14 грудень 2017

СВІТЛЕ ХРИСТОВЕ ВОСКРЕСІННЯ. Великдень

03.05.2013.

Великдень — найрадісніше й найвеличніше свято року. Світле Христове Воскресіння — найбільше чудо в історії Вселенної, яке принесло людству спасіння.

Досі ми говорили про воскресіння померлих людей — це робили вітхозавітні пророки, апостоли, сам Ісус Христос. Але ніхто з людей не міг воскресити себе самого — Христос же воскрес без ніякої сторонньої участі, — і це найперший доказ того, що Він є істинний Бог, Цар Вселенної. Володар життя і смерті.

Воїни, що стерегли гріб, до якого був привалений величезний камінь, на світанку раптом відчули, що земля затряслася і, подібно до блискавки пронизуючи повітря, заблищало незвичайне світло — це Ангел Божий, що зійшов з неба, приступив до гробу Господнього. Відвалив каменя і сів на ньому. Поява Ангела викликала жах у воїнів, — від жаху вони стали наче мертві.

Воскресіння Христове — це дійсна перша перемога життя над смертю. Ніхто з людей, навіть великі старозавітні святі, не могли подолати її. Тепер влада смерті зруйнована. “Хто благочестивий і боголюбний, той нехай насолоджується цим світлим і прекрасним торжеством, — писав Іван Золотоуст. — Всі увійдуть в радість Господа нашого, і перші, і другі прийміть нагороду, багаті і бідні, звеселяйтеся разом. Ніхто хай не боїться смерті, бо звільнила нас смерть Спасителя. Він знищив її. Перебуваючи в її обіймах. Він спустошив пекло, зійшовши в пекло… Смерть, де твоє жало? Пекло, де твоя перемога? Воскрес Христос — і ти повержений; воскрес Христос — і згинули біси; воскрес Христос — і встановлюється життя, воскрес Христос — і жодного мертвого не має у гробі. (Із “Слова на Пасху”).

Воскреслий Господь явився найперше Марії Магдалині (Ін. 20, 10—17), згодом — жонам-мироносицям (Мф. 28, 9—10; Мк. 16, 1; Лк. 24, 10), і апостолу Петру (Лк. 24, 34), кільком ученикам — євангелісту Луці і Клеопі, апостолам від семидесяти (Лк. 24, 13—32), нарешті одинадцятьом апостолам (Лк. 24, 36—47; Ін. 20, 21—22) та апостолу Фомі (Ін. 20, 24—28, 36—49; 21; Мф. 28, 18—20).

За священним церковним переданням, Матері Божій повідомив про воскресіння її Сина Архангел Гавриїл словами: — Чистая Діво! Радуйся! І я ще раз кажу Тобі: Радуйся! Твій Син воскрес на третій день із гробу і мертвих воскресив!

Не можна передати словами ту радість, яка охоплює серця віруючих у день Воскресіння Христового! Здається, вона пронизує увесь простір, усю природу, — все оновлене, все прекрасне, все сяє! Навколо — радісні щасливі обличчя, линуть усеперемагаючі радісні піснеспіви, в яких возвеличується ця дивна подія і її значення для людства:

“Воскресіння день! Просвітімось урочистим святом! І один одного обнімімо! Назвім братами і тих, що ненавидять нас! Все простімо задля Воскресіння! І так усі заспіваймо: Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав, і тим, що у гробах, життя дарував!”

А яка неповторна та мить, коли рано на світанку, під переливи дзвонів, під голосний спів виходять віруючі освячувати паски! Ще не зійшло сонце, ще тільки благословляється на світ, — а навколо храму мерехтять тисячі вогників, люди христосуються, вітають одне одного… Це — найщасливіші хвилини життя православного християнина! Все відходить на задній план, — забуті кривди й образи, всі несуть один одному любов, доброту, духовну радість. Пригадую з дитинства, що якими б “запеклими ворогами” не були нам наші сусіди (сварилися з бабою за кури, за межу, за нас, дітей), — усі мирилися на Великдень, найдальші родичі в гості приходили…

