20 серпень 2017

Україна, Батьку, в нас одна

УКРАЇНА, БАТЬКУ, В НАС ОДНА

Сповідь сина

 

Понеділок 9 листопада 1992 року, проведений у стінах будинку Служби безпеки України, в недалекому минулому грізного Комітету держбезпеки, що в Києві на Володимирській, 33-35, надовго залишиться мені в пам’яті. Саме того дня, опрацьовуючи справу мого батька Кагарлицького Федося Гнатовича, я дізнався про перший йому вирок, винесений Колегією ОДПУ київської прокуратури 8 липня 1929 року, – десять літ заслання в концтабори. І в цій же справі, в окремому невеличкому конверті, побачив маленьке батькове фото, відзняте в часі перших допитів. Воно мене приголомшило – на мене дивився не батько – я, його копія в 32- річному віці. Мене вразило приємних рис обличчя, яке навіть у камері суворого режиму зберегло природну гідність сільського хлібороба. Погано поголене, певно, тупим лезом лице з вусами, вузькуватий лоб, монгольського типу очі під густим надбрів’ям, прямий м’ясистий ніс, підстрижене «під нулівку» волосся на голові справляють враження за пам’ятної особистості. Вперше в житті, «ожививши» світлину, залучивши на допомогу материні спогади, я в’ялив собі живого батька. Його образ зринув нагально, мимо волі – під сильним емоційним, на межі стресу, враженням від прочитаного й побаченого в архіві. Груди мої враз важко задихали, голова розгарячилася, перед очима хаосно замиготіли видива-картини, з-поміж яких чітко окреслилась, виокремилась і затрималась-замиготіла в очах одиночна камера, а в ній середнього зросту кремезний батько. Я виразно побачив, як спалахнуло гнівом його обличчя, а східного типу вузькі очі розширеними зіницями погордливо глянули на ката-нелюда перед собою, який прийшов його холоднокровно вбити (про трагічний фінал батька я дізнався дещо пізніше, але тої миті видиво намалювало саме таку картину!):

– Не зволікай, скорше розходуй мене, кате! Сьогодні сила за тобою, та запам’ятай: Україна ніколи не буде довго під большовиками! Вона стане вільною, чуєш, іроде! – вибухнув батько приглушено здавленим, але від того дуже потужним голосом, і сміливо глянув убивцеві в очі.

Гримнув постріл – і батько впав навзнак. І тої ж миті, як ото в моторошному сні (а він мені і явився), застогнала земля, вигурнули з підземелля сотні замордованих у стінах цього будинку, глянули благальними, пойнятими жахом смерті очима, і, піднявши вгору руки, погрозливо замахали кулаками …

Вражений гнітючою картиною-видивом, я, здається, й сам застогнав від фізичного болю, весь спітнів, затремтів від нервового перенапруження – і стрімголов вилетів із «читальної» зали в коридор, забився в куток і безпомічно заридав. І знову явився батько з обличчям, як на фото, ледь торкнувся своїм могутнім плечем мого, порівняно слабосилого, і голосом, схожим на мій, звелів: «Візьми себе в руки, сину! Я довго ждав того дня, коли прийдеш до мене як рідний не лише по крові, а й по духу. Цей день настав. Відтепер мені легше лежатиметься в землі!» І цієї ж миті в мене відступив від горла пекучий клубок, я відчув себе батьковою кровинкою, його совістю, часткою його «я».

Після такого стресу більше перебувати в стінах СБУ я вже не міг, – хвилювання переповнювали душу, батько миготів перед очима і благав іти звідси, де навіть повітря переповнене окриками, погрозами розлютованих енкаведистів, конвульсіями катованих…

Геть упрілим, зденервованим я вискочив із сірого будинку й швидкою ходою попростував на Дніпрові схили до пам’ятника Св. Володимиру з надією остудити душу. Марні сподівання! В голові зароїлися спогади із власного дитинства, розповіді матері…

 

…Рання весна 1944 року. Я сиджу на лаві біля вікна, що дивиться на криницю біля хати. Раптом на наше подвір’я вихором влітає мій одноліток Гриць Панченко, блідий худорлявий сусідський хлопчина (хворів на епілепсію, від якої невдовзі й помер), і на повен голос збуджено вигукнув:

– Колю, ходімо батька стрічати! З війни повернувся!

«Батька стрічати!» – я аж затремтів від радості.

– Де він? – прожогом вискакую з хати, готовий упасти в його палкі обійми.

– Он він! – і Гриць пальцем показав на постать, що простувала в наш бік широким обніжком між городами. – Гайда! – скомандував.

Я поспішаю за товаришем.

Дядько Микита Дмитрович (а це його, як я пізніше з’ясував, немолодого вже віком чоловіка, комісували з фронту), загледівши нас, опустив на землю дві великі валізи, випростався, замахав рукою, зачекав, коли ми підбіжимо, підхопив на руки Гриця, обнімає його, цілує… Я дивився на них, а сльози бризь із очей. – «Не мій батько приїхав!» – майнуло в голові.

Дядько Микита обережно опустив Гриця на землю і пильно глянув на мене.

– Викапаний Федось! – звів на мене біляві брови фронтовик і співчутливо погладив мою русяву голівку широкою шорсткою долонею. Від цього його дотику розлилося тепло по всьому моєму тілі, – уперше в житті чоловіча ласка здалася мені неначе батьківською. На серці мені зробилося хороше й погідно.

Дядько Микита, нарешті, взяв валізи в руки, а ми з Грицем прилипли до нього – один ліворуч, другий праворуч і так гордо йшли з ним!

Аж ось Гриців тин з лози, перекошена дерев’яна хвіртка. Щасливі син і батько завернули до хати, а в мене йойкнуло серце і я, розчарований, поплентався додому. В очах було так мокро, що й дороги не бачив.

Зарюмсаний, прямо з порога я схвильовано випалив матері:

– Дядько Микита з армії повернувся, а де ж наш батько?

– Ще приїде, синку, приїде. І братика Івана сподівайся з війни – заспокоїла мене мати.

 

…Серпень 1944 року. Рожеве, просто-таки куїнджівське надвечір’я: сонце на західному прузі, дерева й повітря огорнуті золотаво-рожевим серпанком. Надворі так гарно, таємничо! Ми з Грицем Панченком на його подвір’ї, бавимося біля куща мальв, квіти на яких палахкотять прозорими жаринками. Раптом із навстіж розчинених сінешних і хатніх дверей виривається на волю неймовірної краси спів:

В кінці греблі шумлять верби,

Що я насадила.

Нема ж мого миленького,

Що я полюбила…

Я часто любив забігати на подвір’я дядька Микити і, зіпершись на сінешний одвірок, слухав музику, що линула з батарейкового приймача «Родина», якого сусід привіз із фронту і вмикав лише в хвилини дозвілля. Ці хвилини радості були даровані й мені. Зачувши пісню, я обірвав забавки з Грицем, кинувся до сінешніх дверей – і буквально закляк на порозі.

Пісня ллється, хвилює мою маленьку душу. Де, коли я чув цей дивовижний голос?! І пригадалося…

… Мені чотири з половиною рочки. Прикінець серпня трагічного 1941 року. Неділя. Червонястою діжею сонце, добряче натрудившись за довгий день, почало влягатися на свій короткочасний нічний відпочинок. У мого рідного дядька Гордія Гнатовича Кагарлицького, обійстя якого сусідило з нашим, одразу ж за нашою хатою з тильного боку, на підвіконні грав патефон. О, як я любив його слухати – серце мліло, бо «артисти», в тій чарівній синій скриньці, чудових пісень співали! Вони мені в саме серце западали. Наслухавшись їх, прибігав додому, залазив на піч (щоб мене ніхто не чув!) і починав собі імітувати і спів артистів, і музичний супровід. Тепер уже гаразд знаю, що мембрана патефона з гострою голкою лягала на борозни платівки й видобувала звідти чарівні голоси Оксани Петрусенко, Михайла Гришка, Марії Литвиненко-Вольгемут, Івана Паторжинського, Зої Гайдай, Андрія Іванова, Наталі Захарченко, мистецтво яких давно й активно пропагую. Тоді мені, малому хлоп’яті, той патефон здавався казковим дивом, бездонною криницею пісень, якими засівалося моє вразливе серденько.

А того надвечір’я до дядька Гордія на черговий банкет зійшлися поліцаї з усього села (незаконно народжений дядьків син Артем був за старшого поліцая). Пили, гуляли, галасували, ганяли один за одним по картоплинню, гучними криками, реготом заглушуючи патефон. А мені ж так хотілося слухати «артистів»! І я, вискочивши з криївки, якою слугували мені вишня й буйні лопухи під нею за хатою, опинився біля підвіконня. Нараз якийсь поліцай ухопив мене за комірець сорочки й потягнув до світлиці. За ним поспішили й інші. Поставивши мене біля лави поруч з патефоном, захмелілий поліцай, котрий силою тягнув мене за собою, владно звелів: «Ану, заспівай «Там, де Ятрань круто в’ється», як ота Петрусенко!» (він, очевидно, знав, що я, малий, співаю, виводжу високим голосочком вечорами в гурті дівчат і хлопців пісень на вулиці). Я перепудився, пробував вислизнути з хати, та дорогу мені перегородив гурт очманілих поліцаїв і я знову опинився біля патефона. Наповнивши гранчасту склянку горілкою, сп’янілий бузувір підніс її мені до рота. «Випий і заспівай!» – звелів. Я отетеріло дивлюся на нього, заперечливо мотаю головою перед склянкою, але рятунку немає. Раптом перед моїми очима з’явилося дуло рушниці, той же голос грізно наказав: «Випий і заспівай!» З переляку я схопив у руки склянку з рідиною, підніс до губ – і з огидою влив у себе бридку гірку рідину під загальний регіт жорстоких людей, а потім почав:

Там, де Ятрань круто в’ється,

Де по каменю біжить…

Не доспівавши й куплета, розпластався на долівці. Не пригадую вже, як піднявся, опинився на подвір’ї і чому саме побіг до хати тьоті Дуні Баштової, з сином Петром якої, моїм однолітком, дружив. Мабуть, хміль добре вдарив мені в голову, бо замість чемно постукати в двері і зайти в хату, я грюкав кулачком у шибку в вікні, і то так сильно, що вона дзенькнула і розсипалася по землі дрібними скельцями. Збагнувши, що нашкодив – навтікача додому. Але біля криниці, що в дядька Гордія під наріжним вікном, було мокро й грязько. Я посковзнувся і гепнувся ниць на грязюку… Скільки отак пролежав – не знаю. Раптом немов крізь сон почув материне голосіння – і світ знову поплив перед очима…

Понад два тижні, як потім розповідала, мати самовіддано рятувала мене з пазурів смерті. Вирятувала, сама зчорнівши.

На якийсь час я зненавидів патефон, однак його притягальна сила була владнішою над мою знехіть – і я знову, замаскувавшись у лопухах, слухав його, та більше вже не показувався на очі п’яним нелюдам…

І ось по трьох роках той же голос, що дивовижно красиво виспівував «Спать мені не хочеться», «Ой вербо, вербо», «Ой не світи, місяченьку», «Там, де Ятрань круто в’ється», – голос Оксани Петрусенко, в майбутньому моєї творчої долі, владно нагадав про своє буття у вічності піснею «В кінці греблі шумлять верби», оповив мою душу незбагненним чаром:

Ой немає, та й не буде –

Поїхав за Десну,

Сказав: «Рости, дівчинонько,

На другую весну…

І треба ж було, щоб у цей високий стан моєї дитячої душі ввірвався розпачливий крик матері. Я повернув голову в її бік (наші подвір’я сусідили – хати вікнами й дверима дивилися одна на одну) і помітив, як вона, лементуючи, вибігла з хати на вулицю й, оминувши сараї, що стояли стріхою в стріху понад дорогою, невисоку загорожу з плетеної лози, опинилася біля хвіртки дядька Микити. Відхиливши її, мати рвучко підскочила до мене, обдала гарячою річкою сліз моє обличчя і хапаючи повітря, затинаючись, заквилила-заговорила:

– Ой немає вже, Колику, твого братика Івана! А ти ж його так ждав! Ой немає нашої надії! Вбили його, вбили! Чом я, здавшись на вмовляння, приписала йому аж два роки – і його послали на Фінську війну!? Може, живим би лишився! Тепер уже ніколи не діждуся! Горе мені, горе! Навіщо, Боже, ти мене так покарав?! – і з нелюдським стогоном упала снопом на землю й конвульсивно забігала пальцями по траві, немов шукаючи собі підпертя. Синій папірець, випавши з руки, лежав поруч. Я підхопив його.

На материне голосіння з хати вибігли тітка Степанида, дядько Микита, підвели обважнілу від горя матір, всадовили на стільчику, ложкою розціпили їй зуби і влили криничної води. А коли вона опам’яталася, Микита Дмитрович звернувся тенорком:

– А тепер, Тетяно, розказуйте, що сталося!

– А що розказувати, Микито! Похоронку ось одержала – Івана вбито – мати кинулась нишпорити по кишенях блузи в горошок.

– Ось вона, мамо, в мене, випала з кишені на шпориш – і я передав синій папірець у руки Микиті Дмитровичу. Він розгорнув його і прочитав уголос:

«Капитан Кагарлицкий Иван Федосеевич убит 27. 8. 1942 г., похоронен: д. Гайталово Шумского района Ленинградской обл.»

Мати знову надривно заридала:

– Обіцявся синочок змити пляму з Федося. І змив … кров’ю!

Перейнявшись маминим горем, я теж захникав.

– А батько хоч повернеться? – крізь сльози з надією запитав.

– Не край мого серця, дитино, воно й так пошматоване… Хіба я знаю, де наш батько й коли повернеться?! – і знову зайшлася надривним плачем.

Я, малий, не зреагував тоді на її загадкові фрази про батька, смисл яких відкриється мені лише через плин років.

Тим часом на відчайне материне голосіння на подвір’я збіглися сусіди й зчинили такий гучний лемент, що аж лячно стало.

– Боже, який красивий, веселий, бравий був Іван! – озвавався один жіночий голос.

– Кращого над нього парубка в селі не було! – підхопив другий.

– А привітний, лагідний який був! Як іде було вулицею, з кожним привітається, до кожного заговорить! – додала третя сусідка.

– Господи, нащо такого хлопця забрала війна! Не одна мати сподівалася назвати його зятем... – виривалося далі з жіночого, емоційно збудженого, натовпу…

Знеможена навальним горем, мати невидющими очима дивилася на сусідок – жодне співчутливе слово не подіяло на неї. Їй треба було виплакатись, викричатись. І мені в грудях запекло. Чарівне куїнджівське надвечір’я в очах потьмяніло, довкола зробилося сіро й незатишно, а в серці чомусь болем і жалем зазвучав неземної краси голос Оксани Петрусенко:

Росла, росла дівчинонька,

Та й на порі стала,

Ждала, ждала козаченька,

Та й плакати стала...

Повернулися ми до господи, коли вже смеркалось, разом з Красулею, що поспішала додому з пасовиська. Подоївши корову, мати зайшла до хати, в темряві намацала на комині сірники, запалила гасову лампу, підійшла до божниці, запалила лампадочку, на столі – свічечку, а поряд з нею поставила дивом уцілілу світлину брата Івана в чині старшого лейтенанта, сама стала посеред хати так, щоб видно було Ваню, ікони з зображенням Бога, Божої матері з немовлям Ісусом. Довго вона молилась, схлипувала, втупившись очима в світлину сина. Нараз вона ніби щось згадала, відкрила віко скрині, знайшла там згорток, поклала біля світлини, схилилась над ним, притулила до обличчя і розпочала його поливати сльозами.

– Мамо, мамо, а що ото ви тулите до обличчя? – запитав я, коли вона, згадавши про мене, обняла мою голівку й притиснула до серця.

– Це, синочку, Ванині штани, єдине, що в мене від нього зосталося на згадку. Та ще ось це фото.

Мати показала мені чудом збережене фото в скрині, закопаній у роки війни на городі. І раптом у моїй голові як спалах блискавки:

– Та ж на цьому фото він такий, яким я його запам’ятав в останній приїзд до нас, тільки він був не у військовому кашкеті і пасма каштанового волосся спадали на лоба. А коричневі штани в бліду білу полоску вдовж, що ото тримаєте в руках, то, мабуть, ті самі, в яких він приїхав до нас із Києва.

– Ти глянь, запам’ятав, – здивувалася мати. – Це справді ті штани. Тобі ж було тоді всього два рочки – і мати теплим поглядом огорнула моє обличчя і додала: – А може, щось відклалося в твоїй пам’яті від зустрічей з Ванею? – поцікавилась мати. – Ану, пригадай, розкажи! – і, забувши про горе, вся обернулася в слух. І я почав пригадувати…

…– Вечір. Ви пораєтесь біля корови. Я в хатині-спальні. Підвішена на стіні гасова лампа розсіває блідаве світло. Ваня сидить ось у цих коричневих штанях, у синій майці на широкому полу[1]навпроти печі. Сестричка Віра, схопивши плетеного кошика з пряниками, цукерками, що їх привіз брат, лукаво поблискуючи очима, втікає від мене, малого, перестрибуючи з полу на лаву, далі на припічок і на черінь. Я за нею, благаючи:

– Дай цукерка! Дай коржика!

Вона, показуючи мені язик, – навтьоки від мене. Я ж її, одинадцятирічну, не наздожену – і в плач.

Ваня спочатку потішався з нас, та коли я, захеканий, заплакав, він нагримав на Віру – і ми мирно всілися ласувати солодощі.

– Диви, як усе до дрібниць запам’ятав! – мати аж просвітліла, дивлячись на мене. – Піч у нас до війни і справді топилася з хатини. Каганець висів так, що освітлював і черінь, і всю хатину. А не забув, як ти хвацько танцював під Ванину мандоліну?

– Не забув, мамо!

– Тоді розкажи, бо я застала лише кінець твого танцю! – заохотила мати.

І в моїй пам’яті зринула ще одна картина, пов’язана з братом.

Простора світлиця. Ваня в тій самій синій майці і в тих самих коричневих штанях сидить на лаві між довгим столом і ліжком-тапчаном. Простягнувши руку до стіни, зняв із цвяха підвішену мандоліну і, ясно всміхнувшись, по-змовницькому підморгнувши мені, заграв запальний народний танок – чи не гопак?

– Так, була в нього мандоліна, купив у Києві на зароблені гроші і швидко навчився на ній вправно грати. Хлопці й дівчата під неї танцювали на нашім подвір’ї, коли приїздив із Києва додому. – уточнила мати і додала: – Тоді, як він заграв танець, я біля порога в сінях лущила квасолю.

– А я сидів на лаві біля вікна, що дивиться шибками на нашу криницю і з захватом спостерігав за прудкими Ваниними пальцями. Він так захопився грою, що розкуйовджене каштанове волосся пасмами спадало на лоб, а він ухитрявся, не припиняючи гри, пальцями правої руки спритно відкидати його назад, а воно, непокірне, усе ж розсипалося по всім лобі й лізло в очі.

Заражений тою стрімкою мелодією танку, я м’ячиком зіскочив на долівку і закружляв у танку. Ваня подивовано глянув на мене великими карими очима й підбадьорливо, в такт музиці, закивав головою. А я, заохочений до танку, мов бісеня, притоптував ногою, присідав на коліна й виробляв такі «піруети», що аж долівка двигтіла, а Ваня, розгарячений моїм танком, в захваті вигукував: «Давай, давай, браток!» І я «давав»…

– Той танок, мамо, мені здався безкінечним. Я стомився, захекався, весь змокрів, але продовжував «танцювати».

– Я почула оте Ванине «давай, давай, браток!» і вбігла в хату. На порозі остовпіла від подиву. Ваня першим помітив, що я зовсім ухортався, кинув грати, зіскочив з лави, взяв мене на руки, своєю хустиною витер моє спітніле личко, а потім задоволено підняв мене аж до стелі. Я, стомлений, збуджений, але щасливий, обняв його ручками за шию, глянув на його гарне розпашіле обличчя – і принишк. А Ваня, ще міцніше пригорнувши моє личко до свого, цілував-виціловував мій піт… Більше я нічого не пам’ятаю.

– У його обіймах, Колику, ти одразу ж заснув. Він заніс тебе в хатину, вклав у постіль і довго, так довго дивився на тебе, а потім сказав мені: «Бережіть, мамо, Колю – він ваша надія, догляне вас до старості» – завершила мою розповідь мати.

Оті мої «спогади» цілющим трунком подіяли на неньку і вона, хутенько впоравшись по господарству, вклалися біля мене й заснула міцним сном.

Цей образ брата, що так нагально і яскраво зринув у моїй пам’яті в драматичні години після одержаної похоронки, не полишає мене й понині. Коли хочу поновити в пам’яті риси його обличчя, склеплюю очі – і постає він переді мною таким, яким закарбувався в двох епізодах, і трохи іншим, у формі старшого лейтенанта, він поставав мені раз за разом перед очима в шибці легковика, яким я їхав 9 травня І960 року з Ленінграда до села Гайталового, де в братській могилі, якщо вірити похоронці, він навіки упокоївся.

Уже пізніше, коли подорослішав, мати розповіла мені, як Ваня потрапив на Фінську війну:

– Закінчивши семирічку, Ваня подався до Києва. В цей же час повернувся із заслання і Федось, влаштувався сторожем чи вантажником на Бессарабському ринку. Я зраділа, думала, що все складеться на добре: батько матеріально підтримає сина, який вступив на навчання до ФЗУ. Та невдовзі Федося знову заарештували як якогось політичного злочинця. Ваня, здається, за рік успішно закінчив училище, його, кращого випускника взяли на верстатобудівний завод «Більшовик». Замешкав у Федосевої сестри Зіньки в Святошино. Не пив, не курив, заощаджував гроші, непогано взувся, вдягнувся, навіть мені пропонував допомогу, та як я могла її від нього брати – він лише спинався на ноги?! На роботі його заповажали, мені була навіть письмова подяка з заводу. Та батькова трагедія дуже вплинула на нього. Не раз, приїжджаючи додому, клявся мені, що своїм чесним трудом змиє з батька пляму. Отож, як тільки розпочалася Фінська війна, надумав піти добровольцем в армію, однак військомат йому відмовив, мовляв, не доріс. Ось тоді Ваня, приїхавши додому, вблагав мене піти в сільську раду, замогоричити керівництво – і йому виписали нову метрику, яка засвідчувала, що він народився не 1921, як було насправді, а 1919 року. Причепитися ніхто не міг, бо з виду він був серйозний, поважний, рослий. Отак він домігся свого і пішов на фронт. Той його приїзд, що так тобі запам’ятався, був останнім. Згадувані тобою коричневі штани, що пахли Ваниним потом, викрала зі скрині сусідка, яку я полишала на господарстві, коли йшла з клунками до нашої Віри в Київ. Ось і вийшло так, що від Вані в мене залишилася лише фотокартка та пожиттєва пенсія за пролиту ним кров…

 

Закарбувалася мені в пам’яті рання морозна зима 194/45 року. Аби доньку Віру не спіткала невдячна дармова праця в колгоспі, аби над нею не збиткувалися вчорашні батькові кати, мати спровадила її на навчання до Києва: там вона опановувала бухгалтерський фах. І яка ж вона материнська жертовність! За одну лише холодну осінь, люту зиму 22 рази ви́ходила пішки з Черняхова до Києва, долаючи за дві доби відстань близько 160 кілометрів (!), оскільки молоду вродливу дівчину наражати на таку небезпечну дорогу, що слалася через ліси й яруги, де розгулювали злодії, насильники, мати боялися – бандити грабували людей, ґвалтували дівчат, жінок…

Вирушала мати в небезпечну й неблизьку путь, майже щоразу сповнену прикрих пригод і несподіванок, як тільки розпочинало благословлятися на світ. Навантажена понікуди мішками через плечі, мати часто вибивалася посеред дороги з сил, присідала перепочити під сосною поблизу замерзлих трупів солдат чи коней (у такі критичні ситуації, як зізнавалась, почувалася не такою самітною!). Бувало, що швидко проганяла втому й благополучно діставалася Києва, а бувало, що співчутливі подорожні її, знесилену, всадовлювали на підводу чи на грузовик, завозили в столицю, там висаджували, допроваджували до місця навчання доньки – і все лихе залишалося позаду. Відігрівшись і перепочивши за ніч, мати поверталася додому, дякуючи Богові, що не осиротила мене, малого. А раз було, що заледве мене з сестрою не осиротила: за десяток подвір’їв від рідного обійстя ноги їй зрадили, відмовились далі йти.

Небезпечна дорожня пригода розгорталася непередбачувано. Коли мати залишала столицю, в повітрі закружляли сніжинки. Та й прогноз погоди обіцяв під вечір хуртовину. Однак метка, прудка, десь 55-річна жінка, моя мати, сподівалася випередити заметіль і зустріти її разом зі мною в натопленій хаті. Отож поспішає забіленою засніженою дорогою лісом, а вітер з кожною годиною все дужчає й дужчає. Густий пухкий сніг покриває людські сліди, засліплює очі… Давно вже смеркло. Сніжна білизна робила й ніч світлою, та снігова курява, що розмивала обриси довкола й саму дорогу, збивала з путі.

Проминула Жуківці, Верем’я. Черняхів близько. Надворі поночіло (день узимку куций, ніч довга), а дорогу зовсім замело – всюди докруж пухка білизна. Стомлені дорогою ноги вже ледве чалапають по свіжому снігу. Куди повернути, завернути, один Бог знає, – лише біла м’яка «постіль перед очима. Боротися з хуртовиною матері стало вже не під силу, бо ж не йде – борсається по пояс у снігу. І все ж природна кмітливість допомогла їй зорієнтуватись на Черняхів. Заночувати б у Верем’ї чи в когось із черняхівців край села, перебути б лиху годину в теплій хаті (знала ж усіх веремчан, черняхівців в обличчя), оскільки до власного подвір’я ще кілометрів із шість: таку відстань мати подолала б у нормальних умовах за годину – півтори, тільки не тепер, коли хода обважніла, коли знесилилась у боротьбі зі стихією. А віхало розігралося, мов скажене, – мете, курить, здіймає вихори, свистить, збиває з ніг. Та не зупинила матір негода – тривожне серце підказувало: поспішай додому, бо там же чекає безпомічний семилітній синок. І навряд, чи й донька дядька Микити – Марія прийшла нагодувати й подоїти наніч корову. Тож квапилася, вибиваючись із останніх сил.

Ось уже й сусідній куток. Ще якихось сотня – дві кроків – і заворот на нашу вулицю. І раптом за кілька подвір’їв від рідної хати материні рухи сповільніли, мороз дійшов до кісток, ноги зовсім задерев’яніли. Мати відчула, що замерзає. Зібравши останню волю в кулак, вона поповзла до хати багатодітної родини Павла – Палажки Найдичів – і не постукала у віконну шибку, не вдарила задубілими кулаками у вхідні двері (не змогла вже!), а зайорзалась біля них, запрацювала ліктями. Її шарудіння – шкряботіння, слава Богу, господарі почули. Задубілу матір дядько Павло з тіткою Палажкою вхопили попідруки, затягли до хати, роздягли, роззули, напоїли гарячою водою і поклали на теплу піч, устелену просом, За кілька годин міцного сну мати відійшла, почулася на силі й на світанку поспішила додому…

Материні хвилювання, переживання, певно, передалися й мені. І я за ту довгу зимову ніч не зімкнув очей. Та й під вечір мав клопоту, майже не по розуму семилітній дитині. Марія, донька Микити Панченка, злякавшись завірюхи, не прийшла ввечері нагодувати і подоїти Красулю. Заходжу ввечері в сінешний сарайчик, а вона плямкає і дивиться на мене такими людськими сумними благальними очима, немов каже: «Їстоньки, питоньки хочу і дієчки в мене он які розбухлі! З самого ранку в роті нічогісінько не було!» Води мати припасла – напоїв. А як бути з сіном? Воно ж у клуні, що над дорогою. А як до неї дійти, коли намело снігу нарівні зі стріхою?

З трудом прочиняю сінешні двері – і одразу ж потрапляю в пухку снігову стіну, що сипонула на землю в отвір. Вигрібаю заступом сніг, вертаюся до хати, вдягаюся, взуваюся. До сарая метрів з двадцять. Іду-повзу по м’якому снігу майже рачки. Змокрілі рученята хапає мороз. Хукаю в долоні, стромляю ключ у залізний замок на дверях, а він приклеївся до пальчиків – шкура залишилася на залізі, а з пучок побігла кров. Я в плач… Якось відімкнув замок, прочинив двері, взяв під руки, скільки зміг, сіна й приніс корові. Вона вдячно глянула на мене. Тоді я, обмотавши якоюсь ганчіркою пальці, знову поспішив до сарая і за кілька набігів забезпечив Красулю сіном. Якось там причинив сінешні двері, підпер їх драбиною, відтак почав міркувати, як подоїти Красулю – ще ніколи не доїв, а до того ж пучки правої руки кровили. І я почав орудувати лівою. Підставив дійницю – одна цівка молока потрапляє в дійницю, друга скапує на землю. Якось трохи спорожнив вим’я. Красуля сумовито оглядалася на мою роботу і в знак вдячності лизнула язиком мої рученята.

Зайшов у хату, а в ній холодно-холодно. Вирішив уперше в житті затопити піч. Кинув кілька крутенів соломи – з тріском згоріли, черінь ледве-ледве прогрілася, але я й тому був радий. Вдягнений, у шапці, я заліз на піч і під сліпаве блимання каганця на комині кричу на всю хату: «Де ж ви, матінко, забарилися, що до хати й досі не прибилися? Якби ви знали, як мені холодно й страшно, то ви б із далеких країв прилетіли й мене обігріли!..» Скільки я отак скимлив-голосив, не знаю, мабуть довгенько. Та Бог, певно, зглянувся наді мною, бо в той момент, коли розпач мій сягнув апогею, раптом крізь подвійні шибки піднапільного вікна я почув схвильований материн окрик:

– Колю, дитино моя, ти, мабуть, драбиною підпер сінешні двері, я крізь щілину впоратись із підпорою не можу – руки не дістають. Прийми драбину і впусти мене в хату!

– Матінко, ви повернулися з Києва! – зраділо зіскочив з печі, стрибнув на піл і в шибку гукнув:

– Сінешні двері не замкнені! Я зараз прийму драбину – і заходьте!

– Ой синочку мій, дитино дорога, я ледве тебе не осиротила! – кинулася мати до мене і облила моє обличчя гарячими рясними сльозами.

Та мить зустрічі з матір’ю ніколи не зітреться в пам’яті.

І подальша зворушлива картина.

Як тільки ми нараділися одне одному, мати одразу ж кинулася до печі, бо в хаті був собачий холод. Та й про корову не забула – додоїла. Ми, щасливі, залізли на гарячу піч.

Надворі вже гаразд розвиднілося. Мати дозволила собі після виснажливої дороги полежати. Мені захотілося їй зробити щось приємне. Що саме, я не знав. І раптом осінила думка:

– Мамочко, як це я не додумався – ви ж голодні! А якщo я вам зісмажу яєчню – їстимете?

Мати так ніжно глянула на мене, що я без слів усе зрозумів і юркнув з хатини в комору, дістав із великої миски кілька яєць. Щиро зізнаюся, до цього я ніколи не тримав у руках рогач, не орудував сковородою, але відступати було нікуди. Запалив у печі солому, рогачем засунув ближче до вогню підставку-гільзу. Знайшов сковорідку, накришив туди сала, цибулі, розбив троє яєць – і в піч на гільзу. Коли в сковорідці зашкварчало, я рогач під сковорідку – хотів її зняти, яєчню помішати, та рогач не втримав – і сковорідка брикнула в попіл. Якось там її витягнув, здув попіл, та знову встановити сковорідку на гільзі вже мені не вдавалося – тремтіли від хвилювання руки, тому досмажував яєчню, утримуючи рогач зі сковорідкою над вогнем. Коли яєчня вже була готова, здув попіл, «причепурив» її ножем та виделкою і на тарілці разом із скибкою хліба з маслом подав матері на піч. З яким апетитом мама їла ту яєчню! Не раз потім хвалилася сусідкам бабі Огнії, тьоті Дуні, що смачнішої яєчні в своїм житті ще не їла. Обличчя її при цьому світилося, а теплі сині очі, звернені в мій бік, сяяли ласкою. Я й зараз, часто згадуючи ту смаженю, задумуюся: «Чим можна виміряти глибину материної вдячності? А мамину відданість доньці Вірі? А безмір її страждання за сином Іваном?» Розказувала мені поблизька сусідка тітка Пріська, котра не раз ходила пішки з матір’ю до Києва: «Твою матір люди в селах, повз які ми проходили, впізнавали по голосінню: «Це та жінка, що побивається за сином».

Роками пізніше я усвідомив: мати плакала не просто за сином Іваном, батьком Федосем – своє безталання в голосінні виливала. Мала ж бо нас дев’ятеро, а зосталася з двома. Про долю чоловіка знала лише, що засуджений, двічі утікав із заслання і знову кудись запроторювали. Його «провина» чорною плямою лягла на неї і на нас, живих її дітей. Спокутувала її, щоденно тяжко гаруючи з ранку до вечора в колгоспі «Червона зірка». А коли пробувала скаржитися, що її непомірно експлуатують, чула від колгоспного бригадира, своєрідного осавули: «Замовкни, бо ми тобі нагадаємо, ким був твій Федось і за що його репресувала радянська влада!» – і мати мовчки робила, як та трудяща кобила. Залишаючи малолітніх дітей на свекруху, бабусю Харитину, вона в жнива на світанку бігла в поле: в’язала снопи, а нав’язавши, складала в півкопи. Доки жінки, чоловіки з’являлися на обрії широкого лану, в неї вже було нав’язано п’ять-шість півкіп. Люди дивувалися її працездатності. Та керівництво колгоспу не шанувало роботящих її рук, не зважало, що вона – багатодітна мати. Нерідко повертаючись після надсадної праці на жнивах чи на буряках заставала вдома котрусь свою дитину мертвою: баба Харитина встигала вже нарядити її у вічну дорогу… Так за кілька довоєнних літ мати втратила шестеро дітей. Однак колгоспне керівництво не виявляло їй ні жалю, ні співчуття, зате постійно нагадувало, що вона – дружина «контри». А коли треба було виорати город чи привезти соломи на зиму, скільки рясних сліз проливала, стовбичачи біля контори! Якось, уже, мати прийшла додому, обпалена кривдою, стала обличчям до ікон під рушниками й простогнала: «Немає на вас, нелюди, мого Федося, він би змусив усіх вас жити по правді!»

Розповіла мені мати і сумну історію, як востаннє бачила батька:

– Я вже передчувала, що родитиму тебе ось-ось. Звечора замісила діжу. Раненько, як тільки почало сіріти, 6 січня 1937 року, встала. Почалися перейми. А я перев’язала живіт рушником, затопила в печі, встигла ще засунути туди жаровні з тістом і, вмостившись зручно на полу, розбудила Віру й попросила хутенько збігати до дядини Гальки, попрохати її, щоб привела бабку-повитуху. Але ти не став дожидатися дядини і повитухи, вискочив з капусти і голосним окриком сповістив про своє пришестя на світ. Це сталося на світанку 6 січня 1937 року, в середу».

Невдовзі прибігли обидві сусідки, побачивши новонародженого в «сорочці», перехрестилися, вигукнули в захваті:

– Добра прикмета! Щасливий у вас буде синочок, Тетяно!

– Дай, Боже, щоб прикмета справдилася! – кволо проказала.

Виходячи з хати, побачили різдвяні хлібини в печі, ахнули, подивували материній мужності.

Того ж таки дня під обідню пору Векла, дружина односельця Артема Ярового, який сидів у київській тюрмі разом з батьком, переказала, щоб мати відвідала Федося, принесла йому теплу спідню білизну, шматок сала, хлібину, часнику, бо він у камері замерзає, голодує. Мати, виснажена пологами, пересилила свої болі й поспішила до кравця, вблагала якнайшвидше пошити нижню білизну, піджак, теплі ватяні штани для Федося. І зверніть увагу, 10 січня, на п’ятий день по моїй з’яві на світ Божий (я був дев’ятою дитиною, як казали в нашому селі, «вишкрібком»), залишивши мене в недалекої сусідки Вірки Ярової, яка теж кількома днями раніше народила синочка Василя і як тільки засіріло, з двома важелезними торбинами через плече, подалася пішки до Києва на побачення з Федосем, розповіла йому, що народила сина Миколу.

– Я ж не знав, що ти, народивши одинадцятого «вишкрібка» подасися в Київ до мене! Як же ти зважилася після пологів на таку нелегку дорогу з важкими клунками!

У нього від співчуття і хвилювання аж піт виступив на чолі.

– Вибач, Тетянко, я ніколи не думав, що ти така мужня і жертовна! Я молитимусь Богу, щоб ти благополучно повернулася додому!

Справді мати ризикувала здоров’ям! Це ж була люта зима в апогеї і був п’ятий день після пологів!

Як подолала важку путь до Києва, як знайшла Лук’янівську тюрму – мати не розповідала мені. Тільки й почув, що тюремна варта дозволила коротке побаченні з чоловіком, передала йому білизну, шматок сала, харчі… Як здолала важку дорогу з важкими клунками на плечах, один Всевишній знає.

Печальна матір! Скорботна матір! Найдорожча мені в світі людина!

 

Рідну неню я просто обожнював, бо завдяки їй ще з раннього дитинства захопився народними піснями, оскільки разом з нею бував і на весіллях, і на толоках, і на хрестинах, і на різних народних гуляннях, зібраннях. А скільки козацьких, чумацьких, сирітських, весільних, релігійних пісень вона знала, музикально грамотно співала і мені передала в спадок! Ті пісні були якимись особливими, неповторними за мелодикою і голосоведенням, а надто за протяжністю! Між іншим, коли я зрідка наспівував мамині пісні нашому пісенному диву Ніні Матвієнко, чув подивоване: «Миколо, це ж лірницькі пісні!» І справді, вони, щемні, жалісливі, печаловиті, протяжні й розлогі, з мелізмами. І взагалі, в нашому історичному Чернякові навіть гуртові пісні співаються якось уповільнено: виконавці немов кохаються й купаються в мелодіях – цього непередаваного чару я звідав на собі достоту! Власне, мамині, ширше – черняхівські пісні проклали пряму доріжку і до голосів Оксани Петрусенко, Михайла Гришка, Андрія Іванова, Петра Білинника, Івана Козловського, а через них – до музики класичної – оперної, симфонічної, камерної, інструментальної. І прилюбив мене до вокального мистецтва, класичної музики детекторний приймачик, який мати придбали для мене в Кагарлику, нашому районному центрі. І довгу, на 20 метрів антену купила, яку я вішав на високому дереві, проводив через тичнику на стрісі солом’яного даху прямо в хату, підключав до гнізда в приймачку. Бувало, що хлопці, які йшли нашою вулицею до школи, викрадали антену, я гірко тим журився, – і мати купувала мені нову…

Разом з голосами згаданих тут вокалістів поступово ввійшли в моє життя твори Людвіга ван Бетховена, Вольфганга-Амадея Моцарта, Фридерика Шопена, Петра Чайковського… О той детекторний приймачик поступово ввів мене в світ божественної класичної музики. Скільки радісних хвилювань звідав! І то не на день – не на два – на роки й десятиліття. З навушників до мого серця долинав незнаний світ гармоній у звуках, хвилював душу, заповнював усе єство – і я забував про тяжкі образи, що їх завдавали ровесники. В мене ж, як і в батька, були не типові для українців, монгольського типу очі з опущеними віями, нерухомими зіницями. До того ж я був слабкозорий, очі косили, отож нерозумні дітлахи часто жбурляли мені в спину (і в серце!) жорстоке й страшне слово: сліпий!

Мати, від природи тонка музикальна натура, заохочувала мої захоплення серйозною музикою, часто наспівувала мені вечорами своїх і батькових улюблених пісень, я їх підхоплював, а іноді в нас виходив непоганий дует. Мати нерідко засинала під музику в навушниках і, заскочена чарівними звуками опівночі, бувало тихесенько розбуджувала мене і шепотіла на вушко: «Колю, послухай – Паторжинський співає» або: «Колю, Бетховена грають!» І ми, притуливши навушники до вух, блаженно слухали, багато чого гаразд не розуміючи, однак усе те нас хвилювало. І часто ловлю себе на думці, чи не завдяки матері я й став «музикальним» письменником? А може то слабосилий зір повів мене мистецькою стежиною? Про оперування очей у перші повоєнні важкі роки й мови не велося: не знайшлося у великому селі людини, яка поцікавилась би мною, щось розумне порадила матері. Якось там сяк-так бачив, читав, непогано вчився в школі – і слава Богу. Великих перспектив на майбутнє я тоді не слав, керувався життєвим девізом брата Івана, який він висловив у листі до мами: «Маминим синкам всюди погано, Іванові Кагарлицькому всюди добре!» Я й справді, хоч сприймав життя дуже емоційно, тяжко переживав, коли мене ображали вуличні хлопчаки, та ніколи надовго не впадав у відчай – жалі й болі, завдані рани заглушував піснями. А співав я українських народних пісень, пісень з репертуару Володимира Нечаєва, Володимира Бунчикова, Георгія Виноградова на рідному обійсті, полючи бур’ян на городі, йдучи вулицею, іноді на прохання вчителів, учнів у школі під час великої перерви.

Завдяки чарівному детекторному приймачикові, в старших класах я вже був заполонений оперними аріями, романсами, народними піснями у виконанні Михайла Гришка, Андрія Іванова, Петра Білинника, Марії Литвиненко-Вольгемут, Павла Лісіціана, Надії Обухової, Марії Максакової, піснями з репертуару Володимира Нечаєва, Володимира Бунчикова, Георгія Виноградова… Постійно щоранку (ходив до школи в другу зміну) прослуховував анонс програми радіопередач на день, фіксував час звучання в ефірі улюбленої музики, дорогих серцю співаків. Біля приймачика напохваті лежали сякий-такий папір, олівець для запису текстів пісень, арій. Що не встигав записати за першим разом, залишав на майбутнє прослуховування. Коли текст пісні чи арії був готовий, я заносив його до товстого зошита-пісенника, в якому було кілька розділів, озаголовлених кольоровими олівцями – «Співає Оксана Петрусенко», «Співає Михайло Гришко», «Співає Петро Білинник», «Співає Іван Козловський», «Співає Іван Паторжинський», «Співає Іван Козловьский», «Співає Сергій Лемешев», «Співає Надія Обухова»…Часто ті тексти я вписував до зошита сам, іноді, для різноманітності, доручав однокашникам.

У моєму класі було багато учнів на прізвище «Кагарлицький» – два Миколи, Макар, кілька Софій, Надій.

Семилітку закінчував у одноповерховій школі, що на центральній вулиці, завершував десятирічну освіту вже «на горі», в двоповерховій школі.

Кажуть, що вчився я добре (це засвідчують і оцінки в щоденниках: два з них, за шостий і восьмий класи, випадково збереглися). Мої зошити постійно були зашмульгані відбитками пальців, оскільки списуючи в мене домашні завдання з української, російської мов, математики, однокашники не дбали про чистоту моїх зошитів, а мені за неакуратність вчителі знижували оцінки. Скаржитись, що не моя в тім вина, я не смів, а совісті в моїх списувачів не було. А коли ми писали диктанти, учні з парти позаду просили мене обертатися до них і нашіптувати правопис окремих слів, розділові знаки в реченнях – це миттю вервечкою передавалося по партах. Щоправда, вчителі робили зауваження, наказували «двійкою» в щоденнику за поведінку. А мати ж щоразу, коли повертався додому, запитувала, які оцінки одержав, а тут раптом «двійка» та ще й жирно виведена! Приховати від матері тут поганющу оцінку я ніяк не міг, а брехати – язик не повертався – і я, червоніючи й затинаючись, розказав матері правду. «Допомагай, синку, однокласникам, але так, щоб тобі не зашкодило в навчанні!»

Я виразно читав і вчитель російської літератури Михайло Іванович Донченко іноді доручав мені почитати фрагменти з творів російських прозаїків (шкільна бібліотека була вбога). Я охоче це робив. А якось на шостому уроці взимку, а навчався я, як уже зазначав, у другій зміні, Михайло Іванович попросив мене почитати вголос учням кілька яскравих сторінок із комедії Гоголя «Ревізор». Раніше я читав завидна, а шостий урок – надворі цілковита темнота, просторий клас освітлювало лише кілька підвішених до стін ламп-дванадцятириків. З моїм слабосилим зором треба було б відмовитись, однак я не посмів. Почав читати – і раптом рядки попливли перед очима. Я рознервував. На очі набігли сльози – і я вискочив у коридор. Учитель, певно, зрозумівши, що необачно поранив мене боляче, вибіг за мною вслід, кинувся мене заспокоювати. Я повернувся до класу, сів за парту, Слава Богу, восьмикласники не сміялися, але на серце неначе хтось поклав важку каменюку… Ось тоді я усвідомив, що мої очі безпомічні повноцінно осягати навколишній світ і надалі поводився так, щоб не виставляти напоказ мою слабкозорість і не привертати до неї увагу вчителів, учнів, односельців. Додому, надто в сльотаву чи мокру погоду, повертався після уроків повільно, обережно, аби в темноті не наткнутися на горбики, виямки, корчі, сучки, бо якщо оступлюся, боляче поранюсь, подейкуватимуть, що, бач, сліпий. Виробивши в собі таку звичку, до нашого обійстя добирався без прикрих пригод, щоправда іноді оступався, падав на сковзькій дорозі, але все те житейське: Бог оберігав мене від тяжких фізичних травм.

 

Закарбувалися в пам’яті кілька учителів. У першому класі мене навчала приїжджа вчителька Василина Іванівна. Я її полюбив. І як же опечалився, коли вона після зимових канікул більше не зайшла до нашого класу: її загризли вовки в лісі, коли верталася з дому до Черняхова. Далі нас вела Галина Костівна Згуровець, дружина Івана Мироновича Рудюка, нашого далекого родича по батькоаій лінії. У нашому класі Іван Миронович читав історію, географію. Це був веселий, дотепний учитель: умів пожурити й посмішити нас. Якось на уроці присвяченому радянським республікам, він запитав, звертаючись до нас: «Хто з вас знає, в якій республіці ми живемо, підніміть руки». Зголосилася на відповідь Віра Ярова: «Ну, скажи, Віруню!» – «В Естоніі!» – випалила. Клас розрядився гомеричним сміхом. З тої хвилини її в школі називали не інакше, як «Вєрка-естонка». Манера спілкуватися з нами в Івана Мироновича була оригінальна, в основному, дотепна, незлобива, добродушна. Скажімо, вийшов до дошки учень, а в нього ширінка розстебнута. Іван Миронович до хлопця: «Ваню, хутчій за парту, застебнись, бо горобчик вискочить». І прозвали в школі хлопця «горобчиком». Це пригадалися смішинки, а взагалі Іван Миронович Рудюк був добрим і вимогливим учителем, за що ми його всі шанували. До речі, дуже багато з його методів поводження на уроках я в майбутньому, коли шість років учителював, перейняв. Так само я по-своєму продовжив і високий талант учителя російської літератури в старших класах Михайла Давидовича Вульфа. Власне, він не був учителем, а винятковим викладачем-лектором, так захоплював маловідомими фактами з життя російських письменників, що мені аж дух спирало. Був він порядний єврей, поважав допитливих старшокласників, багато цікавого з життя Володимира Маяковського, Сергія Єсеніна, Льва Толстого почув саме від нього, коли в позашкільний час «натоптував» мене знаннями з літератури. Однак фах російського філолога я не обрав – мислив собі досконало опанувати українську літературу і так само, як Михайло Давидович, натхненно, переконливо розповідати про наших письменників-класиків, пропагувати їхню творчість у середовищі слухацької аудиторії, якої саме – я ще тоді не уявляв. На жаль, наш директор, він же й учитель української мови та літератури, Артем Степанович Овчаренко цього вміння мені не прищепив, оскільки уроки проводив сухо, нецікаво, тенденційно, за рамки шкільного підручника не виходив. Узагалі, він запам’ятався мені тим, що якось у п’ятому чи шостому класі, побачивши мої пучки в червоній рідині (в ній я фарбував пасхальні яйця), водив по всіх класах школи: «мовляв, дивіться, діти, на його в червоне замащені пальці! Це він фарбував у каструлі яйця! От до чого дійшов Микола!» Я червонів плакав, опирався, а він насильно тягнув мене за руку, вривався в класи без стуку в двері (урок же йшов!) і показував мене як якогось динозавра, а заскочені зненацька діти хутенько ховали під парти свої руки, щоб директор не побачив, замащених у зелене, жовте, синє пучок… Повік не забуду цієї наруги, цієї ганьби! Це він, Артем Степанович, виводив нас, школярів, на Великдень садити дерева на подвір’ї школи (там нині вони розрослися, такі розкішні!) чи вздовж битої дороги, а ми нищечком, притулившись одне до одного, щоб не побачили вчителі, цокалися крашанками, кажучи одне одному: «Христос воскрес!» – «Воістину воскрес!». В інші Великодні дні він зобов’язував усіх учнів школи збирати кузки на бурякових плантаціях. Словом, наш директор вислужувався не лише перед районним відділом освіти, а й перед сільською компартійною владою – він, як я пізніше довідався, потерпав за власне життя, оскільки його батько був розкуркулений і репресований.

 

Я любив уроки мови, літератури, та захоплення моє – спів, слухання по радіо класичної музики. Співав у шкільному хорі, виступав із сольними номерами в сільському клубі. Якось перед виступом у клубі мені порадили випити сире яйце – щоб ліпше звучав голос. Я послухався поради, випив те яйце, а воно, як тільки почав співати популярну у виконанні Володимира Нечаєва пісню «Ленинские горы», застряло клубком у горлі – мене занудило і голос «пропав» – так з плачем я й побіг за лаштунки. Іншого разу я вже не слухався порад – і мої виступи проходили без ускладнень. Навіть був потрапив на обласну олімпіаду шкільної самодіяльності – готував думку Йонтека С. Монюшка з опери «Галька» Ст. Монюшка, пісню-романс «Така її доля» на слова Тараса Шевченка, наслідуючи голос і манеру інтерпретації Петра Білинника. До виступу на київській сцені не дійшло і ось чому. Була зима, канікули. Ми їхали морозної днини вантажівкою до Києва, дорогою співали на все горло, сидячи у відкритому кузові на дошках-лавках, покладених упоперек. Я, виводячи пісень на морозі, підхопив ангіну – і повернувся з Києва ні з чим. А я ж плекав надію зустрітися в консерваторії з Іваном Сергійовичем Паторжинським (він слухав мене влітку в крамниці «Ноти», розташованій напроти оперного театру, де тепер на її місці неоковирний багатоповерховий бетонний будинок, радив по закінченні десятирічки зайти до нього в консерваторію на прослуховування, але після ангіни, яка понівечила голосниці, така потреба відпала).

 

Зростав я під материним крилом аж до вісімнадцяти літ. Що зростав без батька, мене обходило ніби так і треба, лише зрідка поймав щем. А от по закінченні десятирічки, коли готувався стати студентом філологічного факультету українського відділення Київського державного університету, тепер Національного університету імені Тараса Шевченка, від матері довідався, що батько мій був заарештований, кудись засланий. Я сушив собі голову, як мені про це написати в автобіографії і в анкеті. «Не треба тобі, сину, копирсатися в батьковій біографії, – порадила неня. – часи зараз не ті. Я не хочу, щоб Федосева провина перетяла тобі дорогу до навчання. Брат твій, Ваня, вже поплатився життям за батька, тож напиши, що твій батько 1936 року засуджений і про подальшу його долю ти нічого не знаєш. Може, зійде…» І я прислухався до материної поради. Цей обман тоді мені зійшов з рук. Щоправда, Київський університет я взяв «штурмом» за другим заходом. За першою спробою дістав «задовільно» з географії: жорстокий екзаменатор, мабуть, вирішив мене «провалити» і запитав: «У яких містах радянської країни виробляють комбайни і якої марки?» Я отетерів – нічого подібного в школі не проходив. Було ще запитання про залізничний транспорт – і я теж не знайшовся на відповідь.

Поразку свою зі вступом я сприйняв драматично. Запам’яталося, як я сидів біля дошки об’яв і гірко плакав, побачивши себе в списку відчислених. І раптом до мене підійшов інтелігентний чоловік, запитав, чому плачу. Дізнавшись, як я склав вступні іспити, запропонував мені забрати документи з університету і разом з ним іти до Київського інституту іноземних мов – туди мене з моїми оцінками приймуть на відділення німецької філології. Я категорично відмовився, пояснивши, що хочу навчатися лише в цьому вузі, студіювати українську філологію. Чоловік, – то, певно, був викладач інституту іноземних мов, – журно похитав головою, сказавши: «Вільному воля» – і пішов від мене.

Я повернувся додому. Соромно було дивитися односельцям у вічі: кращий учень у школі – і провалився на іспитах! А більшість однокашників повлаштовувалися хто в Києві, хто в містечках області, а я повернувся в Черняхів. Мені запропонували роботу в колгоспній конторі, та я відмовився і вирішив себе жорстоко покарати – вранці 1 вересня того ж таки 1955 року, з вилами і батогом у руках пішов на колгоспну бригаду за рознарядкою на роботу. Злорадці мене зустріли з насмішкою і уїдливими словами:

– Прийшов волам хвости крутити? Нащо, хлопче, тобі було гарно вчитися, щоб опинитися серед нас, малограмотних! Інші твої однокашники якось повлаштовувались, дістали паспорти. Куди ж ти подасися без паспорта?

– А комусь же треба й волам хвости крутити, якщо не потрапив до вузу… Я не хочу будь-де вчитися, аби вчитися, – я маю перед собою мету. Може ж, доля всміхнеться мені наступного року?

– Нам жаль тебе, дитино! – хтось із натовпу поспівчував…

Я одержав рознарядку запрягти коня в безтарку й відвозити зерно на тік. Запрягати коня я не вмів, отож попросив допомоги в якогось чоловіка – і гайда в поле з-під молотарки зерно підбирати і везти на тік. Хтось із хлопців вирішив наді мною покпити: шмагонув батогом мого коня – і він помчав. Я вхопився за віжки, спробував його зупинити, а парубійко єхидно розреготався й почав далі підстьобувати коня й вигукувати:

– А ти заматюкайся, – і він зупиниться!

– Не вмію!!! Не хочу!!! Не буду, хоч убий мене!!! – зі сльозами в очах відрізав.

Знявся сміх. Усе ж знайшовся розумний, присоромив похабного парубійка, а коня зупинив, заспокоїв…

Так розпочався мій перший трудовий день у колгоспі. Я намагався працювати там, де можна заробити віз вівсяної, ячмінної, гречаної чи просяної соломи, полови для Красулі на зиму – то ж були важкі роки, коли за трудодень платили мізер, однак на тяжкій роботі біля молотарки (остюки, пилюка заліплювали очі, носа, рота, потрапляли в горло, легені) можна було заробити для корови якогось сіна-соломи, бо ж купити на базарі не випадало – не привозилося.

Третину добового молока мати віддавала сусідам в обмін на лушпиння з-під картоплі, буряків, моркви, капусти за оберемок якось там сіна, аби тільки годівниця корівка не захляла, благополучно визимувала. Я також, доки навчався в школі, допомагав матері – виривав-вижинав, де тільки можна, бур’яни, підгодовував Красулю ввечері, бо площі для пасовиськ відводилися нікчемні, корови вигризали траву з корінням – не наїдалися. Красуля, забачивши мене ще на розі вулиці, летіла, обганяючи корів, до двору, радісно ревла, а зустрівшись зі мною, лизала руки, а я обнімав її, нашіптував ласкаві слова, пригощав її чимось смачненьким. Мені здавалося, що лагіднішої над мою Красулю в селі не було. Та і мати рачкувала на буряках, щоб заробити гарбу – дві гички для тої ж таки корови…

 

Ой важкі, нестерпні були перші повоєнні десятиліття! Каторжні! Безпросвітні для колгоспників!

