20 жовтень 2017

«Кажу Вам, що тут більше, ніж вівтар»

07.04.2014.

«Кажу Вам, що тут більше, ніж вівтар»

I.Півень прокричав

           З 24 про 31 травня 2013 р. група парафіян Свято-Покровської Подільської церкви на чолі з настоятелем, преосвященним єпископом Володимиром (Черпаком) знову відвідали Святу Землю, щоб поклонитися тим євангельським місцям, про які неодноразово чули за Літургією та особливо під час відправи чину Пасії в дні Великого Посту.

          

Зразу слід наголосити, що над кожним із цих святих місць побудовані храми або каплиці, католицькі або православні. В принципі це не має великого значення для віруючої людини, яка приходить туди, адже вона усвідомлює, що головне не те, якої конфесії храм, а те, на якому місці він стоїть. Вся та земля освячена стопами Самого Господа, Його земної родини – Матері Божої, Її батьків, і праотців, старозавітних пророків, і апостолів, і перших мучеників… І тепер ступив на неї ти… Це почуття, стан душі, неможливо передати. Весь час душили сльози, хотілось виплакатись, викричатись, припасти до неї й лежати, нікуди не йти… І через усю прощу було єдине відчуття – це відчуття своєї недостойності. Я не могла його позбутися ні на мить. Так, наче ти входиш у вівтар, весь час входиш у вівтар, ні, зайшов – і там перебуваєш, і розумієш, що тобі ж не можна туди входити – але волею Божою ти чомусь там перебуваєш… Тому перед кожною святинею було саме таке відчуття: я недостойний увійти, недостойний торкнутися цього… Але усвідомлення того, що ти заради цього прийшов, щоб торкнутися її, і що це може вперше і востаннє Господь сподобив тебе – це усвідомлення припиняє внутрішню боротьбу – і ти входиш і торкаєшся…

           Що ж, вся ця земля і є Вівтар Божий, Святеє Святих, з якого підноситься безперервна молитва від усіх народів світу. Певно, саме заради цієї молитви Господь іще держить світ. Бо не може знищити Свій Вівтар… Якби ж то вся земля стала Його Вівтарем! І якби кожна людина стала!

           І ще цікаво. Трапляється не раз так, що одне й те ж місце різні конфесії вказують по-різному. Католики кажуть: «Це було тут», а православні: «Це тут». І в цьому немає суперечності. Адже взагалі все було тут!

           На всякому місці володіння Його; благодаттю Його освячений кожен камінчик, кожен листочок, кожна крапля води! Навіть всі ті предмети, що були зі мною там, буденні, дріб’язкові речі, здаються уже освяченими … О якби й душа так! Вона, як пакет зі сміттям, чи здатна наповнитись світлом?! Чи може ввійти в неї те, що входить у квітку, в росинку, в пташку, в хмарку?!!. Адже вони перебувають в гармонії з Богом, не мають ніякої скверни, тому й приймають благодать сповна … Навіть пісок і каміння покірні Йому, і вітер, і дощ, і спека … Усе в послуху, усе в смиренні, виконує лише волю Божу … А ти, о душе??! Чи можеш зрівнятися з піском, з камінням, з травою?! По благодаті не можеш … Кожна травинка, кожна грудка землі тебе перевищує.

           Напевно, цей внутрішній плач почався ще з Назарету, куди нас привезли вночі (символічно, що переїжджали долину Армагедон, де має відбутися остання битва Бога з дияволом – поки-що вона відбувається в кожному з нас, от тільки на чиєму ми боці?) і перед світом поселили в готелі.

Нарешті тиша – і нарешті я сама (самотність – це, між іншим, найбільший дар Божий, вона дає людині чути). Я ще нічого не бачу, бо темно. Але я слухаю … І перше, що я почула, – це був крик півня! В Назареті, рано, ще до світанку! Так голосно і природньо, і в такій лункій тиші! Півень прокричав крізь простір і час, сам, один, на весь світ, – і разом з ним скрикнула я: «Господи! Невже ж я Тебе зрадила?!» І звідти й почався плач … Безперервний, – і до сьогодні. Іноді він проривався на люди, тоді вже було вкрай, а так з Божою поміччю, якось булося …

