18 жовтень 2017

ПОГЛЯД. РЕЛІГІЙНІСТЬ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА — МІФ ЧИ РЕАЛЬНІСТЬ?

09.03.2016.

Ось уже майже два століття Тарас Шевченко об’єднує націю, став її символом між народами, її духом у Всесвіті. Він — поза часом, понад зміною політичних режимів і настроїв, він — уособлення вічності. Все минає, а він залишається як образ істини. Це добре усвідомлюють всі антиукраїнські сили: забери в нас Шевченка, і не стане України, не стане народу. Тому й мета їхня — спримітизувати, принизити генія, зробити його подібним до себе, своїм спільником шляхом фальсифікації його творчості — і ще раз одурити! Послухаєш їх і складається враження, що Тарас Шевченко був водночас комуністом, богоборцем, антисемітом і тільки те й робив, що виступав проти Бога, проти Церкви Христової, осуджував і зневажав християн, заперечував Священне Писання — Біблію, Євангелію, Псалтир…

Що ж, воістину на них справджуються слова псалмопівця Давида: “Ідоли язичників — срібло й золото, творіння рук людських: мають уста й не говорять, мають очі й не бачать, мають вуха й не чують, і нема дихання в устах їх. Подібні до них будуть і ті, що роблять їх, і ті, що надіються на них!” (псалом 134, 15—18). Уподібнюючись до ідолів, вони справді намагаються  не бачити очевидного, не чути самого Шевченка, який дав відповідь цим блудословам не лише в поезії, а й у своєму “Щоденнику” та особистому листуванні. Але хтознає ці слова поета, хто звертається до них? Як правило, коли говориться про релігійність Шевченка, увага концентрується  лише на його творчості (хоча, як відомо, ліричний герой не завжди тотожний з автором).

Тож послухаймо голос самого Тараса, як він розмовляв зі своїми друзями, із самим собою.

* * *

Ось лист до Варвари Рєпніної з Орської фортець 28 лютого 1848 р. “Вчера я просидел до утра и не мог собраться с мыслями, чтобы кончить письмо; какое-то безотчетное состояние овладело мною (“Приидите все труждающиися и обремененные, и Аз успокою вы”). Перед благовестом к заутрени пришли мне на мысль слова Распятого за нас, и я как бы ожил, пошел к заутрени и так радостно, чисто молился, как может быть никогда прежде. Я теперь говею, и сегодня приобщался Святых Таин — желал бы, чтоб вся жизнь моя была так чиста и прекрасна, как сегоднешний день!”

Тільки той, хто сам причащався хоч раз щиро з побожністю Святих Христових Таїн, може зрозуміти стан очищеної і просвітленої душі поета! А хто не причащався, про них говорив Шевченко у своєму “Щоденнику” (запис від 23 липня 1857 р.): “Для человека-материалиста, кторому Бог отказал в святом, радостном чувстве понимания Его благодати, Его нетленной красоты, для такого получеловека всякая теория  прекрасного ничего больше, как  пустая болтовня”.

Ніде й ніколи Шевченко не виступав проти християнства як релігії, навпаки, ставив його вище за всякі релігії, філософії, теорії мистецтв. Це чітко висловлював він у спілкуванні з друзями, в листах і “Щоденнику”. Віра в Бога, свята Євангелія, читання Біблії рятували його в хвилини розпачу, були єдиною відрадою на засланні. Ось лист до А. Г. та Н. А. Родзянок від 23.10.1845 р.: “С того времени, как приехал я в Миргород, ни разу еще не выходил из комнаты и, ко всему этому, еще нечего читать. Если бы не Библия, то можно бы с ума сойти![…] Дочитываю Библию, а там… а там… опять начну”.

А ось лист з Оренбурга до В. М. Рєпніної від 1.01.1850 р.: “Я теперь как падающий в бездну, готов за все ухватиться — ужасна безнадежность! Так ужасна, что одна только христианская философия может бороться с нею.[…] Единственная отрада моя в настоящее время — это Евангелие. Я читаю ее без изучения, ежедневно и ежечасно!”

І в іншому листі до неї — від 7.03.1850 р. Т. Шевченко знову повідомляє: “Новый Завет я читаю с благоговейным трепетом. Вследствии этого чтения во мне родилась мысль описать сердце матери по жизни Пречистой Девы, Матери Спасителя. И другая — написать картину Распятого Сына Ея. Молю Господа, чтобы хоть когда-нибудь олицетворились мечты мои!”

Здійснились — як ніхто в українській і світовій поезії возвеличив він образ Божої Матері”.