У колгосп «Червона зірка» на роботу я ходив усю осінь і весну: клав у торбинку з їжею якусь потрібну книжку, записничок, в обідню перерву відходив десь убік опрацьовувати запланований на день матеріал. Молоді хлопці глумливо тупили очі в мій бік і пускали безжально шпильки: «Вчи – не вчи – марні зусилля! То в школі учителі співчували тобі і ставили п’ятірки-четвірки, а в Києві на іспитах хоч як натужся – не поставлять! Привчайся жити, як ми, – і не рипайся далі, не корч із себе розумника!» А я і не пробував корчити з себе розумника, однак категорично відмовлявся нецензурно висловлюватися в товаристві однолітків і старших, розповідати «смачні» анекдоти, насміхатися з людських вад, перекривлювати когось із знайомих…Не всім це подобалося. Що більше наслухався глузувань, то сильніше визрівав у мені дух супротиву – і працював, працював над собою, поглиблюючи знання з мов, історії, географії, перечитував програмні твори з літератури.

 

За місяць до іспитів в університеті я розпрощався з роботою в колгоспі «Червона зірка», перебрався до сестри Віри в Київ і щоденно від відкриття до закриття просиджував у бібліотеці імені КПРС (тепер це Парламентська бібліотека), готуючись до вступних іспитів. Працівники цієї установи настільки перейнялися симпатіями до мене, що дозволяли на ніч брати додому потрібну мені книжку і принести наступного ранку. Мене зворушувала ця довіра.

Розпочалася хвилююча пора складання іспитів. Поспішаю на останній, з географії. Піднімаюся фунікулером, іду до зупинки трамваю № 8 (була така трамвайна лінія вздовж Володимирської), чекаю. І треба ж! Біля мене опинився викладач, отой, що минулого року поставив з географії «задовільно».

– Отакий молоденький і чекає трамвая!? Ану ходімо пішки до університету, це ж недалечко, а дорогою розкажеш, як готувався до іспитів, як склав попередні. Я теж прийматиму іспит з географії в червоному корпусі.

Я весь похолов, хотів утекти від нього, але він міцною рукою зупинив мене, тепло глянув у очі і запитав:

– Як склав попередні іспити?

– На відмінно.

– Молодець. А до географії добре підготувався?

– Та готувався, але якщо знову викладач запитає, в яких містах Радянського Союзу і якої марки випускають комбайни, не дам вичерпної відповіді! – випалив.

– Не запитають! – твердо сказав. – Іспит у вашій групі прийматиму я.

Я так розгубився, що йшов до червоного корпусу університету сам не свій. Коли опинився біля аудиторії № 471, розповів хлопцям і дівчатам, що юрмилися біля вхідних дверей, про цю дивну зустріч. Через хвилину – дві з’явився МІЙ викладач, але зайшов не в нашу, а в сусідню аудиторію праворуч. Я аж не стямився від радості, кинувся до своїх з проханням: «Пропустіть мене першим!». Пропустили. Витягнув білет, пробіг очима запитання в ньому і кажу:

– Я готовий відповідати!

– Чого така гарячковість, юначе? – звернувся до мене екзаменатор.

– Он у сусідню аудиторію зайшов педагог, який минулого року поставив мені з географії «трійку». Давайте Вам швиденько відповім на запитання, а то раптом ВІН зайде … Викладач розсміявся, збадьорив мене:

– Що ж, якщо впевнені в собі, відповідай!

Я заторохтів, мов горохом об стіну, але, мабуть, відповідав правильно, бо викладач мене зупинив і попросив перейти до другого запитання. Невдовзі він знову зупинив, задав якесь додаткове запитання, а коли я без обдумування почав упевнено відповідати, він знову зупинив мене:

– Досить, ви вільні!

– Що, знову трійка?

– Та ні – п’ятірка! Бажаю успіхів у навчанні, Кагарлицький! – і вручив мені залікову книжку з поміткою: географія – «відмінно».

О як я засяяв! Яким щасливим вибіг із аудиторії і кинувся в обійми Володі Плачинди, котрий, на жаль, не витримав і цього року конкурсу і вступив до університету аж за третім заходом.

Приїхав у Черняхів до мами. Радість переповнює груди. Як не радіти? Я довів односельцям, що п’ятірки і четвірки мені ставили місцеві вчителі не із співчуття, а за знання. Віднині я студент провідного вузу України! А тим часом злі сусідські язики по-своєму прокоментували мій вступ: «Ось побачите, де дінуться Тетянині корова, теличка, порося – продасть і розрахується за гарні оцінки!». На щастя, їхні пророкування не справдилися – і роти їхні невдовзі закляпились.

За навчання в університеті я взявся з жадобою: уважно слухав лекції викладачів, добросовісно конспектував їх – і до зимових, весняних екзаменаційних сесій мені було готуватися порівняно легко. До того ж не вилазив із університетської бібліотеки – читав програмні твори з літератури, конспектував рекомендовані статті Маркса, Енгельса, Леніна… Одне слово, був зразковим студентом. І дбав, щоб жоден іспит, залік не дістався мені незаслужено. І підштовхнув мене до постійного серйозного навчання випадок. Нас, першокурсників, у другій половині вересня 1956 року послали в Крим, у Сакський район, виламувати й зносити на купи дорідні качани на кукурудзяних плантаціях. Я зривав качани, скидав у мішок і раптом до мене долинули два голоси наших студенток, я прислухався до їхньої розмови: вони обговорювали, хто і як вступив до університету на наш український відділ. Дійшла черга до мене: «Та його прийняли, зглянувшись на неприродні очі, напівсліпоту…». Мене наче током ударило: впав між рядками кукурудзи й глухо заридав-застогнав. Скільки я так у стресовому стані пролежав, не пам’ятаю, та отямився, як наді мною нахилився однокурсник Володя Житник і запитав: «Колю, що з тобою?» Я чомусь довірливо розповів, що почув від однокурсниць, але їхніх прізвищ йому не назвав і тепер не називаю – хай те лишається на їхній совісті: вони ж, напевно, не хотіли мене образити, Та й звідки їм знати, що я їх розмову мимоволі підслухав?

Під час місячної праці на кукурудзянім лану ми, першокурсники, згуртувалися в одну дружну родину: спільні сніданки, обіди, вечері за довгим столом посеред поля, спільне сумлінне ставлення до щоденної роботи сприяли нашому зближенню і взаємопорозумінню. Ми й досі згадуємо, як збиралися вечорами всім курсом і співали наших українських пісень. Я, наприклад, зухвало наспівував відомі неаполітанські пісні «Весел я», «Скажите, девушки, подружке вашей», арію Надіра з опери «Шукачі перлин», серенаду Сміта з опери «Пертська карасуня» Жоржа Бізе.

 

Дніпрові кручі, Колонна зала Київської державної філармонії імені М. В. Лисенка, Державний драматичний театр імені Івана Франка, Державний театр опери та балету імені Т. Г. Шевченка – ось мої найдорожчі супутники студентської юності, мистецькі установи, в яких я відпочивав, слухаючи класичну музику, оперні і драматичні вистави. Музика Бетховена, Моцарта, Шопена, Брамса, Мендельсона, Верді, Вагнера, Глинки, Чайковського, Римського-Корсакова, Лисенка зазвучала в мені в найдовершеніших живих інтерпретаціях. Я намагався не пропустити жодного концерту Святослава Ріхтера, Еміля Гілельса, Генріха Нейгауза, Дмитра Башкірова. Анні Фішер, Давида Ойстраха, Леоніда Когана, Ольги Пархоменко, Натана Рахліна, Кирила Кондрашина, Костянтина Симеонова, Петра Білинника, Михайла Гришка, Лариси Руденко, Зої Гайдай, Бориса Гмирі, Павла Лісіціана, Івана Козловського, які залишили в моїй пам’яті незгладимий слід. Надто закарбувалися і залишили в моїй пам’яті незгладний слід два концерти Святослава Ріхтера, присвячені сонатам Бетховена. Перший концерт я до кінця не прослухав, бо жінці, яка в передньому ряду, стало зле. Я встав з місця, підхопив її, вивів у коридор, викликав «швидку допомогу». Довгенько ми з жінкою її чекали, та як тільки прибула, я передав знетомлену слухачку лікарям, а сам повернувся на своє місце, однак концерт уже добігав кінця. Другого дня контролери, які бачили, як я заопікувався жінкою, пропустили мене безоплатно на другий концерт геніального піаніста родом з Житомира.

Я заносився у високості, слухаючи у виконанні Ріхтера «Апасіонату» і Бетховена. Із задоволенням відвідував симфонічні концерти під орудою Натана Рахліна. Мене заворожували інтерпретації угорських рапсодій І Ференца Ліста, симфонічних полотен Моріса Равеля, Клода Дебюссі. Натан Григорович тонко розумів музику французьких імпресіоністів і доносив до слухачів у всій її красі.

Багато дали мені симфонічні концерти просто неба в Першотравневому саду. Там була дивовижна акустика, тому охоче виступали з філармонійним оркестром наші провідні диригенти Натан Рахлін, молодий, темпераментний Стефан Турчак, улюбленець київської публіки, солістами виступали Ольга Пархоменко, Євген Ржанов. Отак із і кожним роком мій мистецький крайобрій розширювався, збагачувався.

А ще постійно бував на вечорах поезії за участю Павла Тичини, Максима Рильського. Володимира Сосюри, Андрія Малишка… Відкривав для себе разом з моїми друзями Володимиром Житником, Володимиром Підпалим, Валентином Корнієнком поезію Олександра Олеся, Костя Герасименка Василя Еллана-Блакитного, відвідував студію імені Василя Чумака (СІЧ), з гнізда якої вилетіли Василь Симоненко, Борис Олійник, Іван Драч, Микола Сом, Станіслав Тельнюк, Василь Діденко, Володимир Підпалий… Тут гартували для польоту поетичні крила і мої друзі-однокурсники Олесь Лупій, Володимир Житник.

Часто спливає в пам’яті студентський гуртожиток на Солом’янці, червоний куток, де ми збиралися на розмови з Володимиром Підпалим, Станіславом Зінчуком, Олесем Лупієм. Вони читали мені свої щойно написані вірші, я уважно слухав, іноді робив дрібні зауваження, з якими вони згоджувалися – не згоджувалися. Особливо на мене справляли сильне враження щирі бесіди з Володимиром Підпалим, який посвячував мене в поезію 20-х років, розкривав трагедії багатьох талановитих поетів тієї жорстокої доби. Часто чув від нього: «Яку багатющу, світового рівня, літературу ми мали б, аби радянська влада не винищила в ті страшні 20–30-і роки художній цвіт нації!»

То були щасливі роки студентської юності, коли світ, за висловом Василя Симоненка, здавався «мереживом казковим». Однак ті літа були спохмурені витуренням з університету нашого улюбленого викладача Івана Венедиктовича Бровка. Ми захвилювалися. Перші сумніви, перші спроби розібратися – чому?, за що? А невдовзі і його небогу, нашу однокурсницю Фріду Рашевську виключили з університету… І знову, чому твори Михайла Грушевського, Володимира Антоновича, Михайла Драгоманова… були заховані в спецфондах і щоб познайомитися з ними, потрібен був дозвіл керівництва університету? Чому в лекціях наших викладачів філологічного факультету так затято таврувався саме український буржуазний націоналізм, а в друзі української культури нав’язували Віссаріона Бєлінського, який паталогічно ненавидів нашого генія Тараса Шевченка? Чому такі чорні сторінки нашого літературного минулого і не менше чорні багатьох поетів, прозаїків перших 20-х років – Миколи Зерова, Євгена Плужника, Богдана-Ігоря Антонича, Миколи Вороного, Григорія Косинки, Володимира Винниченка, Миколи Хвильового (а скількох видатних імен я тоді ще не знав – виростав же в селі, а українську літературу в старших класах викладав обмежений у знаннях учитель!). Особисто мені їхні твори були просто недоступні. Що ці поети, прозаїки вчинили такого ворожого щодо радянської влади, що їхню творчість не вивчали в школах, вузах? Одне слово, нанизалося безліч отих «чому?» Наші викладачі літератури відповідей на ці болючі «чому» не давали, навпаки, аспірант Петро Петрович Кононенко, відомий у добу незалежності як пристрасний поборник національної літератури, культури, керівник Інституту українознавства, тоді, читаючи курс радянської літератури, тільки те й робив, що розвінчував поетів, прозаїків, репресованих радянською владою наприкінці 20-х – на початку 30-х років. Мабуть, тепер, не слід його дуже звинувачувати – така була генеральна лінія партії, а він хотів захистити кандидатську дисертацію, закріпитися на посаді викладача сучасної української літератури.

А взагалі, яскравих викладачів на нашому українському відділенні було дуже мало. Найяскравіший серед них – викладач зарубіжної літератури Анатолій Хомич Іллічевський. Його лекцій ми ждали як свята – він умів захопити, буквально прилюблював нас до того чи іншого письменника, окреслював його художницьку позицію, наводив маловідомі факти з його біографії. Відзначався сміливістю викладач української літератури Арсен Олексійович Іщук. Багато знав, але якось сухо, без ентузіазму читав курс дореволюційної літератури Ілля Петрович Скрипник. Він вірив у мої можливості й запропонував кілька занять провести по творчості Бодянського, Срезневського. Цікаво вів курси історичного, діалектичного матеріалізму Кость Андрійович Ткаченко, симпатичний, стрункий, елегантний, чемний, завжди охайно вбраний, постійно у вишиванці (як її з нього не зняли – один Бог знає!). Лише зрідка він був при краватці. Викладач трохи печалився, що я байдужий до його предметів, хоч сумлінно конспектував його лекції з діалектичного, історичного матеріалізму, добросовісно опрацьовував ним запропоновану літературу, одначе його предмети мене не захоплювали. Заворожував національний дух, який пронизував усю його шляхетну натуру. Він серйозно цікавився українською класичною літературою, мав солідну бібліотеку з україністики. Якось незадовго до смерті він згадав про мене, зателефонував, попросив зайти до нього. Я прийшов. Він уже  був зовсім безпомічний, розмовляв зі мною тихо, приязно, запросив познайомитися зі своїм зібранням літератури й вибрати собі на добру згадку одне з підписних видань. Я попросив у нього восьмитомник Михайла Старицького і захотів узяти ще тритомник Михайла Коцюбинського, в якому видруковані листи письменника до Аплаксіної, однак він дав мені зрозуміти, що свій апетит маю вгамувати лише одним зібранням творів. Невдовзі він переставився в інший світ. Царство йому Небесне, земля пухом!

Особисто я глибоко поважав викладача української мови Іллю Корнійовича Кучеренка, який не традиційно ставився до мовних проблем, а вчив нас мислити логічно, виходячи з філософських категорій. Я настільки захопився його теорією мови, що навіть мріяв вступати до нього в аспірантуру, але по закінченню університету різко змінив свої плани. Мене заполонили лекції з естетики В’ячеслава Олександровича Кудіна, я загорівся цим предметом. Улюбленцем нашого курсу і всього філологічного факультету був Олександр Дмитрович Лазаревський.

Запам’яталися мені ще творчі викладачі з теорії та практики перекладу – Віталій Ісайович Заславський, Віктор Вікторович Коптілов, Останній спрямував мене на дві творчі статті, які я підготував і їх видруковано в студентських збірниках видавництва Київського університету: «Поема «І мертвим, і живим…« у польських перекладах» (зб. «Голос Шевченка над світом», К, 1961); «З історії польської критики про творчість М. М. Коцюбинського» (зб. «Питання історії та культури слов’ян», К.,1963).

 

У нашому студентському житті перемагав юнацький оптимізм, а в мені – селянський романтизм, бо ж хотілося ясними очима сприймати світ, жити, кохати, ще й ще дивитися аргентинський фільм «Вік кохання» за участю Лоліти Торрес. Підбивав мене до пегляду цієї кінострічки білявий, буйно кучерявий Гриць Дунда, розумний, начитаний, однак позбавлений почуття національної гідності однокурсник.

Утім, кожен з нас прозрівав і визрівав по-своєму. Я весь вільний час просиджував у бібліотеці, надолужуючи прогалини в освіті. Мене так і називали «читальною крисою». Безнастанною наполегливою працею над собою я поступово поповнив і розширив мій кругосвіт, зрівнявся із знаннями загально обізнаних однокурсників, а поступово опинився й серед кращих студентів факультету. Я хотів довести, що навіть напівсліпому знання підкорюються, якщо ти тільки спрагло їх домагаєшся. Вже в ті студентські роки, читаючи книжки про мого найулюбленішого й на сьогодні композитора Людвіга ван Бетховена, я взяв за девіз його висловлювання: «Крізь темряву до світла, через боротьбу до перемоги», «Я схоплю свою долю за карк, я не дам їй звитяжити над собою!». Ці його напуття собі стали і насущними девізами для мене в щоденні, бо при трохи удаваному оптимізмі, почувався внутрішньо ущербленим через поганий зір. Мало того, що ліве око бачило лише третій рядок таблички по визначенню зору на відстані п’яти метрів, а праве – лише пальці руки перед оком, у мене ще були низько опущені, китайського чи монгольського типу вузенькі прорізи-щілини замість рухливих вій, косооччя, зрушене в центр, недорозвиненість зорових нервів(вроджений птоз, нерухомість зіниць – такий медичний діагноз). З нас готували філологів, викладачів української мови та літератури. А чи зможу з такими очима працювати в школі? Учні ж насміхатимуться! – повсякчас непокоїло. Та якось мої сумніви розвіялися самі собою, коли на початку п’ятого курсу поїхав на педагогічну практику в одну із шкіл Мукачевого. Разом зі мною зголосився їхати і Володя Житник, з яким дружив. Я старанно, з неабияким хвилюванням готувався до першого уроку, дуже переживав, як мене зустрінуть школярі. Слава Богу, зустріли нормально, уважно слухали мої розповіді, шляхетно поводилися на уроках, дружно реагували на мої легенькі жарти, добросовісно готували домашні завдання з української літератури. Учитель Микола Іванович, який контролював нашу практику, був нами задоволений. І коли Володя відпросився на два тижні до батьків у Тернопіль, учитель не заперечив і поклав на мене ще й Житникові класи. Я легко впорувався із збільшеним навантаженням і тішився, що перший шкільний бар’єр подолано без прикрощів: учні поцінували мене за знання і не надали особливого значення моїм очам. Я піднісся на духу. Ми з Володею часто виходили оглядати чудове містечко, в якому чули багато угорської мови, прогулювалися вздовж річки Латориці, відвідали на горі замок…

По відбутті практики Володя запросив мене погостювати в його батьків, які мешкали тоді в Тернополі. Наталя Іванівна, Володіна мати, прийняла мене чемно, Володя ознайомив з містом, показав його пам’ятки.

 

Повернувшись до Києва, на початку лютого 1961 року, я ліг в очне відділення тодішньої Жовтневої (тепер Олександрівської) лікарні, згодившись на операцію (матері, яку перед тим провідав, я й словом не обмовився про свій намір, аби не хвилювати її, рідну). Ліг під ніж 7 лютого. Оперував мене мій добрий янгол професор Іван Кореневич, асистенткою і лікуючим лікарем була Олександра Мироненко. Мене поклали на операційний стіл, лікарі готуються оперувати, а в грудях моїх шалено й тривожно залунали звуки першої частини Бетховенової «Апасіонати» – ніби її грав переді мною сам Святослав Ріхтер! Не збагну й дотепер, чому саме ця соната спонтанно й несподівано ввірвалася в мою душу! Чи не задля того, щоб у найнапруженіші миті мого буття піднести на духу своїми незбагненними чарами й благословити на операцію? І я, завдячуючи цій музиці, тримався мужньо, силкувався навіть розмовляти з професором. Відстрашувала лише кров на скальпелях у руках хірурга. Але то дрібне в порівнянні з жагою бачити. І треба ж! Коли мене після операції із забинтованою головою завезли в палату, поклали в ліжко, я чомусь притулив до вуха навушник, умонтований на стіні в узголов’ї ліжка, – і з нього… полилися пристрасні звуки фінальної частини «Апасіонати», і то в ріхтерівській інтерпретації (гру цього унікального піаніста, якого не раз слухав у Колонній залі столичної філармонії, я безпомильно вирізняв з-поміж десятка його побратимів, які тут виступали). Що це? – добре чи лихе знамення? Я був просто приголомшений. І хвилювання сеї миті вибилися з берегів: груди заходили ходором, часто й важко задихали, а сльози, терпкі, солоні, рясні зливою затопили під намітками не лише очі, а й пробилися крізь скальпелем порізи на віях, лобі, змащені йодом, зеленкою… Рани враз нестерпно боляче защеміли, запекли… До горла підступили важкі задушливі спазми, стиснули груди – і я мимоволі безгучно заплакав-заридав. Бачитиму чи осліпну зовсім? – ятрило безперестану мою душу. Та вулканічно вивергалися з навушника могутні фінальні акорди Бетховенової «Апасіонати» і неначе хто нашептав мені: «Ти бачитимеш, чуєш, БАЧИТИМЕШ, Миколо!» – і я поступово вгамувався і заснув міцним сном…

А вже другого – третього дня мене почали відвідувати однокурсники, філологи молодших та старших курсів. Цілими гуртами приходили, передавали підбадьорливі записки і навіть листи, повідомляли про університетські новини, описували враження від вечорів, на яких побували, всіляко заспокоювали, вселяли віру, що я швидко подолаю недуг і повернуся до однокурсників і разом з ними розпочну готувати дипломну роботу… Ці послання мене вкрай зворушували, вселяли віру, надію, що очі мене не підведуть. Ці послання я зберігаю до сьогодні і беруся перечитувати, коли тяжко на душі. І часто подумки звертаюся до вас із такими словами: «Дорогі друзі мої, якби ви знали, як я дорожив і дорожу тими вашими записками! Я їх не міг читати, оскільки вся голова залишалася забинтованою, тож їх зачитували зрячі хворі, котрі перебували зі мною в палаті № 6. Ці ваші записки додавали мені віри, що операція закінчиться благополучно, що я знову повернуся до вас. Обов’язково повернуся!

У тривозі збігли три тижні. І ось мою голову й очі розбинтували.

– Святий Боже! Святий Кріпкий! Святий Безсмертний! Чуєш?! Я бачу! Бачу!!! – нестямно заволав від радості в ординаторській і кинувся цілувати професора Кореневича, мою лікарку Олександру Володимирівну Мироненко, медсестричок, які стояли поруч і всміхалися. Світ постав мені в значно ширшому вимірі.

– А може, ще раз прооперуєтеся? Будуть, я переконаний, ще кращі наслідки! – заявив професор Кореневич і підвів мене до великого дзеркала. Глянувши в нього, я заперечливо похитав головою:

– Не треба нової операції, дорогий рятівнику! Піднялися ж трохи вії – досить мені й цього! Я ж не дівка на виданні, мені зовнішня краса ні до чого! То ж постараюся, щоб полишений у спадок батьків ґандж не дуже привертав до мене увагу, бо ще ж маю голову на плечах, нею й працюватиму на моє добре ім’я!

– Розсудливо й переконливо мислите, студенте! Раз так, то не будемо далі експериментувати, можливо, ви маєте слушність!

Ще з тиждень – два мене протримали в лікарні, доки зашрубувалися рани, зійшли сліди від зеленки, йоду на лобі, віях, відтак зняли шви, щоправда, на правому оці не дуже вдало, та я не дуже журився тим.

Нарешті, призначили день виписування з очного відділення. Я вийшов на подвір’я лікарні, а назустріч мені радісно збуджена юрма студентів, які прийшли супроводжувати мене до нашого нового гуртожитку, що на Ломоносова 6, – цілий оптимістично наладнаний кортеж юних уболівальників за мою долю, Радісні обійми, привітання з успішною операцією. Я почувався найщасливішою людиною в світі, ладною увесь світ обійняти й притиснути до серця. І вирвалися з грудей оптимістичні рядки з поезії Павла Тичини «Я утверждаюсь», які збуджено продекламував на повен голос:

Щоб жить – ні в кого права не питаюсь.

Щоб жить – я всі кайдани розірву.

Я стверджуюсь, я утверждаюсь,

бо я живу.

 

У перші полікарняні дні я не ходив – літав, як птах. То не біда, що вії не розкрилися повністю, що до очей професор не доторкувався, я тішився і з цієї маленької перемоги.

Хоч деканат українського відділу філологічного факультету і пропонував мені академвідпустку на рік, щоб мав змогу закінчити п’ятий курс і підготуватися до аспірантури, я відмовився – волів з однокурсниками завершити навчання. Так і зробив. Оцінка «добре» на державному іспиті з польської мови стала на перешкоді до «червоного» диплома (викладачка пані Сосновська на державному іспиті з польської мови знизила мені оцінку тільки за те, що я влітку відмовився їхати гідом з польським туристами, а отже, не набув необхідних практичних навичок спілкуватися цією мовою). Розповідали мені самі викладачі, що вони влаштували в деканаті скандал Марії Вікентіїні, та вона затялася – хоч ти їй що!

Чесно зізнаюся, не претендував я на червоний диплом – поступово зреалізував себе без його допомоги. Пригадую, деякі однокурсники докладали зусиль, аби тільки залишитися в Києві. Я не ремствував, одразу ж поїхав у Сквирське райвно, зустрівся з його керівником Бровком, який дещо скептично поставився до мене і дав направлення в середню школу в Малих Єрчиках, через рік мене перевели в с. Кривошиїнці. Тут познайомився із симпатичною, з великими очима старшою піонервожатою Аллою Петрівною Коваль, яку невдовзі перевели в іншу школу. Вона разом зі своїм чоловіком Іваном Дебелюком ввійде в коло моїх друзів у київський період життя.

У роки навчання, вчителювання і коли 1966 року оселився в Києві, я часто з невимовним хвилюванням відвідував рідне село. Та й по смерті матері 1982 року щоліта приїздив у Черняхів, зустрічався з односельцям!! сусідами, однокашниками. З особливим трепетом заходив на рідне подвір’я. Хотілося, як і в дитинстві, залізти на шовковицю, під якою мій пуп закопано, скуштувати її смачних чорних ягід, підійти до чотирьох абрикос, скуштувати їхніх здоровенних соковитих оранжевих солодких плодів (їх вистачало і для нас, і для сусідів, і для знайомих та перехожих).

 

Нашу вулицю чомусь по-вуличному називали Гарбузівською, а куток, на якому поруч мешкали дві родини братів Гордія і федося Кагарлицьких, – Гарбузівщиною. Це мої діди-прадіди мимоволі заповіли таку незлобиву назву вулиці, куткові і всім Кагарлицьким у селі (а їх було понад п’ятдесят родин!) пришили жартівливе й водночас дражливе прізвисько Гарбуз (і в школі хлопчиків і дівчаток на прізвище Кагарлицький дражнили – Гарбуз, Гарбузик, Гарбузка, Гарбузиха. Звідки це прізвисько? Переповідають, що то якийсь пращур, що прибився з Кагарлика в село, дістав прізвище Кагарлицький, а прізвисько – через веселу пригоду: їхав на коні, а той чогось злякався, здибився і вершник упав. Розповідаючи про цю приключку десь у людному місці, не передбачаючи нічого дражливого, щиросердно сказав: «Я упав з коня, як гарбуз» – і оте гарбуз, як реп’ях, міцно причепилося до всіх майбутніх Кагарлицьких.

Наше село Черняхів, розташоване на рівнині, в ярах, вибалках, під горою, довжиною десь одинадцять, шириною в сім кілометрів, чи не найбільше за територією і кількістю населення в Кагарлицькому районі. З якої горішньої точки розглядаєш – такі величні й мальовничі панорами розстеляються перед очима – аж дух захоплює. На жаль, не той тепер Черняхів сьогодні: спорожнів, позаростали дикими бур’янами подвір’я, пустками стали хати, мало молоді. А за мого навчання в школі нараховувалося близько тисячі учнів, а тепер їх і чотирьохсот не набирається. Та й непогану цегляну двохповерхову школу 12 грудня 1994 року якась недобра душа підпалила, осиротивши дітей, учителів. Погоріли бібліотека, прибори, обладнання, парти. Винуватого не знайшли, та й чи шукали? Певно, комусь на руку нечиста пожежа скоїлась. Поступово залікували рани – і в школі продовжилося навчання.

За мого повоєнного дитинства наше село було ще співуче. На трудодні колгоспники одержували мізер, а на пісні були напрочуд багаті. Було вийдеш увечері на подвір’я – і чуєш голосні та розлогі пісні хлопців і дівчат то на тому, то на другому поблизькому кутку, а в святкові вечори вулиці п’яніли від співів. Я теж не втерпав і вискакував з обійстя на вулицю і біг на клич пісень – сприймав їх усім серцем. А коли хлопці – дівчата збиралися в нас за сараєм і всідалися на колодах попід клунею, хтось із хлопців забагав до матері, благав її, щоб відпустила витягувати пісень, бо не з’явилася співлива Марія Дворова. Мати відпускала – і я горував над десятками голосів, а коли стомлювався, хтось із хлопців, взявши мене на руки, заносив напівсонного до хати і вмощував у гніздечко біля матері. І в школі в молодших класах на уроках співів на прохання вчительки я нерідко заводив (заспівував) і виводив пісень.

 

Це в нашому Чернякові на Замковій горі (її ще називають Замковище, Замковий могильник) відомий учений-археолог Вікентій Хвойка 1899 року розкопав і дослідив древню культуру, яку назвав Черняхівською. Перед тим той же Хвойка подивував Європу Трипільською культурою, розкопаною в селищі Трипілля, що від Черняхова за 12–15 кілометрів.

Черняхівська культура обіймає ІІ–ІХ ст. нашої ери. На території Черняхівської культури знайдено понад 2500 неукріплених поселень, понад 350 безкурганних могильників з численними, в кілька ярусів, похованнями, багатющі зразки гончарного посуду, знаряддя праці – залізні наральники, серпи, коси, сокири, ножі, бронзові голки, сланцеві точильника (за даними Української Радянської Енциклопедії, т.12, К., 1985, с. 296). З 1961-1962 року Черняхівську культуру продовжували досліджувати, на жаль, не українські, а московські археологи.

Як відомо з історичних джерел, Черняхів не знав кріпацтва, а був вільним селом. Лише невеличкий проміжок часу він підлягав Києво-Печерській лаврі, потім відкупився і платив щорічну данину.

Перші поселенці села – то і є носії побуту, традицій, звичаїв Черняхівської культури. Хоч наше село не згадують старовинні літописи, корінням воно з давніх давен, про що й свідчить розкопана на Замковищі 1899 року Вікентієм Хвойкою культура лісостепового Придніпров’я, Верхнього Побужжя й Придністров’я, найменована Черняхівською.

Назва села – від черні (смердів, простолюдинів), яка ховалася в колись дрімучих лісових хащах довкола села, у ярах і вибалках, поблизу річечки Суха Бобриця, повноводих ставків, рівчаків від набігів різних кочівників чи племен-завойовників, а в пізніші, ближчі до нас часи, – від навали татаро-монголів, турків, поляків, москалів, тут оселялася і, відвойовуючи в природи клаптики землі для господарювання.

Ходили по селу перекази від старожилів, що всередині ХУІІ ст. в черняхівському лісі побували козацькі війська на чолі з Богданом Хмельницьким, радили тут раду. На згадку про себе козаки залишили укріплення Замкове городище або ще Замковище, Замкова гора, Козацьке урочище, три викопані криниці, названі козацькими. Вони були в напрямку, як іти на «Лози», по дорозі до села Новосілки. За радянських часів їх засипали землею, аби стерлися й згадки про славну минувшину села.

Черняхів згадують учений Лаврентій Похилевич у праці «Сказания о населенных местностях Киевской губернии или Статистические, исторические и церковные заметки о всех деревнях, селах, местечках и городах, в пределах губернии находящихся». Собрал Лаврентий Иванович Похилевич, Біла Церква, видавець Олександр Пшонківський, 2005 – перевидання праці, яку 1864 року видрукувала Києво-Печерська Лавра; Ф. Брокгауз, И. Ефронв «Энциклопедическом словаре», т. 3, ХХХУІІ, 1903.За цими даними та за даними нашого шкільного вчителя історії, географії, талановитого графіка-самородка, рисувальника, фотографа Іллі Даниловича Мироненка, який пережив голодомор 1932-1933 року в селі Черняхів і майже натуралістично, по пам’яті, на десятках великих аркушах відтворив його трагедію, а заодно увічнив і куточки села з хатами, садами, вулиці, церкви, – я й спробую заглянути в минуле Черняхова.

Отож за цими даними в Чернякові було два водяних млини і десятки вітряків, був розплідник тутового шовкопряда, кустарні шовкомотальні (ось чому в нас заледве не на кожнім подвір’ї росли шовковиці), фабрика по виготовленню полотна.

За сприяння Палати державних маєтностей 5 жовтня 1847 року в Чернякові було відкрито в казенному будинку на три кімнати школу, в якій щороку навчалося по 50 хлопчиків і 25 дівчаток. За даними вчителя-історика Якова Євдокимовича Кукоби (родом із села Слобода, працював у школі в Ставах), це була не просто початкова школа, а зразкове приходське училище для навчання писарів.

За переписом населення 1916 року в Черняхові нараховувалось 1130 дворів, у яких мешкало близько семи тисяч людей (!).

У пам’ятку багатьом старожилам щопонеділковий базар на майдані з кількома вітряками (поблизу сучасної двоповерхової школи, сільради). З усіх поблизьких і далеких сіл з’їжджалися торгівці – покупці й ненаситна на всілякі дива, придибенції і витівки молодь. Мешканці Кагарлика, Ставів, Шубівки, Слободи, Новосілок, Леонівни, Миронівни, Богуслава, Обухова, Германівки, Гусачівки, Стрітівки, Верем’я, Жуківців…Привозили на спродаж худобу, свиней, коней, розмаїті товари. Тут усе гуділо, гомоніло, ревло, мекало, бекало, іржало, як ото в описаному Миколою Гоголем Сорочинському ярмарку. Парубки й дівчата, молодиці й дядьки прибували сюди підтягнутими, вбраними в празничні місцеві строї, так що пильному окові було легко вгадати, хто звідки приїхав. Охоче товпилися селяни біля кобзарів, лірників – і оживала в піснях, переказах сліпих музик історія нашого народу.

Окрасою села були церкви. Про їхню величну й трагічну долю багато повідав мені учитель Ілля Данилович Мироненко, родич по материній лінії, до якого я особливо прихилився по закінченні школи, коли тимчасово опинився без керма і без стерна, не поривав я з ним відносин часі навчання в університеті і в пізніші роки. Приїжджаючи додому обов’язково заходив до нього на вечірні розмови, слухав його цікаві оповідки з життя великих українських, російських, західноєвропейських живописців, надто італійських. Годинами підряд розглядав малого формату комплекти репродукцій, учився їх аналізувати. Надто приковували мою увагу репродукції з картин Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Рафаеля, Веронезе, Рембрандта, Франциска Гойї…Саме завдяки йому я прилюбився до образотворчого мистецтва, почав відвідувати музеї Києва і в містах, де випадало побувати. По кілька днів я присвячував картинам у залах Ермітажу, Державному російському музею в Ленінграді, Державній Третьяковській галереї, Державному музеї образотворчих мистецтв ім. О. С. Пушкіна в Москві. Отож і кажу, що чари музики, співу заполонили мене в Чернякові, як і любов’ю до образотворчого мистецтва запліднився від Іллі Даниловича, палкого патріота рідного села, яке він увічнив у численних графічних аркушах. Та його подвижницької учительської праці, його графічних малюнків не поцінувала дирекція школи на чолі з Артемом Степановичем Овчаренком. Пригнічений неповагою до власної художньої творчості, учитель частину своїх робіт (120 великоформатних аркушів!) з історії села передав не в рідну школу, де ними зігнорували, звалили в купу, як непотрібний мотлох, і вони згоріли під час пожежі школи, а в краєзнавчі музеї Кагарлика, Стайок, частину збув кудись за кордон за мізерні гроші. Решта графічних аркушів і понад вісім унікальних ікон, що були окрасою черняхівських храмів, він відмовився подарувати тепер Національному музею українського образотворчого мистецтва чи приватному, тепер знаменитому Національному музеєві Івана Гончара, опинилися разом з квартирою в розпорядженні спритного ділка Григорія Рудюка-молодшого, з батьком якого Іваном Мироновичем Рудюком, довгі роки дружив: Григорієві чомусь Ілля Данилович заповів і квартиру, і її цінності. А на аркушах були увічнені моторошні сцени голодомору в Чернякові 1932-1933 року, церкви, вулиці села. Де зараз ті графічні малюнки? Де зараз ті дорогоцінні ікони? Кому продані?

Вставка??

Чомусь недовго прожив Ілля Данилович під опікою Григорія Рудюка. Мешканці будинку помітили, що чемний, привітний, охочий розповісти щось цікаве з історії Черняхова, Києва, який щоранку регулярно з’являвся на подвір’ї багатоповерхового будинку, раптом неначе крізь землю провалився – вже кілька днів ніде не видно. І викликав підозру в сусідів їдкий трупний пах, що почав просочуватись зі щілин у дверях його помешкання. Сусіди по майданчику стривожилися, викликали міліціонерів, ті зламали вхідні двері. Всі, що зібралися на майданчику, стали свідками жахне видовища: господар у заповненій водою лазні «плаває» мертвим! Ходили різні, і то осудливі чутки про ту наглу смерть… Поховали вчителя на кладовищі в рідному Чернякові. Я не міг поїхати на похорон, оскільки переламав ногу і ледве пересувався на милицях. Та ще й образу на нього тримав у серці глибоку: як же сталося, що він мав небожів, а заповів квартиру зі скарбами в ній непорядному чоловікові?! Утім, вічна пам’ять і земля пухом вам, Ілля Даниловичу! Либонь, на тому світі ви каєтесь, що не прислухались до моїх порад, що отак безславно скінчили свій земний шлях, безголово повелися з унікальними іконами, що їх буквально вициганили в довірливих односельців, що розгубили власні графічні аркуші. А вони могли б стати окрасою черняхівсського краєзнавчого музею, на ствворення якого культурна еліта села й досі не додумалася.

А тепер ближче до черняхівських церков. Про їхню славну і трагічну долю розповів мені той же Ілля Данилович Мироненко. Я записав його хвилюючу розповідь і тепер її майже дослівно переповідаю:

«Перша дерев’яна церква (на честь апостола Дмитра, храмового дня в Чернякові, що святкується 8 листопада за новим стилем), збудована, за даними Лаврентія Похилевича, 1758 року на Нижньому цвинтарі, де жили Бондарі, мала 58 десятин землі. То була, як переказували старі люди, невеличка, але ошатна трибанна церковця з двома дзвіничками, типова для українського бароко, вірно служила прихожанам понад століття. Оскільки село розросталося, віруючих збільшувалося, постала нагальна потреба спорудити нову, значно просторішу. Її звели впродовж 1879-1883 років поблизу старої, на Верхньому цвинтарі, де нині сільська лікарня. Не встигли її оздобити зсередини, як на Григорія через необережне поводження з лампадкою паламаря стара церква зайнялася полум’ям. Закалатали дзвони на сполох. Збіглися люди, та врятувати стару будівлю не вдалося – і прихожани поспішили вихопити з вогню цінні ікони й подбали, аби язики полум’я не перекинулися на новозбудовану церкву поблизу. На честь згорілої старої церковці, від якої уціліли лише дві каплички (їх войовничі атеїсти знищили перед війною), нову назвали теж Дмитрівською. Це була дивної краси велична церква з п’ятьма сферичними (круглими) банями й позолоченими хрестами, без жодного стовпа-колони всередині, скріплена лише дерев’яними й залізними штибами. Інтер’єр церкви оздоблювали обухівські іконописці. В центральній бані у вигляді Георгіївського хреста був зображений Господь Бог, котрий благословляє світ. Між пілонами – єваенгелісти, цар Давид, сцена «Зішестя Св. Духа на апостолів». У центрі вівтаря були Деісус («Чин моління»), сюжет Тайної вечері, Божа Матір. Іконостас символізував Гроб Господній.

Вабили зір внутрішні настінні розписи, зокрема дванадцять воїнів (по три на стінах у престолі). Велично виглядали чотири євангелісти на парусах нагадували копії євангелістів із церкви на Солом’янці в Києві.

У притворі праворуч були сходинки на дзвіницю. Тут під балдахіном вражали майстерністю дві ікони, виконані обухівським маляром Чепеликом, про якого з пошаною говорив Іван Макарович Гончар (він, до речі, не раз відвідував Черняхів, зустрічався зі мною).

За часів Центральної Ради, Гетьманату, Директорії Дмитрівська церква стала автокефальною, відправи в ній проводилися українською мовою. Довгі роки дяком був Арсен Захаревич, безмежно закоханий у церковний спів. Із молоді села він організував злагоджений хор, який бездоганно виконував складні духовні твори із нотної збірні Києво-Печерської лаври. Слава про хор рознеслася далеко за межі Черняхова. Не випадково послухати піднесені відправи з’їжджалися віруючі з багатьох окружних сіл. Десь 1924 року церкву відвідав київський архієрей. Його в церкві приймали з великими почестями – встелили дорогу при вході до храму черняхівськими рушниками. Послухавши відправу, архієрей відзначив, що такого високо професіонального звучання півчих більше в сільських церквах не чув, а об’їхав він не лише церкви Київщини. Пізніше славу капельмейстера Захаревича продовжив Орест Мухомор.

Однак розквіт черняхівської православної автокефальної церкви тривав недовго. Упродовж 1932-1936 років церкву, то відкривали, то знову закривали, оскверняли ікони, хрести, підлогу, а під кінець 1936 року її зруйнували. Пригадую, як черняхівські антихристи звозили на базарний майдан ікони, хрести і під регіт безбожників над ними глумилися, відтак спалювали на вогнищі. Які нелюди! Яка безбожна мати їх породила!..

У другій половині ХІХ ст.. Черняхів значно розрісся вздовж і вшир, став волосним селищем. Хоч яка була велика Дмирівська церква, вона вже неспроможна була вміщувати всіх віруючих, надто під час великих свят. Іншого виходу не було, як збудувати ще одну церкву і то на другій половині села, що в бік Верем’я. Її й звели протягом 1904-1908 років з ініціативи попа Видиберця і старшини Давида Пономаренка черняхівські майстри під керівництвом Микити Скляренка, Павла і Вакули Зайченків (батько й син). Збудована в стилі російської архітектури, церква Івана Боголюба мала шість цибулястих зелених куполів, ажурні хрести. Центральну баню підпирали чотири стовпи-колони, встановлені так, що не заважали споглядати настінні розписи, вівтра. Розписи виконали ржищівські іконописці.

Запам’ятався чудовий іконостас,а над ним – заплакана Покрова у синьому хітоні на плечах і омофором у руках.

На північній стіні сюжет «Христос перед Пілатом» – своєрідна копія роботи німецького живописця Людвіга Фойербаха, на південній – «Вхід Ісуса в Єрусалим», що вражав величчю і якоюсь особливою катарсисною силою.

У притворі пообіч теж були розписи: з одного боку сцена «Микола-Чудотворець зупиняє страту єретиків» – своєрідна копія з картини Іллі Рєпіна, з другого – «Дорога на Голгофу».

У центральній бані вражали сцени з житія Діви Марії. Я особисто не зводив очей із сюжету «Марія за прядкою» – свята, але так наближена до селянського побуту! Цей храм, відправа в якому відбувалася церковнослов’янською мовою, за розпорядженням голови колгоспу Дроздова 1938 року зруйнували під керівництвом Мартина Пономаренка і Явтуха Голоіваненка. А взагалі, лідерами войовничого атеїзму в Чернякові були Гаврило Кущ, Степан Зелений, Михайло Зайченко…»

І ще цікавий факт – Черняхів славився чумакуванням. Кілька чоловіків з родини Марієнків (по вуличному Бажаї) загорілися бажанням їздити в Крим по сіль. Дорога до Криму нелегка, неблизька, сповнена всіляких драматичних, нерідко й трагічних несподіванок. Тож аби ближче відчувати плече один одного, аби спільно розв’язувати складні проблеми нелегкої дороги, виробляти стратегію і тактику в непростих дорожніх ситуаціях, вони звели свої садиби одна біля одної на невеликому підвищенні вздовж центральної дороги, як іти до козацьких криниць. Були в наших чумаків і свої сумні та веселі пісні, деякі з них запам’ятала моя мати, наспівала на мій поганенький бабіновий магнітофон, а з часом їх я переніс на аудіокасету, - «Ой чумаче, чумаче, життя в тебе собаче», «Ой пойшов чумак та й у Крим по сіль», «Їхали чумаки з України». В них протяжне «гей, гей» за серце бере. Ці чумацькі пісні, за розповіддю матері, дуже любив співати мій батько Федось.

Між іншим, мати в кілька заходів наспівала мені десятки пісень - весільних, різдвяних, родинно-побутових - сирітських, наймитських, чумацьких. Я їх записував на магнітофонну бабіну. Збиралися в нас і сусіди й співали від щирого серця - і їх я записував. Більшість із тих записів, на жаль, розмагнітилася, залишилася дещиця. Тепер ті записи для мене - дорогоцінна реліквія: слухаю і сльозу пускаю, згадуючи, за яких обставин записувалась у батьківській хаті та чи інша пісня...

Бабуся Параска Столяр, по-вуличному Чопиха, як правило, заводила і витягувала пісні. А коли бралася виводити пісні баба Степанида Панченко, баба Параска зупиняла її владним помахом руки: Степанидо, ця пісня не тягуча. Оте «не тягуча» чомусь мені дуже сподобалося. Одначе баба Степанида швидко забувала про наказ і як тільки вже моя мати заводила іншу, знову бралася горувати, баба Параска вже суворо застерігала: «Степанидо, ця пісня не тягуча!»

 

Учителювання (перший рік у Малоєрчиківській, подальші чотири – в Кривошиїнській середніх школах) далося мені легко. Про мої уроки з української літератури з використанням кольорових репродукцій з картин відомих художників, записів народних пісень та творів класичної музики (приносив програвач, платівки) дійшли до районного освітянського начальства – Кривошиїнська середня школа стала опорною з літератури й мови (показові уроки з мови давала в основному Галина Федосіївна Надежда). Мої уроки з літератури захоплювали не лише учнів, а й учителів мови та літератури району, які приїздили переймати досвід. Хочу зазначити, що я попередньо не «дресирував» окремих здібних учнів, як це робили інші вчителі, – у мене до таких уроків з української літератури готувався весь клас. Я викликав і сильних, і посередніх, і навіть слабеньких. Червоніли особливо слабенькі і поступово підтягувались у своїх знаннях, звичайно, з моєю допомогою, бо не хотіли більше «раки пекти» ні на показових, ні на буденних уроках. Більше того, я навіть дозволяв приїжджим педагогам самим викликати на відповіді учнів.

Паралельно я активно розгорнув культурницьку діяльність у селі, яку також невдовзі помітили навіть за межами району, області.

Ця друга грань моєї молодої непогамованої, залюбленої в мистецтво душі, що прагла вирватися назовні, вихлюпнула спочатку на уроках у школі. Я помітив, що діти не люблять «сухих» уроків, їх треба зацікавити чимось незвичайним – і з’явилися на уроках програвач, грамплатівки, репродукції з картин відомих живописців, портрети письменників, художників, артистів. Очі в учнів загорілися – мої уроки з літератури, підкріплені художнім читанням, музикою, живописом, швидко знайшли стежину до дитячих сердець – вони прагнули високого. Але ж і в сільських трудівників серця не з каменю. Може, і їм світ краси не байдужий? І таки не байдужий, як невдовзі переконався. Ще на сцені малоєрчиківського клубу ми силами учителів, сільської інтелігенції поставили п’єсу Івана Котляревського «Наталка Полтавка», в якій я зіграв роль Миколи. Постановка зібрала повну залу, дістала добрі відгуки в селі, нашу гру довго обговорювали.

Та «прорвало» мене в Кривошиїнцях. Якось під вечір, стоячи біля величезного будинку культури, влітку офіційно відкритого, що використовувався в основному для зборів колгоспників та демонстрування фільмів, мені спало на думку влаштувати вечір пам’яті моєї улюбленої співачки Оксани Андріївни Петрусенко. Було чим і продемонструвати її голос – рік тому вийшла платівка-гранд із записами народних пісень, романсів, арій з несмертної «Наталки». І ось на дошці об’яв біля того ж таки будинку культури з’явилася рукописна афіша:

«27 листопада 1962 року концерт-нарис

«Співає Оксана Петрусенко»

Розповідає Микола Кагарлицький

Вхід вільний»

Коли наступного дня прийшов уранці до школи, одна вчителька (на серйозі чи жартома?) запитала: «Що це за вечір у вас там буде? По селу пішло, що в клубі сьогодні концерт: співатимуть Оксана Петрусенко і наш молоденький учитель Микола Кагарлицький». Я отетерів – і соромно, і незручно було таке почути. І щемний біль огорнув душу за культурно занедбаних селян, і то не лише в Кривошиїнцях.

Ніби на зло мені, надвечір’я 27 листопада видалося прохолодним, з дрібним дощем, вулиці й вулички порозверзалися. Хто зважиться темного мокротного вечора місити багнюку? Та все ж кривошиїнців цей незвичайний концерт заінтригував – і вони дружно заповнили залу. Старі й молоді сиділи тепло вдягнені, жінки в хустках, чоловіки в шапках. І я вийшов на сцену в …забруднених кирзових чоботях, за що мені після вечора від слухачів добряче перепало: «Ви – вчитель, з вас беремо приклад, а ви в такому брудному взутті вийшли до нас на сцену!» Я запаленів від сорому. Цю критику я запам’ятав на все життя.

За годину до початку вечора я заніс на сцену кіномеханіку Михайлові Гаркавому власний переносний програвач, той підключив його до потужних репродукторів – підсилене звучання голосу співачки було терпимим. Я попередньо проконсультував Михайла, як безпомильно ставити на доріжку той чи той твір, підготував для нього список, у якій послідовності мають звучати пісні, і попросив прислухатися до мого голосу. Та під час вечора механік усе переплутав, розхвилювався, рука задрижала і голівка з голкою «стрибала» по платівці, як їй заманеться. Я нервував, безкінечно перепрошував моїх слухачів. На щастя, трудівники були напрочуд поблажливі, доброзичливі і слухали ті окрайці творів, на які випадково потрапляла голка, зачаровано, як і мою розповідь про тернистий шлях співачки в мистецтво. До речі, вони дуже швидко зрозуміли, що ніякого «дуету» не буде, оскільки Петрусенко, як дізналися на самому початку моєї розповіді, пішла з життя ще в липні 1940 року. Та ця обставина не розхолодила сердець слухачів: магнетичний спів Оксани Андріївни лився чисто й жагуче, змушував присутніх хвилюватися, прилучатися до досі не знаного, не чуваного, невимовно прекрасного співу.

А коли я закінчив розповідь, подякував людям за терплячість, порозуміння, раптом із останнього ряду піднявся на весь зріст могутній чолов’яга у шапці-вушанці і звернувся до мене:

– Ви, учителю, гарно розповідали про Оксану Петрусенко, її голос нам дуже сподобався, а от її співом ми не змогли намилуватися через того кіномеханіка. Тож самі поставте на програвач платівку і хай пісні Оксани прозвучать з початку до кінця, а ми послухаємо!

Зала дружно підтримала пропозицію і ніхто не зрушив з місць. Усі десять творів прозвучали в тій послідовності, як записані на платівці. Лише арію Наталки «Чого вода каламутна?» я поставив останньою. І не помилився. Вона буквально приголомшила слухачів. Дивлюся в перший ряд, а там сидять старенькі бабуні і краями хусток витирають сльози з очей.

– Чого це ви плачете, бабуню Домцю? – звертаюся до старенької жінки, в якої квартирував.

– Та як же не плакати, коли так жалібно співає Оксана Петрусенко, її «Чого ж вода каламутна?» скаламутила нам душі, бачите ж – усі ми плачемо! – схлипуючи відповіла.

І мою тої миті скаламутила також! Більше того – пропекла! З далини літ схиляю тепер уже сиву голову, дякуючи кривошиїнським трудівникам, які так спрагло відгукнулися на спів Оксани Андріївни і з того вечора запліднили мене думкою пройтися шляхами – дорогами співачки з неземним голосом, бо інакше мої слабозорі очі дочасно засліпли б у шкільних зошитах, а з вашого благословення трачу їх на значно потрібніше – увічнення в художньому слові драматичних доль митців України.

Отак несподівано і навіть символічно розпочалася моя культурно-просвітницька діяльність, з якою не розлучався до початку січня 2006 року. 19 лютого, під вечір, у неділю, вигулюючи мого нерозлучного друга, песика Найдича Чорномирдіновича (всі знайомі собачники його з любов’ю і усмішкою величали Чорномирдіним), несподівано посковзнувся і впав навзнак, пошкодивши праву половину тазу, переламавши біля самої голівки надвоє праву ногу. Майже рік пролежав у травматологічному відділенні лікарні № 8, що по вул. Юрія Кондратюка, а невдовзі відмовили й нирки – став інвалідом першої групи, і я з тих пір на гемодіалізі – тричі на тиждень іздив на таксі в Інститут нефрології, лежав по п’ять годин під голками, страшенно виснажувавсь. Каторжне лежання, мов ланцюгом прикутий до ліжка! Забирали мене назад, додому, безпомічного, водії мого кума Григорія Андріановича Садового. Спасибі йому! Потім перебрався в Олександрівську обласну лікарню, де мною опікуються завідуючій відділом нефрології Ігор Любомирович Кучма та лікар Юрій Валентинович.

Тепер ось пишу спогади про пережите мною і батьками, про дорогий серцю Черняхів, про свій непростий шлях у літературу, мистецтво, гортаю найяскравіші сторінки свого буття на нашій грішній, але такій святій рідній землі, працюю над документальною книжкою про величного й трагічного баса над басами Михайла Івановича Донця. На жаль, безпомічним став, малопродуктивним: сковують мою волю, можливості – діаліз тричі на тиждень по п’ять годин під голками! Як із хворими ногами потрапити до архівів СБУ і плідно попрацювати над Донцем?! Та хочеться жити. Може, з Божою поміччю (до нього щоденно звертаюся з мольбою) звершу задумані праці?!

 

І досі не можу з’ясувати для себе, що змушувало мене постійно, безоплатно, і то добровільно, працювати на мистецькій ниві, на власному ентузіазмі йти до людей? Мабуть, оте: що віддав – багатшим став. Бо ж для кого в університеті самовихованням нагромаджував знання? Особисто для себе? Для власної амбітності? Але ж я ніколи не був егоїстом, вискочнем, зазнайкою. Я хотів набуті знання віддати людям. Відкривши в собі здібності ділитися набутими знаннями зі своїми слухачами, захоплювати їх своїми розповідями, я розпочав інтенсивно пропагувати видатних співаків України, світу спочатку в Кривошиїнцях, відтак у Києві. І завжди хвилювався, чи заповнять залу слухачі, чи вийдуть задоволеними з вечора? Чи не розчарував їх і себе?

Утім, я давно усвідомив, що це моє друге покликання, теж частка мого творчого життя, спосіб самовираження, утвердження своєї активної творчої позиції.

У школі, в кривошиїнському будинку культури просвітницьку роботу мені було здійснювати легше і набагато простіше, ніж потім у Києві: там народ від землі, щирий, безпосередній, а тут – слухачі задуже розумні, критичні, вимогливі, часто іронічні, скептичні. А в селі в мене починалося з елементарного: молодь села запрошувала до будинку культури пограти на баяні. Я їй сяк-так «попиляю» на власному «Кременчуці» вальсів, польок, вона потанцює у фойє, а тоді охоче йде до зали побути наодинці з легкими для сприйняття творами Чайковського, Моцарта, Йоганна Штрауса або з неаполітанськими піснями у виконанні Беньяміно Джільї чи Маріо Ланца, народними піснями та аріями у виконанні Оксани Петрусенко, Марії Литвиненко-Вольгемут, Михайла Гришка, Андрія Іванова…Звичайно ж, я попередньо пояснював, чию музику слухатимуть, голоси яких вокалістів звучатимуть. Мої коротенькі вступи і саму музику молодь сприймала зацікавлено, згодом зверталася: «Ще щось нам гарненького поставте, Федосійовичу?» Я охоче задовольняв бажання кривошиїнської молоді. Так невдовзі народився в нашому селі чи не єдиний на ті роки в Київській області сільський університет культури. Я полюбив своїх безпосередніх, однак допитливих слухачів молодого і вже поважного віку. І в цьому розумінні Кривошиїнці були вдячним ґрунтом для розкрилля моєї, залюбленої в музику, живопис, особистості: саме тут я повірив у свої потенційні можливості пропагандиста надбань національної та світової культури, літератури.