Отже, Свята Земля зустріла мене півнячим криком. Лише мене, бо інші цього не чули. Всі спали. А може й не спали – та ніхто мені не казав … Значить, це до мене він прокричав. «І півень проспівав тричі». Мені – один раз. Значить, це попередження: «Іди жінко, і не гріши більше, щоб не сталося тобі чого гіршого» … Весь час слухаю в собі Христа … Де б не була, де б не стояла – скрізь тут чую євангельську мову, все до мене промовляє Його голосом … Тут все здається знаменним, не лише крик півня, в усьому бачу для себе якесь одкровення, попередження, застереження … Бачу себе немов вивернутою навиворіт … Є легенда, що Бог створив чоловіка чистим, а після праці задрімав. Тим часом прийшов диявол і обплював, обгидив те, що створив Бог. Прокинувся Бог, подивився – стало Йому прикро, та що вже поробиш … Вивернув він чоловіка навиворіт, і той зовні знову став чистий, а от всередині, в душі … Отже я наче знову вивернута навиворіт так, як було після творення … Всі болячки мої й прикрощі зверху. І знову бачу, як диявол мене обпльовує, тут, на святих місцях кожної миті – і не соромно йому, і не страшно … Не соромно, бо він же диявол, не може інакше … А не страшно, бо це Господь допускає його до мене, – а любов у тому, що очі відкрив, щоб я бачила! Щоб усе своє нутро бачила, обхаркане, в нечистотах, яким досі пишалась, яке плекала, гадаючи, що ношу в собі духовні пахощі, приємні для Господа … Це все одно, якби тобі в нічному горщику піднесли найкраще зготовану страву. Чи стала б ти її їсти? Чи не відвернулася б ради того, в чому подали? Ну хто б же їв, якби там навіть був найкращий пиріг! Отак і Господу моя щоденна молитва з осквернених лайкою, обмовами, наклепами глузуваннями уст! Я хочу, щоб Він її прийняв, не відвернувся. І Він же теж хоче її прийняти. Але потребує, щоб вона була в чистій посудині! Тому й відкрив тут усю мою скверну, показав, що марний мій труд. Учися мовчати, стримуй язик свій од зла, витісняй з душі все те, що не дає ввійти туди благодаті й смиренню. Ти справді важлива для Господа, коли за тебе така боротьба йде між Ним і дияволом. Усвідом це! Це Він хотів тобі показати не ради утвердження гордині, як було досі («Я в Бога особлива, Він мені стільки дав!»), а ради усвідомлення своєї нікчемності та Його великої любові до тебе, якою все в тобі якраз і тримається. А ти – ніщо! Це все – лише любов Божа в тобі: творить, співає, пише наукові праці, вчить інших, а сама ти – ніщо. Відніми любов Божу – і тебе нема! Ти – порох.

           Любов Божа – це і люди, які поруч. Які допомагають тобі йти, не впасти, не спіткнутися, не оступитись на східцях … Заплющую очі – і раптом бачу себе над бездонною прірвою. Я на високій горі, на краю прірви. Лише крок чи півкроку – та над краєм вузька, тоненька, але міцна залізна огорожа … Від страху я прокидаюсь і відразу ж заспокоююсь: Господь мені показав Себе! Я не можу впасти, хоч і йду над краєм прірви, бо є огорожа. Це – Він. Це – люди, що од Нього, не мої це люди (друзі, як їх досі називала), а Божі …

           Вони Божі – отже й надійні, і поводитись з ними слід як із Самим Богом: не кривдити, не принижувати, проявляти лише почуття любові та вдячності – але й не приліплятися серцем, не намагатися керувати ними, не навантажувати їх своїми проблемами. Добрі вони чи злі – ти можеш лише молитися за них. Бо вони не твої – вони Божі. Ніхто не може бути вищим од Бога і покладатись варто лише на Нього, і довірятись лише Йому одному, – тоді Він дасть усе, що потребуєш, вчасно …

           Так з глини, з попелу, з багаторічного згорання знову Господь відновлював душу, боляче, але інакшого шляху до спасіння нема. Треба позбуватися тягарів і зайвої ваги, щоб пройти тим вузьким шляхом … А шлях для мене уготований аж занадто вузький – не те що, а іноді шкуру мусиш залишити там, щоб іти вперед, щоб пролізти … Поки-то виросте нова шкура! Іноді й на люди соромно показатись, такий ти обдертий, зранений … І назад вже вороття нема, бо ти знаєш, що тільки попереду істина… Ось такий покривавлений ідеш, а Господь загоює рани, і не тому, що ти заслужив цю ласку, ні! Щоб дійшов до кінця! Бо Він не хоче смерті грішника, а щоб усі люди спаслися.

II.Стопами Божої Матері

           У Назареті є два місця, де вважають, що відбулося Благовіщення Діви Марії. За апокрифічною Євангелією від Якова це сталося біля джерела, де в ті часи увесь Назарет воду брав, і Діва Марія, і, можливо, навіть маленький Ісус – іншого джерела не було. Є воно і тепер, але глибоко в печері. Над ним – Православна церква Благовіщення. Церква давня, з дерев’яним іконостасом і дуже старими іконами. Збоку вхід в печеру, де можна побачити те джерело. Туди кидають записки за здоров’я. Ми проспівали величання Божій Матері. В цей час ішла Літургія арабською мовою. Співали дуже давнім і складним наспівом кілька чоловіків – але без нот. Як можна вивчити це напам’ять – не уявляю.

           Трохи далі – інший храм Благовіщення, католицький. Він збудований вже у XXст. на місці, де був дім Марії і Йосипа. Там розкопане житло часів перших християн. Взагалі багато храмів стоять на розкопках 4–5 ст. н. е. Храм величний, займає дуже велику площу, у ньому людина почуває себе мізерною, нікчемною перед величчю Божою. Але там внизу також є під фундаментом місце, де благовістив Ангел Діві Марії про народження Сина – очевидно, це саме дім Йосипа був – на ньому стоїть престол, це невеличкий вівтар. Там же видно на підлозі стародавні мозаїки 4-го чи 5-го ст. Цей храм унікальний ще й тим, що навколо нього збудована галерея, на стінах якої висять подаровані ікони Божої Матері всіх народів світу. Є тут і японська, і корейська, і китайська і польська й румунська Богородиці з усіма етнічними рисами, деякі з яскраво вираженою національною ідеєю. Перед входом до галереї, справа, висить українська ікона Божої Матері, яка покриває людей, що стоять в одязі різних регіонів України. До речі, мозаїчна ікона «Волинська Богоматір», пожертвувана мешканцями Луцька, висить і на стіні православного храму Благовіщення.

