12 грудень 2017

ПІСТ — ПОВНА ГАРМОНІЯ ДУШІ Й ТІЛА

ПІСТ — ПОВНА ГАРМОНІЯ ДУШІ Й ТІЛА

ТРАДИЦІЙНА КУЛЬТУРА

Кожен із нас так чи інакше з дитинства  запам’ятав ці дні Великого посту. Одні пригадують сумні богослужіння у храмах, інші — що в піст припинялися веселощі: вечорниці, весілля, не можна було голосно співати, збиратись на гуляння на вулиці, танцювати, без причини реготати, слухати веселу музику. Можна було грати лише на сопілці, дозволялося співати лише веснянки. Не прийнято було носити занадто яскравий одяг — пригадую особливо просвітлених бабусь, які ходили аж на третє село до церкви, бо наша згоріла в 20-ті роки, завжди одягалися в усе темне, — і це, казали, для того,  щоб потім душа й тіло вповні відчули свято Воскресіння.

Ще запам’яталися мені численні легенди про милостиню, зміст яких полягав у тому, що всяка милостиня йде на той світ, і отже, необхідно в піст подавати милостиню старцям, бо все це підкріпить померлих родичів на тім світі. Отже, саме в піст поминали померлих, і досі в Православній Церкві існує традиція приносити панахиди і подавати грамотки за упокій на весь піст. Скільки в народі побутує легенд, оповідань і переказів про те, як померлі родичі нагадують своїм дітям, які забули подати їхні імена на помин душі, або дякують за милостиню, подану навіть випадково за їхні душі! “Милостиня йде на той світ!” — колись стверджувала покійна нині Олена Іванівна Крещенко, 1923 р. н., уродженка мого рідного села Губча Хмельницької обл. Саме від неї я записала унікальні зразки легенд про важливість милостині. Ось одна з них.

— Це розказувала мені моя сваха. Що дочка її наготувала яєць на базар і поставила в кошику. А зайшов у хату дід, прошак. Такий бідний, голодний, і в неї не було що йому дати. То вона взяла і дала йому дві яйці з кошика, і він пішов.

Ввечері прийшла дочка з роботи і як стала на неї сваритись! “Нащо ви дали? Це ж я приготувала всі на базар!” І лягла спати. Рано дочка встала і розказує: “Мамо, ви знаєте, що мені приснилося? Що приходив наш батько! А я спитала: “Може тобі дати обідати?” (А я знаю, що батько вмер!). А він каже: “Не хочу я обідати! Ви вчора дали дві яйці — як я наївся, як я ситий! То я навіть не знаю, доки я буду ситий! Спасибі, що ви мене так закрепили!” І вона вже каже: “Мамо! Простіть мені, що я так сказала — ви бачите, куди пішло те, що ви дали!” (зап. 10.01.1997 р.).

Про важливість милостині розповідала мені й покійна Ольга Василівна Цимбал, 1917 р. н., уродженка мого села (її розповідь подам фраґментарно).

Жила в одному селі дуже багата сім’я, а син засватав бідну дівчину. Свекруха була дуже клята, гризла її за все, до того ж ще й була дуже скупа. “Як вже наступали ці пости всякі, а особливо як був Великий піст, цей, що зараз (саме в піст записала я цю оповідь. — Л. І.), то вони дуже це все виконували. Але попереду, перед Великоднім постом, бувають м’ясниці, тоді Масниця. Вже в масницю печуть усе дуже, варять. Але вже приходить ця остання неділя, то що там вже є наварене, напечене в цей останній день, то й не поїдять вже ж його… А на другий день вже ж їм не можна це їсти!

То що вже остається з страви й з печеного, виносять свиням.

А цій невістці шкода дуже свиням оддати ці харчі! Як вона ж знає, що там же ж сусіди бідні живуть, десятеро дітей!

То хоч жадібна свекруха й примушувала все віддавати свиням, невісточка все ж потай віддавала його голодним дітям. Так само потай вона перекинула через пліт новонароджене телятко, коли їхня багацька корова привела двоє телят — щоб і бідні люди могли вигодувати собі корову, — їм же купити ні за що!

Коли ж свекруха вмерла, синові приснився страшний сон, що аж він кричав уночі. Вранці жінка й питає його, чого він кричав. “А мені приснилась мати, що коло свиней вигрібала руками і їла те, що свині їдять. Страшно мені! — каже. — І ще два столи мені приснилось — один материн, а один твій. То на твоєму столі біла скатерка і все-все є, а посередині ще й золоте телятко лежить!” — “Бо що хто добре зробив чи дав, то все перед Богом є, — підсумувала оповідачка. — Це було на Вінниччині в селі Стара Цибулівка, розказувала мені бабка, мого чоловіка баба” (зап. 19.03.1994 р.).