 

Не забуду, як на другому році мого вчителювання в Кривошиїнцях партійна група школи, парторганізація села запропонували мені вступити в ряди Комуністичної партії. Була саме знаменита «хрущовська відлига», активно критикувався культ Сталіна і його негативні наслідки – і я, проаналізувавши своє життя, згодився на вступ, бо ж був певен, що розвінчавши культ вождя і його «сподвижників» Кагановича, Берію, Єжова та інших, партія зняла зі своїх очей полуду, очистилася і я буду серед тих, хто несе світло правди, бореться з катами народу, кар’єристами, пристосуванцями (про голодомор 1932-1933 років, про жахливу роль сталінських «трійок», про тотальне виселення українського селянства в сибірські концтабори я мав тоді ще смутні уявлення)… Та й мої перші кроки на педагогічній ниві розпочалися щасливо, ба навіть романтично: мене поважали вчителі, учні, односельці, я повірив у свою добротворчу місію. Свята простота!

До вступу в партію мене рекомендували директор школи Григорій Авраменко, син героїні соціалістичної праці Михайло Швидкий, інспектор Сквирського райвно Юлія Мельник (вона разом з учителями приїздила на мої уроки і була від них у захваті)… Отож і цього разу, як при вступі в університет, графу про батька в анкеті я заповнив: мій батько Федось Гнатович Кагарлицький 1936 року засуджений і про подальшу його долю я нічого не знаю. І наткнувся на непередбачене: з Кагарлицького чи з Київського кагебе на ім’я парторга села Івана Тихоновича Коваля, за фахом зоотехніка, надійшла довідка, в якій значилося, що мій батько двічі репресований – 1927 і 1936 року, що подальша його доля невідома… Добрий і порядний Іван Тихонович показав мені цю довідку, трохи пожурив, що я написав неправду, я ж щиро зізнався, що нічого цього не знав, що надалі поцікавлюся долею батька. Тут же, в парткабінеті, парторг мовчки витягнув з моїх документів автобіографію, облікову картку, анкету, я їх переписав. Більше того, симпатизуючи мені, він пообіцяв під час прийому в Сквирському райкомі захистити мене, якщо виникне в цьому потреба. Та хвилюватися мені не довелося: районна парткомісія, що складалася з «загартованих» комуністів, серйозних претензій мені не пред’явила, мовляв, не його вина, що батько репресований – молодий учитель працює самовіддано, організував у селі університет культури – такі молоді люди для партії вкрай необхідні…

Ті, що рекомендували, приймали мене в партію, не помилялися: народний університет культури при Кривошиїнському будинку культури, організований 1962 року, набував уже широкого розголосу за межами Київської області. Ясна річ, таких учителів-новаторів, ентузіастів своєї справи, комуністичні ідеологи намагалися зробити своїми послушниками, провідниками комуністичних ідей у масах. Однак на мені партія опеклася – я не став її рабом, оскільки дуже швидко прийшло розчарування «в розумі, честі й совісті нашої епохи» і ніколи не мав на думці славити партію, її грандіозні звершення. Одне з таких звершень я побачив у Кривошиїнцях в особі ланкової Теклі Олександрівни Швидкої. Свого часу, на початку 50-их років, прийшла з Києва рознарядка в Сквирський райком партії знайти сумлінну ланкову і представити до почесного звання. Вибір випав на скромну ланкову-трудівницю Теклю Швидку. Коли копали буряки, вночі на бурякову плантацію ланкової назвозили купи буряків з чужих ділянок, а невдовзі її визнали новатором сільськогосподарського виробництва й надали 1952 року почесне звання Героя Соціалістичної Праці.

Я переконався, що слава й гордість Кривошиїнців Герой Соціалістичної Праці Текля Олександрівна Швидка, неграмотна жінка, довголітня ланкова-буряківниця в рідному колгоспі, яка не могла цікаво розповісти про себе, успіхи ланки, буквально мучилася, виходячи на трибуну. Та про які звершення своєї ланки могла розповісти односельцям? Про її «звершення» всі знали, однак – мовчали. Своя ж! А вона, повторювала від виступу до виступу одне й те ж саме. Я завжди їй співчував, коли бачив на трибуні. Так і не навчилася, бідолашна, ділитися «передовим досвідом». Просто не уявляю, що вона робила як депутат Верховної Ради України, як делегат партійних з’їздів республіки!? Ось таких героїв соцпраці масово виплоджувала комуністична влада і закликала їхні «трудові звершення брати за взірець!

Та й на собі пересвідчився. Скажімо, я з любов’ю засівав зерна прекрасного в серця сільських трудівників, і передусім молоді, школярів, радів, що моє слово відгукується, проростає. Про мою працю на ниві культури заговорила не лише районна, а й обласна, республіканська і навіть всесоюзна преса. Ось лише дещиця з того, що мені потрапило до рук: А. Долгополов. У світ знань – газ. «Київська правда» від 31 січня 1965 року; Н. Дмитрук. Сельские университеты – газ. «Сельская жизнь» від 15 травня 1965 року; М. Смирнова. Двойник – газ. «Советская культура» від 12 лютого 1866 року; Д. Попов. Если смотреть в корень – «Советская культура» від 12 травня 1966 року… Воно й не дивно, що організований мною університет культури привернув увагу журналістів – такі сільські університети з широкою літературно-мистецькою програмою в республіціі були поодинокі.

У Кривошіїнському будинку культури я проводив музичні вечори, залучаючи грамзапис, присвячені видатним вокалістам України – Оксані Петрусенко, Марії Литвиненко-Вольгемут, Іванові Паторжинському. Тут демонструвалися спеціально замовлені мною в Києві кінокартини «Запорожець за Дунаєм», «Наталка Полтавка», «Дивовижне поруч» за участю Сергія Образцова, «Державна Третьяковська галерея», «Ермітаж». Їх доставляли в Сквиру, а вже звідти – в Кривошиїнці. Я організовував зустрічі з видавцями «Веселки», «Молоді», зі студентами Київської консерваторії, артистами обласного драматичного театру імені Панаса Саксаганського, з прозаїком Василем Кучером, поетом Наумом Тихим. Останні два були розчулені, слухаючи, як мої вихованці читали поезію Наума Тихого, аналізували роман «Голод». Мої ж вихованці підготували й провели в університеті культури чудовий вечір пам’яті Тараса Шевченка… Світлана Авраменко з почуттям інтерпретувала поему «Тополя», схвилювавши нею слухачів.

До речі, мої ж таки ж вихованці в день 150-річчя від дня народження великого Кобзаря побували 31 травня 1964 року на його могилі в Каневі, слухали виступи Івана Козловського, Бориса Гмирі, якось влаштували культпохід на балет «Лебедине озеро» П Чайковського в Київському театрі опери та балету і довго жили тією постановкою.

Я любив своїх вихованців, був їхнім класним керівником. Вони мене сприймалм як старшого товариша, але ніколи не переступали межі в спілкуванні. Люблячи, я їх називав «поросятами», та не доведи Господи, якщо хтось із учителів пробував їх так називати! Гнівалися, обурювалися!. Я наповнював їхні серця добром – і вони відгукувалися на мій поклик. Виділялися в мене в класі любов’ю до літератури, гарно писали твори на задану тему Валентина Олішевська, Григорій Зубович, Світлана Авраменко Марія Бойко. Моєю стежкою пішла тільки Валя – закінчила Київський університет, вчителювала, засівала душі своїх вихованців зернами любові до світу краси. А взагалі, всі мої двадцять п’ять «поросят» обрали чесну життєву дорогу – мені за них не соромно. З кількома вихованцями й досі спілкуюся.

Незабутня для мене зустріч із ними в Кривошиїнцях з нагоди двадцятиріччя закінчення школи. Ми щиро сповідувалися, відкривали одне одному серця. Мене особисто зворушили зізнання багатьох, а надто трьох. Толя Покраса, наприклад, розповів, як йому пропонували стати головою колгоспу. Він десь два тижні вдома тренувався перед дзеркалом говорити, як його класний керівник, а коли щось у нього вийшло – тільки тоді погодився очолити колгосп. Марія Бойко оформляла нову квартиру з думкою, чи естетично, зі смаком її причепурила, обставила, чи буде задоволений її класний керівник, як зайде в її світлицю. А Коля Сергійчук мене взагалі приголомшив: «Я лежав 1972 року під кулями на острові Даманському. І в ці трагічні хвилини в мені звучала «Апасіоната» Бетховена, ота, що звучала в ваших вухах під час операції. І я сказав собі, що куля мене не візьме. І не взяла!»

У спогаді про мене, що ввійшов до книги «Одержимий», Валя Олешевська пише: «Минуло багато років, ми вже пенсіонери, а вогник любові до всього прекрасного, до рідної України горить у наших серцях, хоч багатьох дошкульно б’є складне життя. Нізький уклін за це нашому незабутньому вчителю Миколі Федосійовичу Кагарлицькому. Він – письменник, заслужений діяч мистецтв, а для нас – Учитель. Пошли йому, Боже, здоров’я і довгий вік.» Ось такими несподівано відвертими, щемними сповідями закарбувалася в моїй пам’яті та зустріч з вихованцями. Я горджуся, що пішли вони в життя добрими, порядними людьми і мені не соромно кожному «поросяті» глянути в очі.

Та це я трішечки забіг наперед, тож повертаюся знову в 1966 рік. Як уже казав, мої сільські слухачі разом з моїми вихованцями охоче йшли на концерти студентів Київської консерваторії, гаряче оплескували в їхньому виконанні народні пісні, романси, оперні арії, відвідували вистави обласного драматичного театру імені Панаса Саксаганського, слухали розповіді окремих виконавців ролей про їхній шлях на театральну сцену… На вечорах в університеті культури (а їх я проводив по два-три на місяць) люди очищали душі, а якщо до села загощували халтурники, їхнє «мистецтво» відверто ігнорувалося.

Одне слово, мої слухачі прилучалися до високого світу гармонії і краси. Мене просто бісило, коли журналісти мою працю висвітлювали як речника партії на селі. А я ж ішов до людей не задля газетної слави. Насторожило, наприклад, що в принципі непоганий журналіст з газети «Радянська Україна» Володимир Фомін опублікував статтю «Джерела поезії і краси» від мого імені та й помістив у своїй газеті від 7 липня 1965 року. Публікація відповідала тому часові й духу, а від моєї розповіді лишилися ніжки та ріжки. Після того я почав відмовлятися від зустрічей з кореспондентами газет. Вони скаржилися в Сквирський райком партії – і вже поверталися звідти в супроводі інструктора райкому партії: спробуй тепер відкрутитися! Виникали серйозні суперечки, мене звинувачували, що відмовляюся стати рупором ідей партії. Мене не приваблювала й посада третього секретаря райкому партії з ідеології. Мене навіть планували послати на навчання у Вищу партійну школу в Москву – нічого цього й подібного я не хотів. А от про аспірантуру з естетики у В’ячеслава Кудіна мріяв, навіть реферат за романом «Правда і кривда» Михайла Стельмаха написав, дістав за нього в Кудіна «добре» і благословення готуватися до аспірантури. Склав екстерном іспити з німецької на «відмінно», з філософії на «добре», однак у цей набір не потрапив. Та й зрозумів, що В’ячеславові Олександровичу я не потрібний – у нього були на черзі свої абітурієнти. Отже через аспірантуру мені дорога не стелеться, а в районі силкуватимуться мене наміцно осідлати Я гарячково снував думки, як утекти з Кривошиїнців, з району. Я ж поклявся зібрати спогади, документальні матеріали про Оксану Петрусенко, підготувати книжку про неї. В Києві, в Україні ще живі були діячі літератури, мистецтва, які її пам’ятали, в бібліотеках зберігаються газети з рецензіями на її вистави, виступи.

Підігрівали потаємні бажання оселитися в столиці часті зустрічі з Іриною Жиленко, талановитою поетесою, з якою мене познайомив Володя Житник. Я заходив до неї під час осінніх, зимових канікул, а надто літніх відпусток (у більшості випадків у парі з Житником). Якось я потрапив до неї на відзначення коляди, там уперше побачив братів-бандуристів Василя, Миколу Литвинів, почув їхній проникливий спів. Ірина подарувала мені посмертну збірочку Василя Симоненка «Земне тяжіння», розповіла, що знала, про трагічну смерть поета. Василева поезія буквально перевернула тоді мою душу, підтримувала мою віру в себе, в Україну.

Київ притягував мене ще й філармонійними концертами. І по можливості я їх відвідував. Відбувши уроки, я часто на дорозі зупиняв попутні машини – поспішав послухати концерт піаніста, скрипаля, хороший симфонічний оркестр. А вночі, після концерту, тяжко повертався додому, щоб уранці вже йти на уроки. Моя воля, спрагла душа до музики долали всі труднощі…

Я палко прагнув повернутися до Києва, пірнути в нурт його духовного життя, серйозно зайнятися моєю улюбленицею Оксаною Петрусенко. А які перспективи мені стелилися в Кривошиїнцях? Окозамилювання, внутрішнє дворушництво, одностайне на всіх зборах «за», коли всередині все клекотіло «проти», боязнь сказати в вічі правду, а якщо на неї зважишся, ризикуєш зруйнувати своє життя. А я ж іще студентом на Дніпрових схилах поклявся жити й працювати задля України – таким романтиком був, таким, либонь, і на той світ переставлюся. Все це вже тоді мене дуже бентежило, позбавляло спокою – і я практично втік із Кривошиїнців.

Ще навесні 1964 року я дістав коротенького листа від Григорія Давидовича Вервеса з того ж таки Інституту літератури, завідуючого кафедрою слов’янської літератури в Академії Наук УРСР, – запрошував мене до себе аспірантом з полоністики. Це йому нагадала про мене наша викладачка Галина Кіндратівна Сидоренко, дружина вченого, яка мені симпатизувала. Під час зустрічі Григорій Давидович поставився до мене прихильно, радив не турбуватися рефератом, оскільки в мене вже були в університетських збірниках дві згадувані праці з полоністики, пообіцяв підтримку. Та саме цього профілю аспірантура мене не приваблювала. Я подякував за довіру і повернувся до Кривошиїнців ні з чим.

Та мені десь трохи повезло. В університеті культури я організував разом із своїми вихованцями теплу зустріч із поетом Наумом Тихим і заввідділом реклами та пропаганди літератури видавництва «Дніпро» Олександром Аркадійовичем Кривов’язом. Мої вихованці натхненно обговорювали його збірочку «Очі». Словом відбулася хвилююча розмова поета зі слухачами. На цьому вечорі ми створили опорний пункт видавництва «Дніпро», домовилися, що подальша зустріч буде з письменником Василем Кучером, автором тоді популярних романів «Чорноморці», «Голод». Коли знаний прозаїк приїхав разом з Олександром Кривов’язом до нас, кілька моїх старшокласників прочитали романи і готові були висловити свої враження. Зустріч з Василем Степановичем схвилювала слухачів університету культури: зала була, як кажуть, «забита людьми». Гості були вражені такою зустріччю, пообіцяли на прощання «перетягнути» мене до Києва. Так, Наум Миронович запросив на гостину в Київ, повів в прямо в кабінет директора Інституту літератури Миколи Шамоти. Та коли мене просвердлили холодні скляні очі академіка, я ледве не вискочив із того кабінету. А поет, глянувши на мене, зблідлого, сумно похитав головою і пошкодував, що поранив молоду душу. Та розвіяв мій мінорний настрій Олександр Аркадійович Кривов’яз – влаштував зустріч із директором видавництва художньої літератури «Дніпро» Романом Мусійовичем Чумаком. Той, попередньо наслухавшись похвал на мою адресу від прозаїка Василя Кучера, поета Наума Тихого, почувши мою щиру сповідь, перейнявся співчуттям і сказав: «Якщо вас такого вчителя-ентузіаста відпустять зі Сквирського району, приходьте до мене – щось придумаємо для вас». Діждавшись літньої відпустки, помчав до Києва, забіг до Кривов’яза. Звідки мені було знати, що буквально через місяць після нашої лагідної розмови із Романом Мусійовичем станеться халепа – його на всю Україну знеславив письменник, на той час журналіст, Анатолій Шевченко у розгромній і то цілком справедливій статті – і директор «полетів» з роботи. А я так плекав надії на Київ! Та Олександр Аркадійович заспокоїв мене, пообіцяв поговорити з новим директором видавництва «Дніпро» Олександром Іларіоновичем Бандурою. «Не переживайте, Миколо, все владнається. Обіцяю!»

Повернувшись у Кривошиїнці, не гаючи часу, відвідав Сквиру, паспортний стіл – і на диво без жодних перешкод виписав паспорта. Тож коли мене викликали на «задушевну розмову» в райком партії, порадили або ж продовжити вчителювання, або ж пов’язати себе з партійною роботою, я не зовсім коректно відповів, що не вмію агітувати, гавкати, як собака, на людей. І почалися погрози, залякування: «Ми вас змусимо залишитися – не випишемо!» – «А я вже виписався!». Була німа сцена. Справді, як це мене виписали, не погодивши з райкомом партії, з райвно!? Переказували мені, що працівникам паспортного столу був «наганяй». Кілька днів підряд мене викликали в райком партії з проханням залишитися, та я вже не поступився: хоч як шанував Кривошиїнці, людей села, школу, учнів, усе ж на крилах помчав до столиці здійснювати себе. Яким же я був святою простотою! Тоді я ще наївно вірив, що Київ навстіж розкриє переді мною обійми – і я працюватиму редактором у провідному республіканському видавництві, а в позаробочий час займуся Оксаною Петрусенко, однак сувора реальність заготувала мені доволі складні випробування, в яких я поступово загартувався, сповна збагнув механізм тоталітарної системи, що не раз пригинала долу і мої слабосилі плечі. І все ж свій хрест не перекладав на чужі рамена – ніс сам, ні в кого опори не шукаючи. Поніс спотикаючись, падаючи і встаючи. І якщо мені судилося залишити видиму з пташиного польоту вузеньку борозенку на незораній ниві, завдячуватиму лише собі і більше нікому, бо ні перед ким із великих і впливових у літературі не схиляв голову не просив заступництва. Авторитетного письменника, який узяв би мене за руку і повів у храм МУЗ, не знайшлося. Сам я за натурою гарячий, запальний, емоційний. Це батько й мати заклали в мені дух незламності й самостійності при доланні життєвих бар’єрів. Отож, мабуть, зобов’язаний дякувати їм, що не заплямував себе, не знадився на спокуси, не поповз по щаблях драбини задля кар’єри. А ще маю вклонитися Оксані Петрусенко, Михайлові Донцю, Катерині Білокур, митцям драматичної, ба навіть трагічної долі, котрі допомогли мені вистояти. А може, ми взаємно одне одного підтримували, звичайно ж, у плані духовному?!

Що чотири роки провчителював у Кривошиїнцях, я аж ніяк не шкодував, бо то були не змарновані, а творчо заповнені роки: я повірив у себе, люди повірили в мене. Проведені роки в селі були чи не найсвітлішими, найщасливішими в моєму житті. Відкривши в собі творчу спроможність, я постановив свою молоду енергію спрямувати на щось більше, вагоміше.

Перші каверзи розпочалися з прибуттям до Києва. Зайшов до Олександра Кривов’яза, той скрушно похитав головою, сказав, що Чумака у видавництві вже немає. «Що ж спробую переговорити з новим директором Олександром Іларіоновичем Бандурою. Ви зачекайте!» – і вийшов з редакції. Довгенько мені довелося його чекати, аж заходить: «Хутчій, Миколо, до директора! Він зателефонував до Василя Кучера, той був удома і дав вам блискучу характеристику. Добрий знак! Попереджаю: говоріть спокійно, обережно – Олександр Іларіонович не любить балакучих!».

Поки ми йшли, в мене руки й ноги трусилися, я намагався не видавати хвилювання. Зайшли в директорську, назустріч піднявся з-за столу невисокий чоловік із симпатичним, жіночоподібним обличчям, подав мені пухкеньку руку і попросив стисло розповісти про свою культурницько-пропагандистську діяльність.

Я тоді не знав, навіть не здогадувався, що на мого протеже Олександра Аркадійовича Кривов’яза в директора був свій погляд – скорше негативний, ніж позитивний, але тримав його в себе, бо той спромігся так поставити рекламу української книжки, що вона стала на довгі роки зразковою в республіці. Чи не тому, що не довіряв Кривов’язові, він віддав мене на випробування моїх здібностей у руки Мирославі Пилипівні Лещенко, завідувачці редакції критики і літературознавства?Та дала мені на рецензію творчий портрет «Олесь Гончар» Олега Килимника (К., 1965), якого редакція планувала перевидати. Через два дні я приніс їй рукописну критичну рецензію, висловивши багато «розумних» зауважень. Мирославі Пилипівні, певно, сподобався мій «півнячий» тон рецензії – і вона доповіла Олександрові Іларіоновичу, що не проти взяти мене на роботу за умови, що буде в Києві чи в приміській зоні прописка. На моїм обличчі виступив холодний піт: хто ж мене пропише, якщо видавництво не взяло на себе клопотання? Та директор, як я потім зрозумів, учинив хитро й мудро, дав мені на руки довідку, що гарантує роботу, якщо міліція пропише.

Півтора місяці потратив, допоки знайшов хату з вільною житлоплощею в с. Жуляни Києво-Святошинського району, правдами й неправдами прописався. І серпня 1966 року мене зарахували молодшим редактором у відділі критики та літературознавства – і одразу ж потрапив під охорону сумнозвісної Мирослави Лещенко. Вона, як набагато пізніше дізнався, була донькою розстріляного енкаведистами батька, однак чи зі страху, чи із внутрішніх переконань по-рабському на кожному кроці демонструвала непохитну відданість партії Леніна-Сталіна, що неспростовно засвідчували і її виступи в пресі, і з видавничої трибуни. Після почищених нею рукописів у редакції не треба вже було й контролю державної цензури: в них жива думка автора вмирала, конаючи в конвульсіях.

Ох, як вимучила мене, запального, брикливого, така собі улеслива, з невинними голубими очима Мирослава Пилипівна! Пильнувала не лише мною редаговане, а й пред’являла серйозні претензії до всього, що виходило з-рід мого пера в пресі, відверто нав’язувала мені своє протегування, та я вислизав з-під її недремних очей. Із полегшенням зітхнув, як через рік перейшов працювати в редакцію перекладної зарубіжної літератури, очолюваної симпатичним мені, порядним і винятково справедливим трудягою з трудяг Олексою Пантелійовичем Синиченком. Він ходив до директора, переконував його, що в цій редакції моє місце: в той саме час із легкої руки Анатоля Перепаді я взявся за переклад з болгарської нарисів про світових композиторів «Където думите не могат. Образи на велики композитори», виданих у Софії 1966 року молодіжним видавництвом «Народна младеж». Придбав їх у книжковій крамниці «Дружба» (була така на Хрещатику, та з приходом мера Чернівецького – загула!). Мій переклад погодилося взяти до редпортфеля молоде видавництво «Музична Україна» і вийшли образи великих композиторів «Коли мовчать слова» в двох книгах 1968 і 1969 року.

Мене, Міклоша, Олекса любив (дружбу з ним я свято бережу до сьогоднішнього дня), в його редакції я розкрилився, залюбки тягнув редакторську лямку, хоч одержував платню молодшого редактора. А в мене ж не було «ні кола, ні двора, ні тієї хати», як співається в народній пісні. Та я залюбки працював у цій редакції, бо поруч були талановиті Анатоль Перепадя, Ростислав Доценко, Володимир Митрофанов, з якими дуже швидко заприятелював, надто з Перепадею і Доценком.

Якось наприкінці січня 1968 року викликав мене директор до себе в кабінет і почав обережно, здалека, хоч я переконаний, що він усе до деталей продумав, зважив, передбачив навіть мою реакцію:

– Вивільнилася, нарешті, ставка редактора, вона безперечно, ваша. Та не згодилися б ви ще трохи зачекати, бо на цю ставку я хотів би взяти Івана Михайловича Дзюбу. Гадаю ви його добре знаєте. Зараз він у складній ситуації, без роботи, а в нього дружина, маленька донька Оленка, теща… Розумієте, як йому тяжко жити, якщо взяти до уваги, що за ним пильнують он ЗВІДТИ – і показав очима у вікно на «сірий будинок», що поблизу видавництва, на протилежному боці Володимирської.

– Та не вмовляйте мене, Олександре Іларіоновичу, якщо треба, за Івана Дзюбу я готовий життя віддати, не те що поступитися якоюсь там ставкою! – з хвилюванням випалив.

– Це добре, що ви згодилися зачекати. Тож свого молодого життя зопалу не віддавайте заради Івана Михайловича, а краще підіть до нього і від мого імені запросіть на роботу. Я переконаний, що він не відмовиться! – і вручив мені заготовлений папірець із домашньою адресою Дзюби.

Зізнаюся, мені полестило, що із 150 підлеглих вірнопідданих Бандура для цієї почесної місії зупинився на мені. Невже такий упевнений був, що я відмовлюся заради Івана від довгоочікуваної ставки редактора?! А звідки я знав, що та ставка в нього з’явилвася і я на неї – перший претендент?! І хіба не міг він запросити Івана Дзюбу поза розмовою зі мною?! Мабуть, не міг, бо все-таки мусив був погодити це фінансове питання: між зарплатою в 65 і 130 крб., які міг би отримувати, як кажуть євреї, – «две большие разницы». Але щось спонукало його на таку відверту розмову зі мною. Мабуть, він був психолог, спостерігав за моїми діями і вчинками у видавництві. Та й донощиків у нього вистачало – знав усе про кожного, що зобов’язаний знати керівник такої ідеологічної махіни, як видавництво «Дніпро».

Тож кілька фраз із моїх спостережень за Олександром Іларіоновичем. Як на мене, він був далекоглядним гнучким політиком, талановитим організатором і стерничим корабля на ймення «Дніпро», розумним і обережним, однак наполегливим і цілеспрямованим стратегом і тактиком, як жоден інший видавничий директор тих часів зробив надзвичайно багато для утвердження й розвитку української книжки, зокрема й перекладної. Очолюване ним видавництво поступово розрослося до розмірів грандіозної машини, яка потужно продукувала й інтенсивно пропагувала національну книжку, долаючи всі заборони й перепони тодішньої влади.

Олександра Іларіоновича у видавництві побоювалися й слухалися: слабкодухі, вірнопіддані перед ним тремтіли. Навіть у сумнозвісних «білій» компартійній хаті, що на Банковій, і в «сірій», кагебістській його голосу дослухалися і реагували на його виважені переконливі міркування, пропозиції. Для нас, багатьох рядових співробітників він був недоступний і непроникний, грізний, а все ж шанований. Усі ми в нього працювали на совість, не рахуючись із вихідними. Хто із сучасних авторів видавався в «Дніпрі», йому вже широко розчинялися двері в інших видавництвах. Хто прагнув кар’єри, він тут набував необхідні навички стратегії і тактики і влаштовувався в інші видавництва на бажані вищі керівні посади. Одне слово, Олександр Бандура був, ніби й рядовим номенклатурним директором, над головою якого чигали високопоставлені чиновники, а він чи не єдиний усупереч усьому здійснював прогресивну книговидавничу політику в тодішній найрадянськишій з усіх республік Україні. З ним рахувалися «верхи».Він поклав на свої плечі драматичну долю Івана Дзюби. Хто інший зважився б на такий крок? Адже кадебе майже поруч, стеження за Дзюбою на сто відсотків забезпечене! А в нього вже працювали неблагонадійні Ростислав Доценко, вчорашній в’язень концтаборів, і Анатоль Перепадя, друг Василя Симоненка, той, що передав за «бугор» Василеві листи, йому адресовані

Вибачте, захопився Бандурою і забув, що йду виконувати його завдання. Я переживав, як мене зустріне Іван Михайлович, чи раптом не дізнався, що заради його трудовлаштування я поступився посадою редактора і відповідно редакторською платнею? Знамениту на той час його роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?», що поширювалася Самвидавом, мені дав почитати Анатоль Перепадя. В Івановій хаті я постановив про цю його працю не вести розмови – його ж прослуховують!

Іван Михайлович зустрів мене приязно, з доброзичливою усмішкою і запитанням:

– То, бува, не ваша публікація «Глибини і мілини» в останній «Літературній Україні» від 26 січня?

– Моя, – збентежено відповів, очікуючи «розносу», але почув:

– Вітаю, ви сміливо торкнулися проблем сучасної критики.

– Спасибі на добрім слові, однак чому не цікавитесь, чого я до Вас вторгся?

– Та, сподіваюся, скажете!

Я чомусь про себе подумав, що Олександр Іларіонович уже телефоном попередив Дзюбу про мій прихід.

– Директор Олександр Іларіонович Бандура запрошує вас на роботу в редакцію зарубіжної літератури. Поспішіть на розмову з ним! – і розпрощався з критиком-красенем.

Дорогою додому сушив собі голову – чи то Бандура взяв на себе сміливість узяти Дзюбу на роботу, чи напоумили його з сірого будинку поблизу? Не думаю, що він хотів підставити Івана Михайловича, скорше хотів його захистити, б ж пригадалася розмова з Олександром Іларіоновичем 10 грудня 1996 року, коли зайшов його перевідати. Я його прямо запитав: «Яка справжня причина мого звільнення з видавництва «Дніпро?», він відповів: «Ви ж висловлювалися часто круто, без розбору, з ким розмовляєте. А в мене працював Іван Дзюба. То кого ж мені треба оберігати – Вас «за язик», чи Івана Михайловича? Оце вам моя відповідь, не ображайтеся!» Ось тоді мені Олександр Бандура остаточно розкрився і я його став ще більше поважати. Він, ще раз підкреслюю, був національно свідомим комуністом і мудрим стерничим свого корабля.

Іван Дзюба прийшов працювати в нашу редакцію. Майже рік з Іваном і три подальші роки частих зустрічей і розмов з ним (я працював неподалік видавництва «Дніпро» – у видавництві «Мистецтво»), я духовно загартовувався як віддана національній ідеї людина. А поруч були ж мої друзі Анатоль Перепадя, Ростислав Доценко. З Анатолем у часі обідніх перерв ми ходили пити каву в кав’ярні напроти пам’ятника «вождеві», що на бульварі Тараса Шевченка, тут зустрічалися з Євгеном Сверстюком, дуже відвертим у висловлюваннях про радянську владу, про керівників тодішньої рабської України. У той час я познайомився з дивним прозаїком Валерієм Шевчуком, поетом, літературознавцем Іваном Світличним, з його дружиною Леонідою, пані Льолею, телефоном спілкувався заледве не щодня, її відвідував у лікарні в останні дні життя, проводжав разом з друзями в останню путь. Не забуду її теплого потиску моєї руки за день до смерті. В ті тривожні 70-і роки я зблизився з поетами Миколою Даньком, Миколою Холодним (останнього, занадто егоцентричного, хисткого в поглядах, дуже суб’єктивного в характеристиках близьких йому людей, я побоювався, навіть мимо волі вступив у конфлікт, про що ще піде мова), Олександром Шугаєм і його дружиною Надею, а згодом заприятелював (саме Саша Шугай домігся, аби Спілка письменників висунула мою книгу «Я буду художником» на здобуття Шевченківської премії, але з того нічого не вийшло). Та над усіма близькими мені літераторами підносився Іван Дзюба. Його я полюбив, його приязню дорожив, з ним радився, йому звіряв найзаповітніше, але остерігався лізти йому в душу, турбувати своїми дріб’язковими проблемами. Він і сьогодні зоріє мені як провідна зоря, хоч наші зустрічі з плином років порідшали – він переобтяжений обов’язками, очолює унікальне багатотомне видання «Сучасна енциклопедія України», його смикають звідусіль, я ж не хотів йому бути обузою.

У цей же відтинок часу прийшов у моє життя «зодчий скарбів нетлінних» Іван Макарович Гончар, з яким не поривав взаємин до останніх днів земного життя. Тоді ж доля звела мене з Олесем Терентійовичем Гончаром. У наших взаєминах було багато світлого, красивого, високого, навіть довірливого, та й дьогтю не забракло – через одну його надмірну дозу дьогтю, вихлюпнуту на мене під час розмови (Валентина Данилівна, дружина видатного прозаїка, була її свідком і стала на мій бік), я обірвав назавжди зустрічі з ним, і, мабуть, ніколи не зважуся написати романтичних спогадів про дорогого мені письменника (хай Олесь Терентійович простить мене на тім світі).

А знайомство з Олесем Терентійовичем відбулося за досить несподіваних обставин. Він очолював Спілку письменників України. Напередодні його полудня віку вийшов журнальний варіант роману «Собор» у журналі «Вітчизна», окремим виданням у дніпрянській серії «Романи й повісті» і через кілька літ у «Радянському письменнику» (я свято зберігаю кілька видань з його автографами, в тому числі й «Собор»). Тираж останнього майже весь пішов під ніж, Кажу «майже», бо «енна» кількість примірників все ж розійшлася межи людьми: два-три примірники я встиг вихопити з прилавка книгарні. Екзекуція над новим твором письменника зумовлена тим, що хтось із вірнопідданих дніпропетровського можновладця Ватченка доніс, що Олесь Гончар у образі Володьки Лободи розвінчав партійного циніка, який навіть рідного батька спровадив до будинку пристарілих. Встигла з’явитися лише одна захоплива рецензія Маргарити Малиновської на «Собор». А невдовзі розпочалася справжня травля твору, Її очолили Микола Шамота, Микола Дубина.

Ювілейний вечір з нагоди 50-ліття Олеся Гончара у Великій залі консерваторії 3 квітня 1968 року пройшов напружено, а все ж без провокацій. Олесь Терентійович захопив мене мужністю, стійкістю, внутрішньою самоповагою на тому драматичному вечорі. Захоплений непоступливістю майстра слова, який не принизив своєї гідності, не став каятися перед партією, мене вразив, захопив. До щоденника від 3 квітня 1968 року я тоді трохи наївно й оптимістично записав:

«Я не сподівався, що Олесь Гончар виявиться таким мужнім, дужим. Сьогодні він постав мені в подобі святого… і борця. Народові так потрібне мужнє слово правди!..

Що ж? Підсумував Гончар свої п’ятдесят років символічно, виступивши з глибокою промовою у відповідь на привітання. Хай ходять шпики, хай роблять свою чорну справу – народ їм не убити. Вони ховаються, потай строчать свої чорні доноси. Які ж убогі й мізерні вони! І які мужні Дзюби, Гончарі, Сверстюки! Як багато в них правди! І які недолугі шпики, що ходять у «вільній країні», де, здавалося б, не місце поліційним установам…»

«Літературна Україна», що вийшла ж одразу по ювілейному вечорі, жодним словом не відгукнулася про цю важливу подію в літературі. 5 квітня, набравшись духу, я постукав у двері квартири Олеся Терентійовича на Леніна, 68. Відчинив мені двері сам господар. Переступивши поріг, я вручив йому запишну «телеграму» від руки:

«Поважний добродію Олесю Терентійовичу!

Шануємо лицарський дух Ваш, козацьку одвагу, відданість українській культурі. Хай заціпило зуби беззубій «Літературній Україні» і ще декому, Україна говорить!

Хай водяться, плодяться Ваші нові «Собори»!

Микола Кагарлицький

5.ІУ.68 р.»

 

Олесь Терентійович перебіг очима це моє «посланіє», осяйно всміхнувся своєю лагідною гончарівською усмішкою, мовивши: «Це добре – «беззуба «Літературна Україна»!! (я й справді вдало обіграв слова, оскільки редактором газети був тоді Іван Зуб). А потім Олесь Терентійович звернувся до мене:

– Хто ви, хлопче? Звідки?

– З покоління Івана Дзюби, Василя Симоненка, а звуть мене Миколою Кагарлицьким, – випалив.

– А працюєте ж де?

– Редактором у видавництві «Дніпро».

Олесеві Терентійовичу явно заімпонувало це моє зухвале вторгнення в його пенати і запросив мене до свого кабінету. Кілька хвилин приязно погомонів зі мною.

Я був на сьомому небі від цієї зустрічі, а в щоденнику записав:

«Як ніколи зараз жажду дії, праці. Як ніколи хочеться робити щось велике і значне для своєї культури! Я не хочу бути дволиким, я не хочу бути аморфним. Я не хочу стояти на півдорозі – або так, або ніяк. Одібрати це від мене – я погублю свій шлях… Аж сором опікає, коли за тобою стежать очі сексотів… Скільки мені хочеться вилити на папір – і остерігаюся, бо папір – друг і підступний свідок у руках ворога…»

І справді, за моїми діями і вчинками стежили завідувач відділом кадрів, відставник Борис Михайловський, завідувачка редакцією критики Мирослава Лещенко пробувала зробити мене покірним її сталінській волі, намагалася прихилити до себе співчуттям, улесливістю, але де б я опинився з її турботами, й сьогодні передбачити не можу! Знаю лише, що стежила й доносила на мене директорові – це стверджую без сумнівів.

З того пам’ятного 5 квітня я став на довгі роки вхожим до Олеся Гончара. Він навіть утаємничив мене в зміст «покаянної» заяви Івана Дзюби, що готувалася до публікації в «Літературній Україні», і щось там при мені у ній пом’якшував, явно співчуваючи авторові праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?», що поширювалася Самвидавом і розворушувала приспану національну свідомість тисяч інтелігентів

Дипломатичному директорові видавництва «Дніпро» вже з перших кроків мого перебування доводилося застерігати а то й приборкувати мене. Не пропрацював я ще й двох місяців, як мене включили до списку по збиранню тиражів на видання 1967 року. Дісталося Запоріжжя, заледве не повністю зрусифіковане місто. З боку облкниготоргу, працівників книгарень відчув байдужість, а то й зневагу до української книжки. Працівники книгарень мене заводили в підсобки і показували цілі стоси, стелажі, забиті поетичними збірками Петра Ребра, Миколи Нагнибіди. Я там на совість потрудився і зібрав солідні тиражі, що й було відзначено на зборах колективу, однак у виступі гостро торкнувся питання занедбання української мови, культури в козацькому краї, а ще підкреслив, що полиці в книгарнях нагинаються від збірок Миколи Нагнибіди, Петра Ребра – шанувальники поезії не купують книжок своїх земляків. Мені в голову не спало, що в такому провідному видавництві, яке працює на духовність України, розмови на подібні теми не бажані. Це дав мені зрозуміти Олександр Аркадійович Кривов’яз. У згаданому огляді «Глибини і мілини» я покритикував Степана Забужка. Він приходив до директора жалітися на мене, а Олександр Іларіонович, постукавши пальчиком по столу, порадив більше не критикувати наших авторів. І Мирослава Лещенко з свого боку зробила мені нагінку.

Я й досі дивуюся, як наважився передруковувати на видавничій, зареєстрованій органами безпеки, друкарській машинці, що стояла на столі в «кривов’язні», заборонені вірші Василя Симоненка, Ліни Костенко? Вечорами, коли у видавництві життя стихало, я залишався на ночівлю і потай передруковував книжку «Берег чекань» Василя Симоненка, випущену видавництвом «Сучасність» у Мюнхені 1966 року, з просто-таки блискучою передмовою Івана Кошелівця «У хороший Шевченків слід вступаючи». Мюнхенське видання Симоненка дисонансом прозвучало із збіркою, виданою «Молоддю» 1964 року. «Берег чекань» десь роздобув Анатоль Перепадя і дозволив мені певний час ним користуватися, за що йому безмежно вдячний. Це мюхенське видання потрясло мене, навіки прилюбило до поета, тому й заходився в позаробочі години передруковувати його. Передрукував повністю два розділи «Поезії заборонені в УРСР» та «Із поезій, спотворених радянською цензурою». Я відкрив для себе незнаного Василя Симоненка. 1973 року Толя Перепадя подарував мені друге, доповнене видання творів Симоненка «Берег чекань», що вийшло в тій же «Сучасності», і тепер бережу його як дорогоцінний скарб.

Так само я передруковував вірші Ліни Костенко зі збірки, розсипаної в «Молоді», і нашумілу заборонену працю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»

Передруки здійснював вечорами, заночовуючи в «кривов’язні». Потерпав, щоб мене не зловили «на гарячому» Борис Михайлівський, Йосип Брояк, бо саме вони чомусь постійно після роботи забігали в мою кімнату, пильно цікавилися, що оце я друкую вечорами. А я «маскувався» хитро: клав на робочий стіл редагований рукопис із правками, а в горішню шухляду, що ліворуч, поетичні збірки Симоненка чи Ліни Костенко, чи… Як тільки двері прочинялися, шухляду заштовхував ліктем, а очі стромляв у «редагований» рукопис.

– Над чим це ти, Миколо, ввечері так усердно трудишся?

– Редагую і передруковую брудні сторінки рукопису, бо друкарка не розбереться в моїх правках і наробить безліч помилок! – відповідав.

– Молодець, що цінуєш труд інших видавничих ланок.

Перекинувшись словом – другим, мій відвідувач ішов ні з чим, хоч нюх йому підказував, що щось тут не те. Слава Богу, що небажані співрозмовники не додумалися заглянути в шухляду, інакше «накрили» б мене легко й просто. Отож скрадається сумнів, чи мали вони серйозний намір мене викривати, коли навіть директорові не донесли про мої нічні «редагування» – він би мене по голові не погладив! А може, й справді мене Бог оберігав у моїй складній ситуації?! Не буду ні на кого грішити, бо як мовить мудре народне прислів’я: не впійманий – не злодій. Однак приклад недоброзичливого ставлення до мене Олександра Стаєцького, завідуючого сучасною прозою, наведу. До редакції реклами й пропаганди якось зайшов Олесь Терентійович Гончар і почав мене хвалити перед Стаєцьким в присутності моєї майбутньої дружини, яка працювала в редакції Кривов’яза. Той усміхнувся єхидно і , тицьнувши пальцем у скроні, зронив: «Він той…» – «Е ні, – заперечив Олесь Терентійович, – то розумний хлопець. Ви придивіться ближче до нього». Я вдячний славному письменникові, що захистив мене.

Перш ніж оповім про найдраматичнішу сторінку мого буття в «Дніпрі», згадаю веселу, на яку дотепно зреагував Олександр Іларіонович. Скажу, що дніпряни вміли, зібравшись за святковим столом у коректорській, повеселитися й поспівати. Я був заводієм гуртових пісень. Відчувши, що колектив дніпрян у доброму гуморі, я вийшов у коридор із завів, підтриманий Валентином Корнієнком та ще кількома співробітниками «Ой там, за Дунаєм та за тихим Дунаєм». На згук пісні повискакували співучі – і пісня, відважна, козацька, зухвала, зацарювала в стінах видавництва. Не втерпів і наш директор , приєднався до гурту. Бандура заспівав – це була подія! Йосип Брояк, як тільки пісня змовкла, несподівано звернувся до директора: «Олександре Іларіоновичу, якби вам серце Кагарлицького, що зробили б?» Той, не змигнувши оком, відповів: «Злетів би в космос!» Збудження в коридорі, регіт.

З моїм серцем директорові не випало летіти в космос, зате я невдовзі без жалю й співчуття «вилетів» з тріском із «Дніпра». Край моїм видавничим «подвигам» поклав виступ у будинку письменників наприкінці грудня 1968 року під головуванням на той час провідного літературознавця Леоніда Новиченка: критики й літературознавці підсумовували ужинок красного письменства за збіглий рік. Узявши слово, я почав шпарко захищати розкритикований у періодиці «Собор» Олеся Гончара, «Неопалиму купину Сергія Плачинди, Юрія Колісниченка. Та приголомшив аудиторію тим, що згадав поему Миколи Бажана «Дебора», опубліковану в журналі «Вітчизна», ч. 8 за цей рік, розправу над якою поклали на тодішнє керівництво газети «Літературна Україна». І чомусь цю брудну критичну рецензію заступник головного редактора газети Маргарита Малиновська, яка чи не першою привітала новий роман Олеся Терентійовича, поклала на мене місію розгромити поему Бажана.

Як склалися обставини, що я мав стати катом Миколи Платоновича? На початку вересня мене запросила на розмову Маргарита Малиновська і запропонувала написати статтю, в якій би я тверезо оцінив наскрізь сіоністичну «Дебору»: мовляв, катюзі треба віддати по заслузі. До того ж, зізналася Малиновська, це і завдання секретаря ЦК Компартії України Петра Шелеста. Я погодився з умовою, що надрукує так, як я напишу. А щоб не зосереджуватися лише на «Деборі», я запропонував розлогий огляд «На клич доби, або Температура на материку сучасної поеми», над якою працював близько двох місяців. У ній я оглянув поемний доробок Василя Симоненка, Миколи Бажана, Ліни Костенко, Івана Драча, Бориса Олійника, Ростислава Братуня, Віталія Коротича, Бориса Нечерди.

Як свідчить запис у щоденнику від 22 жовтня 1968 року, я цю свою статтю-огляд на 31 сторінку машинопису заніс Маргариті Малиновській. Вона тут же очима перебігла матеріал, похвалила його, пообіцяла надрукувати його за умови, що вилучу сторінки з позитивним аналізом «Дебори» (я відверто співчуваю героїні, яку зґвалтував петлюрівець), а на їхнє місце вставлю два-три розгромні абзаци на поему, – і мою статтю разом з моїм знімком опублікує на цілий розворот газета «Літературна Україна». Більше того, почув недвозначний натяк: по з’яві в газеті статті-огляду мені буде зелена вулиця для вступу в Спілку українських радянських письменників. Заманливо, чи не правда? Он коли я міг стати офіційно членом Спілки! – десь усередині чи наприкінці 1969 року, однак запізнився на цілих шістнадцять літ! Однак не шкодую, бо зберіг незаплямованим своє чесне ім’я. І над великим нашим поетом Миколою Платоновичем не познущався, не дав приводу Шамотам глумитися над «Деборою» і творчістю поета..

22 жовтня 1968 року я в щоденнику записав:

«У цій історії я зовсім не хочу бути героєм

І не підозрював, що пані Малиновська мала мене за іграшку, за такого собі фліртика, що поженеться за славою. Всі приваби мого надрукування на двох сторінках газети… розписала. Чого ж іще? Слава і паплюження свого імені в догоду Шелестові? Тільки такого критика і треба?! Та натрапила коса на камінь. Хай знає Малиновська, що Кагарлицький не продається, не купується і не живе думками Шелеста…

Перенервував добряче, але чесним вийшов із двобою. Хай знає Малиновська, що для людини важлива не стільки слава, а правда. Хай назвала мене негласно в когорті Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, Івана Світличного, я цьому радий. Значить, мені з нею не на заворотті!..»

І ще один запис у тому ж щоденнику від 31 жовтня 1968 року:

«…замах на Бажана продуманий – його-таки хочуть звинуватити в сіонізмі. І я був би отим м’ясорубом, ганебним виконавцем волі можновладців! «Гарний розворот» мені обіцяла «Літературна Україна!» Слава Богу, що все для мене скінчилося благополучно…»

Та далеко не благополучно. Не пам’ятаю вже, згадував я в тому виступі свою статтю «На клич доби…», та головне, я прилюдно викрив замах на Бажана – і охота звинувачувати поета в сіонізмі, що планувалася в «білому будинку», з тріском провалилася. Я щасливий, що врятував Миколу Платоновича від зливи на нього зрежисованого бруду, як на «Собор» Олеся Гончара.

Чесно зізнаюсь: ніколи не був палким прихильником Бажана, не прагнув знайомства з ним. У мене були претензії до «Дебори», та на негативах я нарочито відмовився наголошувати в огляді «На клич доби…» (він зберігається в моїм архіві, я присвятив аж п’ ять машинописних сторінок!), позитивно оцінив поему. Наводжу лише три основоположні абзаци:

«Сердечно згадує Микола Бажан і перших поетів Жовтня – Тичину, Блакитного, Чумака. А надто зворушливо віддає образ Леся Курбаса, одного з кращих радянських режисерів 20-х років, що знав запити революційного народу і служив йому своїм хистом…

У пам’яті поета спливають і картини минулого Умані, образ Гонти, полум’я гайдамаччини і трагічні моменти з історії єврейського народу, І все це, ще раз підкреслимо, зігріте любов’ю, поетичною небайдужістю і відповідальністю перед собою, перед своїми героями, перед сучасністю.

Від образу Бажанової «Дебори», осяяної внутрішнім світлом, у серпанок смутку й трагізму забарвленої, втрачається хіба що те, що зайве вже автор акцентує на чистоті її душі, зайве впадає в мелодраматизм, змальовуючи сцену наруги над її тілом, можливо, й наголошує на вірі її батька, який і її навчив «наспівам журби синагогальним», тобто, автор безвідмовно освячує все, що в ній є, навіть толстовське «непротивлення злу насильством». Це трохи шкодить образові…»

Ось десь так на п’яти сторінках я в огляді лише одним абзацом висловив критичні зауваження, що ніяк не задовольнило, а обурило Маргариту Малиновську, призвело до серйозної сутички зі мною. Не криюся, мене порадувало, що Микола Платонович реабілітував Леся Степановича Курбаса, практично повернув його українській театральній культурі, але й поранило, що ґвалтівником Дебори поет зробив петлюрівця Стецюру, Чому петлюрівця, а не червоноармійця чи білогвардійця, чи якогось там есерівця?! Хай це залишається на совісті поета.

Я, звісно, шкодую, що мій огляд «На клич доби…» не з’явився на шпальтах «Літературної України», зате гордий, що не став катом Бажана в пресі і публічно на зборах критиків викрив намір шельмувати великого поєта.

Між іншим, Микола Платонович подякував мені за порятунок лише після появи в журналі «Вітчизна», № 3 за 1982 рік моєї об’ємної добірки листів Катерини Білокур, які йому, вже тяжко хворому, на кілька місяців продовжили життя. Жаль, що Микола Платонович із подякою так запізнився, бо наступного дня по моєму виступі в будинку Спілки письменників Олександр Бандура викликав мене на коротку розмову і категорично запропонував піти з роботи за власним бажанням. Я не став вибачатися, виправдовуватись, а вийшов із тяжким серцем із кабінету і написав одразу ж заяву про звільнення за власним бажанням. Добре, що директор не витурив мене  із чорною характеристикою, більше того, сприяв моєму трудовлаштуванню у видавництво «Мистецтво», про що повім нижче.

І постійно мене ятрила думка, хто доніс на мене директорові? Чи не колишня моя шефиня, затята комуністка, видавничий цербер Мирослава Лещенко (вона разом із Світланою Кобою була на тому зібранні критиків і літературознавців), чи хтось із кадебе, там присутній. Та, мабуть таки, Лещенко! Спробував був з’ясувати через плин років у Олександра Іларіоновича під час зустрічі з ним 10 грудня 1996 року. Тоді я сказав йому, що не маю гніву на нього, бо я сам шукав собі зашморгу на шию. Він мені однією-єдиною фразою дав зрозуміти, чому так круто повівся зі мною:

– Ви ж були, Миколо, тою критичною масою, яка будь-якої хвилини могла вибухнути і нашкодити всій справі. Ми жили під ковпаком – треба було кимось жертвувати, бо ж у вашій редакції ще тоді працювали Іван Дзюба, Ростислав Доценко, Анатоль Перепадя. От і вибрав вас, займистого, як порох.

Так, я був направду займистий, емоційний, різкий і занадто довірливий. Таким залишаюся і тепер, на жаль, а чи на щастя?!

Я тоді тяжко переживав, очікуючи «Літературної України», що напише вона, чи згадає мій виступ? А вона в своєму репортажі «Книжки 1968-го» від 3 січня 1969 року не розкритикувала мій виступ, а в спокійному тоні констатувала: «В обговоренні взяли участь Г. Сивокінь, Л. Бойко, М. Кагарлицький, М. Коваленко, С. Тельнюк та інші». Очевидно, Анатолій Янченко, який тоді завідував відділом критики, подбав, щоб не розгорілося полум’я (мені він симпатизував).

У ті нестерпно важкі два місяці вимушеного безробіття й зависання в повітрі мене одкинулося чимало вчорашніх моїх друзів, деякі хоч і спілкувалися, але десь у куточку коридора, щоб ніхто з «пильнувачів порядку» їх не засік. І дуже шляхетно повівся зі мною мій учорашній шеф Олекса Пантелійович Синиченко, який відверто співчував, шкодував, що мене «пішли» з його редакції, не боявся зустрічей і розмов зі мною, погодив з Бандурою і запланував мені переклад з німецької «Легенди про Артеміду» Анни Зегерс у видавничій серії «Зарубіжна новела». Той переклад дався мені порівняно легко й швидко завдяки турботі знаного в Україні перекладача, нашого автора й мого доброго приятеля Юрка Лісняка. Він безкорисливо підредаговував, поправляв мої недогляди (я ж лише розпочинав свої переклади з болгарської, німецької), а редагувала мене доскіплива, надзвичайно працелюбна, шляхетна Олена Хатунцева. Книжка побачила світ 1971 року.

Щиро зізнаюся,що, видавництво художньої літератури «Дніпро», назавжди залишилося для мене «нашим», бо тут я пройшов школу редакторського гарту і національного змужніння. Палкі дебати в редакції про нашу мову, вживання в перекладах питомих українських слів, не зафіксованих у тодішньому, наскрізь пронизаному русизмами «Русско-украинском словаре», що його нав’язував нам «настільним» Інститут мовознавства, критикуючи книжки, випущені нашою редакцією. Та й коректорки з нами до запінення на губах сперечалися з приводу вживання того чи того суто українського слова. На щастя, директор не втручався в ці двобої – десь був на нашому боці. Ми в редакції вели свою мовну політику. Ми, це Іван Дзюба, Анатоль Перепадя, Ростислав Доценко, Володимир Митрофанов, Олена Хатунцева, я, часто зустрічалися з провідними перекладачами – Миколою Лукашем, Григорієм Кочуром, Євгеном Поповичем, Ольгою Сенюк, Юрієм Лісняком, Іваном Дзюбом, обговорювали досягнення і втрати на ниві українського перекладу. Спілкуючись з ними, редагуючи здійснені ними переклади, я творчо збагачувався, вдосконалював свою перекладацьку й суто мовно-стилістичну майстерність. На все життя залишаюся вдячним особливо Анатолеві Перепаді, який, не шкодуючи сил і часу, прилучав мене до нелегкої, однак почесної перекладацької справи. І в житті, і в творчості він був оригінал: завжди усміхнений, з гумором і легкою, доброзичливою іронією на вустах, поліглот, енциклопедист, відвертий у симпатіях і антипатіях, викликав до себе цілковиту довіру. Він няньчився зі мною, немов з дитиною, коли я перекладав із болгарської під його безпосередньою опікою «Коли мовчать слова. Образи великих композиторів». Пригадую, як із Анатолем зайшов до книгарні «Дружба» на Хрещатику (була ж колись на Хрещатику чудова книгарня зарубіжної літератури, яку безжально знищили українофоби з мерії наркомана Черновецького). На стелажі болгарської літератури Анатоль побачив грубеньку книжку «Където думите не могат. Образи на велики композитори» (Софія, 1966), розраховну на молодь.

– Оце ти, Міклоше, перекладеш для нашого молодого видавництва «Музична Україна», – серйозно й навіть трохи урочисто заявив.

– Та що ти, Анатолю, кажеш?! Я жодного слова не знаю по-болгарському, а ти отак з ходу: перекладеш!

– Композитори – твоя любов, болгарська мова – близька й зрозуміла українцям слов’янська мова. Втямиш її швидко! Он Микола Лукаш скільки чужих мов вивчив і бездоганно з них перекладає…

Я ж, Анатолю, не Микола Лукаш! До перекладів лише приглядаюся, редагуючи чужі роботи.

– Перекладеш, перекладеш, не прибіднюйся, Міклоше! Я тобі допоможу! – впевнено заявив.

Я взяв з Анатолевих рук книжку як благословення на творчу путь. Озброївшись болгаро-російським словником, граматикою болгарської мови, я несміло приступив до перекладу. Спочатку мені було неймовірно тяжко перекладати, але поступово з головою поринув у цю складну працю. Моїм найближчим радником був Анатоль Перепадя, який мене і журив, і хвалив, і підбадьорював. Консультував мене в складних місцях наше незабутнє «диво калинове» Дмитро Григорович Білоус (царство небесне йому!), свята людина на моїм шляху.