У нашому селі, за розповідями старожилів, до початку Великодної Всенічної коло церкви парубки розкладали багаття, яке горіло під час читання “Діянь св. апостолів” — до 12 ночі. Дрова для багаття зносили весь день у суботу: “Десь щось сухе зріжуть коло церкви, десь старого плота найдуть…” Як повідомляє А. Свидницький, при вогні сидять лише чоловіки, а жінок ніколи не буває. Коли вдарить дзвін, усі заходять до церкви, а багаття залишають незалитим. Для вогнища намагалися вкрасти палива по повітках, і господарі не сердились, або в попа (“бо це святий вогонь”) — так робили на Поділлі. Олекса Воропай зазначає, що “для цього вогню вважалося добрим зрізати в лісі або в леваді сухий дуб чи суху вербу, — “бо в сухому дереві нечиста сила ховається”. Вогонь розпалювали так, щоб його було видно на все село або навіть в інших селах. Сидячи біля вогню, не можна було ні голосно розмовляти, ні співати, ні реготати — всі були в урочистому настрої. Іноді незалитий вогонь підтримували діти аж до вечора наступного дня.

Ті, хто залишався вдома, намагалися, щоб світло горіло всю ніч у хаті — “бо янголи над селом літають”. На Київщині існувало повір’я, що в ніч під Великдень, під час читання “Діянь”, усі закляті скарби горять. На Слобожанщині вірили, що в ніч під Великдень над скарбами горять свічки. На Харківщині ходили шукати скарбів уранці, коли проспівають “Христос воскрес!” — бо тоді земля розкривається, і скарби виходять на поверхню. Узяти скарб можна з молитвою, за допомогою свяченої крашанки й паски, — нечистий, який стереже скарб, від цього втрачає силу. А якщо сквернословити в цю ніч, сила його повертається і скарб не дається.

Гарно описує великодну ніч П. Чубинський: “Ледве-ледве задзвонили до заутрені, як уже народ у святковій одежі посунув до церкви. Хто возом, хто пішки, дітей також беруть — щоб удома не залишався ніхто. Кому немає місця в церкві, той стоїть надворі, знявши шапку. Діти купками сидять: одні під церквою, другі на дзвіниці, а більша половина на возах. Парубоцтво виносить хоругви і хрест, старші — образ Воскресіння Христового, Євангелію і артос, а четверо поважних дідів несуть плащаницю.

У цей час староста чи сторож уважно оглядав церкву, щоб ніхто не залишився всередині. Коли всі вже вийшли, він замикав двері, а сам ставав на варті, — “щоб відьма не взялася рукою за замок”. На Бориспільщині (с. Вишеньки) я записувала легенди про те, що відьми в цей час намагаються поцілувати замок у церкві, і по тому їх можна пізнати. Під час пасхальної заутрені можна бачити в церкві відьом з рогами і глечиками з молоком, які вони держать на голові. Тоді пильно стежать за поведінкою жінок, яких підозрюють у відьомстві, — за уявленнями, кожна з них неодмінно повинна торкнутися один раз рукою священика, його риз: або під час хресного ходу з плащаницею, або після того, як він зайде до храму. В с. Гнідин цього ж району вірили, що о 12 годині до заутрені приходять померлі в церкву, а потім розходяться по своїх домівках похристосуватися з рідними, як є хто вдома. Одна жінка заснула вдома, так прийшов померлий у хату і каже:

— Христос воскрес! Христос воскрес! Христос воскрес! — І до стола. А на столі ж стоїть корзина, наготована до церкви святити. Так він розкрив утиральник, подивився, закрив назад і вийшов крізь зачинені двері. Тож не можна в цей час залишатися вдома нікому.

Чи не тому після утрені старі баби ходили на могили христосуватися з померлою ріднею. Стоячи над могилою, баба називає по імені батька, матір, сина чи доньку (хто лежить у могилі) і каже: “Христос воскрес!” Представники Лівобережної України вірили, що коли піти на кладовище і похристосуватися з померлими батьками саме в той час, як у церкві вперше заспівають “Христос воскрес!” — то з могили можна почути відповідь: “Воістину воскрес!” (Воропай, т. 1, с. 401).