Все упованіє моє

На тебе, мій пресвітлий раю,

На милосердіє твоє,

Все упованіє моє

На тебе, Мати, возлагаю,

Святая сило всіх святих,

Пренепорочная, благая!

Це не просто вдале вживання церковнослов’янської мови, це — переплавлені в поезію слова численних православних молитов до Божої Матері, які, безперечно, знав Шевченко з дитинства. Називаючи Її Пречистою, достойно пєтою, Царицею Неба і землі, всеблагою, він ніде не відступає від православного  догмата про Божу Матір, хоча в поемі “Марія”, як зрозуміло з листа, через образ Богородиці прагне показати страждання всіх матерів усього людства. Свою поезію він порівнює з останньою лептою вдовиці, яка принесла в жертву Богу весь свій маєток, і тим увійшла до вічності, його ж вірші — це справді було все багатство,  яке мав на цьому світі:

А нині плач, і скорбь, і сльози

Душі убогої — убогий

Останню лепту подаю.

Хоч поему “Марія” радянські літературознавці також намагалися вписати в рамки атеїстичної пропаганди, та проте,  як видно зі спогадів сучасників, сам Шевченко ніколи не дозволяв жодного блюзнірства стосовно Божої Матері. Видатний шевченкознавець Павло Зайцев у своїй монографії “Життя  Тараса Шевченка” описує арешт поета в липні 1859 р. на Україні, приводом до якого стала розмова, яку спровокував польський шляхтич Козловський. Київський генерал-губернатор І. Васільчіков подав рапорт шефу жандармерії, в якому навів свідчення самого Т. Г. Шевченка: “За сніданком Козловський розпочав з ним богословську розмову; щоб припинити цю розмову, Шевченко сказав, що теологія без живого Бога не може створити навіть древесного листка; згодом Козловський знову запитався Шевченка, що він думає про Матір Ісуса Христа, на що Шевченко відповів: перед Матір’ю Того, Хто постраждав і вмер за нас на хресті, ми повинні благоговіти, [бо] якби Вона не родила Бога, то була б звичайною жінкою” (с. 336). П. Зайцев зауважує, що пан Козловський, який з’явився непрошений на гору, де Шевченко вибирав місце для побудови хати (біля с. Пекарі), та ще й розпочав провокаційну розмову, був, безперечно, поліційним агентом! І метою цієї провокації було виселення Шевченка назавжди з України. Ось як подібні до цих агентів теперішні агентики-“патріоти”, які так само намагаються звинуватити Шевченка у богохульстві, посіяти сум’яття в наших душах! У тій же монографії П. Зайцева далі читаємо: “Урядовець, що відбирав наведене пояснення,  засвідчує, що Шевченко, оскільки можна вивести із спостереження над ним і міркувань його про різні предмети, — безумовно, відданий вірі своїх предків, і що в ньому помітна навіть вроджена, зовсім не захована нехіть до всього латинського й польського”, — тобто до католицизму.

А. О. Козачковський згадує: “Я был свидетелем, когда он, слушая кощунство хозяина, у которого жил, сказал: “Издеваться над теми нравственно-религиозными убеждениями, которые освящены веками и миллионами людей, неразумно и преступно” (Воспоминания о Тарасе Шевченко. — К., Дніпро, 1988. — С. 90). Тобто з усьоговидно, що Тарас Григорович не тільки сам не вдавався до блюзнірства, а й присікав усілякі подібні розмови та давав жорстоку  відповідь усім провокаторам.

Справді, в поезії ми нерідко знаходимо докори на адресу християн, але це не викриття християнства як релігійного вчення, а осудження фарисейства у християнстві, тієї багатовікової хвороби, при якій віра підміняється обрядовір’ям, а за ним маскується цілком протилежна сутність. Такі християни гірші за язичників! Завдяки їм Церква служить засобом поневолення інших народів, експлуатації, духовного розбрату. Ключ до розуміння цих поезій дає Тарас Шевченко у своєму “Щоденнику” (19 липня 1857 р.): “Трибунал под председательством самого сатаны не мог бы произнести такого холодного, нечеловеческого приговора. А бездушные исполнители приговора исполнили его с возмутительной точностью.

Август-язычник, ссылая Назона к диким гетам, не запретил ему ПИСАТЬ И РИСОВАТЬ. А христианин Николай запретил мне то и другое. Оба палачи. Но один из них палач-христианин! И христианин девятнадцатого века, в глазах которого выросло огромнейшее государство в мире, выросло на началах Христовой заповеди!”

Не вчення Христа осуджував поет, а тих, хто іменем Христа творив і творить тепер діла темряви.