Це Анатоль Перепадя якось у книгарні «Дружба» безневинно, ні сіло, ні впало, охрестив мене Міклошем – і це моє нове ім’я міцно закріпилося в пам’яті дніпрянців.

Про благословенні незабутні зустрічі з Іваном Михайловичем Дзюбою, сповнені радощів і печалі, про його унікальну роль у моєму драматичному житті розповім дещо пізніше і то за непередбачуваної екстремальної ситуації.

Підсумовую своє бурхливе життя в «Дніпрі» ось цією фразою: освячую ті світлі місяці праці в редакції зарубіжного перекладу, очолюваної моїм довголітнім другом Олексою Синиченком!

Для мене Олекса Синиченко – не просто однодумець, надійний друг, взірець виняткової працездатності, синівської відданості Україні, друг посестри сонячної Грузії, яка, на жаль, недостатньо оцінила його неабиякий внесок у пропаганду грузинської літератури українською мовою. А він же - один із найавторитетніших знавців і перекладачів з грузинської на пострадянському літературному просторі.

Для мене особисто незабутня сторінка життя в редакції зарубіжної літератури, яку очолював Олекса Пантелійович. Ризикуючи втратити посаду зава, він зібрав у своїй редакції чудове гроно фахових редакторів – Володимира Митрофанова, Олену Хатунцеву, серед них неблагонадійних, котрі перебували на гачку в КДБ і ЦК КПУ, – Ростислава Доценка, Анатоля Перепадю, Івана Дзюбу. І мене, вогнистого, вибухового, як порох, із симпатій запросив працювати в редакції. Як пізніше з’ясувалося, у тій когорті неблагонадійних був і сам завідувач редакції, про що я довідався з публікації «Таємниці страшної доби», видрукованої в газеті «Літературна Україна» від 4 листопада 2010 року (цей матеріал від 10 квітня 1975 року роздобув у архівах Держбезпеки багатолітній в’язень сумління Василь Овсієнко, а оприлюднив його Дмитро Павличко).

Робота в редакції, очолюваній Олексою Синиченком, то Найсвітліша сторінка в моїм видавничім житті. Тут, у редакції, ми "проходили справжню школу редакторської майстерності, бо часто до наших диспутів залюбки прилучалися наші улюбленці, аси перекладацької справи «націоналісти» Микола Лукаш, Григорій Кочур, Юрій Лісняк. Завдяки зримій і незримій присутності Олекси Пантелійовича ми в редакції почувалися безпечно, творили вільно, розкуто, крилато. Звертаючись до нього просто «Альошо» чи «Олексо», ми не фамільярничали, а скорше висловлювали йому глибоку довіру, повагу, ба навіть любов і підтримку. І він нас любив, цінував працю кожного, захищав від наскоків на нас мовознавців з інституту мовознавства. Ой не любили вони нас за вживання питомих українських слів, називаючи їх застарілими, ратуючи за зближення з російськими. Ми в редакції не зважали на їхні «мудрі поради» й продовжували негаласливо свою справу, повертаючи в обіг призабуті слова, тим самим розширюючи й збагачуючи ними палітру рідного словникарства.

 

Ще вставка про Синиченко???

 

Але ж я опинився поза стінами видавництва, мені треба було десь негайно влаштуватися на роботу, однак куди не подавав заяви, заповнені анкети, мені спочатку чемно всміхалися, просили заповнити облікову картку, та коли заходив на другий-третій день довідатися беруть чи ні, делікатно відмовляли… за відсутністю редакторських місць. То навіщо ж пропонували написати заяву, заповнити облікову картку? Ось чому я підозрював, що кадебе прилучалося до мого драматичного трудовлаштування. Так воно й було насправді, як невдовзі дізнався від одного мого симпатика, в секретному циркулярі згори, розісланому директорам видавництв, керівникам газет, журналів, квартальників, річників я теж був у списку неблагонадійних.

Поки я перебував «у повітрі», з дозволу Олександра Бандури я безборонно заходив до видавництва, знаходив вільний столик у якійсь із редакцій, займався своїми справами і водночас шукав місце роботи. І саме тоді, коли перебував у «блокаді», сталася приключка з моїм другом Анатолем Перепадею. Він десь зайве хильнув – і вийшов з берегів. Коли я з ним і Валентином Корнієнком (його та ще Галину Петровську, дружину Олекси Синиченка, порядних, національно свідомих українців, звільнили з роботи слідом за мною) ввечері опинилися на вулиці Шота Руставелі. Не звиклий до алкоголю, Анатоль зовсім утратив контроль над собою: щось вигукував, чогось підскакував на місці, виривався з наших рук. Відпустити його – означало віддати в руки міліції, яка чергувала біля кінотеатру «Київ», неприємності на роботі йому неминучі, адже був під пильним наглядом кагебе. А як заберуть у «каталажку» нас утрьох!? А я ж без київської прописки і без роботи! Та й Корнієнкові така халепа нічого доброго не віщувала. Отож удвох нашого спільного друга і вмовляли, і благали, і до електричного стовпа розвойдованого припирали – не допомагало! І міліція вже з протилежного боку вулиці звернула на нас увагу. Тоді ми силоміць затягли його в під’їзд з філончатими дверима й вікнами. І раптом Анатоль як ударить кулаком по шибці, вона дзенькнула й розлетілася на дрізки, а міліція біля будинку як засюрчить!..

Дякувати Богові, що до під’їзду ніхто тої миті не зайшов і ніхто з нього не вийшов, – інакше б зчинився галас! Вовтузимось із другом, а він: «Як відвезете мене до Олі Сенюк і Євгена Поповича, буду, як шовковий!» – «Відвеземо, відвеземо, тільки утишся!» – шепчу до нього. За мить він справді вгамувався і по дорозі до Лялькового театру вже не пручався. Ми сіли в трамвай і благополучно дісталися господи Євгена Поповича й Олі Сенюк. Анатоль хутенько вмостився на килимком устеленій підлозі, по-турецькому склав ноги, і невинними дитячими очима довірливо дивився на нас. Оля напоїла його кавою – він зробився покірним, як та дитина, обводив усіх ясними очима і мило всміхався. А ще півгодини тому він міг усіх нас здати в руки міліції…

Невдовзі по тій пригоді мені просто поталанило з роботою.

…Обідньої пори я забігав щось перекусити в їдальню на Рейтарській. Якось поруч зі мною за столиком опинився знайомий Геннадій Коновалов. Розговорилися, я сказав, що шукаю роботу. Він завідував редакцією образотворчого мистецтва у видавництві «Мистецтво», що неподалік «Дніпра». Під час нашої розмови Геннадій явно засимпатизував мені і несподівано запропонував зайти разом з ним до редакції, взяти в нього кілька сторінок авторського тексту на редагування. Це було 27 січня 1969 року. Я взяв той текст до рук – і за півгодини зчорнив його. Перебігши очима відредаговане, Геннадій захоплено вигукнув: «Оце справжня сумлінна редакторська робота!», вхопив мене за руку й силоміць завів у приймальну директора, а сам зайшов до його кабінету. Крізь невпритул зачинені двері я почув збуджений голос Коновалова: «Гляньте, Вікторе Миколайовичу, на зчорнений рукопис! Ось такого редактора нам бракує!» Дізнавшись, що я сиджу в приймальні, директор одразу ж зателефонував до головного редактора видавництва «Дніпро» Надії Лісовенко з’ясувати, певно, хто я, чому од них пішов… Не чув, про що вони там розмовляли, але зрозумів, що Надія Павлівна на мене «накапала», бо запросивши до кабінету, директор гостро запитав:

– Чого це Надія Павлівна каже про вас, що ви гарячий, неспокійний?

– Як траплялися мені такі безграмотні автори, як ось цей, я бунтував, сварився, навіть критикував, що не дуже подобалося моєму керівництву, – знайшовся на відповідь.

– Якщо так, беру вас на роботу, пишіть заяву!

 

Усе владналося, як у казці: згідно із заявою, покладеною на стіл Бандурі ще в грудні 1968 року, мене, як з’ясував, звільнено з роботи лише 27 січня 1969 року й переведено до видавництва «Мистецтво» 7 лютого 1969 року… за взаємною згодою обох директорів. Он яким шляхетним виявився Олександр Іларіонович! Не звільняв з роботи, доки я не влаштувався в іншому видавництві! Через плин років я почув з вуст Олександра Іларіоновича майже римовану фразу: «Ми вас пересадили, щоб із «сірої хати» «друзі» не посадили!»

І ще благородний штрих до портрета Олександра Іларіоновича. 21 квітня 1970 року я готувався взяти шлюб із Ольгою Пустовіт, яка працювала в коректорському відділі видавництва «Дніпро». Цю дату ми добровільно призначили, сподіваючись, що день буде вихідним у зв’язку з днем народження Леніна, аj його оголосили буденним, що всіх нас засмутило, бо треба ж було під різними вигаданими приводами моїм та Олиним друзям «змиватися» з роботи.

Цю урочисту дату в моїм житті, на прохання матері, вирішили відзначити в просторій квартирі сестри Віри, яка мешкала на вул. Жданова,19, поблизу фунікулера (Олина маленька однокімнатна квартира одразу ж відпала, а на ресторан чи кафе в нас коштів не було). Іван Дзюба і Анатоль Перепадя порадили мені запросити на весільну урочистість Олександра Бандуру: були переконані, що він не прийде, зате Олі буде не соромно глянути йому в очі – квартиру ж дав! Коли ми зайшли до нього в кабінет із запрошенням на весілля, він здивувався, якось образливо підкреслив: «Я вас обох підібрав з вулиці» і після цієї фрази раптом несподівано пообіцяв завітати на наше весілля й поблагословити наш шлюб. Ми з Олею аж сторопіли, вискочили з кабінету, як ошпарені, одначе ніхто з моїх близьких цій його обіцянці не повірив.

21 квітня 1970 року наш шлюб з Олею зареєстрував Палац одруження. За весільним столом сиділи найдорожчі мені люди: мама, сестра Віра, свояк Василь, Олина тітка Галя, яка з трьох років замінила їй померлу матір, мені найближчі друзі й побратими: Іван Дзюба, Анатоль Перепадя, Володимир Забаштанський, Станіслав Зінчук, Валерій Шевчук. Володимир Житник, Валентин Корнієнко, Микола Томенко, Віль Гримич, Олині подруги Наталка Павловська, Тетяна Тихонович. Усі ми були в доброму гуморі, нас із Олею поздоровляли, бажали щастя-здоров’я на довгі літа… І раптом у розпалі весільного дійства заходить …Олександр Іларіонович. Дехто перелякався, а він обвів усіх добрими очима й жартівливо, але справедливо мовив: «Ну й кумпанія зібралася, хоч бери й веди ТУДИ!» Можна було цю фразу сприйняти з докором, образою, але в його очах світилася доброта – і ми дружно розсміялися, зрозумівши натяк і тодішню складну ідеологічну ситуацію. Олександр Іларіонович поводився розкуто, жартував, подарував на щастя гарний вишитий рушник і вирізьблений на дерев’яній дошці портрет Шевченка. А з якою серйозністю, не по-писаному, він зачитував наказ про преміювання Ольги Пустовіт, з нинішнього дня – Кагарлицької, місячною зарплатою!

Я вдячний Олександрові Бандурі, що він спустився з небес на землю – до демосу, благословив наш шлюб, адже він ні в кого із своїх співробітників не бував на подібних урочистостях – щось у ньому озвалося людяне, шляхетне! Дніпряни такого від нього не сподівалися і довго перепитували одне одного, чому прийшов на наше весілля?

І все ж Олександр Іларіонович не завжди чемно поводився зі своїми співробітниками, що можна списати на той складний час. Однак мушу прокреслити червоною лінією, що він, як ніхто з тодішніх українських директорів, зробив багато для розвою національної, в тому числі й перекладної книжки. Цей його патріотичний подвиг повинні ніколи не забувати дослідники українського книговидання.

А взагалі, мені везло на директорів. У видавництві «Мистецтво» я пропрацював цілих одинадцять літ. І тут мені не просто велося. Кілька разів, як стало мені відомо, збиралося партбюро звільняти мене з роботи, однак Віктор Миколайович Машинцев в останню хвилину брав мене під свій захист. Яскравий тому приклад. Якось я розповів своєму товаришеві Станіславу Зінчуку, що мені в «Мистецтві» непереливки, а в він мені: «Плюнь на «Мистецтво» й переходь до нас у «Молодь», у редакцію поезії, яку очолюю. Я послухався його поради, хутко звільнився з роботи. Біжу до Зінчука, а він …спроваджує мене до директора, той мені сердито: «Хто вас до мене послав?» – «Станіслав Зінчук!» – відповідаю. – «От хай вас і бере, якщо пообіцяв. У нас у редакціях немає вільних місць!» Я занімів. Чому Стась не порадився зі своїм керівництвом, запрошуючи мене на роботу? А може, мене злякався?! Хто і як проти мене спрацював – не пробував з’ясовувати, але вийшов із «Молоді», як обпльований, картаючи себе за власну глупоту й довіру.

На щастя, нового місця роботи не довелося шукати. Коли зайшов у «Мистецтво» оформляти обхідний лист, Віктор Миколайович Машинцев (він щойно повернувся з відпустки) побачив мене, закликав до свого кабінету, пообіцяв більше не чинити мені прикрощів, одне слово, попросив забрати заяву назад і залишитися в редакції, а на засіданні партійного бюро визнати свою помилку. Яку? В чому? Я промовчав. За півгодини по нашій розмові за дорученням Машинцева нагально зібралося партбюро, на якому мав би покаятися, однак виступаючі визнали, що у видавництві поводилися зі мною не досить толерантно – і я погодився залишитися в «Мистецтві». О, аби директор і партбюро знали, в якому жалюгідному становищі я раптом опинився, не так би промирливо зі мною розмовляли!

Заглядаючи в своє минуле в «Мистецтві», мушу визнати: Віктор Миколайович, росіянин, непогано знав українську мову, навачили в Тернополі (був там високим партійним чиновником), у міру можливого припиняв російське цвенькання в редакціях, часто наголошував за вказівкою Державного комітету у видавничих справах, що ми працюємо в українському видавництві, отже розмовляти маємо тільки по-українському. Цього його звернення вистачало на день-два, потім усе продовжувалося по-старому, бо підставляти плечі на оборону національної мови, культури Віктор Миколайович не збирався. А от у видавництві «Дніпро» Олександр Бандура суворо проводив тверду національну мовну політику. На цьому стояв! А Віктор Машинцев, партійний працівник, дотримувався україномовного режиму не з покликання, а з службового обов’язку, тому в нас поза редакторським столом у спілкуванні панувала російська мова. А працювали ж у видавництві переважно хохли! Це мене дуже нервувало. Якось опинившись у технічній редакції, я нарочито забелькотів російсько-українським суржиком, коверкаючи російські слова, спотворюючи наголоси. Співробітниці закрутили носами, а Зіна Машкова, не витримавши, сказала мені: «Да разговаривай, Коля, с нами по-украински, мы тебя поймем!»

Редагуючи авторські рукописи, я часто підкидав питомі українські слова, не зафіксовані в тритомному «Русско-украинском словаре», виданому «Науковою думкою» 1970 року. Мені їх підкреслювали, на полях ставили знака запитання коректори, а заступник головного редактора, ледачий, бездарний, дуже падлючий кагебіст Павло Филимонов єхидно підсував їх директорові на стіл, а той з видавничої трибуни на загальних зборах не раз вигукував: «Ми Кагарлицькому пробачимо кагарлицькізми, але не простимо націоналізму!» Так загуляли по видавництву «кагарлицькізми». Віктор Миколайович панічно боявся будь-де прояву національного, в його розумінні «націоналістичного душку».

Директор запротестував, коли я заїкнувся вмістити добірочку з листів Катерини Білокур (над епістолярною спадщиною художниці я саме інтенсивно працював) до видання з однойменною назвою, текстовим редактором якого я був (вийшло 1972 року). Автор і упорядник видання Василь Георгійович Нагай по суті повторив свою застарілу статтю до альбому «Катерина Білокур», що вийшов 1959 року. Я її так відредагував, ввівши в обіг багато невідомих фактів з життя Білокур, що приголомшений автор дякував мені. Він навіть пішов до директора з проханням поставити мене співавтором статті. «Якогось там неблагонадійного редактора ставити співавтором нізащо не дозволю!» – була його відповідь. Так само принципово зі своєю свитою не прийшов на вечір Ніни Матвієнко в нашому клубі «Золоті ворота», мною організованому, а всю відповідальність за можливі «наслідки» (Ніна ж була в перші сімдесяті роки в списку націоналістів) поклав на мене. Не забуду, як Машинцев із Павлом Филимоновим напучував, як мені триматися, а Ніна Митрофанівна сиділа в приймальні і крізь прочинені двері все чула. Вибіг я від Машинцева упрілий і коли глянув на сполотнілу Ніну, все зрозумів. А вона взяла себе в руки і повеліла: «Ходімо, Миколо, до людей – нас там ждуть!» І направду Ніну очікувала переповнена зала і запам’ятала той вечір на довги роки.

Мабуть, не погладив би мене по голівці Машинцев, аби довідався, що рукописи книжок, статей до альбомів, що їх подавали до редакції мистецтвознавці російською мовою, я давав на переклади моїм безробітним опальним колегам по перу – Іванові Дзюбі, Борисові Тену, Анатолієві Шевченку, Анатолю Перепаді та ін., ставлячи перекладачами підставних осіб – себе, свою дружину, когось із співробітників, яким довіряв. За виконану роботу в бухгалтерії розраховувались, як правило, через рік, а то й два, а гроші моїм друзям були потрібні сьогодні, завтра! Бідували ж! Кому вже дуже допікало, позичав гроші у знайомих і віддавав страждущому. Та й доводилося ті переклади часто підредаговувати, оскільки не всі тямилися на мистецтвознавчій термінології. Та тим не журився, навпаки, тішився, що допоміг братові в скрутну годину.

Діставалося тоді мені за видання «Іван Гончар», «Федір Кричевський», «Олекса Новаківський», «Український середньовічний живопис». Скажімо, я з піною на вустах відстоюю Київську Русь як державу, а мене нагло повчав наш видавничий тупоголовий партійний ідеолог Віктор Астахов і в ЦК КПУ переконували, що такої держави не було й нема, існувала Давньоруська держава, «колиска трьох братніх народів». Ми разом Григорієм Никоновичем Логвином, автором альбому «Український середньовічний живопис» (за цією назвою завуалювали український іконопис!) протестували проти такої інтерпретації нашої історії, але довелося скоритися, аби не розсипали дивовижне видання.

Далі. Я благаю мистецтвознавця Леоніда Владича (Іоанна Вольфа Пінхасовича Ройзенберга) вилучити зі вступної статті до альбому цитати з Леоніда Брежнєва, Костянтина Черненка, Юрія Андропова, переконуючи, що ці політичні діячі – тимчасові, а мистецтво вічне. І що ж? За півгодини, як Владич-Ройзенберг пішов з редакції, викликає мене директор «на килимок» і справедливо докоряє: «Ти дограєшся, Миколо! Перед ким відкриваєшся?! Він же на тебе мені доніс! Аби «твій друг» Павло Филимонов був при цій розмові поруч, – я мусив би звільнити тебе з роботи! Тримай, кінець-кінцем, язик за зубами, бо марно згинеш! Ні на мить не забувай, що і в вашій редакції, у видавництві в цілому є вуха, які чують крізь стіни – тебе підслуховують і доповідають не лише мені!» А міг же Віктор Миколайович повестися зі мною набагато крутіше! Більше того, директор зовсім розчулився переді мною і назвав кількох співробітників-стукачів, яких я маю особливо остерігатися і бути обережним у розмовах з ними – редактора фотовидань Вадима Кияшка, Павла Филимонова, молодшого редактора нашої редакції Зою Пилинську, яка «по-дружньому» провокувала мене на слизькі розмови і доносила Филимонову. Боже, яка підступна жінка! А прикидалася такою безпосередньою, дружньою! Це мене потрясло.

Думаю собі, директор симпатизував мені, співчував, цінував за совісність, редакторський фах. І, мабуть, ніколи не забував, як я його врятував із виданням до 100-річчя від дня народження Леніна.

 

Яка ж це пастка готувалася? А ось яка, і то політична! Відредагувала рукопис абияк Єва Устимівна Нарубіна, дружина відомого поета Олеся Жолдака, симпатична товариська жінка, схильна до віршування, але байдужа до самого процесу редагування: «Хай автор відповідає за те, що написав!» – казала. За легковажне ставлення до редагування її звільнили з роботи;але верстку книжки треба було залітувати, благословити в світ. Наш Ігор Бугаєнко, завідувач редакції, вельми амбітний себелюбний чоловік, зобов’язав мене це зробити. Я поставив вимогу: «Підпишу, коли перегляну верстку. Видання ж політичне. А раптом Филимонов там щось знайде – і знову мене за чужі провини клюватимуть!» Як тільки почав знайомитися з підписною версткою, знайшов безліч серйозних «ляпів», серед них і ідеологічних, на зразок: «Сліпа жінка підійшла до скульптури, помацала пальцями добре оброблений лоб Володимира Ілліча і вигукнула: «Тепер я бачила Леніна з розкритим ротом, готовим до промови!». Був ще перенос гім-ном і ряд «перлів» у цьому ж дусі (мій шеф Ігор Бугаєнко зафіксував «Шедеври» Євиного редагування до свого записничка, а я чомусь не подумав). За виявлену пильність мене преміювали, однак наблизитися до Віктора Миколайовича я собі не дозволяв. А він мене вирятовував із крутих ситуацій, що складалися в мене у видавництві.

Ось красномовні свідчення. Коли Павло Филимонов на зборах колективу товк мене за «агітівки» (замість «агітки»), чим не на жарт перелякав Машинцева і той розпорядився розсипати десять тисяч кольорових обкладинок до шкільного набору великого формату репродукцій з картин відомих художників, аби не наразитися на неприємності керівництва Держкомвидаву, ЦК КПУ. Такі ексцеси для мене були небажані, бо директор наполегливо вибивав для мене двокімнатну квартиру. Віктор Миколайович хоч і тяжко пожурив мене, а все ж і захистив, навіть медаль ударника IX п’ятирічки вручив... не на зборах, а в редакції, щоб зайве не дратувати моїх недругів. Аби уникнути нового спалаху люті Павла Филимонова, котрий, між іншим, мав би помітити ті «агітівки» в рукопису або ж у верстці, але чекав нагоди помститися мені, коли вже видання було готове до відправлення в обласні книготорги. Директор украй обурився його зловмисним вчинком, бо помста Филимонова завдала «Мистецтву» значних економічних збитків.

Цей затятий кагебіст Павло Филимонов, заступник головного редактора з образотворчої продукції, кощавий, сутулуватий, неприємний з виду, каверзний за природою, лінивий до роботи, постійно доливав масла в вогонь – тільки тим і займався, що вишукував у моїх рукописах ідеологічних збочень і буквально розквітав, коли там знаходив щось таке, до чого можна причепитися й доповісти директорові чи й далі.

До абсурду дійшло, коли в кайлі шахтаря, яке той тримав нижче пояса, Филимонов добачив оброслий густим волоссям чоловічий орган! І то в альбомі, присвяченому радянській скульптурі, впорядкованому мистецтвознавцем, партійним чиновником Дмитром Янком! Добачив, коли видання вже було видруковане! Директор викликав мене та Филимонова на килимок і гнівно вигукнув: «Павле Олександровичу, ви ж маєте гострий зір, чому недоліку в ретушуванні скульптури шахтаря не побачили в макеті видання, у верстках, а тепер хочете звалити вину не на художнього редактора, жінку, а на Миколу Кагарлицького зі слабким зором?! Чому ви не допильнували подвійного прочитання кайла в робочому варіанті, а лише тепер, коли вже весь тираж готовий?! Ви підсунули видавництву величезну свиню і серйозні економічні збитки!» Филимонов вийшов із кабінету присоромленим. А ми, видавничі працівники, заледве не місяць ходили на фабрику вирізувати, а потім вклеювати шахтаря вже з відретушованим кайлом. Бачили нас поліграфічні працівники і з цікавістю виглядаючи з вікон, весело, зі сміхом вигукували: «Он «Мистецтво» дружно крокує вирізувати х...ї!»

І все ж у таких складних для мене ситуаціях я виживав, і то завдяки Вікторові Миколайовичу Машинцеву. Він часто викликав мене до себе й попереджав: «Не йди сьогодні, 22 травня, до пам’ятника Шевченка – там пахне смаленим», «Не дуже ходи до Івана Макаровича Гончара – за ним стежать із «сірої хати». Ти ж знаєш, як нам тяжко дався його альбомчик! А ми ж тобі вибиваємо квартиру!». Я послухався його і на певний час не ходив до життєдайного приватного музею, за що господар на мене трохи ображався. Та згодом, вибачившись перед Майстром, я поновив зустрічі вже без прощань: мене тягнуло до нього, його – до мене.

 

Якось, пригадую, викликав мене директор і так довірливо заговорив:

– Ти, Миколо, кохаєшся в народних піснях. Упорядкуй збірник популярних народних перлин з ілюстраціями Василя Перевальського – і ми видамо. А про вступне слово домовляйся з Олесем Гончаром чи Михайлом Стельмахом. Згоден?

– Згоден! – була моя відповідь.

Негайно телефоную Олесеві Терентійовичу – він дає згоду на вступне слово і я з поривом приступив до роботи. Відібрав і передрукував близько трьохсот історичних козацьких, чумацьких, кріпацьких, бурлацьких, наймитських, сирітських, родинно-побутових, ліричних, жартівливих пісень. Зайшов до Віктора Миколайовича, залишив рукопис на перегляд. Другого чи третього дня він знову викликає мене і раптом чую:

– Чому так багато історичних, козацьких і всяких там пісень?! А де ж українські народні радянські?

– Та ви ж порадили підібрати пісні популярні, улюблені народом, а серед радянських, штучно створених, таких немає! – кажу відверто.

– Ти мене не вчи! Поназбирав старовини, за яку дістанеться нам обом, та ще й огризаєшся, прикидаєшся невинним телятком! Не вийде! Не буде в збірнику ніяких козацьких, чумацьких пісень! – резюмував Віктор Миколайович.

– Тоді я відмовляюся від такого збірника! Певен, що й Олесь Терентійович відмовиться від вступного слова до нього! Не хочу перед шановним письменником ганьбитися! – запально вигукнув.

Машинцев на мене образився. Я його не дуже звинувачую – такий був страшний час – маланчуківський, українофобський!

Віктор Миколайович мене часто штенчив, однак у складних ситуаціях і рятував: не раз викликав мене до свого кабінету, аби попередити, що в Києві готуються чергові погромні акції біля пам’ятника Шевченкові і просив не відвідувати небезпечних зібрань, словом, тримав мене в шорах. Чому він мене оберігав, застерігав – не збагну. Невже тільки тому, що я врятував його і видавництво від небезпеки, що зависла була над ленінським виданням? Не думаю. Він мені, я так розумію, по-людському симпатизував і не хотів, щоб я безглуздо потрапив у кагебістську пастку. І все-таки не вберіг – я добровільно в неї вскочив.

 

Усе сталося блискавично, непередбачувано. Працюючи в «Мистецтві», я не поривав дружніх зв’язків з Іваном Дзюбою і дорогою мені дніпрянською братією. Якось Іван Дзюба прийшов пакувати книжки на фабрику імені Довженка цілком хворим, в’ялим, кашляв. Моя дружина Оля працювала з ним і пообіцяла на другий день передати йому через мене слоїк з калиною. З тою калиною від простуди я помчав після роботи до Івана Михайловича. Натискую на кнопку біля вхідних дверей, а мені просто-таки «гостинно» розчиняють двері… два кагебісти! «А, спіймалася, рибко!» – прочитав на їхніх єхидних обличчях. Вони одразу ж вихопили з моїх рук портфель. І понесли в світлицю. Я до них: «Не розбийте півлітрового слоїка – в ньому калина від простуди: дружина приготувала Іванові Михайловичу для лікування». Вони обшукують мене, скидаючи вбрання. Які тільки закутки мого тіла не обмацали! Нічого не знайшли! Ведуть мене до світлиці, а з кухні чи маленької кімнати доноситься плач дружини Марти, скимлить маленька донька Оленка, заламує руки теща…

Підлога в світлиці завалена недбало скинутими зі стелажів книжками. Іван сидить на стільчику посеред гардіяшу із знекровленим обличчям і аж посинілими вустами, болісно дивиться на мене й ледве проговорює:

– Пробач, Миколо, що таке в мене застав!

– Не виправдовуйся, Іване, я все розумію. Оля он передала тлбі калину від простуди…

А «хлопці» тим часом обступили стіл, витрусили з мого портфеля все, що там було, – книжки, слоїк з калиною, щоденник. Я здригнувся, бо зверху опинився саме щоденник з подіями й фактами за 1968-1971-й роки! Високий білявець схопив той щоденник у руки, почав його уважно гортати. За його спиною вмить очутилися інші четверо і п’ялили в щоденник свої очі. «Ничего особенного в нем нет: стишки, любовные излияния, какие-то рецензии на книги, спектакли…» – і процитував строфу з мого вірша, присвяченого Михайлові Коцюбинському. Ті четверо знеохотилися до щоденника і білявець жбурнув його в портфель. Що, він і справді натрапив на любовні зітхання, афоризми великих людей і не захотів побачити моїх гострих роздумів про час, про себе, про друзів, про 50-тиріччя Олеся Гончара, про витурення з «Дніпра»?.. Мабуть, свідомо не захотів – просто мене «рятував». Для чого? Я подумав тоді, що й серед кагебістів трапляються порядні люди, однак помилився.

З годину-дві мене протримали в гостях у Івана Михайловича, допитуючись справжньої причини моєї появи тут. А якоїсь «справжньої причини» і не було – був просто з мого боку гуманний порух. Та хіба ти нишпоркам-недовірам щось доведеш?! Вони пообіцяли навідати мене в зручний час, а я їм, посмілівівши, пропоную:

– Їдьмо зараз зі мною на Микільську Борщагівку, Зодчих, 36. Ось вам ключі від квартири! Обшукуйте!

– Заховайте свої ключі. Якщо потрібно буде, без вас у хату зайдемо! – злісно огризнувся один з п’ятьох і кинув крізь зуби: – Ви вільні!

Коли вийшов з квартири Дзюби, надворі вже добре поночіло. Замість дременути не оглядаючись, я розшукав телефонну будку, кілька разів телефонував до Івана Світличного, щоб попередити його про арешт Івана Дзюби, однак телефон безугавно «пікав». Тоді зателефонував до Євгена Сверстюка – і там те саме. «Вони арештовані, в них також обшуки!» – майнуло в голові. Наївним було моє телефонування. Добре, що слухавка пікала – інакше мене зафіксували б! Лише наступного дня мої прогнози підтвердилися: трьох побратимів накрили!

Наступного вечора проковтнув ще одну гірку пілюлю. Анатолеві Перепаді, Валентинові Корнієнку я розповів про сумну пригоду, про щоденник, а Анатоль мені жбурнув докірливо: «Отак і нас міг би продати!» Від цієї фрази мене потом обдало. Що сталося з другом?! Анатоль свого часу не побоявся передати за «бугор» листи Василя Симоненка, а тут чомусь перепудився! Повернувшись додому, я, пойнятий недобрими передчуттями, спалив той щоденник над туалетною раковиною. Щоденник так відчайно палахкотів полум’ям, що раковина тріснула. Мені ой як не хотілося спалювати того щоденника, одначе так учинив, щоб не стати мимовільним христопродавцем.

А через день-два по тих стресових пригодах до мене на роботу перед обідньою перервою зателефонував із «сірого будинку», що на Володимирській, 33, чоловік: «Я з органів держбезпеки, ви мене впізнаєте. Чекаю біля магазинчика «Кулінарія». Це майже поруч».

Підходжу до «Кулінарії», впізнаю високого білявця, що відволік увагу від мого щоденника своїх спільників у часі обшуку в Івана Дзюби. Назвався Миколою Архиповичем, запропонував пройтися Рейтарською, Поліни Осипенко, Стрілецькою і назад Мало-Підвальнрою. Він піддобрювався до мене, наголосив, що свідомо відвернув увагу колег від мого щоденника, аби я спокійно продовжив свою роботу у видавництві й не викликали мене на допити на Володимирську. Я чемно подякував, але й зрозумів, що він хоче завербувати мене до співпраці з органами безпеки. В центрі розмов були «Собор» Олеся Гончара і його хулителі, праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», Іван Світличний, Сергій Плачинда з його «Неопалимою купиною», моя стаття «Пам’ятаймо тую славу», надрукована у журналі «Вітчизна», число 1, за 1969 рік. Я нервував, однак поводився з Миколою Архиповичем зухвало, відверто ставив руба йому запитання: що там крамольного знайшли в праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?», чому вона заборонена? Чому так люто накинулася влада на «Собор» Олеся Гончара? Чому мене вигнали з роботи тільки тому, що наповажився захистити поему «Дебора» Миколи Бажана, а отже й самого поета від неминучого цькування? Чому так пильно стежать за приватним будинком Івана Гончара? Чому розсипали збірку Ліни Костенко в «Молоді»?…Ці та інші порушені теми ми майже місяць гостро дебатували. Микола Архипович викручувався, визнавав надмірні ідеологічні утиски, прискіпування, оскільки, мовляв, вороги ТАМ не дрімають, згоджувався, що трапляються часто не зовсім зрозумілі напади критиків на свідомо мислячих письменників, їхні твори.

– Ну то чим завинив перед радянською владою Олесь Гончар своїм «Собором»? – допитуюся.

– Не вдавайте з себе наївника! Всі впізнали в старшому Лободі першого секретаря Дніпропетровської області Ватченка! За Гончаром, він ніби-то спровадив свого батька до будинку пристарілих! Чи міг так учинити високий партійний чиновник?! Це ж наклеп! Наклеп! – аж пінився мій співрозмовник.

– А якщо він і справді був жорстокою людиною? – допитуюсь.

– Не міг він до такої жорстокості вдатися!

– Але ж Ватченко, впізнавши в Лободі себе, не на жарт розлютувався і організував жорстоку травлю письменника!

– Цього я не знаю. Десь скралася помилка! – продовжив наполягати Микола Архипович на своєму.

Суперечки були марними.

Так само Микола Архипович не міг ніяк утямити, як це Іван Дзюба в праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» на весь світ озвучив різке скорочення в республіці шкіл з українською мовою викладання! Навіщо це йому було потрібно? Хіба він не розумів, що це – пожива для наших закордонних ворогів?!

– Але ж він навів вивірені цифри й факти, яких не спростувати!

– Цифри цифрами, але ж автор забув про престиж радянської освіти! Чому виставив напоказ цифри й факти, що дискредитують радянську освіту, принижують українську націю?!

– А хіба Іван Дзюба щось викривив?! Що, Миколо Архиповичу, правда коле очі?

Мовчання. Тоді я йому:

– От ви не можете мені пояснити, чому таке ставлення до провідників нації? Якщо діячі культури вас жахають, то навіщо вам потрібні «наглядачі» у видавництвах, де працюють рядові редактори, коректори? Невже й вони затяті вороги радянської влади?! То і я – ворог?!

– Не маю вас за ворога, я переконаний, що ви чесний і порядний комуніст і згодитесь нам допомагати!

– Якщо я чесний і порядний, вам не соромно втягувати мене в таку брудну справу? Як мені буде дивитися матері в очі, сказати: бійтеся мене, мамо, я – сексот! Вона ж мене проклене!

– А ви їй про службу в нас не кажіть!

– Як це «не кажіть!» Вона ж має знати, що народила мене одинадцятого таким …виродком!

– А моя не знає і не треба їй знати! Ця служба – почесний обов’язок радянського патріота! Ви що, цього не розумієте?! – обурено вигукнув Микола Архипович.

– Мати моя – совість моя! І не приневолюйте мене до сексотства!..

Ось у таких «взаємонепорозуміннях» точилися наші майже щоденні розмови.

– Але ж ми будуємо міцну радянську державу. Ми прагнемо, щоб письменники були нашими помічниками, а не ворогами, а деякі нас підводять, гнуть націоналістичну політику… Отож доводиться їх зупиняти, приборкувати, щоб «із-за бугра» всілякі одщепенці, націоналісти – ненависники радянської влади, не роздували полум’я ненависті, розбрату – виправдовувався він.

Я йому:

– А чи хотів Іван Дзюба розбрату?! Його праця чесна, написана з марксистсько-ленінських позицій. Критик у ній привертає українське керівництво на засилля російської мови в Україні, на підміну в школах, інститутах рідної мови російською, про тотальну русифікацію шкіл, вузів, а Івана Дзюбу звинувачують у націоналізмі, звільняють з роботи. Як же йому з родиною жити, любити радянську владу?! Що ж це твориться в нашій республіці? Он і мене хотіли натравити на Миколу Бажана! Чому так розперезалися «шамоти», «дубини»?!» – обурююся.

Припертий фактами, Микола Архипович змією звивається, пояснює це ідеологічними недоглядами. І раптом випалює:

– Нам потрібні такі чесні, принципові комуністи, як ви! Згоджуйтесь з нами співробітничати – поменшає зла в Україні!

– Себто ви, Миколо Архиповичу, оголюєте себе, запрошуєте мене доносити на людей, з якими я працюю?! Ви закликаєте провокувати їх на відверті розмови, а потім губити їхні долі?! Хіба я дав вам привід?! За кого ви мене маєте?!» – ображено запитую.

– А мені думаєте легко працювати в цій установі?! Але мушу, бо люблю Радянську Україну, бо зичу їй добра! – чую від нього.

– Ну, ви свідомо обрали свою дорогу і працюйте собі на здоров’я! А я не можу ходити по землі серед людей з подвійним обличчям, психологічно не здатен виконувати «почесну» місію закладати товаришів – не навчила мати! Ви ж знаєте, що мій батько репресований, ми й досі не знаємо, де його кості лежать! Партія, кадебе згноїли в тюрмах мого батька, а ви вербуєте мене в стукачі!

– Ви неправильно все розумієте – чую від нього.

– Якщо вже ви такий правильний, то не беріть на себе гріха і звільніть мою душу, бо ВАШИМ ніколи не стану! Навіть під дулом рушниці! І хіба ви не бачите, що я мічений долею – в мене скалічені очі: де не стану, там і зафіксують. Вам потрібні такі помічники?! До того ж я вночі розмовляю. Хтось із досвідчених із вашої братії візьме мене за палець – і я продам і себе, і вас! Така перспектива вас влаштовує?!

Ці мої аргументи Миколу Архиповича похитнули, однак він не здавався – продовжував мене вербувати. Тоді я йому підсунув останнє своє алібі:

– Якщо й надалі шантажуватимете, піду до свого директора, парторга – і все розповім. Не захистять мене від вас, Миколо Архиповичу, мої безпосередні керівники, звернуся в ЦК Компартії України! Мені набридло з вами ходити! Дайте мені, нарешті, спокій! Я стомився від безплідних розмов! Ви мене не переконали, навпаки, похитнули мою віру в світлі комуністичні ідеали! – це була моя заключна фраза.

Думаю, Микола Архипович пересвідчився, що зі мною каші не зварить – і перестав викликати на зустрічі. Зате в метро по дорозі до кінцевої станції «Святошино» ввечері до мене почали підходити по двоє в цивільному, сідали обіруч, витягували якісь посвідчення, тицяли ними в очі. Я зізнавався, що не бачу, що там написано, а вони мені тихо на вухо: «Ми з органів держбезпеки!» – і безцеремонно нав’язували співробітничати, але якого масштабу установі – районній, міській, республіканській – не казали. Я починав із ними голосно розмовляти, щоб привернули увагу пасажирів поблизу, яких у пізній час було вже мало. Моя неспокійна поведінка справляла на них враження – і одягнуті в цивільне від мене відступали. На другий вечір з’являлися біля мене вже інші двоє. Так повторювалося кілька разів. Засікши стеження за мною, я все робив, щоб не затримуватися в центрі Києва допізна – і мої «друзі» втратили зі мною зв’язок.

Я неабияк нервував, загубив сон, нарешті, не витримав і, зайшовши до кабінету Віктора Миколайовича Машинцева, все розповів, як на духу. Директор перелякався:

– Навіщо, Миколо, це ти мені розказуєш?! Такі речі не розголошуються!

– А в мене іншого виходу немає. Як ви мене не зрозумієте й не захистите, піду в «білу хату» і там усе розповім. Мені набридли щообідні виклики й агітування до співробітництва з органами держбезпеки! Мені набридли нічні зустрічі з ними в метро! – зізнався з болем у серці.

– І в метро тебе знаходили? Запрошували до співробітництва? – подивувався директор

– Так!

– Не нервуй, Миколо, працюй далі: якщо треба буде – захистимо. Тільки не заривайся, не сунься туди, де не слід. Не розголошуй у видавництві свої симпатії-антипатії – тримай язика за зубами, бо встрянеш так, що вже ніхто тебе не врятує! – наказував Віктор Миколайович і ще раз нагадав прізвища співробітників видавництва, завербованих органами, І знову застеріг, що ця розмова між нами.

Та ось напередодні столітнього ювілею Лесі Українки, що відзначався в столичній опері, пролунав дзвінок …від Миколи Архиповича:

– Маю для вас запрошення на вечір. Підете?

– Як не відчиняться переді мною парадні двері до театру, через прохід для «вибраних» не піду! – стримано відрізав, додавши: – Не морочте більше мені голову – я не ваш! – і поклав слухавку. Більше дзвінків ЗВІДТИ до мене вже не було.

Словом, не зварили зі мною кагебісти пива. А я, допоки житиму, буду вдячний Вікторові Миколайовичу Машинцеву (вічний йому спокій, земля пухом!) – він усе зробив, аби ми з Олею і моєю мамою одержали на Оболоні, поблизу станції метро «Білоруська», на вул. Тимошенка, 6а, кв. 87, двокімнатну квартиру. Яка то була моя шалена радість! І ми її поділяли з друзями, нашими доброзичливими співробітниками, родичами. Образно кажучи, в нас було сім весіль і сім новосіль. Як це зрозуміти? А дуже просто: зібрати всіх за щедрим столом у ресторані чи пристойному кафе в нас не було матеріальної спромоги, отож і збирали людей окремими невеличкими групами в 15-20 осіб…

 

Гортаю сторінки власного життя й не вірю, що воно моє, моє! Звідки мені було тоді знати, що я так чи інакше повторюю чи то продовжую нелегку життєву батькову дорогу й ношу в собі його бунтіввливу вдачу, волю до перемоги, тяжко закладаючи фундамент для своїх майбутніх книжок. І скверно було на душі, і цвіллю пахло київське повітря після тотальних репресій інакомислячих наприкінці 60-х – на початку 70-х років. Не хотілося вірити, що прапора національної духовності Івана Дзюбу кагебісти надламали, тимчосово підкорили своїй демонічній волі, однак цілком не зламали – він, як і великомученик Ісус Христос, воскрес і став у ряду перших могутніх духовних будівничих незалежної України.

Пригадую, як практично забороненому Іванові Михайловичу я потай дав на переклад рукопис майбутнього видання «Голландський живопис» (він, здається, перекладав машинопис тексту, сидячи вже за гратами на Володимирській, 33). Роботу він виконав просто блискуче – мені не соромно було дивитися в очі редакторові видання. Зароблені гроші Оля передала Марті. Так само для родини Дзюби ми виділяли інколи невеличку суму із своїх невеличких зарплат.

О, які то були жорстокі часи! Коли вже Івана відпустили, він часто телефонував мені, найчастіше вночі. Не забуду, як у своїй хаті я знайомив його з листами художниці Катерини Білокур, частину з яких мені на той час уже пощастило роздобути. Іван Михайлович зачарувався тими листами, ми роздумували, як їх опублікувати. Та хіба в маланчуківські 70-і роки було можливо зреалізувати цю ідею? Пам’ятаю, як тоді схвильваний Іван Дзюба сказав: «Настане, Миколо, зоряний час і для листів Катерини!»

А як мимовільно спонукував до пісень і танків хор «Гомін» під орудою закоханого до самозабуття в народні пісні, календарні обряди, звичаї та побут українського народу Леопольд Іванович Ященко! Його та активістів хору не лякали ні безнастанні переслідування, ні заборони, ні виклики в кадебе! Навколо маестра з сопілкою, новоявленого Лукаша на київському гудроні, гуртувалася патріотична молодь, яка заповзялася відродити загнані в підземелля українську народну пісню, традиційний самобутній чоловічий та жіночий одяг.

Я не раз спостерігав, як цього незламного Ісуса Христа в пісні в Гідропарку безцеремонно обшукували кадебісти, а він, вибачившись перед хористами, продовжував керувати колективом. Який то був переможний спів! Зродила ж такого фаната пісні Україна! Він і в 85 років співає, керує улюбленим «Гомоном»!

Скільки мені довелося подолати перешкод, бар’єрів, аби переконати володарів світу цього і Шевченківський комітет, що Леопольд Ященко фанатичний пропагандист української народної пісенної культури, разом зі своїм колективом наполегливо відроджує занедбані традиційні обряди, звичаї. Він гідний Шевченківської премії. І Шевченківським лауреатом він таки став 1.993 року.

 

На початку 70-х я напівлегально і крадькома забігав до Івана Макаровича Гончара, переслідуваного партноменклатурою, вигнаного з партії комуністів. У його приватному музеї, заповненому власними скульптурами, живописними картинами на теми селянського побуту, звичаїв, скринями з народними скарбами нетлінними, козаками Мамаями, зібраними в часі безнастанних подорожей по Україні, ми з подивом відкривали багатющу на красу мальовничу Україну, яку комуністична влада загнала на дно селянських скринь. У Гончаровому музеї панував культ краси нашого народного мистецтва, культ патріотизму, любові до уярмленої, а все ж не розчавленої України, її мови, історії, літератури. Тут національно свідома молодь причащалася справжньою Україною. Вдягнувшись у вбрання зі скринь Івана Макаровича, у великодні свята ця молодь вибігала на галявину поблизу, ставала в коло, виспівувала веснянок, а маленька, гарненька Ніна Матвієнко в розкішній сорочці, запасці задьористо, з гумором виспівувала:

Ти думаєш, мій Петрусю,

що тебе кохаю?

Я такими парубками

хату підмітаю!..

А він, Петрусь, високий, тоненький, як лозина, сприймав жарти коханої дівчини безобідно і разом з усіма виспівував дошкульні куплети та пританцьовував.

 

Мені випало працювати над малоформатним альбомом «Іван Гончар» (серія «Художники Радянської України») і то тоді, коли над Іваном Макаровичем уже згущувалися чорні хмари(. Закріпили це видання за мною в перші місяці перебування в редакції образотворчого мистецтва: знали, що я пахну «душком» і якщо зарубають видання, відповідальність ляже на мене. А я… із завзяттям приступив до редагування вступної статті про Майстра, написаної не дуже кваліфікованою мистецтвознавицею Галиною Богданович. У мене з’явилася можливість часто бувати в Івана Макаровича, під його пильним оком переробляти багато абзаців тексту. Скульптор зрадів, що я веду його альбом. Та коли прийшлося готоввий тираж у дві тисячі примірників вивозити з фабрики, з «великої хати» надійшло термінове розпорядження: зняти вступну статтю Галини Богданович. Стривожений Машинцев викликав мене до себе: «Догралися ми, Миколо, з твоїм Гончаром! Щойно виключили його з партії! Я ледве ублагав залишити репродукції, а замість статті Галини Богданович зроби на дві сторінки стисле вступне слово про творчість Гончара, не згадуючи про його збиральницьку діяльність, приватний музей… Завтра вранці щоб цей текст у мене був на столі! І не телефонуй своєму патронові і Галині Богданович, якщо хочеш, щоб видання пішло в світ! Ми блискавично переформатуємо альбом у зшиток – і, можливо, вискочимо з біди!» Зрозумівши критичну ситуацію, я все ж спочатку забіг на пораду до Івана Макаровича, разом пожурилися, але іншого виходу не було – хай шанувальники таланту побачать хоч скульптурний набуток Майстра. І я кинувся виконувати термінове розпорядження директора.

Альбомчик-зшиток і справді вийшов невдовзі, того ж таки 1971 року із безіменним вступним словом. Наша відповідальна співробітниця за зв’язки з фабриками Ніна Михайлівна Севастьянова якимось чином роздобула три примірники не понівеченого видання, тайком віддала їх мені. «Розпорядися ними, як знаєш, але ніде й нікому не видай мене і себе!» – сказала. З того часу я засимпатизував цій росіянці, яка десь перейнялася нашою національною драмою. Чи не того ж дня після роботи я забіг до Івана Макаровича, вручив йому два примірники з трьох, узявши слово, що й він триматиме язик за зубами.

 

У зустрічах, розмовах із Іваном Гончаром, Іваном Дзюбою я проходив школу любові до України, її гідних подиву духовних надбань. А цієї повноцінної, глибинної, внутрішньо осмисленої, а не зовнішньої, показної, галасливої любові на ті роки мені ще бракувало. Другу легко було вхопити за карк й вишвирнути за двері будь-коли, першу можна знищити хіба що разом з творчою особистістю. Я прагнув наповнитися саме першою любов’ю, незміримою, незнищенною, і вилити її в своїх книжках, які вже в мені бубнявіли, брунькували.

 

На зорі наших зустрічей із Іваном Макаровичем у V том «Книги вражень» від 13 березня 1968 року я залишив такий запис (цитую за виданням «Майстер. Терни і лаври Івана Гончара» – К., 2007, с. 356):

«Світоче культури нашої Іване Макаровичу! Мені соромно заповнювати сторінку банальними фразами. Мені б хотілося одного: щоби кожен, хто побував у Вас, перейнявся тою великою любов’ю до України і зробив для неї, її сьогоднішнього, її прийдешнього хоча б частину з того, що робите Ви. Ото і буде його внесок, його подяка і Вам, і Україні нашій».

 

І ще один запис у «Книзі вражень» від 29 січня 1988 р.:

«Дорогий Іване Макаровичу! Я щиро радий, що Ваше велике серце сповнене невсипної любові до священної землі української, розкрилося навстріч людям. Вірю, що невдовзі й нині Вами зібрані скарби побачать люди. Я радий, що в тяжкі Ваші дні був із Вами, але й сумую, що не міг Вам тоді допомогти: мало сили мав.

Спасибі, що Ви є, що ще, вірю, довго будете.

Ваш М. Кагарлицький!»

 

Я безмежно вдячний Іванові Макаровичу, що прилюбив мене до України, її історії, етнографії. І тепер, заходячи до Національного музею імені Івана Гончара, я почуваюся щасливим, що у боротьбі з київськими чиновниками я відвоював приміщення для безцінних скарбів Майстра. Телефонував і в ЦК КПУ, і в Фонд культури, очолюваний Борисом Олійником, і в київську мерію.

 

Щось доловлюю символічне й для себе в тому давньому запису, бо вже тоді готував необхідні матеріали для першого документального нарису про незабутню Оксану Петрусенко (книжка вийшла 1973 року у видавництві «Музична Україна»). Водночас продовжував збирати спогади про ту ж Оксану Петрусенко, про її незрівнянного партнера Михайла Івановича Донця, закатованого в камері енкаведистами, як мені пощастило встановити,10 (?) липня 1941 року, а не 10 вересня, як подають ще й сьогодні всі енциклопедичні видання. Я й сам собі і тепер дивуюся, чому так уперто й наполегливо заходився в ті жорстокі репресивні роки, попри всі непорозуміння й неабиякі перешкоди, що чатували на кожнім кроці, збирати спогади, документи про трагічного співака? Не забуду, як деякі артисти, до яких звертався за спогадами, зачиняли переді мною двері, кидаючи навздогін: «Ви й мене хочете запроторити туди, де й Донця?!» І мати, яка багато настраждалася через репресованого батька, не раз благала мене не накликати на себе біди отим Донцем, аби мене не спіткала батькова доля. Але ж я не міг уже зректися Донця, бо тяжко хвора, осліпла Марія Едуардівна, дружина співака, повірила в мене, розповіла такі таємниці, яких довірити іншим не наважувалася. Як Марія Едуардівна шкодувала, що вже неспроможна була воскресити яскравих сторінок із творчої діяльності свого Мишуні, бо пам’ять уже ослабла, а сама зовсім осліпла. І тільки напружуючи ту свою зрадливу пам’ять, щось там видобувала з її закутків, і допомагала мені, як могла: називала прізвища артистів, з якими був знайомий Михайло Іванович, іноді навіть називала адреси – і летіли мої прохання написати спогади про Михайла Івановича…

Не діждалася вона книжки про своє дороге подружжя, померла 15 грудня 1974 року.

 

Певною мірою підсумували мій перший етап творчості збірники, присвячені Оксані Петрусенко, Михайлові Донцеві, біографічна повість «Оксана Петрусенко», що вийшла 1983 року у видавництві «Молодь» у серії «Уславлені імена». І хай обсяг рукопису в 24 аркуші машинопису втиснуто в 16 обліково-видавничих, та редакторці Надії Борисівні Мурченко все ж удалося не «скоротити» великої любові співачки (і моєї також!) до України, – нею пронизана кожна сторінка. І я вдячний редакції на чолі з Анатолієм Михайленком, яка тоді благословила книжку в світ солідним тиражем – 30 тисяч примірників!

Воістину хресною була дорога трьох згаданих тут моїх видань, надто другого, бо готувалися вони й лягли на книжкові полиці в період моторошної реакції комунізму в Україні, коли по всьому святому, національному хижо гарцювали брудними чобітьми горезвісний партійний ідеолог Валентин Маланчук і його лакузи.

Отак у сумні безпросвітні роки я почав засівати книжками свою ще доволі убогу ниву. Закономірно, не все в тих книжках мені вдалося зреалізувати – пильна радянська цензура, куці видавничі обсяги не дозволяли! Тому-то збірники про Оксану Петрусенко, Михайла Донця слід би перевидати в повному обсязі наявних у моїм архіві цікавих спогадів, матеріалів. Та якщо вже відверто, мені й тепер не соромно за ті мої перші видання. Адже сьогодні деякі мої ровесники і побратими старшого покоління по перу б’ють себе в груди, заприсягаються в палкій любові до неньки України, рвуться в герої і стають ними. А чи такий уже дорідний, гідний подиву, їхній ужинок для матері України в ті страшні роки?! Пригадую, як один із успішних у комуністичні роки (і в наші дні також) зі сцени Буудинку вчителя пафосно прочитав поезію «Дихаю Леніним», а присутня в залі Ліна Костенко підійшла до подіуму і вголос спокійно, але ущипливо звернулася до поета: «Ану, Іване, нахились до мене і дихни Леніним!». Той весь побагровів і пішов зі сцени осоромленим. Так сміливо могла вчинити тільки Ліна Василівна.

У ці роки я з дружиною часто їздив відпочивати на море. Було таке, що й брав із собою рукопис. Там написав цікавий нарис про Ніну Матвієнко, яку тоді вважали націоналісткою «вверху», бо ж була невісткою гонимого Івана Макаровича. Якось відпочиваючи в Ялти, познайомився з тутешньою «діаспорою» – народним художником Костем Терентійовичем Лисокобилкою. У нього була особлива манера малювання: він писав крапочками. І виходило непогано, навіть деякі журнали надрукували його твори. В свою чергу Кость познайомив нас із бандуристом Федором Нирком та народним майстром Михайлом (призвище не запам’ятав). Інколи ми зустрічалися і в вузькому колі обговорювали події в країні та Ялті. Часто відвідували Музей Лесі Українки, що тільки народжувався. Біля музею скульптор Галина Кальченко закінчувала творити пам’ятник Лесі Українці. 1972 року нас («діаспору») запросили на відкриття. Пам’ятаю, що крім нас з Ольгою, Лисокобилка, Нирка, був Д. М. Гнатюк. Тодішня Завідуюча Музею запропонувала мені написати коротке слово про Лесю, що я і зробив. Проте в день відкриття вона заявила що в КДБ його «відредогували»… Ми зрозуміли, що вона «звідти».

Ще там була жінка з Івано-Франківщини, яка тайком привозила заховані біля пояса зібрані на батьківщині кошти для Музею. Проте її «викрили» вночі в Києві, знайшли гроші, які вона в черговий раз везла в Ялту.