Не виключено, що походження цього повір’я пов’язане з унікальним випадком, який трапився 1463 р. в Києво-Печерській лаврі: “За князя Семена Олександровича і за брата його князя Михаїла, а за архімандрита Печерського Николи, печеру ж тоді тримав дехто Діонісій, прозваний Щепою. Він прийшов на Великдень до печери покадити тіла померлих і, прийшовши до місця, котре називається Община, і покадивши, каже “Отці і братіє, Христос Воскрес! Сьогоднішній день Великоднем є!” — І відповіли як грім: “Воістину воскрес Христос!” (Києво-Печерський патерик. — К., 2001. — с. 177).

У слободі Нікольській на Харківщині (запис. В. Іванов) після обіду справді ходили на кладовище христосуваться з померлими і клали на могили крашанки, які відразу підбирали діти.

Обряд христосування з померлими, який на Волині, в с. Косареві Дубенського пов. відбувався в наступну неділю (на Проводи), описав В’ячеслав Камінський: “Господиня бере червоне яйце і обводить ним по землі тричі навколо могил. Тоді розбиває його ударом об хрест, кажучи: “Христос воскрес, милі покійнички тату і мамо!” — і віддає яйце старцям із проханням молитися за них. Тоді їдять і п’ють, приказуючи: “Христос воскрес! Самі почивайте, а нас ждіть довго-довго!”

Цікаво, що на Літургії, коли співаються Пасхальні часи, священик обкаджує храм, іконостас, і до кожного святого, зображеного на іконах, також вітається як до живого “Христос воскрес!” — адже Бог наш не є Бог мертвих, а живих, бо в Нього всі живі, й померлі християни на тому світі радіють і торжествують разом із усією Вселенною. Так що й народний звичай не суперечить Священному Писанню.

Коли вперше заспівають “Христос воскрес!”, мисливці, які стояли надворі з рушницями, намагалися в ту ж мить випалити в повітря, щоб “убити нечистого”. Інші думали, що коли на перший виголос священика “Христос воскрес!” не відповісти “Воістину воскрес!”, а побажати чогось, то бажання збудеться неодмінно (А. Свидницький “Великдень у Подолян”).

Після Літургії освячуються паски, а з ними крашанки, ковбаси, порося з хріном, сало, масло, сіль, інші продукти.

Після освячення всі христосуються і при тому, звичайно, цілуються та обмінюються крашанками чи писанками. Звичай христосуватись із поцілунком заповів апостол Павло: “Вітайте один одного святим поцілунком” (Рим., 16,16). При цьому ми уподібнюємося до учнів Христа, які розмовляють, довідавшись про Його Воскресіння. Звичай дарувати одне одному червоні крашанки має таке легендарне походження. Після того, як Спаситель вознісся на небо, Марія Магдалина прийшла до Риму, щоб там проповідувати Євангелію. У Римі вона стала перед імператором Тіберієм і піднесла йому червоне яйце, сказавши: “Христос Воскрес!” (червоний колір тут символізує кров Христа). Так вона розпочала свою проповідь, тому Церква величає її як рівноапостольну.

На Поділлі дівчата христосувалися з парубками тричі і дарували їм крашанки. Відповідно парубок повинен був найняти для дівчини танець. Даруючи крашанку, дівчина виявляла свою прихильність до хлопця.

На Гуцульщині, в Галичині хлопець повинен був силою забрати з пазухи у дівки писанку.

На тій же Гуцульщині існував цікавий обряд христосування з худобою! Повернувшись із церкви, господар насамперед заходив до стайні привітатися з “німиною”. Запалював освячену свічку, ставив її на полицю за яслами, після цього скидав шапку, брав кошик зі свяченим у руки і, підходячи по черзі до кожної худобини, клав “свячиво” їй на хребет і примовляв: “Який цей дар красний, щоб тобі Бог дав такі телята (лошата, ягнята) красні”. Не примовляв тільки до свиней та пса. Поздоровивши отак худобу, відрізував шматочки свяченої паски, вмочав їх у сіль, давав по одному кожній худобині і примовляв: “Абись була така весела, як цей Божий дар!” Після того йшов до пасіки і, поставивши кошик на вулик, подібне примовляв до бджолиної матки.