“Тоді люди були набагато добріші!” — згадує своє повоєнне дитинство Галина Кузьмівна Тарчук, 1941 р. нар., уродженка с. Ярешки Березанського р-ну Київської обл.

— У м’ясниці собірали сир і масло, його не їли, а на масницю роздавали людям, у кого не було корови, — щоб сир був, щоб масло було в усіх потрошку, молоко приносили… Молоко виносили на холод, запікали молозиво, кислили сметану на масло, яке збивали в макітрі, а сир стоптували, трохи підсолювали і зберігали в дубових діжечках, а тоді роздавали в кого нема корови”.

Пригадую і я з дитинства смак цього солоного сиру, бо й я виросла в бідній сім’ї, і нам часто приносили сусіди чи родичі такий сир. Його змішували з вареною картоплею і начиняли вареники.

Галина Кузьмівна пригадує, що в її сім’ї під час посту їли пшоняні та ячмінні каші, пшоняний куліш з картоплею, сушені гриби, щіпані або різані пісні галушки, замішені лише на воді, затірки, капусняк (з кислої капусти, пшона й картоплі) або борщ на квасу (обов’язково був квашений кислий буряк). Також кидали в борщ чечевицю — вона дуже корисна й смачна. А для дітей, як найсмачніші ласощі, підсмажували її на олії. “А найголовніша страва, яку я любила, це була кваша! Ми завжди просили, щоб мама готувала її! Бралася житня мука, трошки пшеничної, трошки гречаної (бо без гречаної кваші не буде!), запарювалася кип’ятком й розчинялася у воді, додавались туди сушені вишні і сливи — колись же сушили всякі фрукти! — і на печі вона вкисала! І Боже, яка вона смачна! Вона мені й сниться зараз!”

Не забували й про духовну поживу. “Ходили завжди до церкви. А вечорами збиралися в людей, у кого-небудь в хаті, по кутках. Співали веснянки і псальми, різні релігійні пісні, читали Біблію вечорами, бо при свічці уже не можна було ткати, темно, а електрики ж не було…” (зап. 25.02.2007 в Києві).

Протягом року рівномірно були розподілені всі основні роботи. Про це цікаво розповідає моя рідна мати Тетяна Варсонівна Варава, 1939 р. н., уродженка с. Губча.

“Цілу осінь приготовляли коноплі — їх душили на чавусі, потім на терниці терли, потім дергали на щітці-дергавці, і з того клоччя робили кукли і лички, — нитки на тонке і товсте полотно.

Ще до Різдва починали прясти. Спочатку пряли кукли — це дуже тонке полотно, це “дванадцятка”, а тоді починали прясти лички, — це трохи товстіше, “вісімка”, — на рядна. А після того пряли на веретені клоччя, це вал називався. З ним уже ходили на досвітки прясти дівчата. Бо веретено можна з собою носити, а тонке полотно пряли вдома, на коловоротку (прядка — Л. І.). — з прядками не ходили на досвітки, бо де там всі помістяться?

Як це все попряли, то й досвітки кінчались, бо починався вже піст”.

У перший день посту заносили в хату верстат і починали ткати. Першого дня снували основу, а другого дня вже ткали. Практично цілий піст працювали люди за ткацьким верстатом — спочатку ткали полотно, а тоді рядна і в кінці так само вал — на мішки, на верхній одяг. Для ряден треба було пофарбувати нитки — це також робили в піст, використовували природні барвники, а згодом куповану фарбу. Всі ці роботи слід було завершити за два тижні до Великодня — “на останньому тижні верстата вже нема в хаті” (Г. К. Тарчук). На вербному тижні верстат виносили в клуню, а після цього вже готувалися до Великодня — прали рушники, білили хати.

Зі спогадів моєї матері дізнаємося, що закінчення ткацьких  робіт було дуже важливим, справжнім святом у селянському побуті, яке намагались урочисто завершити. “Поробили це все — вирізують полотна, збираються в когось у хаті, роблять “закончини” — бальок такий собі маленький, а після того виносять верстат”.

Неохайною і нездалою вважалась та господиня, яка не встигла поткати полотно до Вербного тижня, її висміювали в народних піснях, а дівчатам нагадувалось у веснянках:

Ой на ганку, на ганочку,

Там дєвчина кросна ткала, (2)

До ней Весна завітала.

Та й питає в неї Весна:

— Чи поткала свої кросна?