У зросійщеному Криму, Ялті, скрізь лунала російська мова, але ми розмовляли тільки по-українськи. Пам’ятаю, як біля моря підійшов до нас учень з Івано-Франківська, який тут проходив практику, кинувся до нас, як до рідних, і вже до кінця нашої відпустки на морі слідував за нами. Той хлопчик, на жаль, ім’я не запам’ятав, подарував нам камінчик, який завжди нагадує про цього юного українця. Де він зараз?

 

У 60-70-і роки, заледве не щотижня приїжджаючи у вихідні дні до матері в Черняхів, я намагався якнайбільше дізнатися про батька Федося, якого згадував під час «шпацірувань» в обідні перерви мій «друг» із КДБ Микола Архипович. Певно, він тоді переглянув справу мого батька і знав про його тюремні ув’язнення набагато більше, ніж мати, а тим паче – я. І думалося: чому батька гноїли в тюрмах і за мною нині полюють ті ж, що й за ним? Невже між нами є щось спільне? Невже ми споріднені не лише фізично, а й духовно?! І я розпочав записувати материні розповіді про перше, друге заміжжя.

– Мій батько, а твій дід Антін Зозуля |нас по-вуличному прозивали «козачками».Чому «козачками»? Ходили по селу версії, що батьків прадід був запорозьким козаком, а чи служив, як Тарас Шевченко, козачком у якоїсь козацької старшини – село ж наше козацьке! Розумний був, грамотний. Його кілька разів обирали депутатом до державної думи, був довголітнім старостою Черняхівської волості, несподівано овдовів – наша мати, а твоя бабуся Мар’яна в сорок п’ять років за кілька днів згоріла в гарячці, залишивши нас аж семеро – Ларигона, Сергія, Григорія, Никодима (прийомного сина), мене, Маріку (Марію), Ганну. Важко нам жилося без матері, а ще тяжче стало, коли наша хата згоріла... Ларигон ще «зеленим» одружився, відділився, нам допомагати не міг - дружина Марта нам не співчувала, та і своїм чоловіком не дорожила, часто з нього знущалася. Батько не знав, як завгорити нашому горю, і вирішив мене, п’ятнадцятилітнє дівчатко, віддати заміж на другу половину села за такого ж молоденького парубка Грицька, в якого була ділянка поля. «Виходь, доню, за нього, будеш господинею, бо хто тебе, напівсироту, ще посватає?!» – благав. Противитися батькові не сміла. А вже за тиждень по весіллі з розпачу вхопилася за голову, думала, що з розуму спаду: Грицько жив разом з вісьмома незаміжніми сестрами і всі вони, починаючи з раннього ранку й до пізньої ночі, надривно кашляли, харкали кров’ю, оскільки були заражені чахоткою. «Оце так потрапила в сімеєчку! Оце так стала господинею!» – журилася про себе. Аби якось урятувати себе від чахоточних зовиць, я перебралася з чоловіком спати на соломі під піччю. Забіжу батька перевідати, плачу, нарікаю на гірку долю, сушу бідну голову, куди мені втекти світ за очі від тих надривних кашлянь? Аж тут із Саратова приїхав погостювати до родичів піп Логвин, шукав собі наймичку. Я на коліна перед ним бухнула, благаючи: «Візьміть мене, дядечку, за наймичку, тільки нікому не кажіть, що їду з вами, щоб чоловік не довідався!» Логвин, дякуючи Господеві Богу, визволив мене з неволі. Я просто втекла від чахоточних Грицькових сестер, хоч і полюбила милого симпатичного чоловіка...

Логвин був багатим попом, мав чимале господарство на хуторі, поблизу Саратова. Річку Волгу з подвір’я було видно. Роботи на мої руки вистачало з головою – паніматка була ледачкуватою, отож мені, наймичці, треба було корів годувати, доїти, випасати, для гусей, качок, курей приготувати їжу, тримати чистоту в хлівах. А ще ж і хазяїнам варила, пекла, прибирала в хаті … Боженьку мій, аж страшно згадувати, як щодень гарувала! Та я була молода, здорова, діло в моїх руках кипіло. Крутилася з ранку до ночі, ніколи було по-людському й поїсти. Господарі раділи, що таку трудящу наймичку знайшли – впорується за кількох. Часто босою холодної осені чи такої ж ранньої весни по кілька разів на день вибігала з двома відрами набрати в річці Волзі води для худоби, птиці.

У пам’яті  така сторінка мого гіркого наймитування.

Великдень, Свята неділя. Я пасу корови, гусей. Був світлий ранок, а на серці так тяжко, неначе хто на нього важку каменюку звалив. Повертаючись думками до батька, сестер, братів, рідного Черняхова, згадую їх, плачу та співаю:

Ой давно, давно я в батенька була,

А вже ж тая стежка терном заросла.

Ой заросла терном ще й терниною

Ой де я ходила та й дівчиною…

Цю сумну пісню змінюю на іншу, не менш жалісливу:

«Ой матінко-зірко, як у строку гірко:

Куди хилять, то й хилюся, бо я всіх боюся…

Ой матінко-паво, я в строку пропала:

За чужою роботою горенька зазнала…

Проквиливши стогоном:

Чи ти, мати, чула, як я в тебе була,

Під напільним оконечком

голубкою гула

Проспівавши цей куплет, я раптом розплакалась, заридала від розпуки, за сльозами й світу Божого не бачу… Аж ось із подвір’я долинув голос Андрія, Логвинового брата:

– А вийдіть-но, батюшко, матушко, і послухайте, як біля скирти на березі соловейко жалібно витьохкує!

І несподівано до мене з подвір’я долинув голос попа:

– Тетяно, Тетяно, а йди-но до хати! Зараз хтось із хлопців тебе підмінити вийде, а ти з нами розговієшся й перепочинеш трохи…

За щедрим столом піп раптом зронив:

– Тетяно, ти виняткова трудівниця. Ми хочемо тобі віддячити за твою невсипущу працю на нас, на наше господарство! – і простягнув мені нові хромові чоботи. Я взяла їх у руки, взулася і розплакалась за увагу до моєї праці. Носити їх у будні жаліла, а щодень ходила в поганеньких, латаних чоботях, черевиках…

 

Про мене пішла добра слава як про невтомну трудівницю. До мене почали залицятися навіть місцеві сини багатіїв, та я всім відмовляла, зрозумівши, що чужа мова, чужі люди, чужі звичаї ніколи не стануть мені рідними.

Од когось із черняхівців провідав про мене мій чоловік Грицько, приїздив помиритися, забрати мене з собою, а я йому поставила умову: «Як відділишся від сестер, повернуся до тебе». Він зам’явся, почав доводити, що не має права залишати їх, хворих, напризволяще. Я звернула увагу, що й він уже часто кашляє, отже, хворий на сухоти. Як же з ним їхати?

Через якийсь час я довідалася, що він помер, і повернулася до батьківської хати. А десь через тиждень з’являється в нашу хату твій батько Федось, влягається на полу біля печі й каже батькові:

– Ваша дочка Тетяна – моя доля. Щодня приходитиму до вашої хати, доки не дасть слова, що вийде за мене.

– Та вона старша від тебе і вдова! - батько Федосеві. - Ти ж бачиш, що ми в злиднях живемо і дві менші доньки скоро на виданні. Шукай собі молодшої і багатшої!

– На кого, Тетяно, сподіваєшся? Виходь, поки парубок тебе сватає, бо як передумає, то ще у вдовах залишишся!..

– Як таке заміжжя, то краще у вдовах посивіти! - жбурнула у відповідь. – У нього ж очі не такі, як у всіх, - він мене відлякує.

– Дочко, схаменись, не дурій! Он ще два братики підростають, твої сестрички суджених чекають! З ними клопотів мені буде багато. А ти затялася! Послухай батькової поради - виходь за Федося! То байдуже, що в нього очі не такі, як у всіх нас, черняхівців, з очей воду не п’ють - привикнеш! Зваж, він хазяїн, а ти хто?! Біднячка, щойно з наймів повернулася... На казкового принца сподіваєшся? Отямся!..

І я послухалася батька г вийшла за Федося. Знала, що він розбишакуватої натури, але з чималенькою ділянкою землі і вітряком на вигоні, а я й справді була вбогою, тільки й того мала, що наймитуванням заробила та недоспаними ночами понавишивала.

Років із дванадцять ми жили душа в душу, шанували людей і про нас люди не забували. Діти посипалися: одні вмирали, інші виживали. До сільського лікаря я вже й боялася звертатися після того, як він малесенькій вродливиці Наді випік очі якимись краплями, розізлившись, що я прийшла до нього за поміччю в неділю рано, бо в дитини розчервонілися зіниці, розбухли вії. Побігла за поміччю до лікаря, а він виявився нелюдом! Хвала Господеві, що дівчинка невдовзі померла, бо тяжко було б їй, сліпій, жити серед людей, а мені дивитися на її муки. А гарнюсінька була Надя: всі сусіди і знайомі на неї задивлялись і любувалися нею. Не налюбувалися...

 

Розкажіть мені, мамо, більше про батька, яким сім’янином, господарем був?! – звертаюся до неньки.

«Батько твій був непоганий з себе: приємне обличчя, тільки от очі такі, як у тебе, – з вузькими прорізами. Сам був середнього зросту, міцної будови, плечистий чолов’яга. Мав хвилясте каштанове волосся, русяві вуса. Був надзвичайно жвавий, непосидющий, спалахував у радощах і в гніві, як свічка. Він ніколи не занепадав духом, не поступався нікому своїми поглядами, принципами. Якщо вже надумав щось зробити – найтрудніші перешкоди йому ніпочім. У компаніях був просто незамінним: умів усіх повеселити і пожурити. Де він тільки з’являвся – там і верховодив. Голос мав гарний, теноровий, дужий такий: заспіває на тому кінці села – чути на цьому. Співав він і в гурті, і насамоті, знав безліч чумацьких, козацьких і всяких історичних пісень. Сам у гурті заспівував, сам і виводив, та гарно так горував над голосами. Особливо він любив «Ой, гук, мати, гук», «Козака несуть і коня ведуть», «Та не жур мене, моя мати», «Добрий вечір тобі, зелена діброво», «Гуляв чумак на риночку», «Як пойшов чумак та й у Крим по сіль», «Ой у полі озерце», «Ой у полі криниченька», «Ой горе тій чайці»…

А в танці земля під ним двигтіла. Всадовить було дитину на широкій долоні – і такі колінця вибиває, такі кола-кренделі виписує, що аж дух од захвату в глядачів спирає.

Від чарки Федось ніколи не відмовлявся, але й міру знав. І на витівки та вигадки був мастак. І все те в нього було не показне, а в крові його пульсувало. Село ж наше було казенним, не знало кріпацтва, славилося волелюбністю і відчайдушністю парубків, які хотіли бути схожими на історичних козаків, слава про яких іде ще з часів Хмельниччини – козаки Хмельницького побували в Черняхові. А скільки легенд, переказів побутувало в селі про відчайних козаків, які відзначалися не лише хоробрістю в боях з ворогами, а й відьом та всяку нечисту силу справно приборкували. І Федось був шибайголовою, не боявся, як ото козак Голота, «ні огня, ні меча, ні третього болота». Отож він у парубоцтві, та й коли вже був жонатим, не давав селу забути про відьом і всяку чортівню: надягне було вночі кожух навиворіт, роги до каракульової шапки підшиє, довгого хвоста ззаду причепить, товсту цигарку-самокрутку в зуби візьме вогнем усередину (так спеціально наловчився курити!), заховається десь поблизу на дереві чи в кущах під мостом, де дівчата й хлопці співають, підкрадеться в розпалі гулянки, пугачем запуга чи диким звіром завиє, пустить вогонь із рота – і гульбище з криками й вересками навтікача – хто куди. А на ранок уже все село гуде, божиться та клянеться, що на тому чи тому боці Черняхова вночі об’явилося відьомське поріддя та таке кошлате, волохате, вогнем пашить і таке прудке, що страх божий! А в страху, звісно, очі великі і кожен оповідач малює прикмети чорта по-своєму. Федось усе те слухає, задоволено всміхається в вуса: нічого, мовляв, я вам ще й не таке утну! І втинав! Було дізнається, що гурт хлопців і дівчат вертатиметься вночі стежкою через цвинтар додому, підстереже, миттєво розіпнеться на хресті з цигаркою в роті вогнем усередину – і як захарчить, а з рота полум’я – знову переполох, переляк! А якось на свято Андрія все село вранці реготом зайшлося: розмальовані смішними сюжетами хвіртки в господах, де були на виданні дівчата, опинялися на даху або потрапляли на садиби пристаркуватих парубків. Гарбузи – «голови» із запаленими в них свічками, встановлені на тичках «очима» в хатні вікна, не давали до ранку заснути хазяїнам – хрестилися-молилися, аби мара зникла, а вона – аніруш! І тішився батько зі свого геройства, яке нікому не завдавало зла, – і вигадував нові витівки… Такий уже вдався!

З часом Федосеві прокази спливли на поверхню (шила ж у мішку не втаїш!), та за це йому не дуже дорікали. Та й хто з ним зважиться змагатися!

Любили батька й за те, що він було ніколи й нікому не дасть на посміх скривджену дівчину чи хлопця – обов’язково заступиться, а кривдника накаже, зіб’є з нього пиху, провчить так, що й найзухваліший черняхівець відмовиться з ним змагатися. Ось приклад: залишилися круглими сиротами після смерті нашого батька Антона молодші сестрички Маріка й Ганна. Обидві завагітніли. Батько твій Федось, дізнавшись, хто ті кривдники, вистежив кожного, порозмовляв по-чоловічому й застеріг-пригрозив, вхопивши міцними руками за барки: «Якщо залишиш дівку-сироту покриткою, скалічу, зі світа зживу!» І парубки Іван Вишенський одружився з Марікою, а Іван Тищенко – з Ганною. Ми з Федосем напташили посаги в скринях, справили пристойні весілля. Віддавали сестер з нашої хати, були їм за батька й матір. Шлюби обох сестер виявилися щасливими на довгі роки. У кожної родини було діток по купочці.

Таким був справедливим, добряком, відчайдухом і зухвальцем твій батько Федось.

І хазяїн з нього до пори до часу був путній, поки радянська влада його не зламала. Ми мали три гектари землі, вітряк,по парі волів, коней, корову, кілька свиней, одне слово, господарювали нівроку. На початку 20-х років, коли в нас посипалися діти, ми вирішили відділитися від Федосевого старшого брата Гордія і збудували нову добротну хату на батьківському подвір’ї. Однак у Федосеву відсутність Гордій зі своєю родиною по-злодійськи вночі переселився в нову хату. Федось хотів підпалити цю хату, та я з свекрухою, твоєю бабою Харитиною, ледве вблагала його: «Хай уже живе твій окаянний брат у нами збудованій хаті, а я займуся знову тканням, ти – мливом і збудуємо ще міцнішу хату!» Невдовзі ми стяглися-таки на ще добротнішу хату на тому ж батьківському подвір’ї.

Дружбу наш батько водив не з багатіями, а з порядними селянами-трудівниками, совісними господарями – бідними й заможними. Родався він із поважним хазяїном Грицьком Рудюком і майже з усіма Кагарлицькими – їх у селі було чималенько. В нас було повно кумів, приятелів. Часто разом родинами збиралися на свята і взагалі допомагали одне одному. Словом, твого батька в селі поважали й побоювалися: поважали совісні люди і боялися погані люди з нечистою совістю. Нас усюди запрошували на гуляння, родинні свята. Весілля без Федося було не весілля!»

Такий портрет батька-характерника змалювала мати. Близькі сусіди і всі, що знали Федося Гнатовича, постійно наголошували, що я на нього дуже схожий і зовнішністю, і голосом, і талантом до співу, і темпераментом, тільки хода – материна.

- Ти, Колю, дуже схожий на батька обличчям, очима, але не такий буйний, розбишакуватий, відчайний, як він. Не журись, дитино: виб’єшся в люди, станеш гідною нашого роду людиною. І не переживай за очі: дурні посміються, а розумні заступляться – Бог хай тебе береже! Ти тільки вчися в школі гарно і набутими знаннями переможеш, обов’язково переможеш! – часто повторювала мені мати.

Я прислухався до порад матері, гарно вчився в школі. Ненька дуже пишалася, коли на загальних шкільних зборах її запрошували до президії, однак своїх почуттів гордості за сина на люди не виносила, щоб чийсь лихий погляд не наврочив мені в навчанні.

Ми з матір’ю жили душа в душу, допомагав їй по господарству, як міг: ходив на виділену бригадиром бурякову площу і допомагав її прашувати, проривати буряки, збирав кузку і висипав у глибоченьку яму, викопану спеціально для травлі шкідників, а найчастіше я був потрібен матері вдома: вижинав серпом, де тільки була змога, бур’яни для корови, жальку кропиву для свиней. Наша Красуля поверталася з випасів напівголодною – колгоспне керівництво практично не виділяло ділянок для випасу домашньої худоби. От і доводилося підгодовувати корівку мною напташеним зелен-зіллям. Забачивши мене на розі вулиці, Красуля полишала стадо корів і якомога поспішала до мене поласувати заготовленою для неї свіжою зеленню. Підбігаючи до мене, лизала руки, мукала з радості. В холодні зими ми переводили Красулю в хату, бо в корівнику було страшенно холодно. Красуля нашу турботу розуміла і поводилася дуже чемно, як член родини. І нам у хаті ставало тепліше. Як хотіла в туалет, мукала, тупала ногою. Така була мудра тварина...

 

Арешт батька

Мати ходила десятою дитиною, як на Федося і всю нашу родину звалилося страшне горе...

Нині я усвідомлюю суть і глибину батькової трагедії і материну драму, яких доля закинула в м’ясорубку жорстокої сталінської репресивної машини: радянська влада не простила батькові активної участі в селянському повстанні під проводом Данила Зеленого, що зародилося в Трипіллі й прибрало широкого розмаху не лише на Київщині, а й за її межами. Радянські історики цей масовий селянський рух назвали «бандою Зеленого», відповідно й так його трактували. Та ні, це не була «банда», хоч масове повстання й носило дещо стихійний характер, але було організованим і цілеспрямованим, а сам Данило Зелений був наділений неабиякими організаторськими здібностями. Ось що свідчать учасники та очевидці (цитую за виданням «Бандит Зелений» Михайла Карасьова – (К., «Радянський письменник», 1992):

«Коли Зелений зайшов у Кагарлик, то провів там сходку. Оратор він був сильний, бачив наперед, що буде». Казав: «Скрутять вас большовики в баранячий ріг, а ви сидите!» Тим часом кагарлицький отаман Дьяков напав на зеленівців, бо ті почали грабувать. І зав’явалась бійка, І пронісся крик: «Зеленого вбити!» А то вбили когось іншого, бо Зелений, як почалося все це, швидко перевдягнувся в другу одежу, щоб його не впізнали, і так остався живий. А вбили тоді трипільців дванадцять чоловік».Як розбив Зелений гетьманців у Трипіллі, то того ж дня пішов на Григорівку, там було багато німців. Розбив їх і вернувся в Трипілля. Мені тоді було десять років. Пам’ятаю, як зустрічали Зеленого. Учителька вивела нас на вулицю, дала в руки жовто-блакитні прапорці, сама зробила з паперу… Люди на вулицю повиходили, піп був, служив молебінь. Зелений їхав на коні, а інші йшли за ним пішки».

«Оголосив по селах Зелений мобілізацію. Стали сходитись у Трипілля. У нас у хаті теж ночували, спали покотом на долівці. Я не пам’ятаю, як підводи в село приїхали. Ми малі були, крутились там, поки не видивились – то гвинтівки були. Казали, що то їх Зеленому Петлюра прислав. А як зібрав Зелений силу, то пішов на Київ, на гетьмана».

Сучасні історики незалежної України дивляться на цей справедливий селянський рух, що дістав назву Дніпровська дивізія, в цілому позитивно, хоч на самому початку, гаразд не зорієнтувавшись у політичній ситуації, отаман Зелений виступив супроти військ Директорії, та невдовзі кардинально змінив тактику і зусилля повстанців спрямував на боротьбу з більшовицькою червоною армією, радянською владою, яку та насильно насаджувала по селах. Однак слід зауважити, що Симон Петлюра часто підставляв Зеленого – чомусь не мав до нього довіри.

Мабуть, не видам таємницю, коли оприлюдню, що в Черняхові за радянської сталінщини (та й у пізніші десятиліття!) про масову участь черняхвських селян у повстанській армії Данила Зеленого боялися говорити навіть пошепки: потерпів і потерпав багато хто. І причини були вагомі. Саме в Черняхові, Трипіллі, Обухові, Стрітівці в лави Данила Зеленого влився практично кожен селянин, який умів у руках тримати зброю. Прості селяни (та й заможні!) повірили Данилові Терпилу (таке справжнє прізвище отамана Зеленого, яке він прибрав чи для того, щоб відмежуватися від «білих» і «червоних», чи тому, що «зеленим юнаком» ступив на праведний шлях боротьби з більшовицькою сараною). За словами письменника і бандуриста (див. його публікацію «Мене можуть убити лише свої», «Літературна Україна», № 8, від 4 березня 2010 року):

«Зелений – щирий українець. Учитель. Закінчив царську військову школу, вийшов з неї унтер-офіцером. Мав багато нагород. Середнього зросту, широкоплечий, мускулястий, темно-русявий, на вдачу веселий. Знаменито знав кавалерійські військові вправи. Мав муштровану кобилу, Під час наступу керував нею ногами, бо, мовляв, з правої рубай, з лівої –стріляй. Ворожа куля його не брала. Козаки дивувалися: «Батько веде нас в атаку, хлопці падають, мов скошене жито, а батькові – хоч би що» Зізнавався козакам: «Мене ворог не вб’є. Можуть убити лише свої”.

У спогадах сучасників підкреслюється, що Данило Ількович Терпило (таке справжнє прізвище отамана Зеленого) був інтелігентним, непоганим із себе, хоробрим і мужнім, знав, чого хоче і вмів переконати, хто друзі, а хто вороги на святій селянській землі. Бачив Україну вільною й незалежною. Його величезний селянський загін наганяв страх і на «білих», і на «червоних», надто на останніх. Не дарма ж більшовицькі історики так роздули «героїчну трипільську трагедію», поливаючи найганебнішими епітетами отамана Зеленого і його відважних повстанців, а за моїм Черняховом закріпили назву «бандитське село», і то, ясна річ, за масову участь чоловіків-односельців у «банді» Зеленого. На жаль, автор невеличкої розвідки «Бандит Зелений» Михайло Карасьов мало уваги приділив Черняхову, а саме наше село було в епіцентрі зеленівських подій. Мій батько Федось разом із троюрідними братами Филимоном і Кирилом Кагарлицькими відіграв значну роль у поповненні рядів повстанської армії Данила Зеленого. Є свідчення, що мій батько відіграв неабияку роль у черняхівському антибільшовицькому опорі, що потверджує і слідча справа, мова про яку трохи пізніше.

 

А зараз хочу процитувати унікальну публікацію – «Розмова з отам. Зеленим», опубліковану в донедавна недоступній для широкого кола дослідників газеті Української Народної Армії «Український козак» від 21 вересня 1919 року. Неперехідна історична, фактографічна цінність цієї публікації насамперед у тому, що в ній отаман сам розповів про свою селянську повстанську армію, її перехід на бік Директорії, простежив її бойовий шлях аж до травня 1919 року.

Особисто ж для мене «Розмова з отам. Зеленим» цінна подвійно: по-перше тим, що майже всі оті трудні й небезпечні шляхи-дороги в складі повстанської армії Зеленого пройшов хорунжим, відданим справі славного отамана, мій батько Федось Кагарлицький, по-друге, в розділі «Друге повстання» отаман підкреслює, що перший переможний бій із більшовицькою армією відбувся саме в нашому селі Черняхові, що неподалік від Германівки, Обухова, Трипілля, Ржищева, Стайок, Стрітівки було основним джерелом поповнення нових повстанських сил, матеріальною та духовною опорою армії Данила Зеленого. Про це мають знати і ніколи не забувати сучасні й грядущі покоління черняхівців!

Отож запрошую до «Розмови з отам. Зеленим», яку подаю фрагментами за ксерокопією з газети «Український козак» від 19 вересня 1919 року, що зберігається в газетному відділі Національної бібліотеки Академії Наук України імені Вернадського (зберігаю правопис, стилістику):

«Прийшлося ліквідувати справу

З невеличким відділом переправились ми з Ангелом на лівий берег та й розпустили козаків. Тоді ж, по бажанню козаків, була пущена чутка, ніби козаки нас, – мене і Ангела, – зарубали. Так закінчилася перша спроба.

З того часу я переховувався по житах та в лозах Дніпра. Правда, большовики скоро довідалися, що я живий, та стали шукати. Багато разів мені приходилося втікати з-під самого носа їхніх облав, багато разів було так, що от-от вдасться вже піймать, але, як бачите, це їм не удалося.

Друге повстання прийшлося мені розпочати на власну руку. За літо большовики комуністи добре таки допекли селянам, а особливо нашому селу Трипіллю – багато козаків, бувших моїх товаришів, похапали та позамучували. Та селяне за цей час і самі вже зрозуміли, що то таке «комунізм». Багато вже тоді пішли жити в «Житомирську губерню» – це означає – в жита.

На цей раз козаки самі відшукали мене і стали вимагати, аби я взявся за зброю. Я почував, що ще не час, що рано, що нема сил боротися, але козаки твердо стояли на свойому. І я рішився.

Друге повстання

На другий день після Петра ми досвіта підійшли до с. Черняхова (біля Трипілля), де стояла большовицька залога в 56 чоловіка. Мали ми 225 чоловік із 150 вінтовками та 4 кулеметами. Наскочивши несподівано, ми їх почасти перебили, почасти захопили в полон. Це була наша перша перемога. Але треба було квапитись, бо навкруги вже стало відомо про повстання – треба було ждати нападу з боку большовиків. Через півтори год. ми вже бились під Обуховим, який стоїть за 17 верст – всю простір ми перебігли босими. Ворог не ждав нас так скоро і ми і тут мали повну перемогу (підкр. мої – М. К.). Правда, тут моя армія налічувала вже до 3000 при двох сотнях вінтовок, решта з вилами та косами. Тут вперше мені прийшлося биться з китайцями: їх було 48 чоловік та душ 200 кацапів. Обійшовши з флангу, ми розбили їх на голову. Китайці, які не давались живими, всі були перебиті. Тут ми захопили ще 200 вінтовок та 5 кулеметів. Зачувши про те, всі залоги большовиків повтікали, так що с. Трипілля, Красне та Долина були захоплені без бою.

З того часу і почалася постійна війна з большовиками. Вони висилали полк за полком, але ми їх всіх розбивали. Часто захоплювали вінтовки, кулемети та инше бойове знаряддя. За тиждень я мав уже 3 полки гарно озброєних: перший полк в складі 1500 з 20 кулеметами та другий полк 700 душ із 15 кулеметами. Скоро також дістали ми в бою і чотирі гармати з 25 набоями. Багато боїв витримали ми з большовиками. Найважніші з них – взяття Ржищева та поход на лівий берег до Переяслава. В Переяславі нам пощастило захопити багато грошей в казначействі, між ними 6 пудів срібних.

Ці всі перемоги дуже дратували київських большовиків і вони рішили покласти всі сили, щоби покінчити зі мною. Була організована велика експедиція, якою командував сам Підвойський. З боку Обухова на нас було послано великий відділ в 6000 чоловік курсантів, другі відділи, менші, наступали з боку Германівки, Кагарлика і з боку Каніва. По Дніпру була послана фльотилія броневих пароплавів, яка мала висадити десант. Становище означилось як безнадійне. Треба було на щось рішитись. Скликавши отаманів полків та сотенних, я доклав їм про становище. Тоді вже було відомо, що війська Директорії Української Народної Республіки взяли Жмеринку. Ми вирішили прориватися і йти на з’єднання з військами С. Петлюри. До цього рішення примусило нас і те, що ми мали більш як 300 поранених, яких не могли видати. Тільки там, за фронтом, можна було б їх помістити в шпиталь.

До своїх

Відступ свій ми почали з того, що несподівано напали на С. Гороватку (Гороховатку – М. К.), де, де стояла залога в 1000 чоловік, розбили їх та двинулись швидко до залізниці через с. Вікцентовку. Лінію залізниці ми перейшли між ст. Вільшаною та Карамишами (Карапишами – М. К.). Большовики, які стежили за нами весь час, повідомили заздалегідь, так що нам тут при переході через лінію прийшлось витримати упертий бій з бронепотягами. В той час, як ми успіли перевезти половину обозу, з боку Вільшани з’явилися 2 броневики і почали обстрілювати обоз. Справа була вже майже програна, коли б Самозванець (один з найкращих помішників Зеленого) не попав п’ятим пострілом з гармати (всіх набоїв було 8) в паровик. Другий броневик, зачіпивши підбитого, потягнув його на станцію. Цим скористувались ми і успіли перевезти ранених та обоз. Після денного віддиху в с. Синиця ми попрямували на м. Ставище. Біля Ставища нам прийшлося витримати впертий бій з большовиками, які знов під керівництвом Підвойського хотіли загородити нам шлях. Тут ми почули про те, що Жмеринка знову перейшла до рук большовиків, а разом з тим отримали відомости про те, що повстанцями захоплено Умань та Христинівку. Було вирішено змінити шлях і повернути на Умань. Це рішення було тим ще вигідне для нас, що ми наближалися до Вапнярки, де, як нам передавали, йдуть бої військ Директорії та большовиків.

Біля ст. Поташу ми перейшли залізницю і тут вже здибались з тутешніми повстанцями. Тут оперували відділи Сокола, Козака та Павловського, які з’єдналися під керуванням останньогго. У Козака було всього душ 200 піхоти та 200 кінних, Павловський мав відділ з душ 200 і 2 гарматами. Виявилось, що вони дйсно були взяли Умань, але під напором ворожих сил мусіли покинути місто. Було вирішено, що ми з’єднаємо всі сили з метою захопити Умань та Христинівку. По взаємній згоді головне командування прийняв Павловський як бувший військовий старшина. Згідно з раніше розробленим пляном ми кинулись на Умань. Невелика залога – душ 600 – відступила по першому бою і вспіла втікти ешалоном на Христинівку. Умань була взята. Тут ми зробили собі базу, а головне могли нарешті лишити в шпиталю поранених. Лишивши другий свій полк, я подався з першим в спілці з Павловським, Козаком та Соколом на Христинівку. Христинівку прийшлось нам брати двічі та ще раз Умань, поки, нарешті, з Вапнярки не прибули війська Директорії. Тоді спільними силами ми зразу відкинули большовиків і після довгих мандрівок прибули до рідних місць…»

 

Зверніть увагу: тон розповіді Данила Зеленого, що її записав кореспондент газети «Український козак», заховавшись за ініціалом «У», спокійний, розважний, скорше констативний, фактологічний, ніж емоційний. А бої велися з більшовиками пекельні, з величезними втратами людських життів. Та й сам отаман часто перебував на межі життя й смерті, тримався до останніх земних хвилин мужньо й безстрашно. Ніколи не гонорився: якщо відчував, що ворог до зубів озброєний, має сильних, навчених військової тактики командирів. Так, бої за Умань він поклав на досвідченого військовика отамана Павловського – і забезпечив взяття міста. Таким не гоноровим, якщо цього вимагала справа, був Данило Зелений. Селяни йому безмежно вірили, добровільно поповнюючи поріділі після запеклих боїв ряди його повстанської армії.

Зустріч із Данилом Зеленим у Козятині, враження від отамана зафіксував у спогадах член Центральної Ради Левко Чикаленко (цитую за книжкою Романа Коваля «Отаман Зелений», Київ–Вінниця, 2008, с. 64–65):

«Отаман, випивши, розійшовся на всю ширину своєї натури, і оповідав багато зі свого життя – бурхливого і небезпечного. Як тепер бачу червоне від самогону, спітніле, повне лице з хитрими й розумними очима. За помостом з дощок, замість столу, розсілися у вантажному вагоні свої й гості. Отаман оповідає про свої бої з большовиками. Складно, мабуть, не раз перед тим розказуване, ллється оповідання про Трипілля, Германіівку, Злодіївку, Плюти. Але дивна річ, ніякого героїзму отаман собі не приписує; жадного чванливого слова. Чується об’єктивна правда, хіба що тільки що легким гумором оздоблена. З любов’ю підливає отаманові його джура чи виночерп, літній уже «дядько», і з гордістю за отамана поглядає на нас. Він власне не відрізняє отамана від себе. Все те, що оповідає той, бачив і знає він. Тим-то по-панібратському перебиває отамана, піддаючи сили слову, піддаючи фарби, де отаман, на його думку, очевидно, із скромности зменшує вагу своїх учинків…

Отаман оповідає про страшні, дуже небезпечні для нього моменти; каже, що було дуже страшно, що він перелякався, що йому руки тряслися; а справді видно, що ні на хвилину не опановувала його та дика безглузда сила, що страхом зветься, і він тільки через свою надзвичайну міць духову, через свідому любов до життя, завжди ативну, завжди бадьору, виплутувався, боровся, тікав, ховався…

Сидів раз у клуні, оточеній большевиками. Сидить і не дише, слухає. Чує, як брама скрипить, бачить, як хтось на брамі з рушницею в руках стоїть і шукає очима по клуні. Його, очевидно! Але після світла в темряві не видно. Як блискавка, думка в голові: ще хвилина – і буде пізно. Стріляти не можна, бо той, що в дверях, не сам: у дворі ще є люди. Почують постріл і наготовляться. Треба діяти мовчки і якнайшвидше. І от – скік, сухий хруск черепа під прикладом, два, три, десять ступнів через подвір’я. Чути постріли, розрізнені, квапливі, але невдалі, бо вже пізно. Через садок до річки, ступив в очерет, а там… два дні голодного сидіння. Як загнаний собаками заєць, причаївся, сидів у воді, слухаючи, відкіля чутно голоси та з якого боку свистять кулі. «Було дуже, дуже страшно…» А через тиждень як божевільна, тікала від нього ціла Дніпровська флотилія большовицька, бо він як «вчистив» по ній з гармат з Дівич-Гори, що коло Трипілля…Переїзд з боєм через Дніпро на дубах, блукання перед Переяславом по лісах та плавнях. Всього-всього бачив, усе знає, але тим живе і тим умре…

«Я партизан, я на карту не дивлюся. Так мені якийсь дядько розкаже, яка у них околиця, де лісок, де могила, де млин, де дороги… Обійду все, погляну, з гори роздивлюся, а тоді вже й видно мені, де будемо битись…»

Звернули на політику. Отаман зразу притих і насупився, а коли хтось із братії Петлюру не погладив, він суворо і з притиском казав: «Так уже не годиться! Самі ми його вознесли, то нічого й носом крутить; мусимо й далі його триматись».

Багата, містка характеристика Данила Зеленого людини і передовсім мужнього, затятого борця з більшовизмом! Чесна, відверта, ніде не упереджена. Таким спогадам віриш безвідмовно. Цілком збігається з характеристикою, яку дав собі і своїм повстанцям славний отаман в останньому своєму інтерв’ю під назвою «Що говорить отаман Зелений про себе і своїх козаків», оприлюдненому в газеті «Українська громада» від 28 вересня 1919 року (цитую за виданням «Отаман Зелений» Романа Коваля, Київ–Вінниця, 2008, с. 63):

«Я селянин-робітник с. Трипілля на Київщині. Називаю себе так, бо крім землі, біля якої працював мій батько, знаю ще столярство і працював до 1907 року в залізничному депо у Київі… З початку революції я постійно працював по українізації війська, був постійним членом нашого полкового комітету, був делегатом на всіх трьох Всеукраїнських Військових З’їздах.

Я і мої козаки б’ємося і будемо битися за визволення України від всіх її ворогів. Ми свідомо йдемо під орудою уряду, який скупчує біля себе найбільші народні сили.

Я приїхав до Кам’янця, щоб особисто звернутися до Головного Командування по справі отримання грошей та одежі для війська. Мій приїзд не має на меті ніяких справ політичного характеру. Моя майже єдина мета – визволити Україну з-під ярма ворогів. Це переконання моє і моїх козаків. Ми не складемо зброї, поки сам нарід вільно не зможе утворити ту владу, яку сам схоче.

Настрій козаків і всього населення, бо повстанці – це саме населення, зараз надзвичайно гарний і від проводирів самих буде залежати направляти та організовувати ті народні сили. Наприклад, зараз при відступі від Київа по моєму наказу було оголошено селянам припинити підвіз хліба до Київа. І не дивлячися на те, що біднійше населення дуже страждає від того, добровільна блокада Київа тримається і зараз.

Отаман (Зелений) заявив, що він розбив війська Денікіна в 7 боях і що далі буде битись з ним, щоби показати зненависть народу до цієї влади.

Не дивлячись на те, що війська Директорії утримуються від сутичок з Денікінцями, ми, повстанці, цілком свідомо б’ємось з ними».

 

На найвищому піднесенні були повстанські ряди Зеленого в травні-липні 1919 року. Після того, як нагнав страху більшовикам своїм загоном у Києві, він, повернувшись у рідні краї, на короткий термін розпустив своїх бойових побратимів по селах для агітаційної роботи серед населення, де вже насильно встановилась радянська влада. З появою в селах представників отамана Зеленого на півдні Київщини розпочалися нові заворушення ошуканих більшовиками хліборобів.

В оперативних зведеннях компартархіву за червень 1919 року, які наводить Михайло Карасьов у розвідці «Бандит Зелений», читаємо:

«… В Германовской, Обуховской, и Черняховской волостях восстание. Милиция вынуждена эвакуироваться в Киев. В с. Стайки появились агенты Зеленого, которые ведут антисоветскую пропаганду и совместные выступления с григорьевцами на м. Черняхов и Триполье (це не мыста, а великі села – М. К.)… Пунктом сбора бандитов назначен Ржищев».

Он якими твердими горішками для більшовицької влади були Черняхів, Трипілля, Германівка, Обухів, Стайки!.. Саме під час переможного бою з червоними в Черняхові, отамана Зеленого побачила на своїм подвір’ї Ликеря Мироненко, тітка моєї матері. За розповіддю її сина, а мого родича і кращого вчителя Іллі Даниловича Мироненка, отаман з нею люб’язно привітався, сказавши: «Не бійтеся мене, тітко, я – отаман Зелений і хочу вам, селянам, тільки добра».

Чи не того ж дня після жаркого бою з більшовицькою залогою мій батько з групою повстанців забіг на кілька хвилин у власне подвір’я. З розповіді матері:

«Коли я вийшла назустріч незнайомим людям, Федось показав рукою на ставного рудовусого чоловіка в папасі набакир, гордо мені відставивши: «Це, Тетяно, отаман Данило Зелений, наш визволитель!» Отаман вийшов наперед, низько мені вклонився, мовив: «Потерпіть ще трохи, голубочки з дітками, – здолаємо червону нечисть – і повернуться ваші вояки господарювати на своїй землі!»

А невдовзі відбулися величні й трагічні події, відомі як Трипільське повстання, учасником якого був і мій батько Федось Кагарлицький. Тоді військо Зеленого знищило і комсомольський загін (хоча є відомості, що не знищили), визволило з-під більшовиків кілька довколишніх сіл, серед них і мій Черняхів. Утім, про ті спекотні серпнево–вересневі дні боротьби більшовицьких загонів із повстанською армією Данила Зеленого хай розкажуть, щоправда, однобоко, оперативні зведення з компартархіву, які наводить у цитованій розвідці Михайло Карасьов (там теж фігурує мій Черняхів):

«11 июля. Трипольский боевой район. У хутора Рудники (Рудики – М. К.) была обстреляна наша боевая флотилия. Наша артилерия заставила замолчать противника, и хутор Рудники уничтожен. Сторожевое охранение (Зеленого) выставлено севернее Козина и в Подгорцах. Черняхов – Стайки заняты мелкими бандами. Банды стоят в Злодиевке (тепер околиця містечка Українка – М. К.), около 5000 человек и 300 всадников. Оружие имеется в достаточном колличестве».

«…Наша разведка доходила до Германовской Слободки, Матюшевки и Черняхова и противника не обнаружила. По словам жителей, зеленовские банды в них появляются через один-два дня. В боях у д. Злодиевка убито 30 человек курсантов. Наше наступление продолжается. Неприятель отходит на Черняхов. Другая часть вместе с Зеленым отходит на Кагарлык».

«23. Зелений обійшов з флангу Добротіна, притис його до Григорівки і змусив інші червоноармійські загони залишити Долину і Гусачівку. Загін Яковлева перейшов у контрнаступ. В Халеп’ї висадився червоний десант, та змушений був відступити, бо «противник розбив наш правий фланг і зайняв Черняхів…»

Після поразки Трипільського повстання Данило Зелений зі своєю повстанською армією продовжував боротьбу не на життя – на смерть. Переслідування його з півтисячною «шайкою» продовжувалося. Частина мобілізованих Зеленим селян ховалася в лісах і ярах, частина повернулася до своїх домівок, а півтисячна армія на чолі з Зеленим продовжувала боротьбу з більшовиками, прорвавшись у район Таращі – Білої Церкви.

У цій «банді Зеленого» був і мій батько Федось Гнатович Кагарлицький. За розповіддю матері, батько був вірний своєму обов’язку й тижнями не з’являвся додому, а коли повстанці почали зазнавати тяжких втрат, він то брав участь у боях, то, повернувшись додому, переховувався в сараях, на горищах, у вітряку, тримаючи при собі зброю для самозахисту.

«Якось у вітряку, – продовжувала оповідати мати, – «червоні», з наших-таки черняхівців, глупої ночі підстерегли його, встромили в рота для постраху заряджене дуло нагана, вимагаючи якихось свідчень, однак твій батько нікого не видав – так і пішли з млина ні з чим, прихопивши з собою нову-новісіньку каракульову шапку, а ще наказавши ніде нікому про нічну сутичку не писнути, бо інакше його укошкають.

Повернувшись на світанку додому, батько все-таки про нічну пригоду мені розповів (яка була довіра!), але звелів тримати язик за зубами. І добре вчинив, що розповів, бо вранці Остап Михайлюк (а це він був головним нічним гостем у вітряку!), спеціально проходячи повз наше подвір’я і забачивши мене, привітався й улесливо запитав:

– Кажуть, Тетяно, вночі на вигоні біля млинів була стрілянина, заледве не вбили вашого Федося, шапку забрали…

– Стрілянину вночі я й справді чула, але до чого тут мій Федось?! Він ще й досі он спить на полу міцним сном, а шапку ще й не надівав – у скрині лежить, – зметикувала я, рятуючи чоловіка».

 

Чув я також від матері, що в селі й за селом, у Безимині (так називали пасовисько, розташоване у видолинку), влаштовувалися криваві різанини: зеленівці рубали, вбивали червоних, білих, большовики влаштовували не менше жорстокі оргії зеленівцям. Часто вночі полум’ям займалися цілі кутки, а непроглядну темряву, з їдким димом змішану, заповнювала тривала стрілянина. Зойки, плачі, прокляття…

Одне слово, 1919-1920-ий роки – то гостра драматична сторінка в історії Черняхова, варта серйозного дослідження: там зародилася і захлинулася в крові віками плекана селянська мрія про самостійність України. Не випадково більшовики закріпили за Черняховом брутальну кличку – бандитське! Бо всі чоловіки і юнаки гартували свою волю в повстанських загонах Данила Зеленого. Їхній внесок у розбудову самостійної України величезний.

Коли в Черняхові встановилася радянська влада, батько не пішов, як це зробили деякі боязливі мужі-односельці, спокутувати свої гріхи перед новим режимом, а взяв курс на відверте саботування всіляких більшовицьких продзагонів, продрозкладок, комнезамів, постійно наражаючись на конфлікти з більшовицькими хазяїнами в селі.

Події навколо батька та ще кількох непокірних односельців особливо швидкими темпами закрутилися всередині 1928 – на початку 1929 року, коли в Черняхові швидкого розвитку прибрала сталінська колективізація. Насильницький зашморг радянської влади на шиї селянина моєму батькові здався протиприродним, антилюдяним – і його темпераментна бунтарська душа постановила боронити селянську самостійність, вольність з такою завзятістю, як і в лавах Повстанської армії Зеленого. Його відверта непокора режимові, крутість у висловах на адресу представників влади і її віррних лакеїв, відвертий опір колективізації – все спрацювало супроти нього і 17 квітня 1929 року його заарештували. А за кілька днів до цього мати, ніби передгадавши наглий перебіг подій, вступила до колгоспу, віддавши добровільно-примусово все, що від неї вимагали, – млин, корову, коней, волів, ділянку землі, збіжжя в коморі. Люті розкуркулювачі не задовольнилися награбованим, нишпорили по хаті, на горищі, подвір’ї, виносили збіжжя, заховане в коморі. Не зважаючи на крики переляканих дітей, голосіння матері, розпачливі зойки баби Харитини, цупили все, що можна було поцупити, – ось чим для матері обернувся добровільний вступ до колгоспу, Але саме так учинивши, вона забезпечила дітям хатній затишок, а батькові подарувала кілька тижнів життя на волі, бо невдовзі розпочнуться його арешти, втечі. Між ними й пролягла його мученицька дорога на Голгофу – трагічна дорога сільського правдолюба, неграмотного, але від природи тямущого селянина-самостійника, якому чужі й відворотні були неволя душі й тіла, рідного краю.

За кілька тижнів після материного розкуркулення і вступу до колгоспу драма в родині розігралася в швидкому темпі.

Переді мною архів № 53503, фп. 68074 з політичною справою мого батька і ще сімох черняхівських селян-хліборобів, яких заарештували і під конвоєм відвезли до Києва і передали в розпорядження Івасенка, уповноваженого Київського окружвідділу ДПУ УРС. Справу розпочато 25 березня 1929 року й закінчено не 4 червня, як зазначено на титульному аркуші, а місяцем пізніше – 8 липня 1929 року. Крім того до матеріалів про кожного репресованого додано як чинну дію до статті першої Закону Української РСР «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні від 4 квітня 1991 року», клопотання окремих рідних про реабілітацію батьків і відповіді на них Управління Служби Безпеки України по місті Києву та Київській області. Оскільки і цій архівній справі мій батько фігурує не сам, а в супрязі з побратимами по неволі й мимиволі, то так чи інакше побіжно торкатимусь і їхніх доль, бо слідчі, свідки, прокурор – одні й ті ж, лише міра покарання дещо відмінна, хоч у кінцевому підсумку всіх їх очікував трагічний фінал, за винятком восьмого.

Отже, заарештували й репресували сімох:

1. КАГАРЛИЦЬКОГО Федося Гнатовича, середняка(нар. 1897 р., за даними, матері, народився на два-три роки раніше);

2. КАГАРЛИЦЬКОГОФилимона Антоновича, бідняка (нар.1886 р.);

3. ЗЕЛЕНОГО Лавріна Григоровича, бідняка(нар. 1897 р.);

4. РУДЮЮА Григорія Івановича, куркуля(нар. 1872 р.);

5. ПЕРЕХРЕСТА Свирида Івановича, куркула(нар. 1874 р.);

6. СКЛЯРЕНКА Данила Євдокимовича, бідняка (нар. 1892 р.);

7. СТРАТІЄНКА Костянтина Васильовича, куркуля(нар.1899 р.).

Восьмим із заарештованих був ДМИТРЕНКО Гарасим Іванович, сексот, якого невдовзі випустили, та про нього мова нижче.

Згадуваний уже уповноважений Київського окружвідділу ДПУ УРСР Івасенко звинуватив арештованих черняхівців у тому (далі цитую документи, оформлені малограмотним суржиком – М. К.), «що в минулому всі вони приймали активну участь у боротьбі проти радянської влади в банді Зеленого.

В даний момент всі вище перелічені, складаючи з себе групіровку й проводять к-р (контрревлюційну) роботу, скеровану в бік зриву всіх міроприємств радянської влади на селі, а також підготовка до організованого виступу проти радянської влади на випадок війни та терору активістів і службовців села, для якої мети групою складено список в 60 осіб (підкр. мої – М. К.).

Названа група проводить в себе нелегальні зібрання та справки. В них особи, як Кагарлицькі, мають зв’язок з емігрантами з Польщі».

Під ці злочини, яких не було, уповноважений Івасенко і підвів кримінальні статті-зашморги – 54/10, 54/11, 56/17, з яких неможливо було виплутатись (пригадаймо методи переслідувань, доносів, арештів, допитів, знущань, свавілля над особистістю, механізми яких гостро розвінчав, оголив ще 1950 року в романі «Сад Гетсиманський» Іван Багряний, до речі, задовго до появи тритомника «Архипелаг ГУЛАГ» Олександра Солженіцина).

Усе, що закладається в звинувальній постанові моєму батькові та його однодумцям, ґрунтується на явній лжі. Немає сумніву, що за ним довго стежили, збирали компромат, на нього анонімно доносили, знайшли і продажних свідків, які топили в болоті своїх односельців.

Ось страшний донос на мого батька і його спільників черняхівця Роєнка Ничипора Овсійовича,1891 року народження, що його зафіксував у справі 19 березня 1929 року слідчий Петров:

«Кагарлицького Филимона та Федосія знаю досить давно як своїх односельців. Під час повстання проти радянської влади у роках 1918-1919 та 20 Кагарлицькі зарекомендували себе як … вороги радянської влади. У них був брат Кирило, який був у банді Зеленого, здається. Цей Кирило перебував у селі Черняхові і разом зі своїми братами проводив мобілізацію населення в банду Зеленого. Перед тим вони розпускали агітацію, що більшовики тероризували населення і взагалі нищили господарство.

Коли така агітація не впливала на населення, то вони тоді просто виганяли населення, а тих, хто не хотів іти, – страшенно катували. Кого вони били, я не пригадую, але знаю, що били багатьох. Били й жінок, які не пускали чоловіків у банду. Завдяки такій роботі Кагарлицьким пощастило вигнати до банди чимало народу. З Черняхова вони відступали до Кагарлика, тому що наступало червоне військо, і за Черняховом розпочали бої. Кагарлицький Федось та Филимон були в той час якимись старшинами та в бою командували (далі нерозбірливо)… Після погрому в Трипіллі вони побули трохи – і самих з Трипілля їх було вигнано. Вони повернулись в село Черняхів і знову почали організовуватись. Під час цієї організаційної роботи проводилась і агітаційна. Агітував більше Кирило, а його брати Филимон і Федось теж серед населення говорили: «Кацапи будуть розстрілювати українців, а тому нам треба організовуватись і виступати проти кацапів за визволення неньки України». Всі Кагарлицькі були в банді до самого кінця існування, цебто до часу, поки поляки не виступили з України. Кирило утік з поляками, Федось та Филимон залишилися дома.

Трохи пожили дома спокійно. Потім почали знову проявляти себе як антирадянські елементи.

В 1921 р., коли я був завідувачем відділом труда при Черняхівському воєнвиконкомі і доводилося виганяти підводи, то Филимон і Федосій не хотіли нізащо давати своїх підвід і одного разу, коли їх викликали в виконком і почали говорити, чого не дають підвід, то Филимон заявив: «Чого це ти так господарюєш. Підожди лиш…», а Федось додав: «Недовго ти нагосоподарюєш, ми тебе уберемо!» Потім почали розпускати слухи, що скоро буде війна і вони розправляться з усіма тими «жидівськими наймитами». Взагалі, це хлопці дуже завзяті й їм не довго до того, щоб нас вбити…

Одного разу в сільраду зайшов Дмитренко Гарасим і сказав, що список, де записані всі бувші і теперішні службовці, яких намічено вбити, і цей список в Кагарлицьких…»

 

Ось так сплив на поверхню донощик і провокатор Дмитренко Гарасим, восьмий із заарештованих і швидко відпущений, якого мій батько мав за приятеля, а він його закладав! Його й заарештували для того, щоб більше дізнатися про настрої ув’язнених сімох черняхівців, а коли усіх заклав, його випустили, аби й надалі повнив обов’язки стукача в Черняхові.

 

Продовжую цитувати розлогий доносНичипора Роєнка:

«Взагалі Кагарлицькі в сучасний момент уявляють з себе якусь організовану силу, проти якої всі бояться сказати що-небудь.

Годов два тому назад у Федосія Кагарлицького було забрано обріз, за що він відбував примусову працю один місяць. Кагарлицькі зараз ведуть переписку зі своїм братом Кирилом, що зараз у Польщі, і розпускають чутки, що Кирило пише, що скоро він прийде додому не як гость, а прийде з поляками і тоді наведе порядок і розправиться з деякими особами. Що Кирило з ними переписується, то це я чув від самого Филимона, який, прийшовши до сільради, говорив, що прислав Кирило пісьмо й просить видати йому метричну справку, але сільрада такої справки не дала. Куди і в яку адресу Кирило пише для своїх братів, я не знаю, но думаю, що не на їх ім’я тому, що коли ще пісьма усі пішли через сільраду, то на їхнє ім’я я не зустрічав листів. У розмовах з листоношею я теж узнав, що на ім’я Кагарлицьких він ніколи листів не мав».

 

І все ж ті листи від Кирила були вилучені в когось із близьких до Кагарлицьких, долучені до архіву, З ними познайомилися уповноважений обліково-інформаційного відділу Київського окружвідділу ДПУ УРСР Івасенко, та слідчі навіть натяку на антирадянщину не знайшли: про одне лише думав цей доволі інтелігентний, з понівеченою долею романтик, Кирило Кагарлицький, як роздобути метричну довідку на одержання в Польщі паспорта, щоб повернутися в Україну. Звідки йому було знати, що ті його безневинні щиросердні листи драматично позначаться на суворих вироках Федосеві, Филимонові Кагарлицьким!

 

І знову цитую пасквіль Ничипора Роєнка:

«З ними у компанії Рутюк (Рудюк Григорій Іванович, брат моєї бабусі Харитини по батьківській лінії – М. К.) – кулак років 50. Чи був у Зеленого, я не пам’ятаю. Рудюк завжди веде агітацію проти рад. службовців, заявляючи, що це продажні душі, сволочі, тощо.

Взагалі, Кагарлицькі як бувші політичні бандити й зараз настроєні к-р, зв’язані з різними політичними бандитами, а також і уголовниками, можуть зробити все. Це такий народ, що й сьогодні готові виступити проти влади й населення».

 

Не щадить мого батька, Филимона Кагарлицького та Лаврона Зеленого свідок Іван Вікторович Березний (середняк, 1891 року народження), до речі, колишній офіцер царської армії, а в часі цієї справи – активіст колективізації в Черняхові (кількома місяцями пізніше, відчувши, що і йому пахне розправою, викрав з каси колгоспні гроші і втік до Персії):

«Кагарлицький Филимон тероризував бідноту. В 1928 році, зібравши колишніх зеленівців, їздив по селах, грабував скот, свиней, ограбив у селах Юзефівці і Слободі млини.

В 1929 році Кагарлицький Федось вместє з Гордієм, теж зеленовцем(Гордій Гнатович Кагарлицький – старший брат мого батька, хитрий селянин «собі на умі», який ніколи не відзначався принциповістю, послідовністю у вчинках і діях – М.К.) прийшли вночі до мене озброєними і хотели убить: «Ми тобі наділимо землі!» И все, что нє было по селу, говорили: «Это рук Федосия и его сторонников».

Зеленый Лаврин в 1921 г. убил красноармейца, а в 1926 г. ограбил Шкуренко Ивана и многих других крестьян окружающих сел.

Скляренко Данило у меня лично уворовал 38 рубашек моей семьи, которые я на нем опознал…»

 

До яких тільки наклепів та вигадок не вдається людина, коли її опосідає страх за власну шкуру, коли за натурою сама брудна і .грабіжник!

Безсоромно приписує моєму батькові вбивства, грабежі і Каран (Коран?) Микола Миколайович, вихованець дитбудинку, бідняк, 1901 року народження:

«Кагарлицкий Ф. И. был в банде Зелёного командиром, который в то время много убивал, грабил лучшее население, расстреливал крестьян, которы не шли в банду против соввласти. Угрожал пред. С/С Александрову Михаилу Александровичу и Столяру Андрею Ивановичу. По поновлению соввласти систематически занимался грабежами и имел связь с перечисленными бандитами, говорил о скором падении соввласти. В 1926 г. побил окно Столяру Якову…»

 

І інші свідки, явно замовлені й віддресировані на знищення «контрреволюйного угрупування», додають свідчення одне від одного абсурдніші – звичайні наклепи з домішкою елементів правди. Так, 32-річний Сергій Іванович Гудименко, певно, сам учасник «банди Зеленого», наголосивши, що брати Кагарлицькі, Данило Скляренко, Лаврін Зелений дійшли з нею аж до Умані, ведучи запеклі бої супроти червоних. Під «приціл» він узяв бідняка Лаврона Зеленого, котрий, перекинувшись до червоної армії, приколов двох конвоїрів, утік, зайнявся грабежем, а потім повернувся до Черняхова.

