19 грудень 2018

ЛАЗАРЕВА СУБОТА. ВЕРБНА НЕДІЛЯ. ВХІД ГОСПОДНІЙ В ЄРУСАЛИМ

27.04.2013.

ЛАЗАРЕВА СУБОТА

ВЕРБНА НЕДІЛЯ

ВХІД ГОСПОДНІЙ В ЄРУСАЛИМ

Шостий тиждень Великого посту має в народі назву “Вербний” або “Вербич”, бо завершується він т. зв. “Вербною неділею”, — коли в церквах освячується верба. Як правило, він буває дуже холодним, іноді може навіть впасти сніг на зелене листя (пригадую, у 1990 р. в Києві цвіли вже яблуні, й у вербну неділю випав сніг майже 20 см!). Тому й існують прислів’я: “Прийшов вербич — два кожухи тербич!”, “Як неділя Вербиця, то зима ще вернеться”. На цьому тижні, як правило, нічого не садять і не сіють, бо “все піде в вербу”, тобто не дасть плоду, як і верба. Вербичем називали і холодний весняний вітер.

Увечері в п’ятницю, напередодні Лазаревої суботи, закінчується сорокаденний Великий піст. Лазарева субота, як і Вербна неділя, розпочинає цикл Пасхальних, або Великодних свят. У цей день на Літургії прославляється надзвичайна подія в історії людства — воскресіння Лазаря, брата Марфи та Марії, дім яких у Віфанії був улюбленим місцем відпочинку Ісуса Христа. Ісус дуже любив Лазаря, цінував його високі духовні якості, і коли Лазар помер, то Христос воскресив його з мертвих. Ця подія детально описана в Євангелії від Іоана (глава 11).

Воскресіння Лазаря — це найбільше чудо, яке сотворив Господь, перебуваючи на землі. Приклади воскресіння померлих пророками (зокрема воскресіння сина жінки-шунамітянки пророком Єлисеєм описане в Другій книзі Царів (глава 4, стих 32—37), і апостолами (див. воскресіння св. ап. Петром дівчини Тавіти (Діяння, глава 9, 36—43), і Самим Господом (див. воскресіння сина Наїнської вдови (Лука, 7, 11—17), або дочки Яїра, начальника синагоги (Мф. 9. 18—26)) відомі з часів Старого й Нового Завіту. Однак це були воскресіння людей, які щойно померли, і звершував їх Господь по молитві людей, тож воскресіння вдовиного сина й дочки Яїрової не було таким вражаючим для оточуючих (бо й сам Ісус переконував, що “вона не вмерла, а спить”), і всі, хто бачив ці чуда, сприймали Ісуса як одного з пророків. Але, йдучи на хресні страждання, Ісус повинен був засвідчити, що він не є ні один із пророків, ні з царів людських, а що він справді Бог. Бо ніхто з пророків не міг воскресити померлого, тіло якого вже почало розкладатися, тобто підпало тлінню (“Сестра вмерлого говорить до Нього: “Уже, Господи, чути, бо чотири вже дні він у гробі”).

Це вчинити міг тільки Бог, і саме тому Він і сотворив це чудо, щоб увірували в Нього як у Царя і в Бога!

Також, звершуючи свій земний шлях і проповідь про Царство Небесне, Господь наш Ісус Христос повинен був засвідчити й запевнити, що Його слова не марні, і що справді буде воскресіння всіх померлих, незалежно від того, коли вони померли, — що станеться загальне воскресіння людства, і не лише душі, а й тіла кожної людини. Ось для того й було звершено чудо оце. Лазар вийшов із гробу з пов’язаними поясом руками й ногами із лицем, обмотаним хусткою. Подібно до того, як глас Господній пробудить усіх на Страшний Суд, окрик Ісуса Христа “Лазарю, вийди геть!” пробудив померлого Лазаря — тобто, знову ж таки, це воскресіння прообразує нам майбутнє загальне воскресіння всіх людей. І тільки після цього Ісус Христос був прославлений народом, як довгожданий Месія, Цар Ізраїлю. І саме тому так урочисто зустрічав його народ при в’їзді в Єрусалим: “Тим часом багато людей дізналося, що Він там (у Віфанії — Л. І.), і зійшлися не тільки Ісуса ради, але також щоб Лазаря побачити, якого Він воскресив із мертвих […]

На другий день сила людей, які прийшли на свято, почули, що Ісус іде в Єрусалим, і взяли пальмове гілля й вийшли Йому назустріч з окликами: “Осанна! Благословен, Хто йде в ім’я Господнє! Цар Ізраїлів!” […] Тому народ і вийшов Йому назустріч, бо довідався, що Він учинив те чудо” (Ін. 12, 9—18).