Благовістивши Діві Марії про народження Спасителя, архангел Гавриїл повідомив Їй про те, що Її тітка Єлизавета ось уже 6 місяців вагітна – і Марія поспішила в Нагір’я Іудине і привітала Єлизавету. І ми поспішили туди, тепер це гора, що здіймається над Єрусалимом, і на тому місці також стоїть величний католицький храм. На подвір’ї храму в камені висічено всіма мовами Ангельське привітання Богородиці (в тому числі й українською). Сам храм вражає розкішними настінними розписами, орнаментами та картинами, що розповідають про зустріч Марії з Єлизаветою та інші події, пов’язані з цим. Це настінне Євангеліє створює враження присутності віруючого на небесах. Поруч, трохи нижче, невеличкий жіночий монастир, де живуть кілька черниць, плекають сад і квітники, тут навколо все цвіте. Взагалі ця частина Єрусалиму дуже квітуча. Тут же внизу, під горою, – цілюще джерело. Я там зцілила шию від опіків.

Недалеко звідси – місце народження Івана Хрестителя, дім Захарії та Єлизавети. Тут католицький монастир і величний храм Івана Хрестителя. В ньому під вівтарем з північного боку, якщо спуститися вниз, наче в печеру, можна побачити місце, також позначене звіздою, подібною до Віфліємської – тут і з’явився на світ Іван Хреститель. Храм цей унікальний своїми настінними картинами, здається епохи Відродження, а також давніми вітражами й іконами Івана Хрестителя. Як правило, вівтарі відкриті, і цей вівтар був особливо красивий, розписаний рослинними орнаментами, з вітражами.

Одне з найсильніших вражень – храм Різдва Христового у Віфліємі. Це базиліка IVст., побудована ще Костянтином і Єленою, збереглася в первісному вигляді, звичайно, з мистецькими нашаруваннями різних століть. Але тут – і залишки мозаїки, і давні кам’яні купелі, в яких у Великодну суботу охрещували людей, і лампади різних століть та різних церков, що звисають зі стелі (до речі, у нас в Києві це відродили у Михайлівській церкві на території Олександрівської лікарні: замість панікадила горять десятки лампадок підвішених до стелі). А найголовніше – печера, в якій народився Спаситель. При вході до неї висить Віфліємська ікона Божої Матері – здається, кращої ікони я більше ніде не бачила. Про її красу я давно чула від людей, які побували там.

Оскільки храм цей побудувала св. цариця Єлена (вона перша приїхала на Святу Землю, зробила ряд розкопок у Єрусалимі та інших святих містах і виявила місця, пов’язані з життям Спасителя, зокрема, й цю печеру, над якою воздвигла храм), то й у галереї, при вході до нього, є невеличка церква в її ім’я, католицька. В ній наші співбрати греко-католики (нашу невеличку групу приєднали до львів’ян) одправили Літургію, а ми – заздравний молебен. Дивно було чути українською мовою службу в цих місцях! Але все перевершили колядки, проспівані хором у печері Різдва Христового! Не можна без сліз було слухати їх! І де я тільки не колядувала досі (картини випливали одна за одною!) – і в сільських хатах, ледве навчившись говорити, і в міських квартирах, і в концертних залах, і на вулиці, і на вокзалі, і в транспорті, і в храмі – але поколядувати в печері, оспіваній у самих колядках, над яслами, в яких лежав маленький Спаситель, де стояли оспівані три царі, – це справжнє чудо, дароване мені несказанною милістю Божою! Ті почуття, що охопили там, неможливо вимовити словами! Здається, перед очима промайнуло ціле моє життя! Згадались такі його хвилини, що я навіть не думала, що вони колись були! Згадались такі люди, про яких уже й ніколи не думала! Ось лише кілька епізодів. Колядуємо на Троєщині, у багатоповерхівці, 1989 р. На наш спів розчиняються зразу двері трьох квартир, які поруч, мешканці виходять за поріг, хто в чому є. І серед них бабуся років 80, видно, що сільська, в хустинці, уся аж світиться. І за кожним рядком «Христос родився, Бог воплотився!» вона єдина христиться і робить поклін! Для нас це розвага, відродження традиції. Для неї – Різдво Спасителя!!!

Ходили з вертепом, 1996 рік. Але після 1-ої години ночі вже було незручно вдиратися до квартир. Вирішили піти на залізничний вокзал, адже там, у залі чекання, завжди є люди. Так і було. Хтось спав, хтось слухав, хтось для годиться щось опускав у торбину. І раптом з’явилась «бомжиха» – чорна, брудна, невідомо якої національності, і стала бити земні поклони перед нашими саморобними яслами, в які ми самі тоді ще не вірили!!! Я бачила, що навіть хлопці плакали …

Іншого разу церковний хор пішов колядувати, а мене залишили у храмі. Я дуже засмутилась, адже колядування на Різдво досі було справою мого життя! А тепер я наче відлучена! Стояла перед іконою зі сльозами й дивилась в очі Богородиці, що тримала на руках Младенця. І раптом наче блискавка осяяла мене: «Адже головне – тут! Ти сумуєш, що не пішла до людей, а Породілля тут! Хто заколядує Божій Матері? Хіба не Вона народила сьогодні Сина? Хіба не ЇЇ слід нині величати краще за всіх людей?» Втішена, я стала і урочисто як ніколи виспівала всі колядки, які знала, Діві Марії, Господині цього храму. … Отже, тепер я й одержала дар від Неї – побувати тут. Я дійсно прийшла і колядую Божій Матері! І плачу й молюся за всіх тих людей.