Подібні звичаї зафіксовані також на Київщині, на Поділлі. “Прийшовши з церкви, одне яйце відкладають окремо. Після того, як розговіються, господар бере те свячене яйце, йде з ним у стайню до тварин і, проводячи крашанкою по спині кожної тварини так, щоб був хрест, каже: “Христос воскрес!” Потім обчищають у хаті це яйце від шкаралупи, кришать на дрібні шматочки, змішують із висівками і дають їсти худобі. В інших випадках просилюють це яйце ниткою і вішають його цілим під повіткою. І одне, і друге робиться на те, “щоб скотина була здорова”. (Воропай, т. 1, с. 390) “Пасічник іде до пасіки похристосуватись зі своїми ярими бджілками й несе їм безконечника — писанку, розмальовану скрізь однією безперервною лінією. Він кладе писанку під перший або покутній вулик, що його задніпрянці називають “хазяїном” і на якому повсякчас лежить ладан” (Максимович, с. 34—35).

Існувало чимало вірувань, пов’язаних зі свяченими крашанками. У слободі Кам’янка на Харківщині дівчата вмивалися з першою крашанкою, “щоб кращими бути”. На Київщині після розговіння клали в миску дві крашанки і дрібну монету, а потім воду зливали або на вогонь, або в ставок. На Гуцульщині, перед тим, як сісти за стіл, уся родина вмивалася. Мати наливала у велику череп’яну миску холодної води, а на дно клала три червоні крашанки. Першою вмивалася дівчина, потім хлопці, і мати, а останнім — батько. Після кожної особи воду міняли, але крашанки залишалися — їх забирала дівчина, “щоб краща була”.

“На Харківщині в ніч проти Великодня клали в миску з водою крашанку й мідний шаг — хто найранше встане, тому шаг і крашанка. Якщо в хаті була доросла дівчина, то всі старалися робити так, щоб це дісталося їй, — щоб вона була найкраща в хаті”. (Воропай, т. 1, с. 390).

Обережно поводилися і з шкаралупами великодних крашанок — найчастіше їх спускали на воду або спалювали, топтати ногами рештки крашанки або писанки — великий гріх: за це Бог карав хворобою. На Поділлі вважали, що шкаралупу з яєць треба поламати на найдрібніші шматочки, щоб відьма не могла нею набрати роси, бо тією росою вона може попсувати корів. Коли шкаралупу з писанок чи крашанок спускали на воду, то вірили, що вона попливе до рахманів і повідомить їм про Великдень.

Рахмани — це міфічний народ, який нібито жив глибоко під землею (або десь далеко на сході сонця), не мав свого літочислення. Коли шкаралупа допливала до них, тоді вони й святкували Великдень (часто це траплялося на Переполовення).

Крихти свяченої паски також змітали зі столу й кидали у вогонь, аби часом миші не поїли, та щоб не потоптати їх ногами.

Спеціального обряду чи ритуалу розговіння не було. Уся сім’я ставала перед образами й молилася Богові, після молитви сідали за стіл і спочатку їли паску, яйця, шинку, тоді печене порося з хріном, ковбаси… Упиватися на розговинах не можна, бо тоді цілий рік будеш ходити немов у півсні, — так тебе Бог покарає. На Поділлі, Волині та в Західній Галичині господар спочатку обходив тричі навколо столу з мискою, наповненою свяченим. Ставши обличчям до образів, він розрізував на тарілці кілька свячених яєць і кінчиком ножа чи ложкою підносив частину яйця до рота кожному, примовляючи: “Дай Боже ще й на той рік дочекатися світлого празника Воскресіння Христового в щасті і здоров’ї” (Воропай, с. 408) Після розговіння всі бігли до церкви, старі й молоді, і кожен намагався вилізти на дзвіницю та подзвонити — великодні дзвони не замовкали цілісінький день.

По всій Центральній, Південній і Слобідській Україні на Великдень гойдалися на гойдалці, яку будували парубки, — це був центр розваг усього села. В основі цього звичаю — ритуал очищення повітрям від усього злого, що накопичилося за зиму. Хто очиститься — буде здоровим, а ні — хворітиме цілий рік. Тут же хлопці грають у крашанки або писанки (“котка”, “кидка”, “набитки” та ін.) — а дівчата виводять весняні танки. Ігор та гаївок було дуже багато, їх описали М. Максимович, А. Свидницький та ін.