Ось запис від 29 липня 1857 р.:

“Сегодня празднуем память величайших двух провозвестников любви и мира. Великий в христианском мире праздник! А у нас колоссальнейшее пьянство по случаю храмового праздника.

О святые, великие верховные апостолы, если бы вы знали, как мы запачкали, как изорудовали провозглашенную вами простую, прекрасную, светлую истину! Вы предрекли лжеучителей, и ваше пророчество сбылось!

[…]Истина стара и, следовательно, должна быть понятна, вразумительна, а вашей истине, которой вы были крестными отцами, минает уже 1857 годочек. Удивительно, как тупо человечество!”

Прикро, що через 150 років крик душі поета звучить актуально…

Неодноразово в листах до Варвари Рєпніної Тарас Григорович висловлює прохання надіслати йому книгу Фоми Келепійського “Наслідування Христа” (Книга католицького богослова-містика про практичне застосування правил християнської науки). І це не випадково — всім своїм життям Шевченко наслідував Христа, не лицемірно, а щиро, дитинно, прагнув  уподібнитися до Нього, досягти  духовного вдосконалення через  безперервну молитву, смирення і страждання. Це справді шлях справжнього християнина, який пропонує нам Свята Православна Церква, і всього цього Шевченко досягнув.

Насамперед він досягнув великого дару — дару всепрощення, яке виявляв розп’ятий на хресті Спаситель до своїх мучителів.

У молитві до ворогів, яку пропонує нам Православна Церква, є такі слова: “Ти, люблячий Господи, що Сам за Своїх розпинателів молився і нам, рабам Твоїм, за ворогів молитися повелів, тих, що ненавидять і кривдять нас, прости…” Чи не те саме пише й Тарас Шевченко у своєму “Щоденнику” за 13 червня 1857 р.: “Забудем и простим темных мучителей наших, как простил милосердный человеколюбец своих жестоких распинателей!” Цю саму думку висловлював він ще раніше в листі до графині А. І. Толстої за 9 січня 1857 р.: “К шестимесячной пытке прибавляют еще четыре дня. Дикое преступление! А между тем безсознательное. Следовательно только вандализм, а не преступление. И я с умилением сердца повторял слова Распятого Человеколюбца: Прости им, не видят бо, что творят!”

Інша велика християнська чеснота, якої досягти може не кожен християнин, а лише той, який має віру нелицемірну, безперервно молиться і працює духовно над власним удосконаленням — це смирення. Це — найвища досконалість, яку може досягти людина в земному житті і яка вміщує всі інші чесноти. І Тарас Григорович досяг її — з листів і щоденникових записів вимальовується образ великого його смирення перед людьми, перед волею Божою (але не перед злом!). “Описывать скверную мою долю тошно и грешно, по-моему, — пише він в листі до А. І. Лизогуба16.06.1852 р. — Это все равно, что роптать на Бога. Пускай себе тянется жизнь моя невесело, как мне Бог дал”. “Какое чудное наслаждение — воображать тех, которые вспоминают обо мне! Хотя их очень мало; счастлив, кто малым доволен, и в настоящее время я принадлежу к самым счастливым”.(лист до В. Рєпніної від 25.02.1848 р.).

Шевченко сам порівнював себе з багатостраждальним Іовом, який, сидячи на гноїщі й терплячи несказанні душевні і тілесні муки, все ж прославляв Бога і дякував Йому за все, послане ним! “Бог покарав мене ще й тілесним недугом. І я тепер мов Іов на гноїщі, тілько мене ніхто не провідає. Якби все те розказать, що я терплю тепер по любові і милості  милосердного Бога, то і за тиждень не розказав би” (лист до М. М. Лазаревського 20.12.1847 р.).

Яким же чином досяг поет цієї високої духовної досконалості? Насамперед це — безперервна молитва. І в поезії, і в листах, і в щоденнику зустрічаємо безліч вказівок на те, що Тарас Григорович безперестанно молився. Ще з дитинства! Згадаймо хрестоматійний вірш:

А я собі у бур’яні

Молюся Богу… І не знаю,

Чого маленькому мені

Тоді так приязно молилось

Чого так весело було.

Тобто в свої тринадцять ця побожна дитина мріяла усамітнитись для спілкування з Богом, для споглядання Бога через молитву — і вже тоді він знав і відчував благодать Божу, яка наповняла душу під час молитви:

Мені так любо, любо стало,

Неначе в Бога…

Це — поезія-спогад. А хіба змінилася душа поета через 30 років, коли він перебував на засланні?