Звичайно, адже далі починалося зовсім інше коло робіт! Життя українського селянина було строго регламентовано аграрним календарем!

“В останній тиждень посту (Страсний) кололи кабани, різали вівці чи телята, но їсти — не їли, поки не посвятиться, дітям навіть не давали! Пекли ковбаси, варили все, ковбаси складали в діжку і заливали смальцем, ставили в погрібах, щоб було все до свята. А сало і м’ясо вкладали в полотняні торби, в кошики й підвішували на горищі до балки, щоб миші не достали (там воно зберігалося ціле літо, потім те жовте солоне м’ясо вимочували у воді, а сало товкли в спеціальних ковганках, щоб заправити борщ. — Л. І.). Це все робили в останній тиждень, а мастили і пряли на вербному за дві неділі до свят”.

“А як молока були в піст, — продовжує Т. В. Варава, — то тоже не їли, а збирали сметани і били масла, — такі масниці були, — і вкладали в соснові бочечки й ставили в погріб, не їли”. Сир також перед тим посоливши, стоптували в бочечки так, щоб із нього вийшла ропа, та ще й зверху заливали підсоленою сироваткою, щоб не пліснявіло. Далі сир прикривали чистенькою полотняною тканиною, а зверху клали дерев’яні кружки, які бондар виготовляв разом із діжкою. (До речі, саме так і досі солять у нашому селі огірки й капусту). Кружки ж прикладали зверху “гнітом” — круглим гладеньким каменем, який теж спеціально купували на базарі.

“І цей сир був цілий піст. А як піст закінчився, і люди вже йшли в поле орати, сіяти, то брали з собою полудень такий, — брали буханку хліба, грудочку масла, окраєць казали, бо різали його, горнятко сира і воду. І це все складали в рогозяний кошик, ставили на віз і їхали в поле — весняний же день великий! І там після сніданку в полі підполуднювали, а потім обідали, а пройшло трохи, то ще й підвечіркували, щоб коні відпочивали.

А перед заходом сонця вже їхали додому, щоб сонце не зайшло в полі. І до схода сонця не виїздили в поле так само. Треба, щоб зійшло сонце вдома і зайшло вдома, такий закон був, так старі люди казали” (зап. 24.02.2007 р.).

Отже, кожен день і кожний звичай українського сільського побуту мав свій глибинний зміст, розрахований на певну перспективу, і в цьому — той споконвічний порядок життя, який забезпечував моїм землякам повну гармонію душі й тіла.

 

 

ТРАДИЦІЙНА КУЛЬТУРА

МУЗИКА ВЕЛИКОГО ПОСТУ

Високий професіоналізм, прекрасні голоси, вишуканий естетичний смак, молитовний настрій — ось характеристика камерного хору “Дзвони Подолу” (керівник Тарас Миронюк), що вже понад 15 років є окрасою Свято-Покровської Подільської церкви м. Києва. Скільки людей, зачарованих справжнім ангельським співом його учасників, повернулось до храму! Невтомно, кожної Літургії несуть вони в серця людей духовну проповідь, адже церковний спів здавна  не лише невід’ємна частина соборної молитви, в ньому відображені прагнення людської душі з’єднатися з Богом, з’єднатися через покаянні сльози очищення від суєтних почуттів і думок. Саме через такий спів виникає у богомольця той неповторний стан душі, коли він не знає, де перебуває — чи на землі, чи на небі. “Ми таємно херувимів із себе уявляємо і Животворчій Тройці Трисвятую пісню співаємо”, — ці слова херувимської пісні можна вважати кредо Тараса Миронюка.

Крім духовної проповіді хор несе й ще одну — просвітницьку місію. По-перше, в час богослужіння виконуються твори саме українських, нерідко забутих нами, композиторів, які тільки тепер у нашій рідній Українській Церкві, за яку поклали життя десятки і сотні новомучеників ХХ ст., зазвучали в усій своїй красі — це твори Д. Бортнянського, А. Веделя, І. Павловського, В. Купчинського, М. Гайворонського, Г. Китастого, С. Людкевича, М. Леонтовича, К. Стеценка, О. Кошиця, В. Кишакевича, М. Вербицького, М. Березовського, А. Гнатишина, Г. Давидовського, Р. Гурка…

