12 грудень 2017

Релігійні традиції Волині

Релігійні традиції Волині в опису Миколи Теодоровича

Людмила Іваннікова

Про Миколу Івановича Теодоровича (1856 – ?), дослідника історії церкви Волині, археолога, краєзнавця, відомо дуже небагато. Знаємо лише, що народився він у Білорусі, в губернському місті Гродно, що син священика, що випускник Віленської духовної семінарії та Санкт-Петербурзької духовної академії, що з 1888 по 1899 рр. був викладачем Волинської духовної семінарії, в м.Кременець, з 1893 р. він – член-кореспондент Московського археологічного товариства. З 1899 по 1914 рр. доля його пов’язана з Підляшшям, де здійснював свою педагогічну та громадську діяльність. Остання інформація – що він інспектор Маріїнського жіночого інституту у Варшаві, який з початком Першої світової війни був евакуйований до Саратова. Там і загубився слід цього видатного вченого, автора близько 30 праць з історії міст і містечок, храмів та монастирів Волині (Кременця, Ізяслава, Старокостянтинова, Володимира-Волинського), літописця старовинних княжих родів Ружинських, Радзівіллів, Острозьких, Любомирських, Чорторийських, Сангушків та ін. М.Теодоровича справедливо вважають засновником краєзнавчого руху на Волині, а його п’ятитомне дослідження «Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии» (1888–1903) – вершиною українського краєзнавства. І не дивно: вона вміщує 1447 нарисів про окремі парафії, храми, монастирі, міста й села Волині, які грунтуються на історичних, археологічних, етнографічних описах, здійснених священнослужителями за програмою, яку розробив сам М.Теодорович. Тож ця унікальна книга – результат праці сотень Волинських священиків, проте не слід применшувати роль М.Теодоровича як організатора, упорядника й наукового редактора цього видання. Тут знаходимо цікаві легенди про походження міст і сіл, їхніх назв, відомості про собори і храми, цвинтарі та каплиці, чудотворні ікони, придорожні та надгробні хрести й пов’язані з цими пам’ятками локальні традиції та ритуали, церковні свята, календарні й родинні обряди і звичаї, сімейний та громадський побут, стан релігійності та моралі тощо.

Так, наприклад, дізнаємося, що іще в кінці ХІХ ст. у Південно-Східній Волині (Старокостянтинівський повіт), існували чоловічі, жіночі, парубоцькі та дівоцькі церковні братства, селяни ревно дотримувались стародавніх традицій. Так у с.Свинна існувало два братства: старцівське та молодецьке. До останнього входили парубки з 18 років, до першого – одружені чоловіки. Іноді звання братчика було спадковим. Обов’язком цих браств було підтримувати в порядку храм, забезпечувати його освітлення, свічками для хресних ходів, збирати пожертви на церкву. Щоб збільшити доходи, в храмове свято браство іноді ставило від себе «канунний мед», тобто розсичений мед. У цьому ж селі була традиція, за якою кожен заможний господар вважав своїм обов’язком раз чи двічі на рік влаштовувати в пам’ять померлих родичів громадські обіди, на які збиралось до 100 і більше людей.

Дівоцьке братство села Сковородки мало свою братську ікону Божої Матері, яку дівчата носили під час хресних ходів, воно ж займалося прикрашанням ікон у храмі вишитими рушниками, квітами і т.п. Члени інших братств мали звичай стояти із запаленими свічками посеред храму під час читання Євангелії.

Багато часу селяни приділяли молитві у храмі, відвіданню святих місць, постам і іншим духовним вправам. Глибоко осуджували й цуралися тих, хто не причащався Святих Таїн. Кожен християнин своїм святим обов’язком вважав причастя і сповідь у дні великого Посту, в інші пости та в дні великих свят, таких як усі дванадесяті свята, дні пам’яті особливо шанованих святих: великомучениці Варвари, Миколи Чудотворця, Марії Магдалини, праведної Анни. Як правило, старші люди говіли до семи разів на рік і більше, молодь – один раз. Але обов’язковими були сповідь і причастя перед одруженням. Перед  причастям кожен, хто сповідався, підходив до родичів і знайомих, що стояли в храмі і просив прощення такими словами: «Простіть мені перший раз, другий раз і третій раз». Йому відповідали тричі: «Бог простить» – і звершували взаємне цілування.