Недалеко від базиліки Різдва Христового є так званий Молочний грот. Це печера, в якій, за легендами, Діва Марія ховалась від царя Ірода, тут годувала маленького Ісуса, і краплини молока, що впали на камінь, зробили його молочно-білим. На Україні є багато легенд про те, як воїни Ірода обминули цю печеру, бо павуки заснували вхід до неї так, ніби там сто літ ніхто не ходив. Через це народне повір’я забороняє вбивати павуків. Однак у цій печері знаходяться мощі младенців, убієнних Іродом, а в заглибленому місці стоїть ікона «Млекопитательниця». Тут моляться за ті подружжя, які хочуть і не можуть мати дітей – і молитва помічна. Тож і нами був одправлений спільний молебен.

Інше місце, пов’язане з життям Богородиці – Кана Галілейська. На тому місці, де відбувалось євангельське весілля (могло відбутись) поруч два храми – православний і католицький. Обидва дуже гарні, особливо розкішний храм православний, він увесь наче сяє багатими настінними розписами, дорогим іконостасом, золотими окладами та кіотами. Однак там справжнє стовпотворіння, адже була неділя. У католицькому храмі нам дозволили одправити першу Літургію. В принципі, я гадаю, це не так важливо, адже тут вся земля, кожний камінь, наче Престол Божий, я певна, що освячення він не потребує. Це була для нас велика радість – причаститися на Святій Землі. Правда, дехто бентежився, що не зранку, без звичної до цього підготовки. Однак, як я вже сказала, тут вся земля – наче вівтар Божий, хіба ми достойні входити туди – але коли Господь сподобив нас увійти, то заради чого? Тут все не так, як у Києві, хоч кажуть, що Київ – другий Єрусалим. Але тут Святеє Святих, у яке ніщо скверне не ввійде, – Господь, я вірю, благодаттю очищає всіх тих, хто з вірою ступає на цю землю, то ми уже чисті всі, тут – інший вимір, тут ми на небесах. Причаститися тут – все одно, що при дверях раю.

Поблизу гори Оливної, як спуститися вниз, знаходиться невеличка печера гробу Пресвятої Богородиці. Над нею – храм, але якщо спуститися глибоко вниз, там ще є підземна церква, як в нас у Лаврі, саме вона розміщена безпосередньо над гробом. На відміну від Віфліємської печери, там може поміститись лише одна людина, прикластись до гробу. Вийшовши з вузеньких і низьких дверей, потрапляємо в ще один храм, де стоїть оригінал Єрусалимської ікони Божої Матері. Ця ікона також відома, але саме там її місце. Люди цілують місце де лежало тіло Богородиці до того, як її воскресив Ісус Христос, прикладають до нього іконки та інші речі, які хочуть освятити. Жаль було, що мене ніхто не попередив про це, адже й в мене були ікони для освячення. Тут, до речі, ніхто не освячує нічого, як у нас, – усе освячується прикладанням до святих місць. Те, що освятив сам Господь, хто насмілиться ще раз освячувати?!

На Сіонській горі цілий комплекс святинь – і т. зв. Сіонська горниця (місце Тайної вечері, на якому були в свій час і храм, і мечеть, а тепер щось ніби каплиця чи зала), і гробниця Царя Давида, і стародавні ворота, стіни. Серед них – величний храм Успіння Пресвятої Богородиці. У ньому дуже гарні настінні розписи, що відображають земний шлях Божої Матері, а внизу (за католицькою версією – це місце успіння, тобто упокоєння Діви Марії) – печера, в якій стоїть одр Богородиці, обставлений розквітлими білими ліліями. Всі прикладались до одру (на ньому в темній одежі скульптура заснулої Богородиці), дивувались, як тут, без світла зовсім, ці лілії можуть цвісти … Але ж розквітнув сухий жезл Аарона, що символізує Богородицю в Старому Завіті? Сухе, неплідне дерево старозавітної церкви з волі Божої розквітло Новим Завітом, що знову дав життя нам усім, і першою квіткою стала Богородиця.

III. Стопами святих апостолів.

Тут в центрі усіх подій озеро Генісаретське або Галілейське море, як ще його називають (у нього до речі, дуже багато назв!). Це найбільша прісна водойма Святої Землі (може і в світі), з нього витікає і в нього ж впадає ріка Йордан, навколо нього й на ньому відбулася ціла низка євангельських подій: тут майбутні апостоли ловили рибу й живилися з нього; тут Христос вперше зустрів Петра, Андрея й покликав, обіцявши зробити їх ловцями людей; тут двічі відбулася чудесна ловитва риби – раз, коли Петро виявив смирення після невдалої рибалки вночі – і пізнав Господа; другий після воскресіння; тут був дім Петра (бо він був рибалка), в якому Господь зцілив його тещу від гарячки (там тепер церква на тому місці); тут Господь спинив бурю, що розігралась вночі на озері, тут Петро йшов по воді на заклик Господа, і коли зневірився, став потопати; тут після воскресіння Христос пік на вогнищі рибу й благословив її за трапезою і став невидимий … (У Капернаумі є той камінь, на якому трапезували апостоли – над ним також зведено храм і ми прикладались до нього). Тут на горі Блаженств Господь сказав першу Свою проповідь і на тому місці також стоїть храм. Тут не раз Господь проповідував у човні, а люди, що Його слухали, скрізь шукали Його і йшли за Ним у пустелю. На тому місці, де Він поблагословив п’ять хлібів і дві риби, стоїть стародавня церква Благословення хлібів і є купіль (хрестильня) у формі хреста перед нею (там вода й декоративні риби), а навколо неї квітучі дерева.