54-річний Хабренко Василь Лавронович «розвінчує» куркулів Костянтина Стратієнка, Івана Рудюка, Свирида Перехреста. Особливо дістається першому з них, у якого «бачив карабін і три обрізи». Звичайно ж, тією зброєю «вони стріляють». А свідок Лаврін Донченко вкладає в уста бідняка Данила Зеленого фразу: «.... ви б’єте нас, нічого – бийте, прийде час, що будемо бити і ми». Цієї фрази в доносі задосить, аби того розчавити.

Та найбільший внесок у «контрреволюційну діяльність «групіровки» зробили Ночипір Роєнко, цитований уже раніше, і 26-річний Іван Кущ (у справі фігурує по-батькові то як Антонович, то як Михайлович – М. К.), агентурний донос яких ліг в основу вироків моєму батькові та його товаришам по недолі.

Іван Кущ від 9 квітня 1929 року з ненавистю констатує, що в селі «діє зграя осіб з політичним «прошлим» – і називає прізвища семи арештованих. Кость Стратієнко в нього – «заядлий противник радвлади», був у банді Зеленого, переховував бандитів, і три його сини перебували в бандах. «Всі вони, – свідчить Кущ, – часто збираються. Цій банді дали назву «Чорна хмара». Кагарлицький Филимон одержує листи від свого брата в Польщі Кирила. Підстрикають бідноту…»

Ще жовчніше звучить його донос у постанові на вирок сімом:

«Всі вони бувші учасники банди Зеленого, в даний момент всі вони часто собіраються по хатах, непросипно пиячать й також ведуть поміж собою к/р балачки. Придивляючись до них, видно, що ці люди складають з себе організовану групіровку, яка навіть назвала себе «Чорною хмарою». Про цю назву відомо ще декому. Ця група через Кагарлицького (Филимона – М. К.) видимо одержує з Польщі листи, на підставі яких, особливо Кагарлицький, розпускає агітацію, що їх брат приїде в село й горе буде всім: він розправиться з активом й розжене всю сволоту. Тому ця група намітила в себе список активу й службовців села, з якими має розправитися по весні. Треба сказати, що в селі ходять чутки про наступ війни й ці балачки, звичайно, виходять з цеї групи, учасники якої агітують серед селян по кутках».

 

Так було сфабриковано політичну справу – названо угрупування «Чорна хмара», до якої входили активні учасники Повстанської армії на чолі з Данилом Зеленим. Але не забуваймо, що Черняхів, як уже наголошував раніше, вславився на всю Київщину кількістю й неабиякою активністю чоловіцтва в цій «банді». Можливо, в цьому й справді заслуга мого батька – старшини, чи командира, чи хорунжого, як стверджують місцеві сексоти. Якщо таку добровільну активність виявили черняхівські чоловіки, то арештовувати треба було не сімох, а добру сотню відважних односельців, готових за самостійну Україну голови покласти. Утім 1929 рік – то був лише початок запланованих масових репресій у Черняхові й по всій селянській Україні. Про міста вже й не кажу.

І тепер, так багато дізнавшись про свого батька з розповідей матері, сусідів, односельців, з архівної справи, можу з чистою совістю стверджувати, що на вбивства порядних людей мій батько був не здатний. А якщо під час боїв і вбивав червоних ворогів, то просто змушений так чинити: у боях не граються у війну, а наступають і обороняються. Серед працьовитих волелюбних черняхівців він мав авторитет і повагу, відзначався розумом, силою волі, твердістю духу, вірністю обраному шляху і до його слова черняхвці прислухалися, бо мали його за відважного селянина, який зможе захистити їхню честь, гідність, відстоїть правду. Людей ницих, хитрих, підлих, дволиких він просто зневажав, а кривдників, хвастунів провчав і то так, що старожили при нагоді згадували його школу селянської порядності, справедливості. І яким чином серед його близьких товаришів опинився Гарасим Дмитренко-сексот, важко зрозуміти! Та хіба він один стежив за «контрреволюційною діяльністю» семи?! Ота група сексотів, що фігурують у справі, – то робота більшовицької агентури на селі. Вся «провина» батька в тому, що він був твердо переконаним селянином-самостійником, палко любив Україну, захищав її від навали більшовиків. І все ж не захистив – не зміг! І на свою лиху долю став свідком селянської трагедії: на його очах руйнувалися одвічні традиції, прибрала шаленого розмаху антирелігійна пропаганда, од хліборобів насильно відбирали святе – землю, руйнували родини, натравлювали брата на брата, селян, як худобу, заганяли в колективну стайню, а хто супротивився – засилали в Сибір або прирікали на животіння. Батько чув розпачливі лементи жінок, перелякані крики дітей, прокльони на адресу радянської влади безпомічних старих. Розкуркулення Григорія Рудюка, Свирида Перехреста, Костя Перехреста відбувалося особливо жорстоко: під конвоєм їх вели вулицею позв’язуваними, за ними йшли дружини, сини, невістки, діти, голосили, оплакувала ніби покійників. Село обернулося в суцільний лемент, в поголовне прокляття більшовицької влади.

Переживала і мати за Федося, над яким уже зависла петля: в справі над однофамільцями він пройде як непоправний злочинець, ворог радянської влади. А в чому ж злочин мого батька? Звертаюся до архівної справи заарештованих черняхівців, натрапляю в ній на допит мого батька, Кагарлицького Федося Гнатовича, 32-річного міцного середняка, який до арешту мав вітряк, хату, сарай, клуню, воза, по парі волів і коней, свиней, три десятини землі і купу дітей (вони навіть не згадуються – для слідчих це дріб’язок!). Простодушні переконливі зізнання батька, спростовують пред’явлені йому свідками, слідчими звинувачення, розвінчують усю безглуздість політичного судилища. Не заперечуючи участі в «банді» Зеленого, на запитання про зв’язки зі «зграєю», чи ба, «Чорною хмарою», він відповідає чесно, як велить сумління:

«Я бував у Кагарлицького Филимона не так часто, одного разу навіть випивали, при випивці ми ніяких балачок про владу не вели при мені. Рудюк і Перехрест в Филимона не були, але Рудюк інколи заходив до мене, так як я в нього позичав грошей. Часто зустрічався з Дмитренком Гарасимом, навіть живе від мене недалеко. Що торкається Скляренка, то я його зовсім не знаю близько.В гарних відношеннях знаходжусь із Стратієнком Костем, до якого я заходжу, але заходе і він. Мені не приходилось чути, щоб хто з них виступав проти радянської влади або залякував бідноту…

Правда, Рудюк, Перехрест, Стратієнко заможні люди, розумні господарі, в них я навіть і сам позичав гроші і дещо допомагають по господарству.

Що вони відають про пісьма, які отримують Кагарлицькі і що там пишуть, мені нічого не відомо. І навіть не знаю, чи вони одержують. Був лише один випадок, що в моєму млині Кагарлицький(Филимон – М. К.) розказував, що одержав листа від Кирила і що такий ніби приїде».

 

Із внутрішнім заспокоєнням читаю і ці, сповнені селянської гідності й честі, зізнання на допиті мого батька й горджуся, що нікого з товаришів він не продав, не заплямував, ні на кого не звалив інкримінованого йому злочину! І у власній душі не дозволив катам копирсатися!

На запитання «При яких обставинах ви нахвалялись убити сільських активістів?», батько відповів, що «таких випадків не було», що нічого не знає про список активістів у 60 осіб, приписуваний «зграї» як кримінал.

Так само гідно повели себе на допиті «куркулі» Григорій Рудюк, Свирид Перехрест, Кость Стратієнко, бідняк Лаврін Зелений, котрий покаявся в своїх гріхах за вбивство червоноармійця й грабування по селах. Лише бідняк Данило Скляренко, «політбандит у минулому», як його охарактеризовано в справі, підтвердив на допиті брехню, що нібито «багатьох примушували йти до Зеленого Перехрест Онаній (син Свирида Перехреста – М.К.), Кагарлицький Федось, Кагарлицький Кирило, що зараз у Польщі, які вбивали селян і примушували йти до банди, бо вони виконували тоді головні ролі в банді». Однак щодо листів від Кирила до Кагарлицьких, то йому про них «нічого не відомо». Зате 34-річний Гарасим Дмитренко під час допиту на тих листах зосередив усю увагу: вони нібито читалися. І Федось Кагарлицький, слухаючи, зраділо вигукував: «Скорше б вони приїхали!» (вони – це, звісно, визволиттелі з Польщі разом з Кирилом Кагарлицьким, – так слід тлумачити зміст фрази, так її трактували всупереч здоровому глузду слідчі, прокурор – М. К.). Вичавивши все, що можна про «контрреволюційну діяльність» групи з семи черняхівців, сексота Гарасима Дмитренка випустили на волю, а заарештованим прокурор Бенедиктов у Постанові від 9 червня 1929 року констатував:

«В селі Черняхові Кагарлицького району протягом 1918 – 1919 рр. довгий час перебувала банда Зеленого, в якій приймало активну участь місцеве населення, виступило на боротьбу проти радвлади. Після ліквідації банди Зеленого велика з них частина, тобто верхушка, емігрувала за кордон, тобто до Польщі(та «верхушка» була в одній особі – Кирило Кагарлицький – М. К.). В кінці 1928 р. поступив агентурний матеріал про те, що в цьому селі ціла низка осіб виключно із бувших політбандитів знову активно розпочали себе проявляти, об’єднавшись в групу, проводять к/р діяльність як по відношенню до радвлади, як то зрив проводимих міроприємств радвлади на селі, так і терору окремих сільських активістів. Група ця навіть мала намір на випадок війни організовано виступити проти радянської влади…»

Далі в тій Постанові – склад групи семи і звинувачення кожному. Мій батько іде другим після Филимона Кагарлицького, котрий «також приймав активну участь у боях проти радвлади, знущаючись над червоноармійцями, та грабував і убивав євреїв. Кагарлицький перебував у банді Зеленого до її ліквідації, будучи там якимось командиром». Далі посилання на вже цитованих раніше свідків – Ничипора Роєнка, Миколу Карана, Івана Березного, Івана Куща.

Мушу зазначити, що отаман Данило Зелений ніколи не сповідував ідеї «Знищуй євреїв», а отже, мій батько, ревний прихильник отамана, просто не міг убивати євреїв. А що батько убивав червоноармійців, то це – закономірно. А хіба червоноармійці милували зеленівців?!

Постановою засідання колегії ОДПУ в Києві від 6 липня 1929 року черняхівському політичному угрупуванню в складі семи осіб винесено такі вироки:

КАГАРЛИЦЬКОМУ Филимону Антоновичу – розстріл, РУДЮКОВІ Григорію Івановичу розстріл замінено 12-ма роками концтаборів, КАГАРЛИЦЬКОМУ Федосю Гнатовичу, ПЕРЕХРЕСТУ, Свириду Івановичу, СТРТІЄНКУ Костю Васильовичу, СКЛЯРЕНКУ Данилу Євдокимовичу, ЗЕЛЕНОМУ Лаврону Григоровичу – концтабори на 10 років.

Рішенням тої ж таки Колегії ОДПУ від 13 липня 1929 року мого батька і всіх інших підсудних, крім Филимона КАГАРЛИЦЬКОГО, якому вищу міру покарання згідно з протоколом засідання Колегії СРСР виконано 16 липня 1929 року, мали були спровадити етапом на Соловки, однак, як свідчать подальші матеріали справи архіву № 53503, фп. 68 074, при розподілі місць заслання сталися певні зміни. За справами реабілітації політв’язнів я простежив і їхні долі. Лавріна ЗЕЛЕНОГО, наприклад, спровадили на працю в Біломорсько-Балтійський концтабір Карельської АРСР, 20 серпня 1934 року він підлягав звільненню, однак домівки вже не дістався. Там же перебував і Кость СТРАТІЄНКО, 1939 року по відбуттю терміну ув’язнення його звільнили і сліди по ньому загубилися (а в нього в Черняхові залишилося 14 дітей, долі яких склалися драматично!). Свирида ПЕРЕХРЕСТА звільнено достроково 4 березня 1933 року, виселено на 12 літ в Уральську область, рідного гнізда більше не побачив. Данило СКЛЯРЕНКО опинився в гулазі Амурської області, дістав свободу 13 лютого 1937 року, однак де й коли ту його свободу знекровили, – не відомо. Григорій РУДЮК «помер» 14 липня 1935 року в одному з таборів Соловецьких островів. Трагічний кінець і його сина Іллі 1903 року народження: його заарештували 6 липня 1937 року в Черняхові: у відчаї заламувала руки й надривно голосила його дружина, гірко лили сльози дві його доньки, проводжаючи під конвоєм батька в «далеку дорогу». За постановою «трійки» Київської області Іллю Рудюка розстріляли 7 червня того ж року, що й засвідчив цитований архів.

Усі вони вже посмертно реабілітовані.

А де ж відбував покарання мій батько?

У висновку від 25 жовтня 1991 року, затвердженому заступником прокурора Київської області, державний радник юстиції В. С. Калюжний (справа в тому ж архіві № 53503, 68074, фп.,ст. 60) зазначає:

«КАГАРЛИЦКИЙ Федосий Игнатьевич… арестован 17 апреля 1929 года КООГПУ на основании ст. 54-20, 54-11 и 54-17 УК УССР, т. е. за то, что в период гражданской войны принимал активное участие в банде Зелёного против соввласти, систематически проводил контрреволюционную агитацию, направленную против мероприятий соввласти на селе. По постановлению Коллегии ОГПУ (судебное) от 8 июля 1929 года подвергнут заключению в концлагере сроком на 10 лет. Дальнейшая судьба не установлена (підкр. мої – М. К.)».

У кінці цього висновку додано:

«На КАГАРЛИЦКОГО Федосия Игнатьевича распространяется действие ст. 1 Закона Украинской ССР «О реабилитации жертв политических репрессий на Украине от 17 апреля 1991 г.».

Інші дві довідки про реабілітаціюбатька № 13 від 27 липня 1993 року, підготовлені начальником відділу Прокуратури Київської області старшим радником юстиції І. Ф. Ленчевським, я одержав одночасно.

У одній ідеться, що КАГАРЛИЦЬКИЙ Федось Гнатович засуджений 8 липня 1929 Колегією ОГПУ за ст. ст. 54-0, 54-11, 54-17 КК УРСР на 10 років перебування в концтаборах, коли звільнений – не встановлено. У цій довідці також ідеться, що батько взятий під варту 17 квітня 1929 року. Тут явна описка, оскільки він заарештований 8 липня 1929 року.

В іншій довідці повідомляється, що КАГАРЛИЦЬКИЙ Федось Гнатович репресований 11 вересня 1937 року трійкою Київського облуправління НКВС, вирок – розстріл.

Коли, ким і де цей вирок виконаний, я спробував установити і 11 січня 1993 року я дістав відповідь від начальника підрозділу Управління СБУ по Києву та Київської області О. Ф. Берези (цитую документ без будь якого мовно-стилістичного втручання):

«Ваше клопотання відносно долі Вашого батька Кагарлицьуого Федосія Гнатовича нами розглянуто. Повідомляємо, що Кагарлицький Ф. Г. репресований по постанові Колегії ОДПУ від 8 липня 1929 року за ст. 59-3 і 58-10 КК РРФСР до 10 років позбавлення волі. Місце відбуття і дату звільнення від покарання, в ході перевірки клопотання не встановлено.

За висновком прокуратури Київської області від 25, 10. 91 року Ваш батько реабілітований згідно з Законом України від 17.04.91 р.

Нами також встановлено, що Кагарлицький Ф. Г. був ще раз репресований по постанові трійки УНКВС Київської області від 11. 9. 37 р. до розстрілу, який виконано 27 вересня 1937 року. По зазначеній постанові він звинувачувався нібито за грабіжництво, агітацію серед арештованих за втечу з-під варти, стаття кримінального кодексу не указана. Місце поховання Кагарлицького Ф. Г. не встановлено, не виключено, що він, як і більшість жертв політичних репресій похований у Биківнянському лісі. Також в кримінальній справі немає відомостей про вилучення чи конфіскацію майна…»

 

Отже, за цим документом мій батько розстріляний без суда й слідства 27 вересня 1937 року. Місце поховання вказується майже точно – Биківнянський ліс. Певно, батько допік тюремному начальству тим, що закликав вязнів до непокори, підбурював до втечі.

До речі, за даними Служби Безпеки Київської області в Биківнянському лісі покояться останки мого тестя, учителя фізики, Зіновія Івановича Пустовойта, арештованого в с. Іванівка Ставищенського району Київської області, арештованого 10 лютого 1938 року й розстріляного за постановою трійки УНКВС Київської області 22 травня того ж року.

 

Що батько після третього арешту був запроторений до Лук’янівської тюрми, сумніву не підлягає, бо туди потрапили й інші заарештовані черняхівські чоловіки, зокрема Артем Яровий. Та й мати ходила туди відвідувати свого Федося. Припущення начальника підрозділу СБУ по Києву та Київській області О. Ф. Берези, що мій батько розстріляний і похований у Биківнянському лісі, сумніву не підлягає.

Донька Артема Ярового Галина Ярова також щороку другої травневої неділі приходить у Биківню вшанувати пам’ять своого розстріляного батька. Я з нею, моєю однокласницею, там зустрічаюся, запалюємо свічки і молимось за упокій наших батьків, батька моєї дружини Олі Зіновія Івановича Пустовойта.

 

А взагалі, як стало мені відомо, батька арештовували тричі: в 1929-му, 1934-му і в 1936-му роках.

Після першого арешту батька та кількох разом з ним репресованих, спроваджених на каторжні роботи, в селі гомоніли, що засуджені більше не повернуться до рідних осель, а він у жнива 1934 року повернувся! Де відбував заслання? Здобув свободу тяжкою працею на Соловках? Біломор-Балтійському каналі? Байкало-Амурській магістралі? Але ж ніхто, хто з ним потрапив на заслання, додому не повернувся, а він з’явився в селі! Тримався незалежно. Якщо втік, то чому не ховався? І скільки треба було мати відваги й мужності, розуму й кмітливості, аби перетнути всі сторожі-загорожі, пастки і неушкодженим вийти з гулагівського пекла та ще й черняхівську владу обвести навкруг пальця!!? Про свої страдницькі роки неволі ні дружині, ні старшим дітям, ні матері своїй, бабусі Харитині, не повідав – то була його чоловіча таємниця.

Та п’янкою волею він довго не навтішався. Поновлюю в пам’яті сумна розповідь матері:

«Жнива в розпалі. Неділя. Надворі ледве засіріло, а бригадир у всі хатні вікна, де тільки були чоловіки, почав вистукувати, щоб ішли косити перестиглу пшеницю (комбайнів на селі тоді ще не було, косарок не вистачало). Я вмовила Федося не опиратися, вийти в поле, бо й так на нього дивляться зизом. Федось зважив на моє прохання. Звідки мені було знати, що він уготує на себе нову пастку?! За кожним же його рухом, жестом, словом стежили підіслані колгоспні «косарі»! На поле він пішов з охотою, сподіваючись позмагатися у вправності з двома – трьома десятками косарів (любив він повторювати мудре прислів’я: коса любить хитрого, а ціп – дурака), однак побачив на лану перед собою лише трьох чоловіків з бригади. З його вуст зірвалося: «Яка сильна колгоспна власть, а на косьбу загітувала всього чотирьох дурнів!» Увечері на Федося доніс сільському начальтву один із косарів – Іван Вишенський, по-вуличному Сода – і глупої ночі під вереск переляканих баби Харитини, дітей непрохані гості потягли Федося з хати. «Ну, контра, тепер уже ми тебе розчавимо!» – кричали нічні зайди. І врубалися в пам’ять Федосеві слова докору мені: «От і послухався тебе, Тетяно, вийшов у поле! Отак радянська власть віддячила мені за косьбу!»

Після цього нічного нальоту від нашого батька не було років зо два ні слуху ні духу…»

Отже, батько знову опинився ТАМ, у якомусь гулазі. А мати, як їй велося ТУТ, у Черняхові, після першого й другого арешту батька? На неї більшовицькі активісти дивились як на дружину ворога народу. А лишилася ж вона з шістьма дітьми (шостий – Микола – народився в батькову відсутність того ж таки 1929 року і на восьмому році помер, я ж, народжений пізніше,1937 року, успадкував ім’я померлого братика).

Від голоду смертоносної осені 1932 – зими, весни 1933 року врятувала матір і дітей благодійниця корова, яка ніби за помахом чарівної палички, щодень приспорювала молока. А Черняховом ніби чума пройшла – вимирали цілі родини: вулицями їздили більшовицькі найманці, вилами піднімали тіла, складали штибами на підводи, гарби мертвих та ще напівживих селян, закопували в ями, вириті на узбіччях кладовищ. Село вимирало, хати порожніли. Недалекий наш сусід, знеможений голодом, навесні передсвітом підкопався і ліз уже в хату, однак не доліз, злякався сокири, що її дрижачими від страху руками тримала мати над зяючою під полом дірою. Руки трусилися у неї цілу ніч, серце шалено калатало, не зімкнула очей, доки не засвітало… Але врятувала життя дітям Вані і Вірі й собі.

У колгоспі «Червона зірка» (їх у селі було, крім нашого, ще чотири – імені Тараса Шевченка, імені Будьонного, імені Ворошилова, «Перемога». Он як затяті радянщики «революціонізували» історичний, козацьким духом пропахлий Черняхів, що простягався завдовжки в сім, завширшки – в п’ять кілометрів, нараховував на початку століття близько десяти тисяч мешканців! Мати працювала з подесятиренною силою, потом і слізьми «змиваючи батькову пляму». Ходила в «передовичках», однак цього визнання мати жахалася, бо була дружиною контри. Одного просила в Бога, щоб більшовики її не чіпали, бо в неї діти. А вона й справді працювала надсадно, майже задурно: жниці ще тільки приступили з серпами на лан із перестиглим житом-пшеницею, а в неї вже красувалося п’ять–шість півкіп снопів, під кінець роботи нав’язувала вже всі дванадцять. Жінки дивувалися з її вправності, пробували позмагатися з нею – та куди там! Виробляла по кілька трудоднів – треба ж було на ті мізерно оплачувані трудодні цілий рік годувати сім’ю. Отак заслужено і зажила слави великої трудівниці. Ні, вона не догоджала владі – просто була запопадлива в праці ще з дитинства. І вдома вона з усією роботою швидко впорувалась, а дітей доглядала бабуня Харитина, батькова мати, яка категорично відмовилася жити в старшого сина Гордія, а знайшла прихисток у молодшої невістки Тетяни, яку звала не інакше, як «дочкою». Саме свекруха благала матір вийти вдруге заміж, забути про «пропащого» Федося, бо до неї сватався і сільський красень фельдшер, і колгоспний комірник Ольшук. Коли я про це дізнався, згадав Стельмахів роман «Правда і Кривда»: там теж зображена подібна ситуація, що врізалася мені в пам’ять: вдову Катерину з п’ятьма дітьми взяв за дружину Задніпровський і був щасливий у подружжі. То в романі, а в житті?

Мати й чути не хотіла ні про яке одруження ні тоді, коли в неї було шестеро дітей, ні потім, коли лишилася по війні з двома. «Повернеться он Федось, то через які вікна, двері вискакуватимете, мої женихи?!» – віджартовувалась. Мабуть, любила свого непогамованого Федося і сподівалась на його повернення – чуття підказувало.

Життя тим часом шмагало матір немилосердно. На час другого батькового ув’язнення на той світ переставилось аж троє дітей – забрали дизентерія, інші якісь інфекційні хвороби, які сільський лікар подолати не зміг. Мати не виходила з жалоби, лиш серпові та бурякам у полі повідувала свою скорботу.

Десь наприкінці 1936 року батько-таки вдруге об’явився в Черняхові – і провів у останню путь семирічного сина Миколу. Трагедія в родині посилилася ще й тим, що він повернувся вже здеморалізованою людиною. І запитую в його катів: у якому кровожерному гулазі його утримували, які муки, тортури йому придумували, що із здорового душею і тілом селянина, патріота краю рідного, зробили нелюда?!

Пригадую сумну розповідь матері:

«Повернувся Федось із тюрми і одразу ж запив-загуляв. Його не зупиняли ні благання старої матері Харитини, ні мої гіркі сльози. За горілку виносив з дому все, що тільки можна було винести. Як зачувала вночі, що він повертається п’яний, вибігала з хати, в чому стояла, інакше мучив би мене. І син Ваня та донька Віра його боялися, бо він утратив почуття сорому. Я передчувала, що це не скінчиться добром, але втру сльози, затамую біль – і в поле працювати за нього й за себе, бо він навідріз відмовився іти в колгосп на роботу. Побачить було мене голова колгоспу чи бригадир і починає:

– Де твій, Тетяно, контра? Не хоче йти в колгосп? Нічого – дограється!

– Не займайте його, батьку рідний, – благаю. – Ви ж бачите, що він нещасний, озвірів, озлобився на світ, не тямить, що чинить. Ви вже простіть йому, він же з пекла повернувся!

– Він ненавидить радянську владу – в пекло й дорога йому! Що більше посидить, то більше полюбить нашу владу! – чула погрози.

Як я, безправна, могла його підтримати, коли й наді мною знущалися безжально?!» Тепер уже розумію, що він горе топив у горілці, а своє безсилля зганяв на мені й дітях. Я жаліла й боялася його, берегла і не вберегла – він ішов до своєї загибелі.

Якось прийшов він тверезий додому, посадив мене біля себе за столом і сказав: «Прости мені, Тетяно, що я занапастив своє, твоє і життя наших дітей, завдав вам усім багато горя, незаслужених образ!» – «Бог тобі простить Федосю! Проси в Нього покаяння, а я тобі простила: не ти п’єш і бешкети в хаті зчиняєш, – горе твоє, яке ти топиш у горілці, зламало тебе. Якщо можеш, змирися з цією владою і розпочнемо жити, як усі: стіну не проб’єш!» – сказала йому. – «Ні, Тетяно, вони вже мені не простять, а запобігати перед ними – не в моєму характері. І ти ж знаєш, що лукавити я не вмію. Кінець у мене один – згноять оті нехристи. А тому слухай, що я надумав: заради твого благополуччя, заради наших дітей нам треба розлучитися. Розлучення це буде формальне: я не збираюся створювати нову сім’ю – не годен!» – він раптом зірвав із себе сорочку і показав мені все в синцях і рубцях тіло. Я аж знепритомніла. Він кинувся до мене, почав цілувати й благати прощення: «Колись, Тетяно, я розкажу тобі, як мене шматували, кидали об землю, викручували руки, ноги… Я вже не людина, я – місиво!»

Я плакала. А наступного дня ми пішли в сільраду й розірвали шлюб. Але про це невдовзі забулося – і я з дітьми залишилася на Федосевому прізвищі.

Через кілька днів Федось подався до Києва, знайшов роботу на Бессарабському ринку. Як там йому жилося, не знаю. Вже вагітною тобою на сьомому місяці пішки гайнула до Києва (Ваня там учився в технічному училищі при заводі «Більшовик»), зустрілася з Федосем. Він неначе полюднів, підтягнувся, показав мені низку ключів від складів: «Бач, Тетяно, їх мені довірили! Може, дасть Бог, повернуся до тебе і до дітей колишнім чоловіком і батьком?!» – почула від нього і просила у Всевишнього йому спасіння. Та не сталося, як жадалося. Восени 1936 року по Черняхову пройшла нова «чистка»: забрали 50 чоловік. За батьком у Києві, певно, стежили, вписали в ту «п’ятдесятку» й заарештували безпосередньо на місці роботи як затятого контру. Через Веклу Ярову, чоловіка Артема якої разом з іншими односельцями попередньо спровадили до Лук’янівської тюрми в Києві (вона їздила до нього на побачення), Федось переказав, аби я з’явилася до нього попрощатися і заодно прихопила білизну, зимове вбрання».

 

Приголомшена наглим поворотом батькової долі, мати хутко спакувала клунки, передала мене сусідці Тетяні, в якої був на тиждень-два раніше народжений малюк Василь, господарство залишила на десятилітню доньку Віру й на сусідів, а сама подалася до Києва. Це був третій день Різдва Христового 1937 року і четвертий – від мого народження. Там вона розшукала сина Івана й разом з ним відвідала батька, розповіла йому про мою появу на світ. Батько зрадів, як сказав, «вишкрібкові», але був сумний і пригнічений, мабуть, передчував, що бачиться з матір’ю та сином Іваном востаннє. Нахилившись до матері обличчя в обличчя, заговорив пошепки й страшно: «Не встиг, Тетяно, повернутися до тебе людиною, знайшли й тут, катюги прокляті! Знайшли, щоб добити, впитися моєю кров’ю! Хай п’ють, але їм, большовицьким мучителям, я не покорюся: в мене все бунтує в душі проти них! І не побивайся за мною – я того не вартий, а дітей бережи! Хоч цих збережи, коли тих через мою неволю не вберегла! Буде на старість тобі підмога! Про мене забудь! Мене вже немає в твоїм житті… І взагалі, в житті!..» Мати плакала, заспокоювала батька, як могла, однак виходу зі становища не бачила.

То була остання короткотривала зустріч моїх батьків у стінах Лук’янівської в’язниці. Щоправда, була ще й друга спроба зустрітися, але її не дозволили і передачі не взяли: мабуть, так покромсали, що побоялися показати матері місиво. Звідки їй було знати, що Федося розстріляють 27 вересня 1937 року?! А вона, бідолашна, ждала його до самої смерті в лютому 1982 року: за кілька днів до свого вічного спочиву мене називала Федосем. Якщо вірити, що земні душі – безсмертні, то там десь, на небесах, 24 лютого вони, батькова й материна душі, зустрілися, досхочу наговорилися – наголубилися, висповідали одна одній свої великі й малі жалі й лебедино поріднилися назавжди. Вічний їм спокій і земля пухом!

Такою була батькова дорога на Голгофу.

 

І мене доля продовжувала шматувати. До концтаборів не дійшло у 70-і, однак і у 80-і не раз був вимушений танцювати на вістрі меча. Зважте!

Обійнявши 1979 року директорську посаду в тоді Державному академічному театрі опери та балету ім. Т. Г. Шевченка (нині це Національна опера України імені Т. Г. Шевченка), Дмитро Михайлович Гнатюк надумав узяти собі на поміч національно свідомих людей, з якими можна було б хоч щось робити в ті задушливі щербицьківські роки. Згадав «співучий директор», як називав його в наших розмовах Олесь Терентійович Гончар, і про мене. Я був завагався, та коли прийшов до нього з проханням дозволити провести ювілейний вечір пам’яті незабутньої Оксани Петрусенко з нагоди 80-річчя від дня її народження в стінах оперного театру, і то на громадських засадах, почув від Дмитра Михайловича: «Я не проти, щоб такий вечір у нас відбувся, однак за умови, що ти йдеш до нас працювати завідувачем літературною частиною». Хоч серйозно побоювався переступати поріг храму зірок національного мистецтва, однак зважився – спокуса була занадто велика: бачитися щодень із планетарним співаком Дмитром Гнатюком, сліпучими зірками України Анатолієм Мокренком (він обіймав тоді ще й посаду секретаря парторганізації театру). Євгенією Мірошниченко, Анатолієм Солов’яненком, Євдокією Колесник, Людмилою Юрченко, Галиною Туфтіною, Василем Третяком, Анатолієм Кочергою, унікальним диригентом Стефаном Турчаком… Хіба це для мене, закоханого в музичне мистецтво, не щастя? Адже я мріяв проникнути в таїни народження оперних вистав, ближче бути до джерел творчості улюблених виконавців. Зрештою, ці стіни чули й зберегли навіки голоси Михайла Донця, Оксани Петрусенко, Михайла Гришка, Марії Литвиненко-Вольгемут!.. І я розпочав, на жаль, не тривалу в часі працю і то в день народження Оксани Петрусенко – 18 лютого (справжньої дати й місця народження – 5 лютого 1900 року в Севастополі тоді я ще не знав, установив значно пізніше). А 25 лютого відбувся грандіозний вечір пам’яті співачки, що прогримів на всю республіку: вперше в історії радянської столичної опери відзначався ювілей сліпучої вокальної зірки. Нам разом з Гнатюком, Мокренком захотілося започаткувати традицію вечорів ушанування пам’яті корифеїв національного оперного мистецтва. Не вдалося тоді! Уже через кілька днів після вечора до ЦК Компартії України надійшла кляуза з театру десь такого змісту: Дмитро Гнатюк і Анатолій Мокренко зміцнили свої позиції ще одним націоналістом – Миколою Кагарлицьким. Тодішній відповідальний із ЦК КПУ за оперний театр партійний працівник Володимир Бабієнко викликав мене до себе, показав ту кляузу, написану синьою чорнильною ручкою, і порадив бути обережним у спілкуванні з артистами. Всілякі кляузи з театру посипалися в ЦК КПУ і на Дмитра Гнатюка. І закрутилося! Я допомагав Дмитрові Михайловичу безперестану писати листи, апеляції на ім’я Володимира Щербицького, тодішнього міністра культури Безклубенка, допоки директорське крісло не спорожніло. Я гордий, що ми встигли на афішах опери «Лючія ді Ламмермур» Г. Доніцетті відвоювати в кадебе заборонене ім’я перекладача Миколи Лукаша (мої спогади «Про одну пам’ятну зустріч» опубліковані у виданні «Наш Лукаш», книга 1, Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2009, с. 376 – 378).

З Дмитром Михайловичем мені було приємно працювати, а от із новим директором Анатолієм Миколайовичем Котком стосунки не склалися. Чоловік загадковий, незрозумілий, самолюбивий, якийсь слизький, улесливий, він хотів з мене зробити покірного слугу, такого собі «козачка» на побігеньках. А тут для посилення політичної пильності в театр з «великої хати» прислали ще й нову одиницю – заступника директора з ідеологічних питань в особі нетямущого в мистецтві, однак задуже пихатого й пробивного якогось там кістлявого Зінченка. Не встиг він у театрі й місяця потертися, а вже захотів їхати на гастролі до Японії з балетною трупою як її партійний ідеолог. Викликав він мене до себе і начальницьким тоном у голосі наказ: «Підготуйте мені для інтерв’ю 45 запитань і відповіді на них, в яких історія і нинішній день театру, його балетної трупи постануть, як на долоні!» А я йому: «Ви не мали б їхати з балетною трупою до Японії, не познайомившись із її минулим, не знаючи сучасних проблем, що стоять перед нею. І невже ви переконані, що вас запитають саме те, що я передбачу запитаннями й відповідями!? Утім, я не ваш референт, маю задосить нагальної роботи щодень у театрі!» Звичайно, моя відмова його розлютила. Та й прохання директора написати під його ім’ям статті в журнали «Театральная жизнь», «Музыкальная жизнь» мене зденервували. А ще поранили мене чвари між артистами, яких любив, шанував… І я, не пропрацювавши й року в театрі, поклав директорові на стіл заяву такого змісту:

«Шановний Анатолію Миколайовичу!

Прошу звільнити мене за власним бажанням з роботи в театрі (даруйте, не знаю посади!).

Мотиви:

а) невизначеність мого становища в театрі;

б) елементарно несприятливі умови для праці;

в) цілковита психологічна несумісність тих творчих принципів, з якими прийшов до театру, з тим, що практично мені нав’язується. Поступатися – не велить совість. Обіцянками ситий.

Термін мого перебування в театрі визначайте самі, але не більше місяця з дня подачі заяви.

Микола Кагарлицький

5 грудня 1980 року».

 

Не довелося мені чекати місяця. Другого чи третього дня мене запросив на розмову директор Анатолій Котко, простягнув назустріч руку зі словами:

– Гляньте у вікно, яке надворі сонечко! Ну то як, заберете заяву назад і будемо надалі працювати разом?

– Мені на серці похмуро! – мовив у відповідь.

Примирення не відбулось – і я того ж чи наступного дня розпрощався з театром, який любив і люблю, якому вірно служив і тепер служу, не пориваючи зв’язків із солістами-вокалістами, організовувуючи їм творчі вечори, вечори пам’яті корифеїв у міському Будинку вчителя, на радіо, доки 19 лютого 2006 року не розламав навпіл праву ногу. Отак спільно працювали на розбудову культури, духовності незалежної України. Це тепер. А тоді Анатолій Юрійович Мокренко, повернувшись із гастролей, на загальних зборах колективу висловив обурення з приводу мого звільнення, та його протест був уже запізнілим.

 

І знову я кілька місяців підряд шукав нову роботу. І лише завдяки позитивному відгуку про мене Олеся Терентійовича Гончара, мене взяв у редакцію газети «Літературна Україна» Петро Мусійович Перебийніс, який очолював тижневик.

Хоч і доброзичливо ставилися до моєї професійної роботи шефи Петро Перебийніс і Борис Рогоза, дозволяли регулярно друкуватися, та незатишно мені велося в невеличкому колективі всі п’ять років перебування в ньому. Не доскочив я ласки ні в тодішнього голови Спілки письменників Павла Архиповича Загребельного (його упереджене несприйняття мене не можу й по смерті його пояснити), ні в тодішнього секретаря письменницької парторганізації Бориса Ілліча Олійника, хоч я їм ніякого зла не причинив. Внутрішню неприязнь Олійника я відчув дуже швидко й надовго.

А розпочалося все ось із чого. В Будинку літераторів я започаткував серію зустрічей з діячами оперного мистецтва. Першими гістьми були Дмитро Гнатюк, Діана Петриненко. Шанувальники письменницького слова охоче пішли на ті вечори, однак 15 березня 1981 року вечорам було покладено край. А саме того дня мала була відбутися творча зустріч з Анатолієм Мокренком, провести яку, як я дізнався, зголосився Борис Олійник. Та напередодні, в неділю під вечір, до мене зателефонував Анатолій Юрійович.

– Як це зрозуміти, Миколо? Завтра у вас мій вечір, а Борис Олійник чомусь до мене не озивається – просто уявлення не маю про завтрашню зустріч. Я знаю, що з Дмитром Гнатюком, Діаною Петриненко ти вчасно погодив, що вони співатимуть, хто виступатиме з письменників, а тут щось не так.

– Ви ж із Борисом Іллічем друзі, зателефонуйте йому і про все домовтеся.

– Е ні, не я запрошую до себе в гості Спілку письменників, а вона мене, то хай звідти і виявлять тактовність! – відрізав Анатолій Юрійович.

Я вибачився перед співаком і зателефонував до Олійника:

– А ви хто такий? Яке вам діло до Будинку літераторів і до вечора Анатолія Мокренка?! Ми тут розберемося без вас, кого запрошувати до нас у гості, а на партбюро допевнимось, чим ви займаєтеся в «Літературній Україні»! – приголомшив мене Борис Ілліч.

Почувши таку погрозу, я остовпів і довго не міг прийти до тями.

Наступного дня на дошці об’яв вивісили повідомлення: «У зв’язку з захворюванням Анатолія Мокренка вечір переноситься».

Зателефонував увечері Анатолію Юрійовичу і почув: «Борис Ілліч захворів!»

Слава Богу, Анатолій Юрійович усе зрозумів і попросив мене дурного не брати в голову. Я й не взяв, хоч на серці й скребло.

Так нагло обірвалася розпочата серія вечорів «У колі муз», щоб відродитися і продовжитись на початку 1990-х уже в Будинку вчителя.

 

І ще про один серйозний інцидент з Борисом Олійником.

12 січня 1988 року відбувся пленум СПУ з дитячої літератури, на якому з тривогою говорилося про українську мову, що стала на задвірках у вузах, технікумах, школах, дитячих садках. По зачитвнню резолюції я попросив слова:

– Сьогодні питання української мови стоїть драматично. Дехто навіть із відомих партійних керівників висловлюється приблизно так: «Хай там письменники собі поговорять, а мова українська не перспективна!»

– Хто це так сказав? – кинувся до мене гнівно Борис Олійник, бо ж у президії на зборах, що відбувалися в Будинку Ради Міністрів, сиділи ідеологічні працівники з ЦК КПУ.

Я спочатку хотів відбутися узагальненням, та до мене і з президії і з зали посипалося: «Хто це сказав? Назвіть!»

– Костянтин Масик це говорив 18 грудня минулого року перед слухачами Вищої партійної школи! – випалив я і додав: – Отож, щоб за рідну мову вболівали не лише письменники, а вся творча інтелігенція, необхідно скликати об’єднаний пленум творчих спілок України і там обговорити це наболіле пекуче питання!

– Костянтин Масик такого сказати не міг, бо ми з ним удвох розробляли ряд заходів щодо функціонування української мови! – обірвав мене Борис Ілліч…

 

Після зборів парторг підкликав мене і сказав, що це він так гостро виступив проти мене, аби заспокоїти президію – далі справа не піде. Я й повірив. А невдовзі в «Літературній Україні» від 11 лютого 1988 року була опублікована доповідь Бориса Олійника «Письманник і перебудова», в якій дісталося «по заслугах» як Сергієві Плачинді, моєму щирому старшому товаришеві по перу, так і мені:

«А вихватка Миколи Кагарлицького на пленумі з питань дитячої літератури? (Підкреслення мое – М. К.).Чи допустиме це для комуністів, які мають бути взірцем чесності у сповіданні принципу гласності, в культурі поведінки і дискусій, в чистоплотному поводженні з фактами, в терпимості щодо своїх опонентів?..»

 

Ось так мене було офіційно пошельмовано тільки за те, що викрив Костянтина Масика, показав його справжнє нутро й не видав людину, котра слухала у ВПШ його виступ! А що цей відомий у Києві партійний функціонер виступив у антиукраїнському дусі, я не сумнівався, бо знав, яка то страшна установа – Вища партійна школа, форпост поступового духовного геноциду українського народу. Я і сам два тижні з відривом від виробництва як виконуючий обов’язки завідуючого відділом публіцистики в «Літературній Україні» за дзвінком із ЦК КПУ наприкінці 1984 року був потрапив у те зміїне кубло й заледве виборсався з нього.

Як я почувався на тих українофобських лекціях, які думки зроджувались, хай документально засвідчать фрагменти із щоденника. Даруйте, що враження клав на папір емоційно, поспіхом, не дуже дбаючи про стиль викладу, а більше зосереджувався на почутому з вуст партійних пропагандистів. Запис від 22 грудня 1984 року:

«Лектори з національних питань… аж скаженіли, твердячи, що в нашій країні не було, нема і не може бути національних мов у республіках. Є лише російська мова міжнаціонального спілкування. І лають уже Узбекистан, що там ігнорують російську мову, накидаються на Грузію, Вірменію. Азербайджан, що там у свої конституції поставили рідні мови, зневажають прибалтів, що вони … не приймають з обіймами російську мову. А от український націоналізм чихвостять у хвіст і в гриву, таврують людей, які мають почуття національної гідності…

Я просто приголомшений отакою (не знайду іншого слова) войовничою русифікаторською політикою щодо національних мов, єзуїтським нав’язуванням мови російської як панівної.

Я ніколи не належав і не належу до націоналістів, але ними можуть змусити тебе стати, коли в очі говорять таку жорстокість і ти не писни. Що ж це за інтернаціональна батьківщина, як не царська тюрма народів!.. Є лише почуття російської національної гордості, все інше – націоналістичне й вороже…

Лекторка Ніна Пода (дружина тодішнього працівника апарату ЦК КПУ – М. К.)хизувалась ще й тим, що якась репана Дунька, переїхавши з села до Києва, просить віддати свого виплодка в російську школу. «Ну и правильно сделала!». А якби в ЦК КПУ, в міністерствах культури, освіти відповідно в містах (обласних) була інша розумна настанова – демократична, цього всього не було б. Та в тім-то й річ, що в подальшому розвитку націй ніхто не зацікавлений – це, бачите, антипартійно. А хто писне – націоналіст!

Отак викликали мене на підвищення знань політичних, та в національному питанні мене зовсім розладнали: такої агітації – хай знищать мене – не прийму!»

Від 26 грудня 1984 року:

«Учора лекцію з українського буржуазного націоналізму у ВПШ читав Мельник Леонід Гарасимович (з університету) – справжній фашист. Він так бруднив Бодянського. Костомарова, Антоновича, Куліша, Драгоманова, що соромно було слухати. Він навіть забув про історичне тло, що останні, особливо діячі культури, працювали за умов царського гніту, горезвісного Валуєвського указу, коли з’явилася Суворінська книжка «Хохлы и хохлушки», коли до всього українського панувала дика шовіністична ненависть.

Ось по новому році, як закінчу цей перший етап навчання, піду до Гончара, Олійника, аж до ЦК КПУ, розкажу, покажу, як щодень у стінах поважного вузу виховують ненависть до неросійських мов, культур. Це ж робиться щодень упродовж отакими маланчуками, мельниками…»

Від 29 грудня 1984 року:

«Передноворічні почуття в мене погані. Сьогодні оце під обід закінчився перший з чотирьох семестрів у ВПШ. Тов. Сидорук якось із натяками звернувся до зали: «Кому це не подобається, скажіть нам, чи у міськомах партії, ми одзволимо від занять. Ми вас прозондували і знаємо, що є такі, яким не все в нас подобається…(це безпосередньо Сидорук до мене звертався – М. К.).Ми хочемо, щоб ви за період січень – травень виступили з лекціями, зі статтями в пресі по контрпропаганді. А реферати, якщо вони будуть цікаві, допоможемо опублікувати. Будемо під кінець атестувати – і кожному по заслузі! Сьогодні ми готуємо 1800 контпропагандистів, завтра – 3500! Ми хочемо, щоб вони пішли в народ і розповідали йому правду…»

Я слухав – і наче мені хто плював у обличчя. Я люблю свою країну, люблю народи в ній і хочу, щоб не відбирали в них мови, культури, щоб їх не русифіковували… Я не можу і не хочу нести в маси шовіністичних лекцій Поди, Трапезникова, Тупчієнка, а надто вульгарної, грубої ідеології Леоніда Мельника ні під якою загрозою. Я не можу розпинатися за розквіт української національної культури, коли школи, вузи українські гинуть, міста українські як національні гинуть. Всюди, і у ВПШ, і в ЦК КПУ, панує мова російська. Я на своїй землі звідую ностальгію. Взагалі, ці лекції вибили мене з творчої колії. Як я витримаю?! Чи не зламають мене фізично й морально?!»

Такими невеселими думками й передчуттями закінчився для мене цей перший і останній семестр у ВПШ. Мене туди більше не викликали, бо я поводився на тих навчаннях зухвало, виклично, збираючи біля себе в перервах заледве не всіх тамтешніх кагебвстів, які одразу ж доносили Сидорукові, а чи й вище. Розправи наді мною не вчинили. Я був вдячний за їхній великодушний вчинок. Більше того, мене телефонно викликали забрати посвідчення про закінчення курсів у ВПШ (?), називали кімнату, де можна забрати те посвідчення, але туди я не пішов.

Як і обіцяв, звертався я і до Олеся Гончара, і до Івана Драча з приводу антиукраїнської діяльності ВПШ, називав лекторів, показував витяги з лекцій, та далі кулуарних розмов не пішло. Від Івана Драча почув: «Ти, Миколо, потримай язик за зубами – тобі треба вступити в Спілку письменників України, а до тебе ж, знаєш, ставлення не однозначне. Будуть сприятливіші часи – і до діяльності ВПШ повернемося».

Не повернулися! А там зомбували слухачів, начиняли україноненависницькою ідеологією, буквально отруювали душі комуністичним дурманом.

 

Я довго тримав у серці образу на Бориса Ілліча, але поступово біль притупився. Якось Оля зайшла у справах до Фонду української культури і там Борис Ілліч несподівано вручив їй свій шеститомник вибраного, виданий «Просвітою» 2007 року, з таким написом:

«Миколі і Ользі Кагарлицьким з давньою шанобою на щасливі многії літа

Київ, 7.VI.2009 р. (підпис)»

Я не сподівався на такий дарунок…

 

З моїх рук вибухає геній Катерини Білокур

У ці роки праці в «Літературній Україні» світлою сторінкою стала поява моєї добірки листів Катерини Білокур у березневому числі часопису «Вітчизна» за 1982 рік. Але, мабуть, ця добірка могутньо не прозвучала б, аби на неї поетично не відгукнувся першим поет-академік Микола Платонович Бажан. Як це сталося?

Я довідався, що тяжкохворому поетові те число журналу передали знайомі прямо з комбінату друку видавництва «Радянська Україна». Листи художниці його приголомшили, надихнули, продовжили на кілька місяців життя. Під напливом позитивних емоцій він експромтом підготував статтю-роздум «Листи про могуття творчості» і спішно передав головному редактору «Літературної України» Борисові Петровичу Рогозі. Той, прочитавши машинопис, викликав мене до себе, схвильовано заговорив: «Ну, Миколо, радій! Перед твоєю публікацією листів Катерини Білокур у «Вітчизні» схилився в пошані Микола Платонович Бажан! Перебіжи оком ним написане і занеси мені – засилаємо публікацію в наступне число газети! Я радий за тебе! Це твоя велика перемога!» – і міцно, по-дружньому, потиснув мені руку. Вийшла та стаття-роздум «Листи про могуття творчості» в «Літературній Україні» від 8 квітня 1982 року. Її поет-академік розпочав доленосними для мене словами, а водночас перший з українських митців натхненно поцінував унікальну в світовому мистецтві живописну та епістолярну спадщину генійки з Богданівки:

«Мене потрясли листи Катерини Білокур, зібрані і опубліковані в третьому номері журналу «Вітчизна» мистецтвознавцем Миколою Кагарлицьким. Вражаючі освідчення творчості, освідчення воднораз скромні і величаві, до краю щирі і правдомовні, повні глибокої мудрості і хвилюючої простодушності…».

І яке ж було моє здивування, коли несподівано зателефонував мені додому з лікарні Микола Платонович Бажан:

– Моє шануваннячко! Я вдячний вам за виступ у грудні 1968 року в Спілці письменників на захист моєї поеми «Дебора». Ви мужньо тоді вчинили, відвівши від мене компартійний удар! Безмежна дяка вам і за публікацію листів Катерини Білокур у «Вітчизні». Вони мене потрясли, вони піднесли мені настрій, я проковтнув їх як цілющі ліки – і мені стало легше. Спасибі вам за все, що ви зробили для мене!…

– Та я нічого такого сміливого для вас не зробив. Мене тоді просто вразила розмова із заступником газети «Літературна Україна» Маргаритою Малиновською, яка захотіла моєю негативною оцінкою Вашої «Дебори» започаткувати масштабну травлю нібито проєврейської поеми. Тоді саме ганьбили «Собор» Олеся Гончара, та я прилюдно викрив підлий замір, ініційований вищими посадовими особами з ЦК КПУ, – схвильовано зізнався Миколі Платоновичу.

– Усе це я знаю з вуст Леоніда Миколайовича Новиченка. Ви, незнайомий мені літератор, вчинили тоді героїчно – не кожен на таке в ті роки був здатен! Ви врятували мене від погрому! Ще раз спасибі Вам, Миколо!..

Слухав я зворушливі слова подяки Миколи Платоновича і думав: чому він промовчав, не заступився, коли мене вигнали з «Дніпра» і я кілька місяців був без роботи?!

Невдовзі після статті й дзвінка Миколи Платоновича в журналі «Дніпро» за грудень 1982 року з’явилася і стаття «Автопортрет з реальності» відомого літературознавця й критика Леоніда Новиченка, яку він розпочав промовистим абзацем:

«Про Катерину Василівну Білокур – одну з тих самобутніх мистецьких натур, які народжуються в надрах народних раз на століття, якщо не рідше, – вже написано чимало і ще, звичайно, писатиметься. Але можна з певністю припустити – ніхто про неї не скаже краще, ніж сказала вона сама в своїх листах, які зовсім недавно стали набутком численної публіки. (Опублікована у вигляді об’ємної добірки – М. Кагарлицьким у «Вітчизні», 1982, 3).

Це людські документи величезної сили. Ще і ще раз дають вони відчути – і відчути так, наче ви оголеним серцем натикаєтесь на тернові колючки – весь драматизм і все подвижництво її життєвого шляху. Справді, увічнений Лесею Українкою у поезії ломикамінь – квітка, яка росте, пробиваючи камінь, – виразнішого, точнішого образу для цієї долі важко знайти…»

Прозаїк Ігор Кравченко на добірку листів Катерини Білокур відгукнувся роздумом «Нічого кращого немає…» в ж. «Вітчизна», 1983, № 7. Фрагмент цієї публікації на моє прохання він озаголовив «Мистецтво жити на землі». Його я вмістив у виданні «Катерина Білокур очима сучасників», К., «Томіріс», 1980. Свій пієтет письменник висловив так:

«Надруковані у «Вітчизні» (1982, № 3) листи Катерини Білокур, що їх упорядкував М. Кагарлицький, стали неперебутнім внеском в українську прозу, й водночас це щось більше за літературу. На тридцяти журнальних сторінках вміщується неблизький шлях неграмотної жінки до світового визнання, мікрокосм особистості з поетичним і неоднозначним ставленням до життя, трагедією, любов’ю, не скоромовкою висловленими судженнями. Це ще одна, не в барвах, а в словах картина мудрої майстрині з Богданівки, високе свідчення народного генія…»

Дякував мені в усній формі за публікацію Олесь Терентійович Гончар. А я ж йому ще 1971 року подарував жмуток листів Катерини Василівни, коли він готував есей до альбому «Катерина Білокур», що вийшов у видавництві «Мистецтво» 1972 року, Мене вразило, що авторитетний письменник мені тоді навіть не порадив опублікувати листи художниці в якомусь солідному республіканському часописі А міг я вибухнути тими листами на багато років раніше!

На першу мою подачу листів у «Вітчизні» усно відгукнувся і Борис Олійник, який побачивши мене у фойє будинку Спілки письменників, вигукнув: «За такі публікації треба ставити пам’ятник за життя!» Серйозно це було мовлено чи жартома, іронічно? Не збираюся з’ясовувати, однак щасливий, що та публікація листів збудила широкий інтерес до творчості геніальної самоуки з села Богданівки, що на яготинщині. Знаю, що читали ту добірку листів у «Вітчизні» видатні майстри пера Михайлина Хомівна Коцюбинська і Борис Дмитрович Антоненко-Давидович.

Заохочений підтримкою громадськості, я продовжував збирати листи Катерини Білокур, Для журналу «Вітчизна» підготував другу об’ємну добірку листів. Головний редактор Любомир Дмитрович Дмитерко благословив її в 12 числі «Вітчизни» за 1984 рік. У ній переважали листи драматичного характеру, тож усю відповідальність за них, як зізнався мені, взяв на себе (він уже був рокований і нікого й нічого не боявся, тому й благословив цю добірку). Хоч і ця публікація виявилася резонансною, схвалення в «білому» й «сірому» будинках вона не дістала. Не сподобалась І моя поведінка в стінах ВПШ – все це збіглося в часі. Іван Драч, який у доповіді на січневому пленумі СПУ 1985 року похвалив мене за нову добірку епістолярної спадщини художниці, а 15 січня він забіг до редакції газети (тут готувалася його доповідь до друку), викликав мене до кабінету Бориса Рогози на розмову «тет-а-тет» і сказав: «Аби не нашкодити твоєму вступові до Спілки письменників, з твого дозволу я вилучаю на твоїх очах абзац, присвячений твоїй пошуковій праці по збиранню й оприлюдненню епістолярної спадщини Катерини Білокур. Зрозумій мене правильно: навколо твого імені і так багато небажаного поголосу у «верхах», то краще зняти той абзац, аби зайве не дражнити і так розгніваного звіра». Хоч мені й хотілося, щоб Драчеве слово пролунало в пресі, та що мав діяти? Іван дивився на мою ситуацію глибше й ширше. А може злякався – навіщо потерпати за якогось там непередбачуваного Кагарлицького?!