Воскресінням Лазаря й урочистим входом у Єрусалим розпочинається Хресна дорога Спасителя, бо саме цього дня, бачачи, що зробив Ісус, і боячись, що всі увірують у Нього, первосвященики та фарисеї зібрали раду, на якій вирішили між собою Його вбити і віддали наказ, що коли хто довідається, де Він, має донести, щоб Його схопити. “Тоді первосвященники змовилися і Лазаря вбити, бо численні юдеї лишили їх через нього й увірували в Ісуса”, — пише євангеліст Іоан Богослов (Ін. 12, 10—11).

Крім воскресіння Лазаря, історія Православної Церкви знає ще один вражаючий факт, який запевняє нас у правдивості слів Спасителя про загальне воскресіння померлих — це житіє і смерть семи отроків ефеських. Сталося це в IIIстолітті, через 200 років після Воскресіння Христового в східноазійському місті Ефесі, що було недалеко від Константинополя, в часи правління імператора Декія (249—251 рр.). Семеро юнаків, один із яких був сином ефеського градоначальника, а інші — синами знатних ефеських громадян, були друзями з дитинства і всі перебували на військовій службі. Коли імператор Декій прибув до Ефеса, він звелів усім громадянам з’явитися для принесення жертви язичницьким божествам. Непокірних чекала мученицька смерть. Прийшли і семеро юнаків, але вони сміливо визнали свою віру в Христа, за що були позбавлені всіх воїнських звань і почестей. Однак Декій відпустив їх, сподіваючись, що вони перемінять своє рішення. Юнаки відійшли і сховалися в печері поблизу міста, там проводили час у молитвах, готуючись звершити мученицький подвиг. Наймолодший із них якось перебрався за жебрака і вийшов у місто, щоб купити хліба. Там він дізнався, що імператор шукає їх, аби віддати на суд. Юнаки вирішили мужньо і добровільно піти на муки і, помолившись, лягли відпочити.

Дізнавшись, де перебувають отроки, імператор звелів завалити вхід до печери камінням, щоб вони там померли від голоду й спраги. Двоє таємних християн, що були присутні при замуруванні входу, щоб зберегти пам’ять про святих мучеників, поклали між каміння запечатаний ковчег, у якому на дощечках записали імена мучеників і обставини їхньої кончини.

Через 200 років після того, коли вже гоніння на християн припинилися, за царювання Феодосія молодшого (408—450 рр.) з’явилися єретики, що відкидали воскресіння мертвих під час Другого пришестя Господа нашого Ісуса Христа. Вони запевняли, що ні душа, ні тіло не можуть воскреснути, навіть якщо душа воскресне, то для тіла це неможливо, бо воно давно перетворилося на порох. Тоді Господь ще раз явив чудо воскресіння мертвих через оцих сімох юнаків.

Власник земельної ділянки, на якій була гора з печерою, розпочав камінне будівництво, і робітники розібрали вхід до печери. Господь оживив отроків, і вони прокинулися наче від звичайного сну, не підозрюючи, що минуло 200 років! Тіла їхні і одежа були абсолютно нетлінні. Готуючись прийняти муки, вони знову доручили найменшому купити хліба для підкріплення своїх сил. Підійшовши до міста, юнак був вражений тим, що побачив на воротях святий хрест. Далі він ще більше дивувався, не впізнаючи свого рідного міста. Розраховуючись за хліб, святий отрок подав продавцеві монету із зображенням імператора Декія, — і відразу ж був затриманий за те, що приховав скарб старовинних монет! Святого привели до градоначальника, в гостях у якого був ефеський єпископ. Слухаючи здивовані відповіді юнака, єпископ зрозумів, що Господь відкриває через нього якусь таємницю, — і вирушив разом із народом до печери. При вході, між камінням, він помітив ковчег, відкрив його і прочитав історію семи отроків. Зайшовши в печеру і побачивши живих юнаків, усі зраділи і зрозуміли, що через пробудження їх від довгого сну Господь відкриває для Церкви тайну воскресіння мертвих. Скоро й сам імператор прибув до Ефеса й бесідував із юнаками в печері. Тоді святі отроки на очах у всіх схилили голови до землі й знову заснули, на цей раз уже до всезагального воскресіння. Тіла їхні так і були залишені в печері на землі.

Ще в XII ст. руський паломник ігумен Даниїл бачив у печері ці святі мощі семи отроків.

Вербна (Квітна) неділя або Вхід Господній в Єрусалим — це велике дванадесяте свято, яке є продовженням Лазаревої суботи, це день, коли здійснилося пророцтво, записане в Старому Завіті, про те, що Месія в’їде в Єрусалим, сидячи на молодому ослі. Оскільки під ноги Ісусові стелили пальмове віття, а також тримали розквітлі гілки у руках, то й на утрені цього дня, коли перечитуються пророцтва Старого Завіту і Євангельська оповідь про вхід до Єрусалима, віруючі тримають у руках гілки, які освячуються спеціальною молитвою, — і це свідчить про те, що вони також зустрічають Ісуса Христа як Царя і Спасителя. Молитва на освячення гілля розкриває зміст цього обряду: “Його, що прийшов до Єрусалима на вільні страждання, сьогодні люди, що сидять у темряві й тіні смерті, зустрінули, взявши, як знамено воскресіння, віття дерев і галузки пальмові. Сам, Владико, збережи і охорони і нас, що віття це, за прикладом тих, у цей передсвятковий день несемо в руках, щоб як і ті народи й діти викликували Тобі “Осанна”, так і ми піснях і співах духовних досягли животворчого триденного воскресіння в тім же Христі Ісусі, Господі нашім” (Требник. — Нью-Йорк, 1976. — Ч. 1. — С. 249).