Саме озеро дуже красиве, вода в ньому блакитна і хвилі його справді високі, схожі на морські, однак там ніхто не купається. Лише за нашим бажанням владика Володимир пообливав нас цією святою водою. Вона тепла і прозора, немов сльоза. Вірилось і не вірилось, що це саме те озеро, яке стільки бачило й чуло, над яким лунав голос Самого Христа. І гора Блаженств також цвіте, з неї відкриваються дивовижні картини на озеро на всі боки. Гора ця теж чула Його голос, вона ще відчуває тепло Його ніг … Я йду й боюся ступати: а раптом своїми стопами я оскверню Його слід. А може очищу стопи свої, освячуся, не тільки взуття, одежа, а й я сама? Якби ж то так сталося! Господи, улови мене, я хочу в Твої сіті, щоб не уловив мене вже ніколи диявол.

Тут над озером багато храмів – і католицькі, і православні, в усіх ми побували. Є й руїни синагоги Vст. і ведуться розкопки. Тут, у невеличкому ресторані, т.зв. «Риба святого Петра» – можливо, виловлена в тому самому озері, бо була схожа на нашого ляща. Можливо, саме її пра-пра-пра-прабабуся винесла в роті з озера срібний динарій з образом кесаря на звороті – щоб Христа та Його учнів звільнити від податків.

Вразила також оспівана в наших щедрівках ріка Йордан.Незрозуміло було, як би то Матір Божа купала Младенця Ісуса в Йордані, нарядила і скупала … Аж тут я збагнула: втікаючи від Ірода у Єгипет, де б же Вона могла скупати Своє Дитятко? Хіба що дійшовши нарешті до Йордану. Хто побував на цій землі, той не здивується щедрівкам. Йордан перший скупав Младенця Ісуса, він пам’ятає не лише Діву Марію та Йосипа, він ще чув голос волаючого в пустелі Івана Хрестителя, що закликав до покаяння (ученики його стали першими апостолами Христа), він ще несе в собі ті краплини води, які стікали з голови Ісуса, коли Він прийняв хрещення Іванове, будучи Вседержителем і Творцем Вселенної, – можливо, коли ми тричі поринали у воду, уподібнюючись до Христа і тих перших апостолів віри, – можливо, саме ці краплини очистили, омили і освятили наші тіла і душі … Скупатися в річці Йордані, скупатися, як купався Ісус, перейти на той берег – до вічного життя, як перейшла Марія Єгипетська – чи не про це думав і мріяв кожен з нас, входячи в зеленувату прохолодну воду … І чи не нову одежу душі, очищеної, невинної вже, символізують наші білі сорочки, які ми вдягли сьогодні замість крижма?

IV. Земний шлях і хресна дорога Спасителя.

Вони нероздільні. Це одна й та ж дорога, що розпочинається з печери Різдва, із ясел, йде через Молочну печеру де лежать кістки убієнних Іродом немовлят, через Назарет до Йордану – і виходить спочатку на Гору Спокус. Справді з неї видно всі царства світу цього, але між іншим, усе людське з неї бачиться дуже мізерним. Важко навіть уявити, що ті діла людські там, внизу, дуже величні … як здаються нам там внизу. Щоб збагнути це, варто піднятись на Гору Спокус! Я не кажу вже про Гору Блаженств! До цієї нам так далеко! А тим паче про Гору Фавор! Та Гора Фавор – прообраз раю! Вона вся цвіте! Вона – як букет барвистий, пахучий. Навколо всі гори сіро-бурі, пустельні, жодної зеленої плямки на них! А вона наче диво! «Добре нам тут бути!» – говорили Іван і Петро – добре і нам там було бути. Здавалось, що ось на ній і досі живе Господь, у шатрі, як пропонували учні, – і небо шатро Його. Але вже вони мали побудувати тут троє шатрів для Нього, для Іллі й для Мойсея. Так і є – на горі стоїть храм з трьома вівтарями-шатрами. Торкнувшись благодаті, яка є поруч із Господом, пізнавши, як добре бути в раю, знов спускаємось у долину спокус і плачу, у світ боротьби з демонами і, найважче, з самим собою. Ми ще не витримуємо фаворського світла, ще очі наші звикли до темряви, ноги – до спотикання, руки … про руки … Чи ті самі руки будують храм і копають яму ближньому, чи може якісь інші? Чи так саме легко вкоротити життя людині, як зірвати оцю дивовижну квітку? Чи це не одне й те саме? Хто здатний на одне, – чи не здатний на інше?

Якось один учитель попросив принести йому в дар гарних квітів. Усі прийшли з букетами, тільки один учень без нічого. Ні, він приніс зів’ялу мертву квітку. Вчитель спитав його, чому так вчинив? «Я прийшов у поле і там було безліч гарних квітів. Але коли я прислухався, то почув, що кожна із них підносить молитву до Господа. І я не зміг перервати їхню молитву».

Христос молився у Гетсиманському саду. Тут є печера, де Він молився до кривавого поту! Та прийшов Юда і перервав Його молитву!