Там він ще осмисленіше розмірковує над тими самими речами: спілкування з Богом через усамітнення і споглядання краси природи, Ним створеної! Ось характерний запис у щоденнику за 17 липня 1857 р.: “Милое уединение! Ничего не может быть в жизни слаще, очаровательнее уединения, особенно перед лицом улыбающейся цветущей красавицы матери Природы. Под ее сладким, волшебным обаянием человек невольно погружается сам в себя и видит Бога на земле”.

Молитва була невід’ємною частиною духовного життя поета, навіть після смерті він мріє, як про найвище блаженство: “Все покину і полину до Самого Бога молитися”. “Я знав мало не весь Псалтир з пам’яті”, — згадує він своє дитинство в повісті “Княгиня”. 24 грудня 1848 р., в перший Святий вечір на засланні виливає поет свою тугу у віршах:

…Наступає свято.

Тяжко його, друже-брате,

Самому стрічати

У пустині. Завтра рано

Заревуть дзвіниці

В Україні. Завтра рано

До церкви молитись

Підуть люди…

А в листах — безліч свідчень того, що поет безперервно молився: “Успокоив себя святою молитвою, я побрел тихонько на огород…”;

“Молюся Богу и не теряю надежды, что испытанию моему придет когда-нибудь конец”; “… вставши раненько, помолився Богу, закачав рукава та й заходився коло оцій “Москалевої криниці”.

У листах Шевченка звучить віра і впевненість у спасаючій силі християнської філософії, богослів’я, віра в Божий промисел і безконечне Його милосердя (“Но Господь милосердный, помогавший мне исходить эту нагую степь во всех направлениях, не оставит меня и на этом недолгом пути”), постійне прохання до близьких людей помолитись за нього і віра в силу їхньої щирої молитви:

“Да осенит вас благодать Божия, пишите ко мне так часто, как вам время позволяет. Молитва и ваши искренние письма более всего помогут мне нести крест мой” (25.02.1848 р. до В. Рєпніної); “Молитеся, молитеся, молитва ваша угодна Богу, Она меня оградит от этого страшного безчувствия, которое уже начинает проникать в мою расслабленную душу. […]

Прощайте и молитесь за несчастливого и душею вам преданного Т. Шевченка. […]

Татьяне Ивановне мое глубочайшее почтение; пришлите, ежели имеете, свячену воду: она оросит мое увядающее сердце. Братьям и сестрам вашим поклон. Скажите им и просите, ежели не забыли меня, да помолятся обо мне” (до неї ж від 29.02.48).

До молитви як єдиної втіхи він закликав і свого друга Андрія Козачковського: “Но великое горе, как твое, теперь может ослабить только один наш помощник сердцеведец.

Молися, если можеш молиться, и моляся, веруй в замогильную лучшую жизнь. […] Веруй — и вера спасет тебя”” (30.06.1853 р.).

Молитися він закликав і нас.

Свою Україну любіть,

Любіть її… Во врем’я люте,

В остатню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

Тернистий шлях кожного християнина до духовного вдосконалення, і пролягає він через численні труднощі. “Широкий битий шлях із раю, а в рай — узенька стежечка, та й та колючим терном поросла”, — говорила мне, еще ребенку, одна замиравшая старуха. И она говорила истину! Истину, смысл которой я теперь только вполне разгадал”, — писав Тарас Григорович у “Щоденнику” за 29 червня 1857 р. Але тільки великі люди можуть понести великі страждання, Христом був розп’ятий за всіх людей. Шевченко розп’явся за Україну, він ніс свого хреста смиренно, з радістю, не нарікаючи на Бога, а скрізь і всюди висловлюючи вдячність Йому за перенесені страждання, завдяки яким він очистив душу і зазнав слави називатись Пророком.

“Теперь и только теперь я вполне уверовал в слово“Любя наказую вы”, — пише він у листі до графині А. І. Толстої. — Теперь только молюся я и благодарю Его за безконечную любовь ко мне, за ниспосланное испытание. Оно очистило, исцелило мое бедное больное сердце. Оно отвело призму от глаз моих, сквозь которую я смотрел на людей и на самого себя. Оно научило меня, как любить врагов и ненавидящих нас. А этому не научит никакая школа, кроме тяжкой школы испытания и продолжительной беседы с самим собою.Я теперь чувствую себя если не совершенным, то по крайней мере безукоризненным христианином. Как золото из огня, как младенец из купели, я выхожу теперь из мрачного чистилища, чтобы начать новый благороднейший путь жизни. И это я называю истинным, настоящим счастьем”.

Людмила ІВАННІКОВА