 В дні посту народ не вживав скоромної їжі навіть під час хвороби, вважаючи це великим гріхом. «Що я, собака, щоб їв у піст скоромне?» – зауважував селянин. На початку Великого посту говіли звичайно по три дні, але особливо побожні дідусі й бабусі села Свинна говіли увесь перший тиждень Великого посту, і більшість церковних богослужінь простоювали на колінах. Вони ж мали звичай дотримуватись цілоденного посту по п’ятницях, так само робили за обітницями й жінки середнього віку. О. Ксенофонт Доленга-Ковалевський свідчить, що чимало парафіян с.Свинної «четвергують», тобто не їдять і не п’ють з вечора Страсного Четверга до ранку Світлого Воскресіння, при цьому обов’язково сповідаються та причащаються у великодну ніч.

Були й особливі одноденні пости, пости за обітницею – щоб позбавитися хвороб, щоб не вмирали діти тощо. Поширений був звичай постити по понеділках (зберігся з часів унії) та по суботах, якого дотримувались переважно старші жінки. У селі Рабіївка на свято Богоявлення не тільки ніхто з людей не їв і не пив, а навіть худобі не давали води до її освячення. Лише набравши у храмі святої води, бігли додому, вливали її в корито або в криницю й поїли худобу. У цьому ж селі, під впливом апокрифічних сказань, постились 12 п’ятниць на рік: на першому тижні Великого посту, щоб вберегтися від убивць, перед Благовіщенням від душевного смутку, перед Великоднем від несподіваного кровопролиття, перед Вознесінням від води і потопу, перед Тройцею від зубного болю, перед днем св.Іллі від вогню й пожежі, перед Преображенням від лихоманки, перед Успінням від наглої смерті, перед Усікновенням від головного болю, перед днем св.Михаїла – від несподіваного мучеництва, перед Різдвом для вознесіння в Царство Небесне і перед Богоявленням для визволення від довічних мук.

Під час індивідуальних постів часто давали обітниці Богу: зробити пожертву на храм, влаштувати обід для старців і бідних, сходити на богомілля в Почаїв та інші святі місця. Вірили, що Господь прийме цю молитву, й суворо дотримувалися своїх обітниць. Обіди, як правило, влаштовували в Фомину неділю (на Проводи), на кладбищі, а в себе вдома – в день св.великомучеиці Варвари та в дні інших святих.

На богомілля ходили пішки, здебільшого, до Почаєва, а іноді навіть і до Києва, а найчастіше, цілими юрбами – до місцевих святинь, які прославились наявністю чудотворних ікон: села Западинці, Колки, Лагодинці, Огіївці, Городище, в м.Старокостянтинів та Летичів. Там обов’язково говіли й давали «на Боже», тобто на молебні. Якщо святиня знаходилась недалеко, була традиція влаштовувати до неї хресні ходи з сусідніх сіл. Так парафіяни с.Будищі у день Воздвиження після всенічної відправи ходили хресним ходом у сусіднє село Чернелівку для поклоніння часточці Животворчого Древа Господнього, яке знаходилось там у парафіяльному храмі.