Одним із найпоетичніших у народі є вірування про те, що на Великдень (як і на Благовіщення, й на Купала) сонце грає. Щоб побачити це явище, в усіх слов’янських народів існувала традиція підніматися на горби, навіть на дахи будинків і загадувати бажання. Якщо першим від інших побачиш сонце і скажеш у вічі йому своє бажання, то воно збудеться (Митрофан Дикарів). Гуцул, побачивши сонце, яке зійшло, здіймав шапку, ставав лицем до сходу, клав земний поклон, хрестився і промовляв: “Слава Тобі, Господи, за личенько Твоє Господнє, що ся показало, праведне, слава тобі, просвященне”. О. Воропай записав звичай молитви до сонця в с. Громи на Уманщині (Черкаська обл.): “У нас колись дівчата вставали раненько на Великдень, ішли в садок, ставали під яблунею лицем до сходу і чекали сонця. Як тільки сонце появилося, дівчата складали руки як перед образом і молилися. Після молитви позначали дерево, під яким стояли, хрестиком на корі. Коли дерево зацвіте, рвали цвіт, плели з нього вінок і надівали на голову, а потім той вінок берегли і ним чарували на любов” (Т. 1, с. 415—416). Молитву до сонця, щоб причарувати любов, подає Ф. Колесса в праці “Українська усна словесність” (Львів, 1938, с. 565):

Добрий день тобі, сонечко яснеє!

Ти святе, ти ясне-прекрасне,

ти чисте, величне й поважне,

ти освіщаєш гори, долини і високії могили, —

освіти мене, рабу Божу, перед усім миром:

перед панами, перед царями,

перед усім миром християнським

добротою, красотою, любощами й милощами,

щоб не було ні любішої, ні милішої

од раби Божої, народженої, хрещеної,

молитвеної (Марії)

щоб і я така була ясна, велична, прекрасна

перед усім миром християнським на віки віків. Амінь.

Оскільки текст цей існує без варіантів, закрадається сумнів щодо його автентичності.

Другий день Великодня — понеділок — називається “волочебним” або “обливаним понеділком” — і ось чому. Цього дня селяни ходили один до одного христосуватись і обмінюватися писанками. Ходили з поздоровленнями до родичів, повитух, знайомих, до священика і поміщика свого села, приносячи в дар “волочільнеє” — пшеничний калач і декілька крашанок. Робили це переважно діти. Цей звичай зафіксував у середині XIX ст. М. Максимович на Київщині: “Хлопці ходять по дворах вітати всіх трикратним “Христос воскрес!” і господарі, давши за це першому “христосувальнику” пару крашанок, усім іншим дають по одній, а тим, хто розповідав [великодні] вірші, дають і гроші. За давніх часів христосували й дорослі”. Описала його в 20-х роках ХХ ст. етнограф Ніна Заглада в с. Старосілля на Київщині: “Діти (до 12 років) носять пироги до батька хрещеного, до матері, до баби на другий день Великодня. Хрещений батько дарує дітей грішми, а мати — гостинцями та крашанками, садовить за стіл, частує. Вітаючи хрещених батьків, діти кажуть: “Христос воскрес! Будьте здорові з празником” — тому їх називають христосувальниками”.

Подекуди звали їх “волочебниками”, а подарунки їм — “волочільне” чи “волочебне”. Така назва існує не лише в українців, а й у білорусів, росіян, поляків, литовців. У найповнішій формі звичай цей зберігся у білорусів. Там хор парубків ставав півколом під вікном хати і співав волочебні пісні, подібні до колядок, у яких величався двір, дім, господар, господиня, дівчина, — але з приспівом “Христос воскрес”. В Україні цей звичай відомий у Галичині, зокрема на Яворівщині, а величальні пісні називаються риндзівками. На білорусько-українському пограниччі їх називають рогульками. В. Гнатюк, коментуючи яворівські риндзівки, пояснює, що ці пісні співали хлопці і парубки на другий і третій день свят дівчатам і молодицям — вони приходили вночі громадою в 20—30 осіб зі скрипкою, ставали під вікном і співали усі в один голос. Коли скінчать, дівчина виносить їм за поріг кільканадцять писанок і гроші.

