковні газети (”Православна Волинь”). Зокрема, при сприянні і під керівництвом блаженнішого Діонісія був перекладений з грецької на українську “Малий Октоїх” (перевиданий у Вінніпегу 1956 р.). Авторами перекладу були видатні історики М. Кобрин, Д. Дорошенко, О. Липинський, О. Лотоцький, І. Сойко, В. Якубовський. Вже тоді була вироблена церковна термінологія, яка стала нормативною. Ірмоси з цього “Октоїха” використовувалися в усіх подальших перекладах, як неперевершені (зокрема ірмоси 6 гласу). Те саме стосується і видання “Служба на Різдво Христове і на Хрещення Господнє” (Церковне управління УАПЦ, Есмінген, 1946 (І вид.) та ЦУ УАПЦ у Великій Британії, 1964 р. (ІІ вид.)).

Цікава історія видання “Псалтиря” (”Псалтир. Пісні і псалми Давида, Царя і Пророка, — Видання УАПЦ в Австралії і Новій Зеландії.—1989.—158 с.). Це третій передрук Київського Псалтиря 1920 р. Перший передрук його був здійснений у Мюнхені 1947 р. Як вказано в передмові, з відома Високопреосвященнішого Полікарпа, Митрополита УАПЦ в Німеччині, укладено книгу цю — Службовий Псалтир — Високопреосвященнішим архієпископом Михаїлом, урядуючим куратором і викладачем Святого Письма в Українській Богословській Академії в м. Мюнхені 1947 р. за перекладом київським. І далі: “Цей “Псалтир” подаємо в Київському перекладі 1920 року […] Але тому, що переклад робили в тяжких та несприятливих умовах революції, боротьби та постійної війни, то не могли уникнути деяких неточностей у словах і реченнях, що при наявності інших перекладів та при ширшому й глибшому вивченні нашої мови стало помітним. Тож, приступаючи до другого видання Київського перекладу як богослужбової книги, ми мусили зробити деякі виправлення на підставі інших наших і чужих перекладів, хоч тих виправлень дуже мало і полягають то в будові речень, то в заміні деяких слів на більш точні чи підходящі “(Див. Передмову, с. 8—9). “Псалтир” зредаговано за участю професорів-богословів і мовознавців Української Богословської Академії в Мюнхені в 1947—1948 рр., і був він у богослужбовому вжитку в УАПЦ на Україні аж до кінця ХХ ст.

Важливим етапом розвитку української богослужбової мови стали видання Комісії богослужбових книг при Консисторії Української Греко-Православної Церкви в Канаді у складі митрополита Іларіона (Огієнка), преосвященного єпископа Бориса, о. архіпресвітера, доктора С. Савчука, і о. протопресвітера Сергія Герус. Це — “Евхологіон або Требник” (Вінніпег, 1960), “Український православний Часослов” (Карлсруе, 1968), над яким працювали члени Богословського Наукового Інституту (голова — архієпископ Никанор, митрополит УАПЦ) та “Служебник” (Вінніпег, 1972). Саме в цих виданнях був остаточно унормований стиль сучасної української богослужбової мови, базований не на народно-розмовному, а на високорозвиненому українському літературно-науковому стилі, який формувався паралельно протягом ХХ ст. Тут остаточно закріплена богословська термінологія, фразеологія, синтаксичні норми.

“Требник” зазнав багатьох перевидань. Саме звідти помандрували в усі молитовники начальні молитви, молитви до і після св. Причастя, молитви з парастасу та похорону тощо. Власне, УАПЦ користується цим виданням в богослужбовій практиці й дотепер.

У післямові до “Часослова”, написаній архієпископом Іларіоном, читаємо: “Перше видання нашого Часослова, укладеного нами на підставі текстів — Київського 1921 р., проф. І. Огієнка 1922 р. та Українського Наукового Інституту у Варшаві 1938 р. — вичерпано. За малими поправками випускаємо в світ це друге видання, зредаговане Богословсько-Науковим Інститутом УАП Церкви на чужині і стверджене ухвалою Священного Собору Єпископів УАП Церкви з 12 листопада 1948 р. Ми далекі від думки, що цей наш текст є досконалий. Бож і взагалі справа перекладу, як Святого Письма, так і богослужбових текстів на живу мову дуже трудна. […] Тому просимо недоліки нашої праці покрити братньою у Христі любов’ю” (Післямова, с 248).

Одначе мова цих ключових видань потребувала ще остаточної уніфікації. Саме ця справа була завершена у виданнях Комісії богослужбових книг при Науково-Богословському Інституті: УАПЦ в США під керівництвом трьох видатних подвижників науки і Церкви, високопреосвященніших Іоана, митрополита УПЦ в США Іларіона (Огієнка), митрополита УПЦ в Канаді, та Ніканора, архієпископ Київського і Чигиринського, митрополита УАПЦ на Еміграції. Йдеться про видання “Служебника” 1963 р., здійснене з благословення архієп. Нью-Йоркського Мстислава, Голови Консисторії, майбутнього Патріарха УАПЦ. Ця книга — взірець сучасної української богослужбової мови, вона витримала багато перевидань (в Києві 1989 р. (УАПЦ), 1999 р. (УПЦ КП) та ін.), на неї рівнялися всі наступні перекладачі й видавці численних “великих” і “коротких” молитовників.