На Оливній горі на кожному кроці стоять храми. Ось храм сльози Господньої. Ось храм «Отче нашу», де Він навчив апостолів цієї молитви. Ось місце Вознесіння і камінь, на якому залишився слід стопи Господньої … А ось Гетсиманський сад, весь майже зайнятий найкращим баченим тут католицьким храмом … Звідси, з вершини гори, увесь Єрусалим лежить як на долоні. Камінь на камені! (Такий самий вигляд і Віфлієма згори). «Єрусалиме, Єрусалиме!» – чую я голос Господа. Це тут Він промовив, що від міста цього каменя на камені не залишиться … У відповідь на слова учнів: «Глянь, правда ж гарне місто з гори?» І воно справді гарне! Але ж хоч і встало з руїни – та вже не відродилось таким як було. З гори видно найкраще золотий купол мечеті, поруч з нею храм Гробу Господнього. Під горою старозавітний (а може й теперішній) юдейський цвинтар (кладовище). Якщо спуститись униз у старе місто, там недалечко Стіна Плачу, що залишилась від стародавнього Соломонового храму, рівним якому за красоюй пишнотою не було більше ніде і ніколи в світі. Тут більше туристів, які фотографуються й пхають записочки із проханнями між камінці, але є й правовірні іудеї, що оплакують своїх близьких. Мені соромно було перед ними за нас, навіть фотографування тут чомусь здавалось блюзнірством.

А Хресна дорога, якою ми мали пройти, розпочалась нами з Божественної Літургії коло церкви св. Анни, побудованої на місці дому батьків Діви Марії, а він був поблизу Овечої Купальні, де Христос зцілив розслабленого. Символічно, що попередня неділя за календарем якраз і була неділею про розслабленого, а день той був середа, Переполовиння Господнє. Оскільки в храмі правили Літургію греко-католики, то ми, як перші християни, зробили собі престіл на одній з колон IVст. – можливо, це теж була колона якоїсь базиліки. Така незвична служба під відкритим небом («небо – престол Його, а земля – підніжжя ніг Його») надихнула нас, причастя Святих Христових Тайн дало сили витримати, можливо, найважчий день з усієї прощі з радістю. Бо після цього пішли з хрестом із покаянними співами Хресною дорогою Спасителя, яка йшла не завжди через храми, а через сучасні торговища, через вузенькі вулички, давню в’язницю, де можливо, утримували тих розбійників, що були розп’яті з Христом, і вивела нарешті до Храму Гробу Господнього.

Йдучи Хресною дорогою, прочани по черзі (починаючи з духовенства) несли на собі Хрест, досить важкий (його несли по четверо або п’ятеро людей), тим самим бажаючи хоч трохи уподібнитися до Христа, Який ішов на Голгофу. Ішли з молитовними піснеспівами, з читанням Євангелії на кожній станції. Декого ця хода дуже зворушила … Але хіба можна відчути і пережити ті страждання, які відчував Господь?!

Кожен із нас здатний понести хіба власний хрест, власні страждання – а вони незрівнянно легші!

І, очевидно, це саме так і є. Бо через два місяці, в сонному видінні, Господь знов показав мені цю дорогу – але інакше! Я побачила себе, як є в житті – справжня фарисейка. Я попереду йду і несу край хреста, а за мною йде багато людей, і несуть той важкий хрест. І мені так легко – я хочу несу, хочу не несу, … в своє задоволення … Прокинувшись, я подумала: що ж хотів мені сказати Господь? І збагнула: Він дав мені хрест, який зовсім мене не обтяжує, хоч він і важкий, і привалив би мене – та його несуть багато-багато людей! Це мої батьки, друзі, співробітники, єдиновірці – всі хто підтримує, допомагає … Я раптом побачила своє життя інакше: Господь звільнив мене від усього, навіть від мого Хреста – переклав його на плечі інших. Дійсно, сама я ніколи нічого не несла, жодного горя не переживала сама – поруч завжди хтось був! Якою ж мені слід бути вдячною Господу і цим людям?! В якому я боргу перед ними!

Всі дивувались, що я носила з собою довжелезний список – може більше 100 імен, – і скрізь його читала. Але це ще не всі ті, кому я вдячна, бо іноді й мала дитина вміє втішити і розрадити, якщо нею керує Господь. Збираючись на прощу, я усвідомлювала, що це може бути лише раз у житті, це як підсумок усього життя, – і я кілька днів пригадувала тих людей, яких з вдячності варто було пом’янути в цих місцях. Вони заслужили цю нагороду – і живі, й вже померлі – це те найбільше, що я могла дати їм. Щоб тебе пом’янув хтось у такому місці – це великий дар Божий. Можливо, ці люди його заслужили в Господа своїм життям, а я стала лише тим інструментом, через який ця нагорода була їм Богом дана. Можливо, саме цих людей і послав Господь мені у свій час, знаючи й те, чого я ще не вчинила – але колись, через десятки років, зможу вчинити … Отже, нічого в житті не буває випадково, про кожного є Божий промисл … Тому я й нікому не довіряла свої списки, а вважала за святий обов’язок читати сама. Проща – це прощення гріхів. Хай усіх нас Бог простить – і друзів, і ворогів. І особливо ворогів. Бо вони найбільші мої доброчинці. Якби не вони життя моє було б як затхле болото. Завдяки їм я кожного разу сходила на вищий щабель. Господь мені дав таких ворогів, за яких я повинна з вдячністю молитися до останнього свого подиху. Досить згадати хоча б таке: якби директор школи, де я працювала, не вижив мене з села, я ніколи не потрапила б у Київ … Завдяки директору іншої школи я «втекла» в науку, маю улюблену роботу, про яку навіть не мріяла, досягла багато в житті … То хіба ж не цілувати руки-ноги таким ворогам?!