Цей же звичай під назвою “Христування” зберігся в моєму рідному селі аж до 70-х років ХХ ст. (принаймні я малою брала в ньому участь). Рано люди йшли до церкви, а діти — по хатах христувати. У нас існує повір’я, що на Великдень (і на інші великі свята) дівчина чи жінка не має права перша заходити в хату. Тому й ходили христувати переважно хлопці, а дівчат пускали вже після них. Заходиш у хату, кажеш тричі “Христос воскрес!” — тобі так само тричі відповідають “Воістину воскрес!” — і дають крашанку, а як хто хоче, то й гостинця: цукерки, копійки, шматок паски, пиріжка, коржика, які спеціально пекли для христувальників. Подарунок цей також називався “христувальник”. Великою радістю були для мене ті різнокольорові крашанки мого дитинства!

Обливаним або поливаним понеділок цей називався тому, що в цей день, ще на світанку ходили парубки-обливальники по хатах, де є дорослі дівчата, і за кожну одержували по парі крашанок у свої відра. Дівчата заздалегідь чекали їх, а котра заспала і не встигла причепуритися, то її обливали водою. “Так ведеться в нас у степу над Супоєм, — пише М. Максимович, — і це є залишком давнього українського звичаю, описаного Бопланом у другій половині XVIIвіку, коли парубки обливали дівчат у великодній понеділок, а дівчата парубків — у вівторок”. (Дні та місяці українського селянина. С. 35). Хлопці-гуцули виводили в цей день своїх дівчат до річки і обливали їх водою, отримуючи за це писанки. Ці звичаї були не тільки по всій Україні (в Галичині, на Поділлі, на Волині), а й у всіх слов’янських народів, що символізувало весняне очищення. У моєму рідному селі на Хмельниччині дівчину обливав той хлопець, що ходив до неї й мав її сватати — вона повинна була дати йому за це дві крашанки й вишиту хусточку. Але дівчата знали це й намагалися встати раніше од хлопця, щоб він застав її за роботою, тоді вже не мав права обілляти.

Дивно це, бо дівоче пробудження через обливання, мабуть, набагато глибше, ніж просто очищення, — чи не є це магічна дія, яка мала викликати весняне пробудження природи? Це варто дослідити майбутнім фольклористам!

У четвер Великодного тижня в нашому селі святкували “мамський” (мавський) великдень.

Вірять мої земляки також, що хто помре на Великдень, того душа йде відразу в рай. Це, очевидно, витікає з того, що протягом усього Пасхального тижня навстіж відкриті Царські Врата в храмі, що символізують двері до раю. Від Пасхи до Вознесіння можна вітатися “Христос Воскрес!”, бо 40 днів ходив Господь по землі й з’являвся своїм апостолам та ученикам.

Протягом усього світлого тижня перед Царськими Вратами в храмі стоїть круглий хліб із зображенням Ісуса Христа або Воскресіння Христового, котрий освячується наприкінці пасхальної Літургії. Він називається артос (грецьке — “хліб”). Звичай залишати його існує з часів апостолів, котрі за кожною трапезою залишали за столом особливе місце й покладали перед ним частину хліба, немов означуючи цим присутність серед них воскреслого Господа. У суботу Світлого тижня після Божественної Літургії артос розрізається і роздається вірним для споживання. Молитва на освячення артоса вказує на його особливу допомогу в зціленні різних недуг. Тому віруючі зберігають його цілий рік (він справді не псується!) і споживають в особливих випадках.

Отже, як бачимо, великодна обрядовість поєднала в собі дохристиянську і християнську традиції, які так міцно переплелися, що ледве-ледве можна виокремити серед них уламки колись, очевидно, добре розвиненого весняного обрядодійства, в яке входило і закликання весни (спів гаївок і веснянок) і поклоніння сонцю, і випікання обрядового хліба (короваю), і магію очищення землі та людини водою, вогнем і повітрям, і магію плодючості (катання яєць по землі, по спинах худоби, — щоб надати їм плодоносної сили), і поминання померлих, і урожайну магію (рештки свяченого, зокрема кістки закопувалися в землю, “щоб град ниву не побив”, у подальших своїх статтях я розповім саме про магічні дії, пов’язані з обходом (полів на Юрія)), і шлюбну магію… Все це під впливом християнства набуло нового наповнення, збагатило православний обряд (Христос — Сонце правди, тож паска, хліб, що символізував весняне сонце в язичництві, природно символізує тепер самого Христа), прикрасило його і надало такої неповторності, величності й краси, над якою не владний час.

Людмила ІВАННІКОВА