І найпершим у цьому плані є “Великий український православний молитовник” (Видання УАПЦ в Австралії і Новій Зеландії, 1991), складений і підготовлений до друку Наукового-Богословським Інститутом з благословення митрополита Мстислава. Тут вміщено викінчений і найдосконаліший на той час варіант вечірніх і вранішніх молитов, тропарів і кондаків, повний переклад Всенічної та Літургії. В Україні він був перевиданий 1992 р. і всі наступні видання в основі своїй мають саме ці переклади.

Науково-Богословським Інститутом УПЦ в США з благословення митрополита Мстислава була перекладена й видана 1976 р. “Постова Тріодь”. Як зазначено в передмові, “Переклад “Постової Тріоді” на українську мову виконав проф. В. Завіткевич, а остаточну редакцію його встановляла Комісія видання богослужбових книг Науково-Богословського інституту УПЦ в США, в якій разом із перекладачем В. Завіткевичем брали участь члени Інституту протопресвітери Ф. Кульчицький, А. Селепина, С. Гаюк (д-р), П. Фалько, І. Данилевич, прот. П. Мелех (він же багато трудився над коректою цієї книги) і проф. І. Паливода. За основу цього перекладу були: “Постова Тріодь” церковнослов’янською мовою переклад Біблії українською мовою П. Куліша та І. Нечуя-Левицького і всі дотеперішні переклади Біблії на українську мову, а також сучасні переклади “Постової Тріоді” в рукописах”.

Стосовно змін, внесених в тексти, редактори зазначають: “В нашому виданні використано ці переклади, хіба що з певним редагуванням, причиною якого було те, що за 30 років дещо застаріло, дещо удосконалилося в процесі удосконалення самої мови, а також і те, що українська літературна мова в Україні і в діаспорі мають певні розбіжності, які було уніфіковано”.

1989 р. в Україні знову відродилась Автокефальна Церква, яка задовольнялась богослужбовою літературою, виданою в діаспорі, однак на практиці виявилось, що мова цих текстів, яка законсервувалась на рівні 70-х років, має все ж таки певні розбіжності з сучасною українською літературною мовою.

Неприйнятні, наприклад, деякі стилістичні норми (насамперед значний вплив англійського синтаксису), новітні форми іменників, прикметників та дієслів, що стосуються Господа й Божої Матері (“Родини” або “народження” — замість стародавньої “Різдво”; “Страждання” замість “Страсті”; “Похорон” замість “Погребіння” тощо), вживання висловів типу “кличе великим голосом” замість “голосно взиває, “сопілка духовна” замість “сурма”, “розуму Його немає числа”. Незвичними і неприйнятними для сучасної літературної мови є вживання дієприкметників та дієприслівників, які, звичайно, передаються відповідними зворотами (“незнавшої мужа”, “відійшовших”, “відступивших”, “плаваючих” і под.). трапляються певні неточності перекладу (”перемогу побожному народові нашому” замість “православним християнам”, бо йдеться не про політичну, а про духовну боротьбу; “захитане серце моє” замість “зворушене” (буквально “готове до подвигу” від слов’янського “подвигшеєся”) та ін.). подекуди трапляються вузькодіалектні форми.

Всі ці недоліки прагнули усунути сучасні перекладачі видавничого відділу Української Православної Церкви Київського Патріархату та УАПЦ. За час існування цих конфесій (1989—2005) вийшло ряд молитовників та богослужбових книг (”Молитовник” (1999), “Часослов” (2000), “Службник” (1999), “Псалтир” (2001), “З вірою і любов’ю” (1998), “Молитовник з Псалтирем” (2003) — упорядник двох останніх архієпископ УАПЦ Ігор (Ісіченко)).

Основою цих видань є попередні переклади. Однак характерною особливістю праці Видавничого відділу УПЦ КП є не завжди виправдане захаращення мови старослов’янізмами (”Присноблаженну”, “богоглаголивих апостолів”, “по сні нічнім”, “у святих дивний сий”), що нерідко затемнює зміст тексту, добре висвітлений попередниками (”непреложно ставши чоловіком”, “чинити право мене настав шляхом заповідей”)… Поряд із цим не обійшлося й без стилістичних “новотворів” типу “справи” замість “діла”, “вівця” замість “овча”, “кістки мої упокорені” замість “кості”, “вибач”, “пожалій” замість “змилосердься”, “відпусти”, “не покажи мене радісним бісам” (?) тощо.

Однак, незважаючи на недоліки, які легко усунути під час редагування, в “Молитовнику” 1999 р. подано дуже гарні переклади вечірніх молитов (”Господи, Царю Небесний”, “Нехай воскресне Бог”), Канону до Святого Причастя, канонів до Господа Ісуса Христа, Божої Матері та Ангела-Охоронителя.

В перекладах архієпископа УАПЦ Ігоря інша крайність — надмірна українізація текстів (трапляється навіть заміна вже усталених богословських термінів діалектними формами та словами, характерними більше для художньої літератури: “не збуреним гадками”, “зажуру бісівську”, “погідний сон”, “цнотливо”, “безугавно грішу” тощо).

Правда, якщо не звертати уваги на ці недоліки, загалом переклади І. Ісіченка дуже гарні, витримані в стилі кращих видань УАПЦ останніх десятиліть, їх можна вважати фундаментальним продовженням перекладацької традиції УАПЦ, започаткованої в 20-х роках видатними церковними діячами України. Безперечно, що повної досконалості української церковної богословської мови, яка нині продовжує розвиватися, буде досягнуто лише при створенні Єдиної Помісної Православної Церкви.

*Автор висловлює велику подяку протоієрею Володимиру Черпаку, настоятелю Свято-Покровської Церкви м. Києва, за надані з особистої бібліотеки книги, що послужили матеріалом для написання цієї статті