Отже, зрозуміло, що віття дерев, розквітлі весною, які освячуються на утрені, є символом усезагального воскресіння нашого в Царстві Небесному, яке станеться через Христа Ісуса.

Чому ж в Україні освячують саме вербу?

Бо на кущах верболозу з’являються найперші видимі ознаки весни (сережки або котики). Ще не розтанув сніг, а верба вже сповіщає нам про настання весни і про всезагальне воскресіння природи, так само, як воскресіння Лазаря провістило і запевнило всезагальне воскресіння людства. В Україні (як і в Росії, Литві й інших народів) існував звичай, повернувшись додому з утрені, бити свяченою вербою всіх домашніх, навіть тварин. Очевидно, це перенесення на християнську святиню язичницького ритуалу, т. зв. магії дотикання, — коли сила верби повинна була благотворно впливати на того, кого били. Розквітле дерево мало передати здоров’я й красу людині або тварині (згадай звичай топтати ряст на Благовіщення). Тому при цьому приказували:

Не я б’ю, — верба б’є:

За тиждень Великдень,

Пасочка, ковбасочка, червоне яйце!

Або:

Будь великий, як верба,

А здоровий, як вода,

А багатий, як земля!

Молоді хлопці та дівчата лупцювали одне одного вербою ще біля церкви й дорогою додому.

Багато магічних властивостей приписувалося цій свяченій вербі! Звичайно — “по вірі вашій хай буде вам!” Як повідомляє М. Максимович, пасічники намагалися першими повернутися додому зі святою вербою. “Її зберігають як цілющий засіб від різних недуг людей та худоби, між іншим, і від дитячих сухот: у відварі святої верби знахарки купають хворе дитя при світлі повного місяця, примовляючи до нього: “Місяцю-Адаме, ім’я тобі Авраме! Дай тіла на сі кості, а як не даси, то прийми мощі!” (“Дні і місяці українського селянина, — К.: Обереги, 2002. — С. 31). Іноді освячену вербу втикали по краях ниви або розламували і розкидали по полю, з якого прагнули одержати гарний урожай. Із цією метою на Білоцерківщині стару (торішню) святу вербу спалюють і потім розсипають по городу. На Слобожанщині вербою обкурювалися від лихоманки, її попелом посипали капустяні грядки. Степовики купали хворих дітей у воді, в якій були замочені вербові прутики. Відваром посвяченої верби намочують голову при головних болях. Таким же узваром лікуються від пропасниці та ревматизму, збивають нею гарячку. Товчене листя з верби кладуть на рани, а горілку, настояну на її листі, п’ють при шлункових захворюваннях.

У багатьох народів вважалося також, що верба, яка росте в сирих місцях, біля води, має магічну силу і здатність забезпечити поля й сади вологою. Тому господарі, повертаючись із церкви зі свяченою вербою, садили по кілька гілочок на городі, в саду, в плоті, біля воріт, “щоб росла Богові на славу, а людям на вжиток”. Приписували їй також захист від злих духів і всіляких бід, від хвороби тварин. Для цього вербу встромляли в стріху хліва або над дверима, вдаряли нею худобу, щоб запобігти хворобам. Особливо як уперше весною виганяли худобу на пасовище, то конче посвяченою лозиною верби — “щоб нечисть не чіплялася до тварин”. Відваром святої верби також поїли і хвору худобу.

Вірили, що верба має захисну силу від грому й блискавки — не лише посаджена в плоті верба охороняла двір, господарство, а й та, що зберігалася в хаті на покуті, за образами, оберігала сім’ю від хвороб і лиха, а дім — від пожежі. Вірили, що в хату, де є свячена верба, ніколи не вдарить блискавка. Більше того, посвячене гілля верби викидали на двір під час граду — “аби град зупинився”. А старі “градівники” (мольфарі) на Гуцульщині розгонили градову хмару свяченою вербою — і град випадав не на полонину, а в прірву.

Пригадую з дитинства, що і в моєму рідному селі на Хмельниччині існували вірування у “хмарників” — чарівників, які нібито свяченою вербою відганяли грозову хмару від села: “Молиться Богу і хрестить хмару тою паличкою — і хмара йде з його поля”.

Отже, в звичаєвості Вербного тижня маємо таке саме переплетення християнських і язичницьких вірувань, перенесених на православний ґрунт.

Людмила ІВАННІКОВА