Вирушаючи на прощу, на пожертви в святі місця брали з собою гроші та шматок полотна, звідти ж приносили додому хрестики, іконки, святу воду, оливу, книжечки, рідше свічі та проскурки. Якщо ж одержували зцілення, то намагались зробити щедрі дари на храм, де зберігається святиня. Так священик с.Западинці, прот.Володимир Ковернінський, описує чудотворний обряз свт. Миколая, біля якого зберігались численні привіски з іменами тих, хто одержав від нього зцілення (найдавніша – 1712 р.!). За народним переказом, ця ікона була явлена на дереві в лісі і звідти перенесена в стару дерев’яну западинецьку церкву 1749 р. була вбрана в срібну ризу, а 1772 р. – позолочена. З давніх давен на поклоніння до неї стікалися богомольці, особливо влітку на свята, починаючи від 22 травня. У церковному архіві о.Володимир виявив таку записку від невідомої особи: «1849 р. вересня місяця приношу до чудотворного образу святителя Миколая в церкву в с.Западинцях: дев’ять свіч воскових по п’ять фунтів кожна свічка [2 кг. – Л.І.] в подяку за звільнення мене від нестерпного болю ноги моєї лівої, в 1808 році, від якого минуло вже 40 літ; які повинні запалюватись по одній свічці на кожне свято і в недільні дні, і засвічуватись під час читання «Апостола», і загашуватись на початку проповіді, а коли проповіді не буває, то після благословення, а також світити свічу на утренях під час читання Євангелії, і на всенічних перед благословенням п’яти хлібів; а особливо в свято Різдва Христового і в Світле Христове Воскресіння, і в дні святителя Миколая, як от 6 грудня і 9 травня, і коли буде служба Божа в четвер, то завжди світити свічу, бо день четвер є днем святителя Миколая, і залишати від кожної свічі недогорілий шматок на 3 вершки».

Давньою була традиція обходів з молитвою сільських хатів у дні Різдвяного та Великого посту. В кожній хаті священик прочитував молитви, встановлені для читання в церкві на Різдво й на початку Великого посту. Обходів священика з молитвою селяни завжди чекали. До цього дня чисто прибирали хати. Вся сім’я, зачувши, що священик ходить, перебиралася в чисту білизну і в святковий одяг, стіл застеляли чистою скатеркою, у багатьох хатах запалювали перед іконами лампади, кадили ладан та інші пахощі, і, зібравшись усією сім’єю, виглядали панотця, і як тільки він з’являвся, поспішали відчинити ворота й двері в хатах, і, ставши на порозі дому, кланялися йому, і, з благоговінням вислухавши молитву, підходили до хреста й підносили малих дітей. Існувала також традиція в дні Різдва та Великодня обходити хати парафіян зі святковою іконою, з метою «Славити Христа». Це, як правило, робили дячки (псаломщики), при цьому звичайно співали тропар свята або задостойник. Такі обходи здійснювалися з метою збору пожертви на храм. Іноді ходили по селу з тарілкою в день храмового свята. До кінця ХІХ ст. зберігався звичай обдаровувати священика в день Різдва Христового. Так у с.Мончинці селяни приносили йому три хліби, курку або півня, декілька вареників і трохи солоної риби, за що у відповідь пригощалися і обдаровувались просфорами. Це також дуже давня традиція, фіксувалсь вона ще у ХVІІ–ХVІІІ ст. різними вченими.

Слід зазначити, що матеріальне становище сільського священика на Волині мало чим відрізнялося від становища його парафіян. Цікаво описує це о.Ксенофонт Доленга-Ковалевський: «Щоб роздобути шматок насущного хліба, священик, звершивши в неділю або в свято літургію, повинен був поринати в мирську суєту і жертвувати святковим відпочинком заради виконання певних господарських робіт, а саме: звезення хліба, сіна, поїздки на базар для продажу сільськогоподарських продуктів та обміну їх на землеробські знаряддя й інші предмети сільського гоподарства. А по буднях священик самособисто виконував чорнову роботу: орав, обробляв землю, возив гній, косив, жав, згрібав сіно, звозив хліб додому, молотив його і т.ін., так що відмінність священика від селянина була тільки в його одежі, яку він одягав лише при сторонніх особах або ж під час прийому парафіян […] В домашньому побуті священика також проглядала простота і бідність. Одежу він носив переважно домашнього виробництва. Взуття – найпростіше, пошите найгіршими самоучками-шевцями. Рясу священик тримав переважно в церкві й одягав її тільки до богослужіння і під час відвідин начальства. Їздив він на простому, здебільшого, змайстрованому власними ж руками, возі. Невибагливим був він і в домашньому обіході. Хата мала дві,  рідше три кімнати. Обстановка була дуже скромною. Дім та господарські будівлі ставили звичайно за власний кошт, звідси з’явилась спадковість на парафіях… Становище псаломщика, який звався тоді дячком, було ще гірше. Він жив на те, що вділяв йому сам священик. Через те псаломщики зовсім не тримались в парафії, а виконував ці обов’язки той, кого хотів утримувати священик».