 

На творчій роботі

І все ж таки я везучий чоловік! 26 лютого 1985 року на Президії СПУ мене майже одноголосно прийняли до Спілки. Це була перемога мого духу, моєї творчої праці і мого порядного редактора газети «Літературна Україна» Бориса Петровича Рогози, який попохвилювався за мене, доки не закінчилася успішно моя «приймальна епопея».

Окрилений, я розпочав інтенсивну працю над книжкою «Наодинці з совістю. Образи діячів української культури», що вийшла 1988 року в «Радянському письменнику». На редактора Наталю Дзюбенко мені дуже пощастило: вона з задоволенням працювала над моїми образами і повістю-есеєм «Квіти мої, діти», присвяченою Катерині Білокур. Паралельно перекладалася в Москві російською мовою моя книжка «Оксана Петрусенко, що вийшла друком у серії «Уславлені імена» у видавництві «Молодь» 1983 року. Цією біографічною повістю несподівано для мене зацікавилося всесоюзне видавництво «Искусство» в особі головного редактора Володимира Григоровича Середина, російського письменника родом із сусіднього з Іванівкою с. Богатирка Ставищенського району Київської області (в Іванівській середній школі завершив середню освіту, одружився зі своєю однокашницею Валентиною Рохманюк, троюрідною сестрою моєї дружини Ольги). У телефонній розмові він сказав мені: «Я із хвилюванням у серці прочитав твою книжку «Оксана Петрусенко», що вийшла у видавництві «Молодь». Дякую за твою безмежну любов до співачки! Треба цю твою книжку про незабутню Оксану, яка своїм голосом потрясла Москву, перекласти російською мовою, – хай шанувальники вокального мистецтва пригадають, що була в Україні славетна співачка з унікальним голосом!» Отак із благословення Середина моя біографічна повість щасливо потрапила до редакційного портфеля всесоюзного видавництва «Искусство». За згодою керівництва я значно доповнив, розширив свою повість і її з любов’ю підготувала редакція популярної серії «Жизнь в искусстве». Невдовзі, в середині 1989 року, вона вийшла тиражем 50 тисяч примірників. Літературний редактор Тетяна Петруніна так захопилася моєю героїнею, що в реквізиті видання своє прізвище Петруніна змінила на Петрусенко!

Скажу, що завдяки моїм сміливим редакторкам Вірі Стольній і Тетяні Петруніній мені пощастило подолати догматичні стереотипи, консервативне мислення і мою книжку, видану видавництвом «Искусство», порівняли з «Детьми Арбата» Анатолія Рибакова, що схвилювали всю демократичну громадськість тодішнього Радянського Союзу. Я щиро вдячний керівництву видавництва, зокрема зеимлякові Володимиру Середину, редакції серії «Жизнь в искусстве», які повірили в мене, – прийняли мої правки й доповнення: в Україні щось подібне на ті щербицьківські роки було просто неможливе! І взагалі, я був неймовірно щасливий, що так несподівано для мене вийшли одна за одною аж дві книжки – «Наодинці з совістю» («Радянський письменник», 1988), «Оксана Петрусенко» («Искусство», 1989).

 

Через різке погіршення і так слабкого зору я змушений був полишити працю в «Літературній Україні», дістав другу групу по зору, оформив пенсію, отож змогу цілком віддатися творчій праці. То не біда, що опинився без щомісячної платні, зате здобув свободу вільно розпоряджатися собою. Та від своєї нещадної долі хіба далеко втечеш? Мої багаторічні танці на мечі добігали свого логічного кінця й завершилися побиттям мене 29 липня 1989 року на Радянському майдані біля Верховної Ради. Ця жорстока розправа наді мною завдяки оперативному втручанню в екстремальну ситуацію проводів Української Гельсінської Спілки, Народного Руху України несподівано для авторів режисури мого побиття прибрала світового розголосу, розкрила справжню суть горбачовської перебудови в радянській Україні, похитнула віру в неї. Мене тоді назвали першою жертвою тої «перебудови». Зауважу: не був я першою, скорше сотою, а може, й тисячною офірою, тільки владі вдавалося тоді чинити розправи над демократами безкарно, а на мені осіклася – «погоріла»! Патріотчні сили побачили в мені чомусь національного героя, хоч у герої ніколи не пнувся і не пнуся: я просто йшов, у мене не було, як писав Тарас Шевченко, «зерна неправди за собою». І, мабуть, найправдивіше охарактеризував мій вчинок тодішній народний депутат, багаторічний політв’язень Олесь Шевченко, процитувавши рядки Миколи Некрасова:

Поэтом можешь ты не быть,

Но гражданином быть обязан.

Істинно так. Тільки… на майдані того надвечір’я стояло кілька сотень киян, а захистити юнь, що оголосила голодовку на захист національної символіки, від наруги змопівців не знайшлося охочих. Потім навіть свідків виявилося багато, а в ту драматичну для мене ситуацію в прокуратуру ризикнуло піти заледве десятеро сміливців…

Усе, що сталося зі мною суботнього надвечір’я 29 липня 1989 року, я описав у заяві від 31 липня. Того ж дня мене відвезли до лікарні вчених, де мною заопікувалися не лише лікарі, а й змопівці, кагебісти. Тим часом перепуджені друзі мої, котрі разом з моєю дружиною Ольгою готували мою заяву для розголошення, познімали в ній, аби завчасно не дратувати СБУ, МВС, всі мої політичні мотиви й передали її в Київську Спілку письменників, Народний Рух України, Українську Гельсінську Спілку – і отакою собі безневинною пішла вона гуляти по світах. Я обурився, відновив первісний варіант заяви, додавши ще свіжих вражень, поставив відповідно і нову дату – 3 серпня – і дружина передала заяву у вище згадувані організації, народним депутатам України – Іванові Драчу, Олесеві Гончару. Юрієві Мушкетику, Володимирові Яворівському. Юрієві Щербаку, Володимирові Черняку, Лесеві Танюку, Михайлові Гориню, Олесеві Шевченку, Сергієві Головатому, слідчому Печерської прокуратури Григорієві Гарбузі та іншим.

 

Саме цей варіант заяви я і процитую тут повністю, бо в ньому вбачаю своє продовження в батькові:

«Ситуація, в якій я опинився 29 липня ц. р. на площі біля Верховної Ради о 18-й год. 20 хв. – 18-й год. 30 хв., – особисто для мене як біль і гнів, ганьба й воскресіння. І все ж я вважаю її типовою в добу Перебудови на Вкраїні. Кілька днів минуло, а я не можу збагнути клубка подій. І все ж спробую відтворити послідовність їх перебігу.

З 14-ої до 16-ої год. того дня був на засіданні Правління Товариства української мови імені Тараса Шевченка, звідти пішов на мітинг побіля Республіканського стадіону, присвячений ветеранам війни та воїнам-інтернаціоналістам. На мітингові й довідався, що на площі біля Верховної Ради о 18-ій год. розпочинають голодування молоді кияни на захист національної символіки.

Рідні мова, культура, національні святині мене, літератора, патріота, зрештою національно-свідомого українця, – хвилюють, як хвилює все, що відбувається у Вірменії, Карабасі, Фергані, Абхазії, в республіках Прибалтики… Втім, я не тільки автор повістей і образів про великих діячів нашої культури, а й публіцист.

Отож на стадіоні я зустрівся з дружиною і ми тролейбусом № 20 приїхали до вул. Садової. Зрівнявшись із рогом будинку Верховної Ради, я побачив таку жахну картину: вздовж тротуару побіля площі стояло кілька міліційних машин і автобус. В одну з машин саме запихали юну жертву. Це мене вразило. Не задумуючись, лишив дружину (вона кілька днів, як вийшла на роботу після перелому кістки стопи) і побіг назустріч одному з молодиків, що вертався від машини, торкнувся його руки і схвильовано запитав: «Що ви робите?» Це була одна-єдина фраза з мого боку і в цю саме мить з обох боків до мене підскочили двоє в темно-зеленому чи темно-брунатному , як з’ясувалося пізніше, – це були солдати із спецчастини особливого призначення, отих, що уславилися своїм «доблесним» подвигом у Тбілісі. Я буквально отетерів: перед моїми очима попливли і небо, і люди на площі. Молодики безцеремонно, ніби кліщами, схопили мене попід руки і потягли до автобуса. Тепер думаю: хто давав наказ узяти й мене? За віщо? За які гріхи? Якщо по-людському, то можна було б мене зупинити, попросити з площі, запитати, хто я, чому опинився тут?.. А я ж ще людина, громадянин республіки, критик, письменник, публіцист, комуніст (на останньому також наголошував, бо компартія тоді була «провідною і керівною» силою в суспільстві, надто в Україні,М. К.)… Є ж якісь поняття милосердя, про що так багато пишуть сьогодні в пресі. Але з чим я зустрівся в цю страшну для мене мить? Мій законний спротив був ні до чого: коли опирався лівою рукою за ручку дверей чи спинку (не знаю вже), мене вдарено по руці і кинуто в автобус як якогось покидька, людину без честі й сорому, – вуркагана, вбивцю, наркомана абощо…

У салоні було троє: водій, здається, в білій сорочці і двоє з військ спецпризначення. Той, що стояв біля дверей, на мене не дивився, а другий, що позаду, весь час тримав мене за комір піджака, крутив руки, бив чимось у спину, кидав боком на спинку крісла, гнув донизу. Цей виявився справжнім садистом, нелюдом, механічно запрограмованим роботом. Ніякі слова благання, навіть прокльони на нього не діють: йому потрібна жертва, від знущання над якою дістає насолоду. Та й водій – одного дерева плід: такий же цинічний, жорстокий. Коли почув, здається, моє: «Яка тебе мати породила? (це до ката, що позаду). Чому вона тебе в лоні не знищила?» – щось докинув на зразок: бей єго чи души єго…

Я одне просив у свого мучителя: не торкайся брудними руками, брудним тілом до мене – мені бридко, я й так нікуди не втечу. Однак це не подіяло. Він усе намагався посадити мене на сидіння, порвав піджак ззаду, ліву кишеню відірвав, з неї випали гроші, письменницький квиток. Молодик, що стояв попереду, підняв мій квиток і навіть побачивши, що я письменник, не сказав моєму мучителю зупинити цю наругу наді мною. Склалася підозра: чи не запланований кимось мій арешт? Чи ці «вояки» просто прийшли мене провчити?!

У тому автобусі було мені гаряче й холодно, в горлі пекло, груди здушували крик, біль, образа… Невже таке можливе за радянської влади? В добу Перебудови? Які ж гуманні дисципліни їм викладали і в яких спецшколах?

Утім, не почував страху перед ними, але за ці кільканадцять хвилин я, здається, фізично і духовно пережив репресії мого батька і батька дружини, трагедії Миколи Скрипника, Миколи Хвильового, Леся Курбаса, Михайла Донця, Миколи Куліша, Івана Дзюби, Василя Стуса… Побув у шкірі молодих хлопців, яких було схоплено урочого 22 травня в парку Шевченка цього року… Поганьблений і воскреслий, я пережив тисячі життів замучених і закатованих сталінщиною, брежнєвщиною. І віра в нашу українську перебудову в мене похитнулася: слова й діла наших партійних і радянських керівників, які вчинили цю акцію біля Верховної Ради, оголила дійсність…

Привезли мене до Печерського райвідділення міліції. Той самий кат викинув мене, як останнього, з автобуса, скрутивши руки, «провів» через двоє дверей… Тяжко про все це писати…

У міліції сиділо на лавках кілька незнайомих мені хлопців (їх привезли, очевидно, звідти, звідки й мене). Чесно кажу: в міліції прикрощів мені ніхто не завдавав. Ось тут, стоячи й сидячи, відчув гострі болі в правому боці, на спині, в руках. Забирало дихання, хотілося пити, думалося: «Що зі мною сталося? Куди я потрапив? Чого? 52 роки прожив ніким не битий – і ось ганьба!»

Я пробував був дізнатися від чергових міліціонерів, хто ті «молодики», однак відчув, що цього вони мені не скажуть. А біль у боці, грудях допікав.

У відділенні міліції були представники Київської координаційної Ради НРУ за перебудову, зокрема симпатичний хлопець Вітя, здається, Лінчевський. Він і ще з ним товариш попросили мене поїхати з усіма заложниками на площу біля Верховної Ради (голодуючі нібито постановили: якщо нас повернуть, то вони відповідно змінять місце голодування). І я повернувся разом з усіма, що потрапили до міліції.

На площі мене в порваному забрудненому білому костюмі фотографували. Після цього я пішов з дружиною шукати травматологічне відділення. Щоправда, працівники міліції запропонували свої послуги, однак мені відрадили їхати з ними. Об’їздили кілька травматологічних пунктів, але вони вже не працювали (було за дев’яту вечора). З лікарні № 1, що на Мінському масиві, мене оглянув хірург, зробили знімок-рентген і дали разом зі знімком довідку за № 369, що в мене поламані восьме й дев’яте ребра в правому боці, наявні синці на тулубі й кінцівках, чимало слідів на спині, очевидно, від кийка чи якогось гострого предмета, в двох місцях пошкодження на спині, та і в піджакові на цьому місці проріз.

30 липня до мене в хату прийшло багато людей – свідків моєї ганьби. Разом з моєю дружиною вони надіслали телеграми в Москву народним депутатам Б. І. Олійнику, Ю. М. Щербаку, редакторові журналу «Огонек», народному депутату СРСР Коротичу В. О.

31 липня, в понеділок, швидка допомога відвезла мене до лікарні для вчених, де я перебуваю зараз у хірургічному відділенні.

2 серпня в присутності письменника Олеся Лупія капітан міліції Майстренко Петро Максимович та слідчий, старший лейтенант Болій Петро Васильович (обидва з Київсього міського управління внутрішніх справ) мене допитували, склали акт. Доживсь ось! А це ж, мабуть, тільки початок!

Я зустрівся з «роботою» спецвійськ, про які раніше, до Перебудови, і мови в пресі не було. Їхню сваволю, безчинство на собі відчув. А скільки безневинних від них постраждало! Отже, чи потрібні нашій країні, що йде до правової держави, такі ганебні війська з роботів, духовно обкрадених людей?

Мені болить і тіло, і душа, Травма моральна і фізична мене пече.

Прошу захисту КСПУ (Київської Спілки письменників України). Втім, ідеться не про якогось там літератора Кагарлицького, а про засоби, якими здійснюється «демократизація» в Україні. Це не той шлях, яким можна дійти до храму правової держави.

З повагою

Микола Кагарлицький

                                                   3 серпня 1989 року».

 

Що додати до цієї заяви? Мене впихали в автобус русявим, а з нього я вийшов зовсім посивілим. Невдовзі довідався, що розпорядився «Взять и его!» генерал Геннадій Бердов, який у глибині площі разом зі своїми підлеглими стежив за подіями й давав розпорядження. До речі, його сфотографували, як і моє побиття, і знімки на згадку подарували мені. Їх використала прогресивна й чорна преса. А катували мене в автобусі молоді змопівці Руденко, Чуйко, Бугай, які ніякого покарання за знущання наді мною не дістали. Згадувані в заяві капітани міліції Петро Майстренко і старший лейтенант Петро Болій, які прийшли до мене в лікарню вчених 2 серпня, не поцікавилися здоров’ям, не поспішили запропонувати мені судово-медичну експертизу, а розпочали шалений наступ на лікарів. Вони ж накладали арешт на мої медичні виписки…

Ось вони, ті виписки, занесені до моєї медичної книжки № 3010, що довги роки зберігалися в письменницькій поліклініці на Рейтарській, 11.

 

Виписка з лікарні для для вчених, у якій лікувався три тижні, починаючи з 31 липня:

«Диагноз: закрытая травма груди с переломом VII–IX ребер справа, ушиб правой почки, множественные ушибы и ссадины головы, туловища, конечностей

 

Запис досвідченого терапевта письменницькій поліклініці Марії Миколаївни Холявко від 13.IX.1989 року:

«Діагноз: перелом VII–IX ребер, правосторонній травматичний плеврит, кровотеча з правої нирки, хворій потребує лікування в інституті урології.»

Далі там же:

С 22.IX по 6.Х 1989 р. находился в институте урологии. Жалобы на головные боли, особенно в затылке, головокружение, тошнота, онемение рук и ног…»

 

Приходили з міліції (СБУ?) до нашого терапевта письменницької поліклініки Марії Миколаївни Холявко й вимагали, аби змінила свій запис у лікарняній картці (зафіксувала побої, синці, поламані ребра), але, вірна клятві Гіппократа, категорично відмовилася це зробити!..

А як побачили це моє затримання очевидці? Цитую за публікацією в «Літературній Україні» від 7 вересня 1989 року «Що ж сталося на майдані?»

 

Ділиться враженнями письменник, доктор філологічних наук Віталій Дончик:

«…Тривога зависла над майданом, як на моє відчуття, аж тоді, коли з’явився на ньому загін особливого призначення, викликаний невідомо ким і задля чого… Сам вигляд загону, його вторгнення на майдан, мов на навчальний плац, а потім і сама раптова насильницька операція – захоплення прапора і кількох чоловік, яких, скрутивши, заштовхали в машину, – викликали в людей не тільки замішання, а й вигуки обурення, протесту. Багато з присутніх, незалежно від їхнього ставлення до демонстрації та національної символіки, людей різного віку, фаху та ін., – я бачив і чув українців, росіян, євреїв, росіян, – почувалися при цьому ображеними у власній гідності. Якраз таке почуття було, гадаю, в Миколи Кагарлицького, який випадком опинився поблизу місця події та намагався усовістити охоронців з кийками. Чим закінчився для нього цей гуманістичний порив – відомо…» (газ. «Литературна Україна» від 7 вересня 1989 року). Розлого про моє побиття Віталій Дончик розповів згодом у книжці «Спільний знаменник – тринадцять» – «Ліга-інформ», 2004 р. (див. 29 липня 1989 р. «Про побиття письменника М. Кагарлицького», ст. 78–80).

 

Розповідь О. З. Кагарлицької, дружини письманника:

«Ми тільки дійшли до площі перед Верховною Радою, як я побачила міліціонерів, які силоміць тягнуть до машин людей. Я остовпіла, не могла збагнути, як таке може діятись у наш час… Не помітила навіть, як зник Микола Федосійович. Аж раптом бачу, що тягнуть до машини і його, Миколу. Я підбігла, вхопила чоловіка за рукав, але мене грубо відштовхнули. «Візьміть і мене!» – просила я, та дверці переді мною хряпнули, і автобус рушив… «Якщо не винен – випустять», – байдуже кинув мені міліціонер, що походжав з мегафоном…

Згодом і справді затриманих привезли, а серед них – Миколу в розірваному піджаку. «Як тобі?» – питаю. – «Мабуть, щось відбили – дуже болить у боку…»

… У понеділок я викликала лікаря з літфондівської лікарні. Він оглянув Миколу і одразу викликав «Швидку допомогу». Рентген у лікарні для вчених засвідчив: поламано не два, а три ребра…»

 

Репортаж журналістки Оксани Бойко на радіо «Свобода» від 5 вересня 1989 року пролунав майже дослівно так (початку її свідчення я не встиг зафіксувати на магнітофон):

«…Стояли міліціонери, одягнені в цивільному. Майдан від вулиці Кірова замикали війська спецпризначення, вишикувані в шеренги. Це були молоді хлопці в сірому військовому одязі. На хвилину мені зробилося моторошно, але я подумала, що вони не наважаться повторити тбіліську трагедію. На заклики міліції розійтися, група голодуючих розгорнула жовто-блакитний прапор та підняла тризуби. На них блискавично накинулися спецнази і брутально вирвали прапор і намагалися подерти його. Вісьмох учасників голодувань схопили, викручуючи їм руки та б’ючи нагаями, потягли до машин.

До міліціонерів підбіг чоловік у білому костюмі й запитав: «Що ви робите?» У відповідь його схопили, викрутили руку за спину, вкинули в машину і разом з іншими відвезли до Печерського відділу міліції. Пізніше ми довідалися, що цей чоловік був відомим українським письменником і публіцистом Миколою Кагарлицьким. Під час демократичного обміну думок міліціонери зламали йому два ребра, пошматували його одіж і відпустили. Ось так виглядає плюралізм по-українському».

 

Газета «Літературна Україна» від 7 вересня 1989 року опублікувала і глибоко продумане «пояснення» заступника начальника управління внутрішніх справ м. Києва, підполковника Володимира Шапошникова:

“29 липня ц. р. близько 18. 00 на Радянській площі, біля фонтана, зібралася група лідерів і активістів неформальних об’єднань загальною кількістю до сотні чоловік…

На заклик гр. Чернишова натовп рушив до центрального входу в будинок Президії Верховної Ради УРСР, розмахуючи жовто-блакитним прапором і лозунгами; там кільканадцять громадян сіли на сходи і розгорнули чотири плакати…

До них тричі зверталися керівні працівники Печерського райвиконкому і відділу внутрішніх справ з роз’ясненням про неправомірність їхніх дій та з проханням дотримуватись вимог діючого законодавства. Незважаючи на ці звернення, лідери неформальних об’єднань відмовилися їх задовольнити… На адресу представників влади з натовпу залунали погрози й образи, виникла давка…»

Моє затримання змопівцями Володимир Шапошниковпрокоментував так:

«Гр. Кагарлицький М. Ф., член СПУ, не знаючи ситуації, подій та спостерігши лише конвоювання затриманих до машини, кинувся до працівників міліції, ображаючи їх вигуками і протидіями, чим привернув увагу збудженого натовпу й провокував загострення ситуації…

На цій підставі він був затриманий і при переміщенні в автобус упав, чим міг завдати собі тілесних пошкоджень…»

 

Я спеціально підкреслив ці цинічні вислови. Із висновків Шапошникова випливає, що при вштовхуванні мене в автобус, я сам упав, сам поламав собі троє ребер, сам лупцював себе по спині гумовою палицею, сам завдав собі ударів кастето, сам травмував собі праву нирку!

Тижнем раніше «Літературна Україна», від 31 серпня 1989 року, опублікувала матеріал «Порушено кримінальну справу»:

«До редакції «Літературної України» звертаються читачі… У своїх листах вони висловлюють жаль з приводу інциденту, що стався 29 липня ц. р. біля будинку Верховної Ради УРСР, стурбованість станом здоров’я письменника М. Ф. Кагарлицького, якому було завдано травм при затриманні представниками ЗМОПу (загін міліції особливого призначення), а також цікавляться, чи порушено кримінальну справу, чи ведеться слідство.

У зв’язку з цим у республіканському Будинку літератора відбулася зустріч письменницького активу з представниками внутрішніх справ УРСР. Перший секретар Київської письменницької організації І. Ф. Драч проінформував присутніх про надзвичайну подію, що трапилася 29 липня ц. р., зачитав заяву М. Ф. Кагарлицького, а також пояснення начальника УВС м. Києва тов. Шапошника. У розмові взяли участь секретарі правління СПУ О. К. Глушко, В. О. Яворівський, перший заступник секретаря парткому Київської організації СПУ О. Г. Мусієнко, письменники В. Г. Дончик, С. П. Плачинда. Заступник міністра внутрішніх прав Г. В. Бердов, який виступив на зустрічі, вибачився перед дружиною потерпілого О. З. Кагарлицькою за прикрий випадок з її чоловіком і підкреслив: якщо слідство підтвердить порушення закону щодо М. Ф. Кагарлицького, винних притягнуть до відповідальності (Захищаючи честь мундира, генерал Бердов і підполковник Шапошников доклали всіх зусиль, аби не визнати мене потерпілим і винних не притягнути до відповідальності! – М. К.).

Як повідомив редакцію секретар правління СПУ, народний депутат СРСР В. О. Яворівський, він передав заяву потерпілого М. Ф. Кагарлицького до Прокуратури Української РСР.

Наш кореспондент зв’язався по телефону з відповідними органами і з’ясував, що справу доручено розслідувати прокуратурі Печерського району м. Києва. Слідчий районної прокуратури Григорій Степанович Гарбуза повідомив редакції, що кримінальну справу з приводу інциденту 29 липня ц. р порушено 18. 08. 89р., матеріали потрапили до нього 21 серпня. Нині М. Ф. Кагарлицький виписався з лікарні і слідчий приступив до всебічного вивчення прикрого інциденту».

 

На тому засіданні доручили С. П. Плачинді написати розлогу статтю про ці події, а письменник О. Г. Мусієнко заявив Бердову, що «Кагарлицький такий, що бере участь у всіх відомих акціях, то ж поділом йому».

Між іншим, було й друге засідання письменницького активу за участю Бердова, Шапошникова, з якого «ввічливо» попросили вийти мою дружину Ольгу, поета Миколу Сома, прозаїка Сергія Плачинду, оскільки вони глибоко перейнялися моїм побиттям. Микола Сом так обурився, що кинув на стіл свій партквиток (не знаю, чим закінчилася ця історія для Миколи).

А ось викрутаси навколо мого побиття заступника голови Верховної Ради, міністра внутрішніх справ Василя Дурдинця, в якого 6 червня 1990 року відомий політв’язень, народний депутат України Михайло Горинь під час сесії, що транслювалася по радіо й телебаченню, запитав, як вирішується кримінальна справа письменника Миколи Кагарлицького в зв’язку з його побиттям, той, збиваючись, плутано відповів (я записав цей виступ на магнітофонну стрічку й дослівно відтворив):

«Що торкається побиття члена Спілки письменників Кагарлицького, яке мало місце ось тут, біля Верховної Ради, 29 липня 1989 року минулого року, то з приводу цього, ви знаєте, що і преса публікувала, значить, конкретні відомості щодо іменно самого факту, чого виник, як діяли працівники міліції.

Міська прокуратура була порушила кримінальну справу, розслідувала, значить, цю конкретну ситуацію й прийшла до висновку, що працівники міліції в даній конкретній ситуації не перевищили своїх, значить, прямих службових, значить, обов’язків. Хоча з приводу цього я відповім. В прохача з цього приводу була скарга. Займалася республіканська прокуратура, декілька раз переглядала цю справу. То я би хотів, поскільки і члени секретаріату Київської письменницької організації, наші представники міністерства, зокрема заступник міністра генерал Бердов займався і інші. Якщо ви вважаєте, що тут дещо зроблено з боку прокуратури чи міліції не так, я готовий, щоб ми це питання, звичайно, окремо розглядали» (підкр. мої– М. К.).

Як кажуть, наговорив-набалакав, сів, та й заплакав… Однак я зрозумів із відповіді Василя Дурдинця, що моєю кримінальною справою займався в республіканській прокуратурі сам генерал Бердов, той, який дав наказ «Взять и его!» Втім, «поборникам правди» легко було викручуватися, бо мене з самого початку зробили не потерпілим, а свідком у порушеній мною справі. На мої протести не зреагували ні в Печерській, Харківській, ні в Київській, ні в республіканській прокуратурах, бо боялися праведного суду і уникли його!

У заяві від 5 листопада 1989 на ім’я старшого слідчого Гарбузи я назвав людей, які були на майдані і зголосилися свідчити в Печерській прокуратурі. Це – Віктор Лінчевський, Сергій Одарич, Степан Пінчук, Володимир Марусій, Анатолій Буртовий, Григорій Давидюк, Микола Лисенко… (назвав чотирнадцять осіб, подав їхні домашні адреси і телефони). Як трималися вони на слідстві, не знаю, чув лише, що деякі під час зустрічей із командиром особливого призначення Анатолієм Куликовим змінювали свої показання. Заглянути б у мою справу і з’ясувати, хто є хто!

А як повели себе щодо мене молоді змопівці під час викликів до слідчого, у виступах по радіо? Цитую фрагменти очної ставки, що відбулася в кабінеті старшого слідчого Григорія Гарбузи 12 жовтня 1989 року. Цю розмову я тишком-нишком зафіксував на кишеньковий магнітофон. Наводжу спрямовані на захист змопівця Анатолія Руденка запитання старшого слідчого Гарбузи і безпрецедентно наглі відповіді змопівця Руденка, в яких він розширює коло співучасників моєї драми, а заодно грубо, нагло оббріхує мене перед слідчим, а той – хоч би що – жодної позитивної реакції в мій бік, жодного зауваження знахабнілому молодикові:

– Откуда появился гр. Кагарлицкий?

– Где-то сбоку.

– И что же он делал, появившись?

Выкрикивал слова «Фашисти!», «Бандити!», «За що ви хапаєте невинну людину? Відпустіть, я ні в чому не винен!» – и начал царапаться, срывать у Грабчика погоны…

– И вследствие этого вы взяли и повели его к автобусу?

А если он отбивается, кричит, бъет нас ногами, отрывает погоны, значит, он нарушал порядок! (підкр. мої М. К.).

– Кто же Кагарлицкого забирал?

– Грабчик и Чуйко.

– Взяли под руки и повели к автобусу?

– Я в это время возвращался назад, смотрю – они борюкаются. Когда я подошел, начали подсаживать его а автобус, он опирался, Грабчик подсадил, но он вырвался и упал на бок в автобусе на ступеньки.

– Кто ехал в автобусе?

– Водитель Бугай, Чуйко и я.

– Кто вам давал приказание?

– Нам давал приказание командир Куликов Анатолий Михайлович.

– Что произошло в автобусе?

– Когда я вошел, Кагарлицкий находился возле четвертого – пятого сидения. Бугай и Чуйко усадили его в автобусе. Кагарлицкий вскакивал и рвался к передним дверям, кричал.

– Ну и что?

– Поскольку он не хотел сидеть, я подошел и стоял с левой стороны по ходу автобуса и держал его. После этого он начал кричать на меня: «Ірод, яка тебе мати народила на світ? Фашист! Убери від мене свої руки!» Когда автобусом развернулись в сторону РВД, гражданин Кагарлицкий поднялся, подошел к быльцу и всю дорогу стоял – мы ему пошли на уступки, а он нам: «Подумайте, що ви робите!» Когда мы приехали и хотели отправить в райотдел, он не хотел выходить с автобуса и начал кричать: «Убивець, в тебе руки в крові! Я не вийду з автобуса, доки не дізнаюся, хто мене сюди посадив. Дайте мені главного! (?)» После этого подошли ребята и вывели его с автобуса. Сопровождали Вусенко и Семигиря, завели в часть. После этого, как забрали его в дежурную часть, мы вернулись. А вскоре и дали команду вернуть задержанных на площадь…

Слідчий бере в руки мій порваний забруднений піджак і продовжує допит Анатолія Руденка:

– Вы гражданина Кагарлицкого не били?

– Не бил.

– А вот грязный пиджак, смотрите!

– Это у него потому, что он падал, упирался о ступеньки. Вообще, это у него помарки от сопротивления.

– А оторван левый карман?

– Он, очевидно, зацепился за что-то рядом с быльцем.

На моє запитання про дірку на спині і кров на тому місці від удару якимось предметом, змопівець не відповів, а слідчий не наполіг і продовжив допит:

– Дубинка была?

– Была в чехле. Не применял дубинку, его я не бил и ничего ему не ломал – ни ребер, ни в почку не бил, ни в спину.

– Громадянин Кагарлицький, ви вважаєте, що все, що з вами сталося, сталося в автобусі?

– Так. Ось тільки промовиста деталь: коли мене взяли змопівці, заламали руки, я потім побачив натовп на площі і небо, в мене все попливло перед очима.

– Не було якогось удару по спині чи по голові?

– Не пам’ятаю, бо в очах світ похитнувся і поплив…

– Ви маєте якісь претензії до Руденка?

– Усе, що він оце наговорив, за винятком кількох фраз, – брехня. Що зі мною сталося насправді, я розповів у заявах до вас, до депутатів, до прокурорів, пане слідчий! Прошу звернути увагу на проріз у спині гострим предметом, запечену кров на місці прорізу, синці від ударів гумовою палицею на тій же спині.. І додам: аби я сів у запропоноване мені крісло з гострими виступами, я б почувався рабом становища, а я – не раб!

 

У розмові з Руденком після допиту я пробував був усовістити, розжалобити його, сказавши, що в батьки йому годжуся, що я не тільки письменник, а і вчитель, виховав сотні учнів, однак це не подіяло. Тільки коли нагадав про матір, він вигукнув: «Не трогайте мою маму!»

Інший змопівець Колесник Сергій Петрович 1961 року народження, кандидат у депутати до Київської міської ради, очевидно, причетний до подій 29 липня 1989 року, виступаючи в прямому ефірі 17 січня 1990 року по радіопрограмі «Промінь», на запитання радіослухача заявив, що Кагарлицький був затриманий за те, що зривав погони зі змопівців, дряпав їхні обличчя (підк. моє – М. К.).

 

Отакі молоді комуністи! Ще й, позичивши очі в сірка, балатуються в депутати Київської міської ради! Чого чекати виборцям від таких «праведників»?! Між іншим, при зустрічі з моєю дружиною Ольгою Кагарлицькою він із хороброго півня обернувся в полохливого зайця і навіть вибачався перед моєю Ольгою за наклеп. Тільки хто почув його вибачення?

І зовсім прикро мене вразило інтерв’ю Куликова Анатолія Михайловича, яке дав кореспондентові радіопередачі «Старшокласник», що прозвучало 1 березня 1990 року. В ньому начальник загону змопівців змалював себе люблячим батьком, який відвідує з двома синами Музей народної архітектури та побуту просто неба в Пироговому, піклується щодень про їхнє виховання, а от чужих дітей запихає в «воронки», «газики»! І мене, 52-літнього, слабкозорого чоловіка, не пожалів!

Отаких бездушних, похабних, безсоромних нелюдів залучають до спецназів! Вони – сліпі роботи, покірні виконавці чужої злої волі…

Із телефонної розмови з Григорієм Гарбузою 2 листопада 1989 року я дізнався, що мою справу … припинено. І розпочалися мої безуспішні ходіння по муках. Цитую запис у щоденнику:

« – Ну як моя справа посувається?

– Справу припинено і передано в прокуратуру м. Києва.

– Як це припинено?

– А так…

– За відсутністю доказів?

– Вважайте, що так.

– А де ж ваші гуманізм, як ви мені казали, Григорію Сткпановичу! А є ж у мене ще адвокат…

– Я вам співчуваю, але нічого зробити не можу.

– Так де мої документи?

– У прокурора Києва.

– Як йому зателефонувати?

– 290 77 28, Володимир Іванович Шевченко.

– А ви всіх свідків допитали?

– Усіх!

– Григорію Степановичу, ви мене навіть не посвятили в суть справи, не запитали моєї думки, не сказали про наслідки судової медичної експертизи. Як усе це розуміти?!

– Як хочете, хай вам щастить!

– Я і до Господа Бога дістануся – занадто чиста в мене справа, занадто винні спецназівці, аби закрити справу за відсутністю доказів….

Телефоную Шевченкові, там відсилають мене до начальника Станіслава Миколайовича Бондаренка, телефон 2501527.

Я вже весь напружений:

– Станіславе Миколайовичу, у вас моя справа? – називаюсь.

– Так, у мене.

– Як вона у вас опинилася?

– Якщо ви незадоволені рішенням Гарбузи, напишіть на наше ім’я заяву.

– Звичайно незадоволений! І як усе це робиться? Я хворий, мені не повідомляють і вирішують закрити справу!..

– Мы с вами русские люди, пишите заявление!

– Не знаю, хто ви, а я – не росіянин, не поляк, не негр, а українець, український письменник, а не людина без роду-племені!

Його на тім боці покоробило і спантеличило:

– Я тоже українець, але ми – інтернаціоналісти.

– Будьте ким хочете, а я вимагаю відкритого суду…

І пішов у Спілку письменників до Юрія Мушкетика, Володимира Яворівського. Мушкетик згодився зі мною. А Яворівський дав пораду:

– Від них у тебе є офіційний документ? Нема! Отож телефонні розмови – то провокації з їхнього боку. Зачекаймо від них офіційних доказів. Є ще суд республіки, є ще Сухарєв… Не хвилюйся, Колю, про твою справу знає весь Союз, весь світ! За тобою Спілка письменників, Народний Рух України, тисячі людей. І скажи їм хай тобі надішлють своє рішення, а ми вже зробимо своє...

Повернувся додому і чую в слухавку:

– Ми вашу справу як незавершену повернули назад на доопрацювання…»

 

І розпочалася нова тяганина зі слідчими, міліцією. За мною стежили якісь підозрілі типи, коли лежав у лікарнях, пропонували закурити, поговорити,..

Пригадую, як мене в перші листопадові дні 1989 року причепився на правах нібито знайомого і підстерігав увечері на виході зі станції метро «Мінська» якийсь огидний миршавий чоловічок, з притиском кидав мені фрази: «Я тебя, заядлый националист, обосцу! Я тебя научу, как уважать советскую власть! Я тебе гарантирую ещё не одну больницу, там ты и подохнешь, бандеровец!...».Погрози в тому ж дусі лунали кілька вечорів. Якось я не витримав і коли з ним опинився віч-на-віч на розі свого будинку на вул. Тимошенка, 6-а, підняв угору дипломат з переносним важкеньким магнітофоном у ньому й вигукнув: «Ще раз постанеш перед моїми очима – розквашу тобі голову!» Він не сподівався такої рішучості з мого боку, явно перелякався і більше вже моїх пізніх повернень додому не супроводжував…

 

Було, було!...

Упродовж тривалого часу писав я все нові й нові звяви, клопотання, навіть, за порадою Бориса Олійника, до Генерального прокурора СРСР Сухарєва Олександра Яковича, до Віталія Коротича, який тоді очолював читабельний журнал «Огонёк». 21 грудня 1989 року я навть надіслав телеграму на ім’я Горбачова:

«Москва Кремль

Горбачеву Михаилу Сергеевичу

Надо мною жестоко поиздевались на Советской площади Киева омоновцы. Причастны к событиям завминистра внутренних дел Украины Бердов замначальника УВД Киева Шапошников. Печерская прокуратура прекратила дело за отсутствием якобы доказательств. Знают о происшедшем депутаты Яворивский, Куценко, Павлычко, Гончар, Коротич. Посодействуйте разобраться.

С уважением писатель Мыкола Кагарлицкий»

 

З гірким усміхом згадую, як Анатолій Куликов і Володимир Шапошников прикидалися хворими, аби не прийти до слідчого на очну ставку зі мною. А от коли Шапошников балатувався в народні депутати до Київської міської Ради України другого скликання, був цілком здоровий. Дізнавшись, де й коли він виступатиме, я повів нерівну боротьбу. Двічі він збирав своїх прихильників у Інституті геронтології, двічі і приходив туди і я, аби розвінчати кандидата в депутати. Під час його виступів я піднімав угору маленький ручний диктофон, подарований колишньою солісткою Київської опери Галиною Ратушною-Колесник, дружиною диригента Володимира Колесника (подружжя виїхало з України і там пропагувало національну хорову та вокальну культуру), удаючи, що його записую, він знічувався, опускав донизу голову, змопівці, перевдягнуті в цивільне, вигукували на мою адресу: «Бандеровец!», «Западник!», «Нациналист!», «Провокатор!», однак застосувати грубу силу до мене не сміли – їхній керівник балатується в народні депутати! Я розхоробрився, навіть піднявся з місця, звернувся до зали, що саме змопівський загін, йому підпорядкований, побив мене на майдані біля Верховної Ради. Це справляло сильне враження на присутніх. Не могли мене схопити за наказом Щапошникова і коли вихидив із зали й прямував до трорлейбуса – мене надійно охороняли молоді хлопці аж до самісінького будинку.

У депутати Шапошников так і не пробився. Та й своє земне буття він невдовзі закінчив трагічно: загинув, як мені розповіли, від таємничої кулі під час полювання.

 

28 листопада 1990 року я попросив слова на республіканських зборах письменників-комуністів, у яких брав участь сам перший секретар ЦК Компартії Станіслав Гуренко, ще раз звернувся до совісті літераторів. Та марно! Газета «Літературна Україна» від 29 листопада 1990 року не подала мого хвилюючого виступу, а лише побіжно окреслила окремі моменти:

«Гіркотою несправедливості був перейнятий емоційний виступ М. Кагарлицького, який заявив, що досі не розслідуваний по справедливості інцидент з міліцією, під час якого він був побитий і дотепер хворіє. На жаль, і СПУ не змогла його захистити. Він висловився на захист народного депутата УРСР С. Хмари, цей заклик дістав підтримку зборів, які ухвалили відповідну заяву…»

І після цих зборів керівництво Спілки письменників немов у рот води понабирало. Лише Сергій Плачинда по гарячих слідах подій підготував був гострий матеріал і намагався видрукувати його в «Літературній Україні», однак газета злякалася викривального пера письменника й подала вже вище цитований репортаж «Що ж сталося на Радянському майдані?» Тільки роком пізніше,10 квітня 1991 року, Сергій Петрович все-таки опублікував у «Літературній Україні» відкритий лист прокурору республіки М. О. Потебенькові, Голові Верховного суду УРСР О. Н. Якименку – «Чи надійде генералові повістка до суду?», в якому гнівно розвінчав безчинства змопівців в Україні. Розпочав свій лист Сергій Петрович моєю справою:

«Шановні Михайле Олексійовичу та Олександре Никифоровичу!

Ви, напевне пам’ятаєте відому повість-притчу Ернеста Хемінгуея «Старий і море». В ній яскраво показано, як морські акули невтримно ринуть на запах крові. Горе тому, хто закровоточить у хвилях безмежного океану: зубасті й нещадні морські хижаки вмить примчать звідусіль і люто розтерзають поранену й знесилену жертву.

У наші тривожні дні бачу хижі сили, що хочуть і прагнуть повернути суспільство на запах кривавого 1937-го. І мені від того стає невесело, Бо знаю чесних демократів, патріотів України, зокрема – письменників, чиї серця завжди кровоточать.

Про одного з них і хочу нагадати.

29 липня 1989 року в Києві на Радянському майдані перед будинком Верховної ради Української РСР зібралася демократична молодь на підтримку студентів, які оголосили голодування на знак протесту проти заборони національної символіки. Коли над головами маніфестантів замайорів освячений віками української історії жовто-блакитиний прапор, на нього яструбами налетіли треновані атлети ЗМОПу.

Дебелі молодики в уніформі десантників грубо й брутально потягли до міліцейських машин прапороносців та охоронців святині українського народу.

Цю дику сцену бачив письменник Микола Кагарлицький. Як людина чесна, гуманна, чуйна, він підбіг до змопівців з одним-єдиним гарячим запитанням: «Що ви робите?!»

Це і був громадянський протест письменника проти насилля і беззаконня, проти приниження національних почуттів українців і патріотів України, проти глуму над найелементарнішими правами людини. Але досить було й цього поруху, аби міліцейські чини (в найвищому ранзі тут перебував заступник міністра внутрішніх справ УРСР генерал Бердов) убачили в поведінці Кагарлицького велику крамолу – ледь не заклик до збройного повстання. І було дано вказівку (аби ніхто інший не наслідував приклад письменника!): «Взять этого…»

Ніби залізними кліщами схопили змопівці українського інтелігента і під пильним професійним поглядом генерала Бердова (цю сцену зафіксував фотоапарат) грубо заштовхнули в порожній автобус. І коли по спині Миколи Федосійовича загарцювала міліцейська дубинка (так, що тріснув піджак з цупкої тканини!), він збагнув ціну такого «привілею» – їхати в «персональному» автобусі.

Наслідки «роботи» змопівців я побачив наступного дня, коли прибіг до лікарні, де крижем лежав побитий письменник. Через усю спину – навскоси – пухирився криваво-синій набряк – автограф перебудови. Миколі Федосійовичу важко було дихати й говорити: мав три поламаних ребра і струс мозку. Його пронизував гострий біль у правій нирці (той біль не вщухає і досі).

Стало очевидним, який акт вандалізму вчинили над українським письменником змопівці.

Здавалося б, суд мусив відбутися негайно. Але слідчий Печерської прокуратури м. Києва Г. С. Гарбуза «вивчав» справу довго-довго і, зрештою, «довів», що Кагарлицький… не є потерпілим. Про це зухвало заявив прокурор Печерського району м. Києва Г, О, Шевченко в листі до письменника 30, УІ. 1990 р.: «Сообщаю, что по уголовному делу, возбуждённому по факту причинения Вам телесных повреджений, Вы в качестве потерпевшего не признаны».

Далі облудну естафету підхопила прокуратура Харківського району м. Києва. Тут справу «вивчали» майже рік! А висновок такий: «С учётом имеющихся в деле данных об обстоятельствах получения Вами травмы – закрытых переломов – 9, 10, 11 правых рёбер, основания для признания Вас потерпевшим по делу в соответствии со ст. 49 УПК УССР не усматривается».(До речі, правоохоронні органи, як видно, не визнають державності української мови!).

Отже, бачимо відверте глумування і над українським письменником, і над законом. А втім, обидві районні прокуратури сліпо йдуть, здається, за висновками заступника начальника управління внутрішніх справ м. Києва Шапошникова, який ще 9. ІХ. 1989 року писав у «Літературній Україні»: «Гр. Кагарлицький М. Ф., член СПУ, не знаючи ситуації (?!), подій та спостерігаючи лиш картину конвоювання (!) затриманих до машини, кинувся до працівників міліції, ображаючи їх вигуками (?) й протидіючи їм (?), чим привернув увагу збудженого натовпу і провокував (!) загострення ситуації… На цій підставі (?) він був затриманий (!) і при переміщенні (!) в автобус упав, чим міг завдати собі (!) тілесних пошкоджень».

Скільки цинізму, перекручень й беззаконня за кожним словом! І це в той час, коли відомий письменник, автор прекрасних книг про корифеїв української культури, за ці півтора року не написав жодного рядка, бо знівечена душа письменника. Бо після кавтування в нього паморочиться голова, його нудить, терпнуть пучки пальців обох рук, стопи обох ніг, зводить вночі судомою руки, різкі болі в правій півкулі мозку. Бо він кілька місяців лежав з потрощеною правою ниркою в Інституті урології, став постійним пацієнтом Інституту нефрології. Так уміють професіййно й цілеспрямовано бити змопівці: в М. Ф. Кагарлицького раніше була хвора ліва нирка, кат йому потрощив дубинкою праву.

І цей страшний досвід нищення людини хутко переймають кати периферійні…»

 

Глибоко вмотивоване розслідування моєї кримінальної справи! Сергій Петрович неначе сам побував у моїй шкурі, логічно розставив акценти, розвінчав змопівців на чолі з їхнім керівництвом. Мій щирий старший друг по духу і по боротьбі вчасно застеріг мене.

 

Тим паче, що правознавець юрвідділу Секретаріату РУХу п. Сергій Нечитайло застеріг мене: «єдине – чого бахав би Вам, аби Ви повністю усвідомили нереальність, утопічність деякіх Ваших вимог, аби лихо, яке вас спіткало, не затулило Вам увесь світ, щоб ви не стратили свій письменницький дар на вправляння в епістолярному жанрі. Причині тривалого зволікання з розслідуванням вашої справи, грубого та цинічного нехтування вашими правами потерпілого, впертого небажання притягувати до кримінальної відповідальності держиморд у міліцейських мундирах Вам цілком зрозумілі: реалії совєцької дійсності Ви знаєте краще за мене. Бо ні про яку цивілізовану правову систему в цій напівбожевільній Верхній Вольті з ядерним озброєнням не може бути і мови. Гірко і сумно, що таку уяву маю про власну Батькувщину… Бо переконаний, що в напівдикому суспільстві, котрим заправляють войовничі невигласи, годі шукати якихось правових засад. У Совєцький державі «власть придержащие» не обмежені законом задля дотримання прав людини, як те практикується в цивілізованих країнах, а якраз наппаки: озброєні законом проти людини, і сам закон виступає лише інструментом уярмлення, а не гарантом прав. Це є центральна і найхарактерніша ознака тоталітарного суспільства. Отож мене щиро здивувала Ваша свята, але глибоко наївна віра в можливість досягнення якоїсь справедливості при розгляді Вашої справи.»

 

Я зрозумів, що судову стіну, змуровану комуністичною системою, я самотужки не протараню, тож вирішив припинити тяганину зі слідчими, прокуратурами і присвятити себе творчій роботі.

І правильно вчинив, бо через п’ять років тойже загін змопівців, що познущався наді мною, відомий тепер уже як «Беркут», очолюваний тим же Анатолієм Куликовим, 16 липня 1995 на Володимирській вулиці і на Софійському майдані під час похоронної процесії, що йшла за домовиною Святійшого патріарха Володимира, влаштував справжнє побоїще: гумовими палицями, кастетами, а ще кулаками беркутівці били не лише мирян, а й священиків України і діаспори, пускали в очі беззахисним людям задушливу «черемху». О, ганяли беркутівці за учасниками процесії, мов оскаженілі, плюндруючи і національні прапори. Навіть пробували осквернити труну Святійшого Патріарха. Такого святотацтва ще не знав цивілізований світ. І прикметна деталь, Куликов збиткувався наді мною в чині підполковника, а сатанинський дебош на Софійській площі влаштував уже в чині полковника. Той день увійшов в історію Києва як «чорний вівторок».

 

Та повертаюся до своїх нагальних проблем.

Перед тим, як припинити боротьбу зі змопівцями, слідчими, прокуратурами, я зробив ще один важливий крок до очищення совісті від клейкого бруду, – написав заяви до первинної партійної організації газети «Літературна Україна», в якій числився на обліку, та до парткомів київської і республіканської парторганізацій СПУ про свій вихід із лав КПРС. Я так умотивував своє рішення (документ цитую фрагментами):

«Перш ніж з’явилися й лягли на папір ці мої тяжкі роздуми, якими я мотивую причини добровільного виходу з лав КПРС, збігло немало часу.

Я член КПРС з 1964 року, але як тільки взяв до рук перо, спочатку журналістське, пізніше – письменницьке, одразу ж відчув на собі задушливий тиск згори з боку керівної і спрямовуючої всі наші вчинки й дії сили з боку КПРС, яка витала незримо і завжди присутньо в редакціях газет, часописів, видавництв та всесильної, всевидющої цензури «Этого нельзя!», «Это пахнет буржуазным национализмом», «Это на что вы намекаете?» – і твоє тяжко народжуване дитя появлялося на світ Божий хворим. У 70-і – 80-і роки не раз опинявся без роботи, не раз, у зв’язку з арештами духовно близьких мені творчих і вільнолюбних людей, сам перебував на межі Київ – Перм, а виболілі публікації нелегко пробивали дорогу до читачів, рясніючи купюрами, насильно вставленими фразами «завдяки комуністичній партії…» – і душу ятрило: «Доки цк триватиме?»

І ось 1985, благовісні Перебудова, Демократія, Гласність, які розпочав М. С. Горбачов. І спливло на поверхню, до якої духовної, екологічної, економічної, політичної, ідеологічної кризи дійшло «найдемократичніше в світі» суспільство, скільки лиха заподіяла національна деградація! У якій прірві опинилася наша республіка, пробувши вісімнадцять літ під Дамокловим мечем Володимира Щербицького, цього не меншого ката України, ніж Лазар Каганович! Ці вісімнадцять літ я називаю добиванням недобитої України, яка дивним робом ще якось продовжує животіти й продукувати духовність!

Думав вийти з партії в ті страшні роки панування Щербицького, та боявся, знаючи, чим це для мене пахне. Не наважувався це зробити і в перші роки перебудови – сподівався, що з перебудовою докорінно перебудується комуністична партія, на колінах попросить у народу прощення за скоєні нею, починаючи з жовтня 1917 року, злочини, імення яким архіпелах ГУЛАГ, штучний голод 1932-1933 років, масові розкуркулення, депортації, заслання, репресії мільйонів ні в чому не винних людей. Хто підрахував скільки їх загинуло до 1941 року і після Великої Вітчизняної війни аж до 1989 року...

Без перебільшення скажу: я потрапив на кільканадцять хвилин до рук прямих спадкоємців горезвісних сталінсько-єжовсько-беріївських «трійок» – витончених інквізиторів 30-х років із ДПУ, НКВС, КДБ, а точніше кажучи, – до рук нещодавно створених загонів міліції особливого призначення, на собі відчув їхні фізичні й моральні тортури, коли тебе не просто б’ють, як худобину, а й намагаються зламати дух, волю, гідність, вселяючи в тебе гнітюче й моторошне, зроджене тою ж таки сталінщиною почуття страху, перед яким свого часу навіть мужні люди не могли встояти – і знесилювалися. За ті кільканадцять хвилин знущання наді мною змопівців у автобусі, до якого силомиць, віроломно ввіпхнули мене як злочинця, я, здається, фізично й духовно пережив репресії мого батька і батька моєї дружини, трагедії Миколи Скрипника, Миколи Хвильового, родини Старицьких, Крушельницьких, Євгена Плужника, Миколи Куліша, Леся Курбаса… Побув як очевидець у шкурі молодих хлопців, яких було схоплено урочого 22 травня 1989 року в парку Шевченка одразу ж після того, як на честь Великого Кобзаря пролунали палкі промови делегатів з усього світу… Поганьблений і воскреслий, я пережив у ці миті тисячі життів замучених і закатованих сталінщиною, брежнєвщиною, щербицьківщиною. І віра в нашу українську перебудову в мене похитнулася: слова й діла наших партійних і радянських керівників, які вчинили цю злочинну акцію на площі Верховної Ради, оголили дійсність…

Знали про мою травму в ЦК Компартії України, зокрема Кравчук Леонід Макарович, Лук’яненко Євген Іванович, знали і в Раді міністрів УРСР, зокрема Шевченко Валентина Семенівна. Знали, але нічого не зробили, аби допомогти письменникові-комуністу знайти правду, покарати винних. Навпаки, не без відома Л. М. Кравчука, Є. І. Лук’яненка в пресі з’явилися публікації, в яких моє перебування на Радянському майдані 29 липня 1989 року подається в чорних барвах (див.: «Проводиться розслідування» – «Вечірній Київ» від 18 серпня 1989 року; «В упаковці Руху» – «Радянська Україна» від 17 серпня 1989 року; «Почему наглеют молодчики? – «Правда Украины» від 5 вересня 1989 року...)…

Не знайшов я її, тої правди, і в прокуратурі Печерського району столиці … Не допомогли мені ні фотографії, якимись сміливцями відзняті на місці злочину, що фіксують, як мені змопівці заламують руки, тягнуть до автобуса (на них, між іншим, є і «герої» події – генерал Бердов, командир Куликов), ні свідчення чотирнадцяти очевидців: я навіть не визнаний у процесі слідства потерпілим, а змопівці не причетні до моїх травм – і справу припинено «за відсутністю злочину».

Хто ж провадив слідство? Комуністи! З-посеред них старший слідчий Печерської прокуратури Гарбуза Григорій Степаноаич, прокурор Печерської прокуратури Шевченко Гарій Олександрович, слідчий Харківської прокуратури Янчук Сергій Васильович, прокурор м. Києва Шевченко Володимир Іванович…

Ось і спливли на поверхню моїх заяв усі судді і вершителі моєї травмованої долі. Від яких ще комуністів чекати мені допомоги і підтримки?.. Тому я приєдную і свій голос до «Заяви Совісті», опублікованої в газеті «Літературна Україна» від 5 квітня 1990 року, під якою поставили свої підписи шановані мною колеги по перу Іван Драч, Дмитро Павличко, Віталій Дончик, Михайло Слабошпицький, Віктор Терен, Роман Лубківський, Роман Іваничук. Я добровільно виходжу з рядів КПРС.

Микола Кагарлицький

11 квітня 1990 року».

 

У заяві я свідомо не зазначив ще одну обставину виходу з партії. Я практично належав (так кваліфікую свою партійну приналежність) до комуністів-боротьбистів, яких свого часу спіткала трагічна доля, тобто комуністів з національним обличчям, а не до комуністів-інтернаціоналістів, тому часто наражався на неприємності. І якби довше протримався Радянський Союз з комуністичною партією на чолі, я обов’язково закінчив свій шлях засланням у далекий Сибір чи в один із гулагів, де провів майже вісім літ мій батько.

Наступного дня я поклав на стіл секретареві парторганізації Галині Федорівні Кучер заяву і партквиток і неначе важелезний багаторічний важелезний тягар скинув із пліч. Лише 17 травня 1990 року «Літературна Україна» надрукувала репортаж Василя Сидоренка «У парткомі Київської організації СПУ», в якому повідомлялося, що партком розглянув заяви письменників Марії Влад, М. Кагарлицького, П. Кравчука, О. Орача, Д. Чередниченка, О. Шарварка про вихід із рядів КПРС і задовольнив їхні бажання.