По-друге, хор займається ще й активною видавничою діяльністю. Протягом останнього часу побачили світ низка нотних збірників із компакт-дисками, що відображають репертуар хору і мають на меті поширення по всій Україні й за її межами кращих зразків української духовної музики. Це насамперед збірник “Різдвяні колядки”, (К., 2002) із касетою й компакт-диском, “Літургія Іоанна Золотоустого”, упорядник Тарас Миронюк (К., 2004) (із додатком касети та компакт-диска; Григорій Китастий, Служба Божа: Нотна збірка для мішаного хору (К., 2006), готується до друку “Великодня Всенічна”. Остання праця хору — це компакт-диск “Музика Великого посту” (К., 2006, запис здійснено 2005—2006 рр. у Свято-Покровській церкві), до якого ввійшли близько 20 найкращих шедеврів українського церковного співу — молитви із Всенічної (“Покаяння” А. Веделя, “На ріках Вавилонських” В. Купчинського, “Богородице Діво” Р. Гурка), з Літургії Ранішосвячених дарів, яка одправляється лише в середу і п’ятницю протягом Великого посту (“Нехай стане молитва моя” та херувимська “Нині Сили Небесні з нами невидимо служать” Д. Бортнянського Причасний Споживіть і пізнайте, що Милосердний Господь” І. Павловського), покаянні молитви (“Услиши, Господи, глас мій” С. Людкевича, “Душе моя” Д. Бортнянського, “Боже, милостивий будь мені, грішному” А. Гнатишина та ін.), а також поширені в народі канти і псальми (“Скорбная Мати”, “Ой на горі, горі”), що їх виконували лірники, кобзарі й кліратани протягом XVIII—XX ст.

Як відомо, під час Великого посту міняється не лише убрання храмів, а й характер богослужінь, які повинні настроїти людську душу на молитву, на покаяння, на роздуми про високе і вічне, зосередити її на тих духовних цінностях, які несе в собі християнство. Звичайно, цьому сприяють не лише особливі молитви з земними поклонами, читання покаянного канону св. Андрея Крітського та житія Марії Єгипетської (в середу на п’ятому тижні), а й ті піснеспіви, які вводяться в богослужіння в суботу та неділю на Всенічній і Літургії. Наприклад, знамените “Покаяння”, що співається від Неділі митаря і фарисея до п’ятої неділі св. чотиридесятниці. Це дуже давня молитва Церкви, в якій православна душа благає Господа відчинити їй двері покаяння, бо “поривається дух мій до храму святого Твого, а храм мій тілесний увесь осквернений, однак Ти очисти його своєю милістю і милосердям. Скільки гріхів заподіяв я! Розмірковуючи над цим, тремчу перед судним днем, але, уповаючи на Твоє милосердя і милість, разом з псалмопівцем Давидом взиваю: “Помилуй мене, Боже, з великої Твоєї милості!”

Автор канону св. Андрей Крітський також звертається до враженої гріхом своєї душі: “Душе моя, душе моя, устань, устань — чого спиш?! Кінець наближається, і ти збентежена будеш! Пробудись!” — і ці слова давно стали класикою православного богослужіння.

Є ще один вражаючий твір — псалом 136-й “На ріках Вавилонських”, який співається від неділі Блудного сина до другої неділі Великого посту. “Дочко Вавилона окаянная! Блажен, хто візьме і розіб’є младенців твоїх об камінь!”

Що означають для нас ці слова? Чому Православна Церква ввела їх у богослужіння саме на початку Великого посту?

Подібно до того, як вавілоняни, послані Богом на юдеїв як покарання за гріхи царів і народу, за відступництво від віри, знищили 586—589 рр. Єрусалим і всі святині його, зокрема храм Соломона, так і нині темні злобні сили за наше віровідступництво прагнуть знищити храм нашої душі і віддати його в полон гріха. Кожній людині відомо це: спочатку зароджується зваблива думка, яка ще, як немовля, здається невинною, чистою, але коли душа приймає її, вона переростає в помисел, який уже бере в полон душу і, керована ним, людина звершує гріх. Тож єдиний спосіб позбутися гріха — це знищення тих безневинних думок і бажань, які призводять до нього, викорінення гріха в його зародку, — а для цього слід зосередити увагу на своїй душі саме через молитву і покаяння, щоб врешті-решт стати блаженним і з радістю зустріти Світле Христове Воскресіння.

“Нехай стане молитва моя наче кадило перед Тобою”, — закликають кожного віруючого словами псалмопівця учасники хору “Дзвони Подолу”. І справді, їхній доробок і вся їхня багаторічна праця на благо Української Православної Церкви стала справжнім фіміамом, достойною жертвою, принесеною в святі дні Великого посту на олтар Христа Спасителя.

Нехай же немилостивий Господь благословить їхні чисті душі, наповнить оливою радості, добра і любові.

Людмила ІВАННІКОВА