Тому стоячи в храмі Гробу Господнього, перед входом в кувуклію, я поминала всіх, кого могла згадати, благала за всіх своїх односельців, близьких і далеких, чужих і рідних …

… Хресна дорога Христа розпочалася з дому первосвященика, над яким тепер зведений храм т. зв. «Півнячого крику» – це двір, в якому біля вогнища Петро тричі зрікся Христа і почув крик півня, який сповістив йому про те, що справдились слова Спасителя, сказані щойно годину тому … А закінчилась Голгофою. У храмі Гробу Господнього є частина Голгофи з тріщиною – це тріщина, яка утворилась від землетрусу, що стався в момент смерті Спасителя і сходження Його до пекла. Але теперішній храм Воскресіння – це лише частина того, який був збудований св. Рівноапостольною царицею Єленою.Якщо пройти вздовж вулицею, то потрапимо в храм Олександра Невського, зведений у XIXст. – він вміщає стародавні ворота (руїну), в частині яких вузький прохід, славнозвісне «голчине вушко», в який могла пройти лише одна людина, зігнувшись (а так і слід входити в святиню: хочеш не хочеш – схиляйся), а також і ще одну частину Голгофи – камінь, на якому стоїть Розп’ятя.

У храмі Воскресіння Христового найбільше мене вразив мироточивий камінь – це той камінь, що був відвалений ангелами від гробу. На нього буквально всі лягають, кладуть речі для освячення. Коли я приклалась до нього лицем, то відчула щось подібне, як читаю в каноні про отроків єврейських, яких кинули у розпалену піч: навколо було полум’я, а серед печі був наче вітер з роси; від нього йшла така прохолода, наче вранці на світанку, коли буває роса, а ще пахощі. Мені ці пахощі вже були знайомі – такі йшли від ікони, що мироточила, яку привезли колись до нас із Ніжина. Тому припавши до нього, я неначе доторкнулась до райської благодаті, хотілось дійсно лежати на ньому, залишитись тут назавжди. Тому я разів п’ять прикладалась до нього, не могла розлучитись з тим каменем, і востаннє ввечері, коли вже не було людей.

Так само пахло і місце, на якому лежало тіло Спасителя і з якого Він воскрес … Але там не можна було затримуватись довше ніж на кілька секунд. Так воно завжди буває у великих святинях: півдня (а іноді й цілу ніч) стоїш, прагнеш, рвешся до тої святині, терпиш втому, спрагу, голод, біль тіла, а коли раптом відкривається перед тобою заповітна брама і ти опиняєшся віч-на-віч зі святинею – розгублюєшся, забуваєш усе, що мав подумати, вимовити, зробити … І я все забула! Потім повернувся розум і я зрозуміла, що не освятила ні персня, ні хреста, ні іконок … Та все одно вірю, що вони освячені.

А ще цікаво тут освячують свічі. Їх продають на вулиці, бігають хлопчаки, буквально за одежу хапають … А коли приносять у храм, то чернець цілим пучком запалює їх від інших свічок, які безперервно горять у храмі (а їх запалив Благодатний вогонь, який сходить у Великодну суботу) – і відразу ж гасять. І вже освячені. І тут я теж втратила, бо вирішила, що не буду купувати свічок у жебраків (їх теж і носити з собою скрізь треба було б), а куплю все у храмі Воскресіння. Ніхто не підказав мені – а виявилось, що в цьому храмі нічого не продають, ні ікон, ні свічок. Та Господь подбав про мене – мені пощастило там в якійсь кімнатці на кілька маленьких пучків. Так і я маю Благодатний вогонь, затаєний у тих свічках.

Тепер я побачила ті святі печери. Вони різні. Печера Різдва Христового (по-стародавньому «вертеп») вміщає багато людей. А Гріб Господній – печера, де захоронювали покійників – зовсім тісна, маленька, там тільки гріб і поміщається, туди кілька людей може ввійти.

Печера пастухів, на т. зв. «Полі пастухів» – у ній жили ті оспівані в наших колядках пастушки – настільки простора, що там тепер облаштований храм, в якому була одправлена Літургія. У Віфліємі ще є печера, в якій була келія свт. Миколая – у ній подвизався він цілий рік, коли був там єпископом. Над нею тепер прекрасний православний храм свт. Миколая, а також і підземна церква, де ми проспівали величання святителю. Нас там прийняли дуже тепло, хоч храм був зачинений, та ради нас відчинили. Є ще там православна церква св.Михайла, де нас навіть пригостили хлібом. Та ніщо не може зрівнятися з храмом Воскресіння, з тією радістю, яку переживає людина, коли потрапляє туди. Там розкрита Євангелія на останній сторінці. Я не чула екскурсовода, бо весь час слухала Євангелію в собі. Через це мало побачила, запам’ятала – може Господь простить.

V. Слідами пустинножителів.

Природа Святої Землі дивовижна – вона наче нагадує квітучий райський сад. На суцільному камені, здається кожна рослинка виплекана, викохана – дійсно я вірю, що тут не тільки Христос, а й будь-яка людина «надламаної галузки не доломить», бо якщо та галузка тут в таких умовах виросла – то це певно прирівнюється до вбивства. І все це як символічно – на безплідному камені сад! Це як душа моя: був то безплідний камінь, виплеканий у школі і у вузі вчителями атеїстами … А Господь лише раз торкнувся його Своєю благодаттю – і камінь пустив паростки віри … Як же їх треба плекати, щоб зацвіли, щоб дали плоди! Як далеко ще до плодів – чи вистачить терпіння?

Проте все ж найбільше враження справила на мене пустеля, яку ми переїздили декілька разів – коли їхали з Кани Галілейської до Віфлієму, де жили, коли мандрували на Поле Пастушків, до Мертвого моря, у Єрихон. Та пустеля стала для мене справжнім дивом, наче я побачила перші дні світотворення. Тут уже нема ні росиночки – самий лише камінь, то сірий, то білуватий, то темно-коричневий. Гори, ущелини так мальовничо розкидані, що очі розбігалися, за вікном картини змінювалися так швидко і одна за одну кращі, одна за одну незвичайніші. Я вперше бачила таку красу. І в ній найбільше виявляється велич Господа! Тільки Господь з голого, мертвого каміння міг витворити таку красу! Очей відвести не можна – так би стояв і дивився … І раптом я ще раз (бо вже колись це було. Коли я жила на 9-му поверсі й щовечора споглядала небо) я зрозуміла тих перших подвижників-пустинножителів, чому втікали з міст саме сюди! Тому що тут вони бачили велич Господа, залишались наче віч-на-віч із Ним, безборонно, щодня, щомиті споглядали Його творіння! Я збагнула щастя споглядання, про яке пишуть святі отці, – ось воно, я відчуваю його! Це понад усе на світі, навіть понад молитву в храмі! Ні, в храмі з навіть найкращими в світі розписами, іконостасом, найпишнішими оздобами цього не відчуєш! Там Господь невидимий – десь у вівтарі, за завісою, за Царськими вратами … А тут Він – ось наяву, перед тобою, ти наче дивишся Йому в вічі, захоплюєшся і розчулюєшся …

Тільки в пустелі може бути молитва прямо у вічі Господу, без ніяких матеріальних посередників .. Ця дивовижна пустеля – вівтар Божий … І хіба вона мертва? Усі ці каміння, ці гори не мертві! Правда, тут нема ні дощу, ні вітру, ні травинки, тому все мовчить. Гори мовчать … Але такими їх створив Господь … Їх природа – мовчання! А оскільки все творіння славить Господа – хто співом, хто шелестом, хто дзюрчанням або шумом хвиль, – то й вони ж славлять! Але Бог не дав їм голосу – дав мовчання.

Але яке величне мовчання! Який голос зрівняється з ним? І цим величним мовчанням вони славлять Господа, це їхня подячна молитва, і вона споконвічна, ні разу ще не порушена. І вони вчили молитися тих, хто втікав сюди, видовбував тут оці печери … Певно, це ще вищий, після споглядання, етап пізнання Бога. О, якби його досягти! Це – та внутрішня молитва, про яку повчають святі отці, що вона – вершина досконалості, бо вже без слів сама твориться в серці!

Мало хто зі смертних досягає цього … Для нас це незбагненно … Але той, хто повчав про це – досягнув. Досягла ж Марія Єгипетська, яка десь подвизалась у такій пустелі – Евангеліє увійшло в неї, як Дух Святий входить у кожну рослину. Увійшло без слухання, без учителів … От таємниця пустелі… Попри всю земну красу вона, виявляється, найдосконаліша з усього творіння.

А ось один з монастирів, що знаходиться в Йорданії – в такому міг подвизатися старець Зосіма. Це монастир святого прп. Герасима Йорданського. Це – зелений оазис, тут є вода і все цвіте. Двоповерховий храм, при вході у верхню церкву стоїть рака з мощами Йорданських святих, яким ми поклонились, а в храмі одправили заздравний молебень до цих святих і до прп. Герасима. Дивно було чути в цих стінах «Христос Воскрес» українською мовою. А на подвір’ї я побачила нанизані прапорці різних країн світу, і серед них блакитно-жовтий, наш. Скрізь, де є Православна Церква, ти не чужий, навіть тут у пустелі. Ще один молебень одправили ми в Єрихоні, у храмі, на місці де був збудований дім Закхея. На подвір’ї ще є джерело й залишки того дерева, на яке виліз митник Закхей, щоб побачити Христа. Отже, в кожного є своє дерево – а чи вистачає в нас мужності переступити через власну гординю, становище, осуд інших і всі сили спрямувати на зустріч з Христом, на спасіння? І чи відчуваємо ми час відвідин своїх? О, не дай, Господи, його прогавити!

* * *

Цей опис я зробила, нікому не догоджаючи, ні перед ким не красуючись – що відчувала, те й написала. Було й багато гірких моментів, прикрих, але я не пишу про них тому, що вони абсолютно нікчемні.

То все витівки диявола, я вже про це говорила. Люди, з якими я була, дарували мені стільки тепла, розуміння, підтримки, як ніколи в житті – завдяки їм я змогла пройти цю прощу безпечно, заглибитись у молитву, знаючи, що поруч – надійна рука – і за це я їм безмежно вдячна. Без них я б не наважилась на цю подорож. Кожен з них молився як умів. Хтось брав із собою землі в торбинку, камінчик з моря, пальмовий листочок … Я не могла зрозуміти, навіщо ще везти землю … Але коли я сіла в літак і відірвалась від неї, тоді тільки збагнула, що земля та як магнітом тягне мене назад. Хотілося просто вискочити з літака, таку я відчувала тугу. Тоді я зрозуміла і пошкодувала про все це. Тільки тоді я збагнула неповторність і цінність того, що відбулося, збагнула, по якій землі щойно ступали мої ноги. І зрозуміла, що така поїздка може бути лише раз у житті, більше і не треба, і не можна, щоб це не стало буденністю.

 

Людмила Іваннікова