Вступаючи до партії, я думав, що допоможу своєму народові змінити життя на краще. Не зміг, тому з чистою совістю вийшов із чорносотенного ленінсько-сталінського загону. І активно включився в громадсько-політичне життя столиці. Моє побиття зробило мене відомим в Україні, навіть на якийсь час популярним, мене величали національним героєм, а широко знані в’язні сумління В’ячеслав Чорновіл, Михайло Горинь, Левко Лук’яненко пропонували мені балатуватися в народні депутати, одначе я відмовився, бо не вважав себе політиком. Я не реагував, коли мене називали «національним героєм», оскільки у своєму вчинку на площі біля Верховної Ради нічого героїчного не вбачав: повівся, як би мав повестися кожен свідомий українець на моєму місці. Однак підтримати мене на площі чомусь не знайшлося охочих. Ось, мабуть, тому мій учинок прибрав символічного звучання і пролунав на всю республіку, країну, перетнув межі Союзу… Як я зрозумів, моє побиття наблизило спочатку державний суверенітет, відтак невдовзі і омріяну незалежність України. На жаль, із плином часу ця моя сумна історія призабулася…

 

Понад два роки пробув я на стаціонарному та амбулаторному лікуванні, а здоров’я не поліпшилося, бо змопівці навчені, як бити, щоб не залишати по собі якнайменше слідів. До того ж на їхньому боці була й київська прокуратура. Це я добре збагнув, затіявши безуспішну тяганину з прокуратурою Печерського, Харківського районів в особі слідчого Григорія Гарбузи (цього хоч трохи мучила совість, але на нього насідали згори!) і Сергія Янчука (о, цей виявився вірнопідданим і цинічним!). Генерал Геннадій Бердов, підполковник Володимир Шапошников і начальник загону змопівців підполковник Анатолій Кулимков, які того вечора керували розбоєм на Радянській площі, а з ними згадувані вище працівники міліції Петро Майстренко і Петро Болій доклали всіх зусиль, аби мою справу не довести до судового процесу. Тому-то й зробили мене очевидцем, а не потерпілим.

Я щасливий, що в цей важкий період, коли перебував у лікарні для вчених, в Інституті нефрології, мене підтримували мої родичі, друзі, знайомі і численні відвідувачі – молоді хлопці-патріоти, кияни, які перейнялися моєю долею. Мої палати в лікарнях цвіли букетами квітів. Особливо я вдячний дружині Ользі, сестрі Вірі і свояку Василеві, Сергієві Плачинді, Іванові Драчу, Олесеві Лупію, Гаалині, Дмитрові Чередниченкам, Борисові Тимошенку, Наталці Поклад, Миколі Сому, Станіславові Тельнюку з дружиною Людою,Олександрові Шугаю, однокурсникові Валентинові Корнієнку, Аллі, Івану Дебелюкам, Тамарі, Дмитрові Глушенкам та багатьом іншим. Вони вселяли в мене віру, вони мене наструнювали на боротьбу з силами зла.

14 серпня1989 року Українська Гельсінська Спілка організувала жалобну ходу як протест на моє побиття. Колона демонстрантів із національними прапорами на чолі з В’ячеславом Чорноволом, Левком Лук’яненком, братами Михайлом, Богданом Горинями, Євгеном Сверстюком ішла від Верховної Ради, зупинилася на майдані Незалежності. Це справді була багатолюдна процесія, що символізувала, як схвильовано розповідали мені її учасники, прозріння киян. Шкодую, що я не був присутній на цій акції.

Підтримуваний моїми близькими й далекими друзями, увагою київської громадськості, окрилений виходом у світ довгогральної платівки «Михайло Донець – Олександра Ропська» (ми з київським учителем, колекціонером старих грамплатівок Віталієм Донцовим оббивали пороги Всесоюзної студії «Мелодия», аби платівка-гігант вийшла), появою в книгарнях тиражем у 50 тис. примірників російською мовою біографічної повісті «Оксана Петрусенко» в популярній московській серії «Жизнь в искусстве», я розпочав ще дуже хворим, кволим, але сильним духом входити в нурт бурхливих подій у столиці, що з кожним днем наближали омріяну незалежність України.

Як тяжко ми наближали ту Незалежність, засвідчили свята Тараса Шевченка на Кобзаревій могилі в Каневі 21 травня 1989 року та в Києві наступного дня біля пам’ятника Пророка.

З групою письменників ми на ракеті припливли до Канева. Зворушила п’ятикілометрова дорога, вздовж якої канівці виставили портрети Кобзаря, любовно оповили їх вишиваними та тканими рушниками. Біля криниць стояли відра з водою і чашкою: пийте, люди, на здоров’я!. І я пив ту воду й розчулено цілував руки бабусям за їхню любов до Тараса.

Ось і сходинки на круту, але легку для кожного українця святу гору, де Тарас лежить. То тут, то там співали кобзарі. Аж ось ми на Чернечій горі біля величного монумента. Керує дійством Іван Драч, виступають письменники, співають народні хори Шевченкових пісень.

Заходжу до музею. Так тут гарно, затишно, що аж серце стискається. Оглянув експозицію, зустрів усміхненого, привітного Олександра Івахненка, чудового ілюстратора Кобзаревих творів, зокрема поем великого Тараса і двотомника поезій, що вийшли у видавництві «Веселка». Він і в музеї виготовив чудові панно.

О пів на третю побачив, як поблизу музею три молоді здоровані, заламавши руки хлопцеві з тризубом на лацкані піджака, тягнуть його кудись, а неподалік пристрасно виступають промовці. Серце стиснулося від болю й гніву. Без страху я кинувся до катів, на весь голос закричав: «Люди, хіба не бачите, що чинять неофашисти!» Моє волання почули мітингуючі. Відчувши, що з хлопцем здоровані уклепалися, відчепилися від нього і кудись миттєво зникли. Першим до мене підійшов шанований поет Дмитро Григорович Білоус, висловив своє обурення й подякував за мій учинок. Ми познайомилися з молодим патріотом, який живе в Латвії і приїхав уперше на Чернечу гору і «освятився», нагрів своє серце добром!

А 22 травня в Києві, в парку Шевченка, сталися події історичної ваги. Кубанський козацький хор, очолюваний Віктором Гавриловичем Захарченком, заспівав наш національний гімн «Ще не вмерли України…» та так зворушливо заспівав, що в людей на очі набігли сльози радості. Присутня Марія Орлик, заступник Голови Ради Міністрів УРСР, побагровіла. А коли на урочистому мітингу виступив болгарський письменник і прорік: «Хай над вашою землею вічно буде синє небо і золоте поле!», у відповідь враз дружно знялися в небо національні прапори, від яких обличчя Марії Андріївни буквально перекосилось, зробилося буряково-синім і надовго застигло в лютій безпомочі.

А після офіційного урочистого мітингу ініціативу перехопила патріотична молодь. Коли знаменитий патріотичний хор «Гомін» під орудою Леопольда Ященка піднявся на п’єдестал пам’ятника і піднесено заспівав Шевченків «Заповіт», уроча процесія з національними прапорами й свічками підійшла до підніжжя пам’ятника, а два юнаки з прапорами скочили на п’єдестал, стали позад хору й почали розмахувати жовто-блакитними прапорами. І сталося неймовірне – хлопців схопили кадебісти чи змопівці і потягли вниз на вулицю Рєпіна, де стояли машини. Вся маса у кілька тисяч людей з гнівними вигуками кинулася вниз до автобуса й міліційної машини. Там пустили в хід автобус і машину, пробували наступом техніки розігнати людей. Обурений натовп, оточивши схил і автотранспорт, почав дружно скандувати «Бан-ди-ти!», «Фа-ши-сти!». Скандування тривало кілька хвилин. По вулиці загуляли змопівці в намордниках і з гумовими палицями та дубинками в руках, почали люто розганяти людей. Я їх сприйняв як неофашистів. Народ скандував: «Фашисти, поверніть хлопців!» Це було вражально.

Я був у гущі подій, кинувся до якогось представника з ЦК Компартії України (Чумака?), відтак до заступника МВС м. Києва Володимира Шапошникова, мого майбутнього ката, благав обох зупинити безчинства біля пам’ятника Кобзаря, які в мініатюрі нагадують нещодавні трагічні події в Тбілісі. Нарешті, представники КДБ, МВС здалися і невдовзі шістьох хлопців повернули.

Пробуджується наш народ із летаргійної сплячки!

 

У супроводі дружини я був делегатом Першого Установчого з’їзду Народного Руху України за перебудову, що проходив 8–10 вересня1989 року в актовій залі Політехнічного інституту. Я пережив те свято, те піднесення людських душ, що панувало в залі й на площі біля актової зали… Мені, хворому, дали хороше місце збоку: балкон, 54 місце, аби міг зручно сидіти й не турбувати людей, сусідів – я ж бо був на особливому рахунку як герой перебудови.

Дозволили мені коротенький виступ лише на третій день, коли вже люди були стомлені, але й за цих умов моє пристрасне слово сколихнуло і делегатів, і людей на площі.

Мене згадували у виступах Олесь Гончар, Володимир Яворівський, Михайло Горинь. Хлопці з Руху подарували мені кілька фотографій, що фіксують роботу спецназу на площі в моменти мого побиття, генерала Бердова у войовничій позі.

Наприкінці з’їзду, власне, закриваючи його, Іван Драч сказав, що в перебудовні лапи солдат спецпризначення біля Верховної Ради України потрапив письменник Микола Кагарлицький, його травмували. Іван Федорович закинув Валентині Семенівні Шевченко, яка знала про побиття письменника, однак не схвилювалася, не поцікавилася його долею в лікарні. Оце він «гуманізм» справдешній. Дісталося і Леонідові Кравчуку за знахабнілу жовту пресу, за брехливе телебачення. З’їзд висловив недовір’я Володимиру Щербицькому.

15 вересня 1989 року я записав у щоденнику:

«Руху мій, Руху наш український! Мені не жаль, якщо мене не стане, та жаль великий, якщо ти потонеш у бруді, крові змопівців!»

 

Незабутній для Києва день 19 листопада 1989 року – день перепоховання прахів Василя Стуса, Олекси Тихого, Литвина. То була урочо-жалобна хода від Володимирського собору, повз пам’ятник Тарасові Шевченку на Байкове кладовище тисяч патріотів, де поховали політичних в’язнів, вірних синів України. Зворушив мене середніх літ на двох милицях чоловік. Підходжу до нього, співчутливо звертаюся:

– Вам же важко йти, друже! Як ви зважилися на таку тяжку для вас дорогу?

– А в неволі за волю України Василеві Стусу і його побратимам хіба було легше?

Ця його мужність мене надихнула і я впевненіше творив свою ходу в оточенні близьких і знайомих.

 

Січень – лютий 1990 року пройшли для мене під знаком 90-річчя від дня народження легендарної співачки Оксани Петрусенко. Нелегко мені вдалося організувати свято в столичній опері, долаючи інертність Міністерства культури, керівництва театру. І все ж вони пішли назустріч і свято відбулося хай не так урочисто, як того хотілося, а все ж ювілейну дату було відзначено належно.

16 лютого в Центральному музеї-архіві літератури й мистецтва, що на території Софії Київської, відбувся перший вечір співачки. 18 лютого пам’ять Оксани Андріївни вшанував столичний оперний театр виставою «Наталка Полтавка» М. Лисенка з Лідією Забілястою в заголовній ролі. Зібрав рясні оплески Микола Коваль у ролі Миколи, а 19 лютого тут же відбувся добродійний концерт силами майстрів мистецтв України, кошти від якого пішли на спорудження пам’ятника співачці в Києві. На жаль, скільки тих коштів зібрано і на що вони потрачені, мені невідомо, оскільки пам’ятника Оксані Андріївні в Києві ніхто не збирався зводити.

Відбувся також вечір пам’яті співачки в Будинку актора. Натхненно співали драматичне сопрано Лідія Бичкова, тенор Степан Фіцич, сопрано Тамара Коваль, акомпанувала талановита Світлана Орлюк. Зі спогадами виступили Ніна Іванівна Скоробогатько, Віктор Петрович Борищенко.

У вечорі пам’яті Оксани Андріївни в будинку Спілки письменників України взяли участь Діана Петриненко, учні Ніни Іванівни Скоробогатько Алла Олександрова, Оксана Щуренко, їм акомпанували Тетяна Чайка, Тетяна Саулова, теж учениці Ніни Іванівни. Зі спогадами виступили Ніна Скоробогатько, Леонід Вишеславський, поети Василь Юхимович, Олекса Ющенко, які прочитали вірші-присвяти Оксані Петрусенко.

На всіх вечорах активно виступали зі спогадами багаторічний соліст опери, а нині – помічник режисера, наставник творчої молоді в столичному оперному театрі Віктор Петрович Борищенко, Ніна Іванівна Скоробогатько, постійний концертмейстер Оксани Андріївни під час її роботи в Києві. Звичайно ж, всі ці заходи я поклав на свої плечі.

До речі, на ювілейні вечори Оксани Петрусенко прибула з Москви редактор книжки «Оксана Петрусенко» Тетяна Петруніна. Вона ділилася зі слухачами враженнями від книжки. Цей вечір був завершальним, гідним пам’яті незрівнянної Оксани.

У ці ювілейні дні прозвучало кілька радіопередач, у тому числі і моїх, присвячених нелегкому творчому життю співачки, її унікальному вокальному мистецтву, одна з них передавалася на всесоюзну мережу. Республіканська і столична преса опублікувала спогади про співачку майстрів слова і вокалу. Зі словом про Оксану Андріївну в «Літературній Україні» виступив і я. Хоч заходи по увічненню пам’яті Оксани Андріївни мене неабияк стомили, але почувався безмежно щасливим, що вдалося винести на своїх плечах цей солодкий тягар.

 

А тепер ближче до політичних подій, до гартування національного духу в змаганні з чорними комуністичними силами, які не збиралися поступатися владою.

Рядки зі щоденника за 1990 рік від 11 липня:

«Сьогодні унікальний день: на сесії Вкрховної Ради вирішується доля суверенітету України…

Пройшла назва «Декларація про державний суверенітет України». Аж сльози на очі навернулися…

А ввечері був на майдані біля Верховної Ради. Як тільки люди сприйняли завершення депутатами цього дня! Це був тріумф добра, справедливості. Люди висловлювали подяку депутатам, що вони ухвалили перші три пункти Декларації про Незалежність. Чудово!

З гордістю я тиснув руки Ірині Калинець, Миколі Поровському, В’ячеславові Чорноволу, Михайлові Гориню, Лесеві Шевченку, Степанові Хмарі…»

День 16 липня1990 року я озаголовив у щоденнику «Будь благословенна Україно!». Ось фрагменти:

«Увечері в Києві відбулися велика стихійна демонстрація, мітинги і свято пісні. З Майдану Незалежності (так тепер називають площу Жовтневої революції) колона рушила до площі Богдана, звідти Володимирською повз КДБ (йому прокричали «Ганьба!») підійшли до Будинку вчителя, де відбувся короткий мітинг, далі колона пішла до пам’ятника Шевченку. Тут виступили Михайло Горинь, Микола Поровський, Степан Хмара, Генріх Алтунян…

Ми з Михайлом [Горинем], Миколою Поровським обнялися, розцілувались.

– Бачите, Миколо, ваші поламані ребра допомогли здобути Декларацію.

А потім колоною всі промаршували бульваром Шевченка, Хрещатиком, [опинилися] знову на Майдані Незалежності. В одному місці мітингували, а нас велика маса людей стала в коло і співали допізна. Була тут Ніна Байко. Я заспівував ряд пісень, їх півдхоплював увесь хор.

Отак ми з Олею відзначили закінчення цього щасливого в житті України дня…»

 

Я з Олею був учасником поїздки автобусами на Запорозьку Січ (з нагоди 500-ліття її заснування). Ця знаменна поїздка тривала аж три дні – з 4 по 6 липня 1990 року. Поруч були мої друзі та знайомі – Алла, Іван Дебелюки, Тамара, Дмитро Глушенки, поетеса Наталка Поклад, поет-політв’язень Микола Самійленко, поет Дмитро Головко, прозаїк Степан Пінчук… Ночували в наметах. Хоч і почувався після побиття не зовсім здоровим, але не шкодував, що мене запросили на це величне святкування.

Їхали автобусом від СПУ до Запоріжжя – Нікополя, осердя Запорозької Січі, до могили Івана Сірка. Не сподівався, що на цій зрусифікованій землі буде майже вся молода, горда козацька Україна з тисячами національних жовто-блакитниих прапорів, козацьких хоругов, тризубів. Скільки приїжджих! Не знаю, чи ще й було де й коли за 70 з гаком років існування більшовицької влади подібне єднання патріотичних сил! Потоки автобусів, братання людей, високий емоційний заряд душ – це щось незвичайне, нечуване для нашого народу в добу національного Відродження.

Дух захоплював понад 500-тисячнй мітинг на могилі Івана Сірка, урочистості на пагорбі козацької слави, посвячення молодих хлопців у козаків. І грандіозна хода від знаменитого дуба на Хортиці до Думної гори. І всі ці урочисті дійства супроводжувалися злагодженими патріотичними співами учасників походу. Оплоти більшовизму – Запоріжжя, Дніпропетровськ було взято без жодного пострілу. Там уперше прозвучали лозунги «Геть КПРС!», «Геть кадебе!», «Незалежність!», «Єдність!». Демонстранти підхопили і мій лозунг «Запоріжжю чисте небо й чисту воду!». Крига скресла!

Я зустрівся з тернопільським поетом Георгієм (Юрієм) Петруком-Попиком, який мені присвятив патріотичний диптих »29 липня 1989 року біля будинку Верховної Ради УРСР» – гнів і біль на моє побиття. Не забуду, як у часі короткої зупинки незабутнього походу мене побачив В’ячеслав Чорновіл, розмашистим жестом, по-козацькому, вклонився мені, а потім палко розцілував, мовивши: «Пам’ятаєте, Миколо, як я вам на ваше запитання: «А чи переможемо, В’ячеславе?» відповів: «Не сумнівайтеся – переможемо!». Зустріч із Чорноволом – найсвятіша для мене мить у нашому триденному поході.

 

Особливо запам’яталося студентське голодування в Києві, в грудні 1990 року, на майдані Жовтневої революції, перейменованої після завершення голодування в майдан Незалежності. Студентські намети з міст усієї України, ціле наметове містечко на замерзлому гудроні сколихнуло Україну. Ми з Олею за покликом серця йшли до студентів, теплим словом підтримували їх бойовий настрій, зясовували, хто погано зодягнений, приносили теплі ковдри, штани, куртки, брали найгірше зодягнених на ночівлю до себе. Тут, у теплім приміщенні, вони відігрівалися, щоб завтра вранці повернутися до холодних наметів. То були святочні для нас дні. Ми гордилися мужністю і стійкістю студентів. Тут ми часто зустрічалися з Оксаною Мешко, Степаном Хмарою, Левком Горохівським. Ми переживали, що окремі студенти від довгого голодування непритомніли. Апогею студентське голодування сягло 15 жовтня 1990 року, коли голодуючі студенти встановили ще одне наметове містечко прямо біля входу до Верховної Ради.

Студентська революція на граніті сколихнула весь світ, додала мужності і певності голодуючим. Студенти, підтримані масовими демонстраціями в Києві, учасником яких був і я, змусили Верховну Раду відправити у відставку голову уряду УРСР Віталія Масола, відмовитися від нового кабального Союзного договору…

Напередодні всеукраїнського референдуму, який мав офіційно засвідчити незалежність України, я обрав для себе Луганськ, твердиню комуністичного засилля і разом з бандуристом і письменником Миколою Литвином поїхав від Спілки письменників туди агітувати народ, аби він своїм голосуванням підтвердив Незалежність України.

З перших же виступів ми з Миколою зрозуміли один одного і працювали, злагоджено, натхненно, беручи в полон людські серця без особливих труднощів. Микола своїм пристрасним співом у супроводі бандури захоплював людські серця, а я не менше хвилюючим словом змушував повірити в необхідність проголошення незалежної України. Зволікати нікуди!

Пригадую, нас запросили на комбінат пошиття дитячого одягу, відвели півгодини обіднього часу. Люди нас слухали зачаровано. 30 хвилин збігли непомітно, нам треба було дякувати і йти. Та люди нас ще довго не відпускали, а потім повели цехами, розповідали про роботу кожного. Саме в ці дні крутили передвиборні ролики претендентів на президентське крісло – балотувалися Леонід Кравчук, В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, Петро Симоненко… Трудівники цехів підходили до мене з запитанням: «Кого ви вважаєте гідним претендентом на найвищий пост?» Я відповідав: «Проголосуйте на референдумі за незалежну Україну. В нас є такий шанс! Якщо ж цей історичний момент проґавимо, Україну чекають важкі випробування! Виберімо соборну Україну, а кого обрати президентом? Я б не вагався – або Чорновола, або Лук’яненка. Іншого вибору немає, якщо ми свідомі українці! Втім, президенти приходитимуть і відходитимуть, а Україна в нас одна-єдина! Ні на мить не забувайте про це!» Зі мною всюди погоджувалися. Нас записували на луганському радіо і, як ми дізналися, наші виступи транслювалися в ефір.

Та ось наш останній виступ перед від’їздом до Києва у великій актовій залі педагогічного інституту, вщерть заповненій студентами, викладачами. Нас слухають затамувавши віддих. Микола Литвин своїм співом у супроводі бандури хвилював, надихав, здіймав бурю оплесків. Я ж пристрасно агітував.

Мені надходять аркушики з запитаннями. Відповідаю впевнено. І раптом із зали голос: «Що буде, якщо президентом оберуть політв’язня, зека В’ячеслава Чорновола?» Я на мить розгубився, та враз знайшовся на відповідь: «Ленін був зек! Сталін був зек! Калінін був зек! А який могутній Радянський Союз створили!» І додав: «На кістках мільйонів! А як стане президентом патріот України Чорновіл чи Лук’яненко, невже він не подбає, щоб вона стала соборною, незалежною?! Він же наближав ту незалежну Україну, сидячи в концтаборах!» У залі буря оплесків. І раптом до мене підходить чолов’яга: «Вам треба їхати на залізничний вокзал! Легковики вже на подвір’ї, вашу київську групу підвезуть до поїзда!» Я глип на годинник – до відправки ще дві години. Зала подивована, чому нас так спішно спроваджують? Я, опускаючись зі сцени вниз, прихопив агітаційну літературу, яку вихоплювали з рук наші вдячні слухачі й передавали одне одному по рядах. І на подвір’ї нас оточила величезна юрма, вигукуючи: «Ми з вами! Незалежність Україні!»

Зізнаюсь, я задоволений, що обрав Луганськ, що ці кілька днів не пропали марно, бо-таки з Миколою Литвином переконали великі й малі аудиторії луганців голосувати за незалежну Україну.

 

Незабутній для мене похід «Останнім шляхом Кобзаря» з нагоди 130-річчя перевезення праху Тараса Шевченка з Санкт-Петербурга в Україну на Чернечу гору в Каневі, учасником якого був із 15 по 23 травня 1991 року. Ішов хворим, але щасливим, навіть часто окриленим. Драматичними враженнями від цього тяжкого і все ж благословенного походу я поділився в гостро публіцистичному репортажі-роздумі «Дорогою болю, скверни й надії», друкованому фрагментами в різних виданнях. Окремою брошурою цю мою роботу оперативно, як кажуть, по гарячих слідах, видала житомирська газета «Голос громадянина» № 48 за 1991 рік, очолювана засновником і шеф-редактором, народним депутатом України Яковом Зайком. З незначними доповненнями і уточненнями моя публіцистична праця видрукована в об’ємній, щедро ілюстрованій книзі-альбомі «Останнім шляхом Кобзаря» (К., «Український літопис», 1994, ст. 48–59).

Благословляв наш шлях отець Петро Бойко, з яким я активно спілкувався, який мене морально підтримував у цьому поході. Скількох прекрасних людей я тут зустрів! Скільки спільно передумано про долю України! У поході до мене зверталися кореспонденти газет, радіорепортери, брали інтерв’ю, передавали по радіостанціях.

Чи не найсвітліше враження залишила подорож по Дніпру 20 травня на пароплаві «Кременчук», якого супроводжував буксир «Айдар». І габаритами, і маховиками він цілком відповідав тому парорплавові, на якому везли домовину з прахом Кобзаря до Канева. І ми, учасники походу-реквієму, безмежно вдячні начальникові міжгалузевого державного об’єднання Укррічкофлоту Миколі Славову, начальникові управління Українського водного шляху Дмитрові Буднику, головному інженерові, заступнику начальника служби господарства Укрводшляху Михайлові Глушенку. Це він, мій добрий приятель Михайло Іванович Глушенок, разом із командою пароплава та її капітаном Миколою Євтушенком понад три тижні невтомно трудився, аби «Кременчук» вирушив у цю почесну подорож і взагалі був придатним для урочистих поїздок на Чернечу гору. До речі, саме Михайло Іванович з командою пароплава ризиковано підтримав мою ідею плисти до Канева під національним прапором і малиноаою козацькою корогвою, бо навіть у керівництва Шевченкового Братства був острах щодо національного прапора на щоглі. Рішучість Михайла Глушенка і Миколи Євтушенка, як і теплий прийом на проплаві, зворушила учасників походу-реквієму, бо тут ми гостро відчували Шевченкову близькість, ба навіть його присутність на цьому винятково гостинному судні. Жовто-блакитний прапор можливо вперше тоді урочо проплив по Дніпру. Нас вітали сигналами зустрічні пароплави, кораблі. Це було незабутньо – дух спирало від радості.

Керівництво Укррічфлоту погодилося було передати це судно в підпорядкування Спілки письменників, добровільно доглядати його. Я влаштував Михайлові Глушенку зустріч з головою Спілки письменників Юрієм Мушкетиком. Юрій Михайлович підтримав цю ідею, але з пива не сталося дива. А жаль!

Сумного апогею наш похід прибрав 22 травня, пам’ятного для всіх українських патріотів дня, якого панічно боялися високі компартійні чиновники, щороку застосовуючи репресивні заходи до всіх, хто того дня опинявся біля підніжжя пам’ятника Кобзареві в Києві, Харкові, Каневі…Криваві події на Чернечій горі заледве не розігралися й цього дня: попи церков російського патріархату безцеремонно, нагло загородили всі шляхи до Шевченкової могили, чинили безперервні блюзнірські молитви, не дали змоги Святійшому Мстиславу – Патріархові Київському і всієї України відправити службу на могилі Великого Кобзаря. Я бачив, як він, сидячи зі сліпим лірником поруч, гірко плакав. Я також плакав разом з ним, розчулено цілував його руку…

Як закручувалися драматичні події, що заледве не закінчилися трагічно, дозволю собі процитувати уривок з репортажу-роздуму «Дорогою болю, скверни й надії» (ст. 59–60):

«А розпочалося «дійство» стрімко. Щойно до мікрофона підійшла Зінаїда Тархан-Береза, оголосила про прибуття походу-реквієму, – а до нього на останньому відтинку шляху приєдналися юнаки з Вільного козацтва, люди з корогвами, національними стягами, – і всі почали урочо підніматися сходинками до пам’ятника Кобзареві, як правоохоронні міліційні загони заодно з кагебістами оточили наш похід стіною, почали розштовхувати, виривати й кидати на землю портрети Шевченка, шматувати малинові корогви, національні прапори. Я вже стояв однією ногою на останній сходинці, другою – на майданчику, як чиєсь древко із стягом попливло згори вниз. Збагнувши, що його хочуть знищити, я вхопився руками за те древко, тягну до себе, а цієї миті з-за спини нагодився чоловік у цивільному, вирвав у мене прапор і акробатично кинувся по схилу вниз. Скільки їх, отих «джельтменів-акробатів» у цивільному, стояло на майданчику біля Тарасового пам’ятника?! У мене враз підкосилися ноги – згадався Радянський майдан біля Верховної Ради України, заламування мені рук змопівцями, знущання наді мною в автобусі… Моторошно було дивитися на бандитизм біля підніжжя Святої гори. Люди скандують: «Ганьба!», «Фашисти!», «Нелюди!». А тим часом там когось штовхають, хтось виривається… Враз запрацювали головним чином зарубіжні телекамери, фотокамери, портативні магнітофони, кіно-відеокамери – і розбійників немов корова язиком злизала. Куди поділися? Зникли десь поблизу в підземеллі доконувати Шевченка, Україну!? Вони злякалися репортерських камер, не захотіли бути зафіксованими, та не продумали до кінця своєї ганебної режисури – і залишилися, на щастя, увічненими в історії. Мабуть, завдяки тим же репортерам не сталося кровопролиття.

Уся ця короткочасна сцена розбою ніби із середньовічних оргій в Іспанії. Та ні, вона типово наша, специфічно українська, брутальна й аморальна в своїй суті! На очах у всього світу вперше за 130 років і так відверто цинічно Радянська Україна справила нелюдську в своїй жорстокості учту на Кобзаревій могилі!

Закінчилося, нарешті, цілоденне безумство, замовкли гучні мікрофони, над Дніпром запала гнітюча тиша.

У непевному напруженому чеканні збігло, либонь, хвилин із двадцять. Нарешті запрацював мікрофон, однак лише на підніжжя гори, біля пам’ятника, де зібралося близько тисячі канівців і гостей, котрі витримали віроломний арешт міліцією могили і духу Шевченкового, цілоденний, здавалося б, безкінечний молебень і сповідь у сатанинській любові до Тараса попів УПЦ, стали свідками брутального осквернення портретів генія, національної символіки і самих учасників походу-реквієму «Останнім шляхом Кобзаря», а тепер очікували справжньої панахиди, щирої, інтимної, наодинці з совістю і пам’яттю Шевченка. І отець Петро, який так довго чекав цієї миті, щоб сказати Синові України найзаповітніше, виправдав і винагородив їхні сподівання: говорив урочисто, схвильовано, як і подобає в такі виняткові хвилини.

А потім розпочався стихійний жалобний мітинг, на якому офіційні власті якщо й були присутні, то мовчки стежили за нашими промовами і фіксували їх для можливого досьє. Але чомусь думається, що не вдасться їм із тих досьє скористатися, – занадто зганьбилися вони цього 22 травня.

Біль, гнів, обурення, що клекотали в мені, я відверто висловив, не добираючи делікатних виразів для тих, хто познущався над святою і світлою пам’яттю Кобзаря, закувавши домовину і Гору Поетову в кайдани. Саму ж акцію насилля я назвав звичайним радянським фашизмом, бо ж німецькі фашисти в порівнянні з радянськими, специфічно українськими, були набагато гуманнішими в плані щодо свого народу, його культури. І знову ж, як і на Поштовій площі в Києві, я просив прощення в Тараса Григоровича, що дозволяли й дозволяємо ще й досі доморощеним катам і зайдам з імперії знущатися над його пам’яттю, над собою…»

Додам, що мене до готелю на ночівлю супроводжували співробітники Шевченкового музею в Каневі на чолі з директором Ігорем Ліховим та молоді хлопці-канівці, надійно оберігаючи від можливого нападу на мене озлоблених сатанинських сил.

У поїздці до Канева до мене прихилився канадієць Василь Буртяк, батько якого був політв’язнем радянських концтаборів, фінансував разом з кількома українськими канадійцями документальний фільм про нашуміле на весь світ Нурільське повстання в’язнів сумління. Прикро, що наші київські кіношники безсоромно прихватизували зібрані Василем, його батьками та їхніми друзями долари, а масштабного фільму не створили. Та й здійснена ним відеозйомка моєї промови на Тарасовій горі прозвучала в Канаді. Буваючи в Україні, він обов’язково загощує до мене. Фільм таки вийшов на екрани, але без прізвища В. Бурмаки.

 

І ще про пам’ятні для мене поїздки, зустрічі, враження.

Уперше і востаннє, 14 січня 1994 року, побував у Марії Оксентіївни Приймаченко. То була хвилююча для мене поїздка автобусом від Спілки художників у село Болотня Іванківського району Київської області з нагоди 85-літнього ювілею видатної художниці. На подвір’ї і в хаті цього дня було людно і святково – співали самодіяльні хори з Іванківщини. Моя увага була прикута до геніальної селянки, її побуту. Я оглянув знаменитий берег з болотом чи то озерцем-річечкою, дерева довкруж, що живили буйну фантазію незвичайної селянки, спонукували на малювання казкових фантастичних звірів, птахів, рослин, що являлися їй наяву до щему реальними. Такими вона наносила їх на свої аркуші. Я не міг відвести від Марії Оксентівни очей, намагався схилити на розмову, але не вдалося – черга бажаючих привітати її, поспілкуватися з нею була велика, то ж обмежився кількома фразами, сподіваючись ще з нею зустрітися, поспілкуватися, проникнути в творчу лабораторію казкової майстрині. Не вдалося довше побути з нею, але та перша й остання зустріч з болотнянською самоукою лишила глибокий слід у моїм серці й спонукала на появу нарису «Однією дорогою йду – та й усе», опублікованому в трьох випусках журналу Союзу Українок Америки «Наше життя» за квітень, травень, червень 1997 року.

29 січня 1994 січня, в суботу, автобус від оперного театру привіз мене в Мар’янівку – тут відзначалися сороковини з дня смерті Івана Семеновича Козловського (21 грудня 1993 року він пішов у вічність). Тут я зустрівся з Анатолієм Мокренком, Анатолієм Солов’яненком, Миколою Жулинським, Павлом Бохняком, довголітнім директором музичної школи, організованої і утримуваної на кошти Івана Семеновича. Цього дня відбулося відкриття оновленої садиби геніального співака, освятили пам’ятний знак на ознаменування майбутньої меморіальної садиби, запроектували поблизу хати-садиби встановити на високому п’єдесталі погруддя Козловському.

Відбулася жалобна панахида, слово схиляння перед унікальним співаком виголосили Анатолій Мокренко, Микола Жулинський, Анатолій Солов’яненко, Ніна Феодосівна Слезіна, довголітня секретарка співака, Павло Бохняк, я…

З Ніною Феодосівною я домовився зустрітись унайближчому часі – в понеділок. До речі, вона відкрила мені таємницю, що саме Сергій Давидович Козак, довголітній соліст Київської опери, був постійно на перешкоді моїм зустрічам з Іваном Семеновичем, характеризував чомусь мене негативно. Дивно, що я цьому співакові, музичному діячеві поганого зробив, де не так перейшов йому дорогу? І пригадалося, як Сергій Давидович зайшов до видавництва «Дніпро» і безцеремонно заявив:

– Ти, Миколо, збираєш спогади про Михайла Донця, віддай їх мені, я напишу книжку про великого співака.

– Сергію Давидовичу, а для чого я збираю спогади?

Він побагровів і миттю вискочив із редакційної кімнати. З того часу бере початок його неприязнь. І де тульки можна, він мене капостив, і коли рецензував мої рукописи, і не дав слова на ювілейному вечері Михайла Донця…

Втім, його зневажливе ставлення до мене, моєї праці я постійно відчував, як і зрідка прохолодне ставлення Івана Семеновича до мене. Виявилося, що це амбітний, занадто самовпевнений співак наговорював Іванові Семеновичу на мене, вперто намагався перекрити мені дорогу до нього. Трохи нашкодив, однак перемогла моя велика любов до співака, який Україну серцем обіймав. На моє прохання він написав спогади про Михайла Донця, Оксану Петрусенко, тепло привітав мої книжки – збірник про Михайла Донця, повість про Оксану Петрусенко, він щиро зрадів моїй публікацію «З Москви Вкраїну обіймав», опубліковану в газеті «Сільські вісті» від 24 березня 1990 року (до 90-річчя від дня народження І. С. Козловського). Я гордий, що причетний до відзначення Івана Семеновича найвищою нагородою України – державною премією імені Т. Г. Шевченка (1990), до надання йому почесного звання – народного артиста України (1993)– обидва матеріали готував за згодою і підтримкою тодішніх міністрів культури України Олександра Трибушного та Івана Дзюби.

 

Пригадую наші зворушливі зустрічі з Іваном Семеновичем. Ніколи не забуду, як уперше переступив поріг квартири на вулиці Нежданової. Стою, очікую господаря, хвилююся. Аж ось по сходах легкою ходою опускається східцями з мансарди володар унікального тембру голосу. На ньому біла сорочка, чорний концертний фрак, світла тюбетейка, подарована Джавахарлалом Неру, з якою не розлучався до останнього віддиху - певно, символізувала йому талісман, дарунок долі. Першою фразою його було: «Я думав, що прийшов до мене франт, а ви такий фертик!». Фертик- це щось на зразок джигун, франт, жевжик. Мабуть, до мене він ужив у значенні жевжик - такий собі невисокий рухливий, худющий чоловічок. А я й справді скидався на жевжика. А співак так прифрантився, сподіваючись побачити поважну людину з України. Невдовзі, під час нашої розмови, він переконався, що я не жевжик, а серйозна людина. Саме до нього прийшла дочка Федора Шаляпіна Ірина. Вони повели мову про її геніального батька. І несподівано Іван Семенович звернувся до мене:

Ану, Миколо, що знаєте про перебування Федора Івановича на Україні, про його зв’язки з українськими митцями?

Дещо знаю. Його, безробітного молодого чоловіка на березі Волги побачили артисти мандрівної трупи Деркача, що гастролювала в Саратові. Почувши дивовижний бас худющого юнака, відзначивши неабиякий природний артистичний хист, запропонували прослухатися. На прослуховуванні юнак справив сильне враження на керівництво трупи, зокрема на антрепренера Георгія Йосиповича Деркача, його спочатку зарахували до хору, а найближчим часом призначили на роль Миколи. А що пристаркуватий товстун Нелідов, тенор якого зійшов на козлячий спів, а молода симпатична виконавиця ролі Наталки - Соломія - мала приємний голос. От і постановили пісні Петра транспортувати в баритональну теситуру і роль Петра доручили Федорові. Він блискуче впорався з партією Петра, бо сам закохався в головну героїню вистави. За два роки праці в мандрівній трупі Федір Шаляпін зіграв також ряд відповідальних ролей у виставах «Чорноморці» Миколи Лисенка, «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» Михайла Старицького, гастролював із трупою по містах Поволжя, був солістом хору трупи, чудово

інтерпретував українські народні пісні, зокрема «Взяв би я бандуру», «Повій, вітре, на Вкраїну» та інші. Виконував «Заповіт» на слова Тараса Шевченка та інші твори. Його виступи мали великий успіх у публіки. Федір Іванович наспівав на грамофонні платівки українські пісні - «Комарище» («Ой що ж то за шум учинився»), «Ой у лузі, та ще й при березі», «Ой зелений дубе»...

Іван Семенович аж червонів від задоволення, вдячно потиснув мою руку своєю гарячою рукою.

У часі моїх наїздів до Москви я обов’язково відвідував Івана Семеновича. І першим запитанням завжди було «Які вісті привіз із Украйни?» А раз Іван Семенович зустрів мене не привітанням, а тривожним запитанням:

Чого у вас пустили під ніж мій комплект з колядками, які я з трудом записав у Москві, домігся вмістити у комплекті «Искусство И С. Козловского»? Я готувався їх проспівати на своєму сімдесятиріччі, але їх співати в супроводі хору під орудою Клавдія Птиці заборонили, і лише дві дозволили в супроводі...ударних інструментів. Ті ударні так мене забивали, що слухачі ледве доловлювали мій спів. А тепер якийсь Піунов із українського міністерства культури звелів порізати весь тираж видання разом із колядками! Боляче і сумно. Бачите, він хотів, щоб ті колядки не потрапили до бандерівців...

– Дорогий Іване Семеновичу, порізали і двотижневик «Театрально- концертний Київ» № 7 за 1973 рік із моєю публікацією «У світі філофонії» – і подарував примірник видання, в якому зробив коротенькі анотації на комплекти грамплатівок «Українська троїста музика», «Искусство Бориса Романовича Гмьіри», «Искусство И. С. Козловского». – Чи не за розпорядженням того ж таки зловісного українофоба Піунова знищили? Спасибі вам, Миколо, за унікальний примірник знищеного Піуновим «Театрально-концертного Києва», показуватиму своїм знайомим і розповідатиму про дикунства, які чиняться в Україні! – Іван Семенович сумно всміхнувся.

– Обіцяю, Іване Семеновичу, розшукати в Міністерстві культури того Піунова і «подякувати» йому від Вашого й свого імені за його «вікопомний подвиг во славу України» - пообіцяв я.

– Зробіть, якщо зможете! - заохотив мене великий артист.

Через якийсь час я підготував радіопередачу «Колядує Іван

Семенович Козловський», в якій назвав прізвище нищителя колядок. Ту передачу крутять на радіо вже з десяток років на Різдвяні свята, щоправда, із значними скороченнями. Чому? Невже мало місця для попси, яка заполонила весь ефір? А ми ту передачу підготували з моїм добрим редактором музичного радіо- Аллою Гаївною Вишневою з любов"ю. Радіослухачі полюбили її, завжди дякували нам, а нинішнє керівництво радіоканалу «Культура» зробило її куцою, малоцікавою - неначе серце глибоко поранили. Якось одну з тих передач почув Піунов, страшенно обурився. Хтось на радіо продиктував йому мій домашній телефон і я почув у слухавку його озлоблений голос:

– Навіщо ви на всю Україну знеславили мене? Хто вам дав право?

– Іван Семенович Козловський. Я до його голосу приєднався, бо це з вашого «благословення» порізали і «Театрально-концертний Київ» число 7 за 1973 рік, в якому з'явилася моя публікація «У світі філофонії». Пригадали? – Він у гніві кинув слухавку.

Під час однієї зустрічі я пригадав Іванові Семеновичу про палку розмову з тим злочинним Піуновим. Великий Українець подякував мені...

Від Київського академічного театру опери та балету я поїхав до Москви познайомитися з роботою літературної частинини Великого театру, перейняти досвід, а заодно і повіз великий пишний коровай для Івана Семеновича від колективу Київської опери - ним мала привітати Івана Семеновича з його 80-річчям Євгенія Семенівна Мірошниченко разом з якимось працівником Міністерства культури. Вони їхали в купе першого класу і зі мною не спілкувалися. Приємно порадував мене Іван Семенович – подбав про квиток для мене в стінах Великого. При зустрічі він подивувався, чому я не вийшов на сцену його вітати. Я сказав, що Євгенія Семенівна мене не запросила, а сам я не зважився вийти на сцену. «Даремно, Миколо, ви не зважилися. А коровай був смачний. Я зрадів йому і смакував із задоволенням разом із колегами за святковим столом, накритим на мою честь. Присутні хвалили київський коровай. Жаль, Миколо, що ви не вийшли на сцену разом із Женічкою, як називала свою найталановитішу ученицю покійна Марія Едуардівна Донець-Тессейр. Зазнала вона, бідна, горя, випила гірку чашу до дна. Царство їй Небесне, земля пухом! Добре, що ви збираєте спогади про Михайла Донця, Оксану Петрусенко. Вірю, обов"язково видасте окремими книжками. І це буде великий вклад в українську культуру...» Я із трепетним биттям серця слухав ці гарячі слова Івана Семеновича.

Ніколи не забуду зворушливого моменту, як Іван Семенович, сидячи на лавці в холі Великого театру, пристрасно молився. Побачивши мене - я саме спускався з другого поверху, - він зупинив мою ходу помахом руки і я стояв загіпнотизований священнодійством, доки артист не закінчив свого уповання до Бога, а потім прикликав мене і пояснив, що молиться тут завжди, зі вступом на сцену Великого театру. Як йому не погрожували сильні світу цього з ЦК, він не реагував. Він навіть перед самим деспотом Сталіним проспівав романс Сергія Рахманінова «Христос воскрес». Вся сталінська свита перелякалася, дивуючись зухвалості співака. А коли «вождь усіх часів і народів» прикликав митця до себе і запитав:

– Разве и такое писаль Рахманинов?

– И такое писаль! И изумительную «Всенощную» написаль!» - з викликом сказав Іван Семенович....

Усі чекали покарання зухвалого артиста, але кат не покарав його, бо дуже любив голос Козловського. Навіть у роки Другої світової війни не дозволив співакові евакуюватися з Москви - тримав біля себе як символ незламності Радянського Союзу.

Оцю потішну придибецію з легким усміхом розповів Іван Семенович, як ми спускалися з вулиці Максима Горького на пров. Нежданової, 9, де він мешкав.

Тут, у Москві, я зібрав із десяток цінних спогадів про Великого Українця. їх мені надиктували на магнітофон незмінна секретарка Івана Семеновича Ніна Феодосівна Слезіна, рідна сестра Івана Семеновича...

Бережу в серці і зворушливі зустрічі з нашою незабутньою Ларисою Архипівною Руденко, ученицею унікального педагога Олени Олександрівни Муравйової - майже тридцять літ провідним меццо- сопрано нині Національної опери. Яка це була неповторна Кармен, що чарувала і голосом, і вродою! А мати в «Тарасі Бульбі» М. Лисенка! Не забуду, як вона відчайно скрикувала «Ой!», коли сини Остап і Андрій полишали рідне подвір"я, і непритомніла. Більше ні в кого із виконавиць партії Насті я не звідував такого природного спалаху материнських почуттів - вона неначе передчувала, що більше не побачить своїх синів. І хіба можна забути її трагічну Любашу в «Царевій нареченій» М. Римського-Корсакова, Соломію в «Богдані Хмельницькому» в однойменній опері К. Данькевича!?...

Я був свідком, як Лариса Архипівна буквально страждала, сприйняла як плювок у душу безжальне витурення з театру ще в красі й силі неповторного меццо-сопрано. А тим часом наближалося її 60-річчя. Я прийшов до неї за порадою, де вона захотіла б святкувати свій ювілей? В Київській опері?

– Я над цим не задумувалася...Тільки не в стінах театру, який мене викинув на смітник! – і залилася гіркими сльозами.

– Тоді де ж? – вичекавши момент, коли вона трохи заспокоїлась, запитав:

– Ось тут, у моїй господі, в колі дорогих мені людей і вас із дружиною Ольгою в тому числі!

– Я вам дуже вдячний і зворушеий, – сказав у відповідь і, взявши її руку в свою, лагідно звернувся: – А Ви не проти, якщо я зайду до ваших друзів-акторів, відберу в них спогади і видрукую в пресі до Вашого ювлею?

– Ой, ця ж робота завдасть вам неабияких клопотів!

– Нічого, це моя добра воля і хочу, щоб про Ваш подвиг у мистецтві згадали добрі люди.

– Якщо так, то хай Вам Бог помагає, я щиро переконана, що зробите все можливе для мене з доброї волі!

– Саме так – з доброї волі! – погодився я.

І я заходився збирати спогади в Анатолія Мокренка, Костянтина Данькевича, Василя Третяка, Лідії Ржецької, Валентини Кочур... і видрукував ті спогади в пресі. Лариса Архипівна щиро зраділа цим публікаціям.

Свій ювілей Лариса Архипівна відзначила скромно вдома в колі найближчих їй людей. Невгомонним був Костянтин Федорович Данькевич, він і надавав слово присутнім. Лариса Архипівна хоч і почувалася хворою, трималася мужньо.

За день-два до смерті вона порадила своїй вірній учениці Валентині Кочур, солістці Київської опери, яка відвідала її в лікарні: «Ви бережіть мого молодого друга Миколу Федосійовича Кагарлицького. Він – ваша надія і опора!». Валя передала мені ці її слова, вони мене потрясли і часто озиваються в моїй душі.

У Будинку вчителя я організував кілька вечорів, Ларисі Архипівні присвячених, на яких була присутня і донька співачки Вікторія Іллівна разом із сином Андрієм. Звучали в грамзапису дует Соломії і Богуна з опери «Богдан Хмельницький» К. Данькевича (Богун – Віктор Борищенко), арія Любаші з «Царевої нареченої» М. Римського-Корсакова, хабанера Кармен з однойменної опери Ж.Бізе, укр. нар пісня «Закувала зозуленька». Ці та інші твори публіка привітала тривалими оплесками.

Я так само безпосередньо причетний до увінчання Україною Державною премією імені Тараса Шевченка творчого подвигу Івана Макаровича Гончара, Леопольда Івановича Ященка, Ніни Митрофанівни Матвієнко, Надії Олексіївни Світличної, Івана Олексійовича Світличного, очолюваного Віктором Гавриловичем Захарченком колективу Кубанського козачого хору, який пристрасно пропагує українську чорноморську пісню в світах. А найближчим часом Віктор Гаврилович дістав з мого благословення і почесне звання Народного артиста України. Між іншим, коли Борис Георгійович Шарварко, режисер-постановник помпезних дійств на сцені палацу мистецтв «Україна», запропонував йому виступити з колективом на майдані Незалежності на підтримку Леоніда Косаківського, який балотувався на мера Києва (своє прохання мотивував тим, що це він дав йому звання народного), Віктор Гаврилович гнівно жбурнув йому в обличчя: «Не ви причетні до мого звання, а Микола Кагарлицький!» – категорично відмовився від виступу – навіщо встрявати «в политические дрязги в Украине?», як зізнався мені Віктор Гаврилович після розмови з Шарварком. І правильно вчинив.

Зізнаюся, Віктор Захарченко заполонив мою творчу уяву з того вечора, що відбувся наприкінці лютого 1988 року, як він вивів на київську сцену два колективи з кубанських чорноморських станиць. Розповідав він про станичників пристрасно, захопливо, з великою любов’ю й ніжністю. При ньому співаки з Анастасіївської й Уманської станиць почувалися розкуто, піднесено, співали від щирості душі – і це передавалося слухачам. По закінченні концерту я познайомився з колективами, а з Віктором Гавриловичем зав’язав дружбу на добре десятиліття, він став героєм кількох моїх нарисів. Особливо я схопив його темперамент, пісенну душу в нарисі «Одержимість» (ж. «Дніпро», 1989, ч. 11, с. 87–103).

З моєї ініціативи з’явилися вулиці Катерини Білокур, Лариси Руденко, Михайла Донця, Івана Козловського, Михайла Гришка, Бориса Гмирі.

 

Я вже закінчував роботу над збірником «Катерина Білокур очима сучасників», плекав надію його видати до 100-річчя від дня народження геніальної самоуки. Я поспішав віднайти нові матеріали. Приїхав у Яготин 14 квітня 2000 року. Забіг спочатку до історико-краєзнавчого музею. Там замість упокоєного Олександра Степановича Непорожнього новий директор – Лідія Володимирівна Демченко. Прийняла мене прихильно, показала папку з листами Катерини Білокур, яку од мене Олександр Степанович уперто приховував. Я поспіхом переписав від руки лише три листи і на цьому зупинився – треба було бігти на вечірній автобус, що їхав на Богданівку. Доки добрався з центру на станцію, автобус показав мені хвіст. Люди порадили мені добиратися електричкою. Отож приїхав на станцію «Богданівка», що за шість кілометрів од села Богданівки. На жаль, я не знав, що до села дві дороги: одна через річку-болото Супій, друга – в обхід. Пішов за людьми, власне за подружжям Миронових – вони знали, що ця дорога підступна для ніг, взулися в гумові чоботи, а я був літніх черевиках. Хоч річечка-болото неглибока, вода сягала пояса, однак була ще холодна. Дно заповнене залізяччям, усіляким дерев’яччям, цурупаллям, дротами, гострими камінцями – борсатися в холодній воді було важко й небезпечно, Я кілька разів падав у воду, змушений був зняти з себе легенькі черевики й пересуватися босоніж по слизькому небезпечному дні. А раптом наткнуся на іржавий цвях чи гострий камінь і покалічу ступні ніг, кінцівки?! Співчутливе подружжя Миронових вихопило з води міцний дрючок і подало мені, аби я, брьохаючи в воді, опирався на нього і більше не падав. Але куди можна було втекти від квітневої холоднющої води? Від мокрого вбрання все тіло дрижало, зуби цокотіли. Не простудитися б, не дістати б запалення легень – одне було на умі. Нарешті, виліз із болота, взувся в мокрі черевики, вихлюпав воду з дипломата і подався за людьми до села. Ось я на Загреблі, на ганку Катерини Григорівни Бахмач, молодшої небоги художниці. Вона навіть не помітила, що з мого вбрання вода площить, під ногами утворилася ціла калюжа, зате суворо штенчила мене, що опублікував листи Катерини Василівни, в яких вона недобрим словом згадує матір Христю Яківну. Я спробував пояснити розгніваній Катерині Григорівні:

– Ви чомусь звернули увагу на листи, що крають вам душу, але чому не прочитали вступної статті до видання, в якій я розплутую цей болючий родинний вузол, прокладаючи шлях до порозуміння і примирення? Адже Іван Григорович, ваш брат, дуже допоміг мені в з’ясуванні стосунків між вашою тіткою та матір’ю».

– Я вступу до листів не читала, – різко сердито мене обірвала.

– А жаль, якби прочитали, мали б мене за друга, бо я не топтався, як інші, по вашій родині, а взяв під захист і Катерину Василівну, і вашу матір Христю Яківну. Іван Григорович мені дякував, а ви наїжачились…Утім, я не хочу сперечатися на цю тему, Гляньте, я весь мокрий, тремчу, як у лихоманці, а ви навіть не звернули увагу на калюжу під моїми ногами, не запропонували зайти до хати, зігрітися.

– Нічим не можу вам допомогти, ось-ось з’являться з Києва мої діти витягувати з погреба картоплю для яровизації. Ідіть до Ольги Григорівни проситися на ночівлю.

Я так і зробив. І слава Богові, що послухався її поради. У неї ми свого часу ночували, коли Іван Григорович привіз установлювати пам’ятник своїй тітці біля самої хати. Оглянувши цей чудовий витвір рук сина, Христя Яківна в захваті вигукнула: «Нарешті, ти, Катерино, навічно в своєму домі! Прости мені, грішній, якщо між нами щось було не так! Ти ж знаєш, що і мені в твоєї матері жилося не з медом!» Я того 7 липня 1986 року стояв поруч із Христею Яківною перед монументом Катерині Василівні і ніби почув від неї, мовлене братовій: «Прости і ти мені, Христушко!» Цей діалог – покаяння братової і невістки я сприйняв за найгуманніше розв’язання гордієвого вузла, що так пропікає наші серця в окремих місцях листів Катерини Василівни Білокур.

І я волаю до синів, дочок і внуків Христі Яківни, в яких лежить на серці камінь родинних непорозумінь: простіть і ви свою ВЕЛИКУ ТІТКУ, як великодушно простила ваша мати, простіть в ім’я того СВЯТОГО, ВІЧНОГО, що лишила по собі на подив світові КАТЕРИНА БІЛОКУР. Простіть і гордіться НЕЮ. В стражданнях вона народжувала свої геніальні картини з квітів і зажила ними БЕЗСМЕРТЯ…

Біжу весь промерзлий до Ольги Григорівни Овчарик. Вона саме одержала з Херсона листа від зовиці Людмили Яківни Білокур, дружини покійного Івана Григоровича, в якому сповіщала, що Іван Григорович глибоко шанував мене, чекав від мене дзвінків перед смертю, а я не міг із ним телефонно спілкуватися, оскільки, як з’ясувалося згодом, була помилка в цифрі. Отож і просила братову приймати мене в себе гуманно. Ольга Григорівна, добра душа, одразу ж помітила, що я весь мокрий, задубілий, завела в хату, скинула з мене мокре вбрання, перевдягла в чоловікове, нашвидку зготувала картоплю, смачну яєшню, дала чарку міцного самогону для зігрівання тіла й душі, вклала в пухове ліжко, яке мене одразу зігріло. Очима я натрапив на фото Катерини Білокур і звернувся щиросердно: «Ви ж самі, Катерино Василівно не хотіли топлятися – жити хотіли і радувати людей своїми картинами. То ж допоможіть, щоб я не захворів. І благословіть книжку спогадів про вас, щоб вона з’явилася вчасно до вашого ювілею!» Небавом я заснув міцним сном, в вранці прокинувся, як живчик, відібрав спогади в Галини Бахмач (Ремесло) – «Хіба ж можна її забути?» та в Ольги Климівни Білокур – «З Катериною Білокур поріднена», в Олексія Антоновича Кононенка – «Згадалося».

Через два дні знову приїхав до Яготина. З допомогою завідуючого культурою В’ячеслава Третяка, який приніс до Яготинського істрико-краєзнавчого музею ротопринтер, я перезняв невідомі листи Катерини Білокур і щасливий повернувся до Києва.

За підтримки фонду «Катерина Білокур» української діаспори з Клівленда (США), очолюваного Надією і Миколою Дейчаківськими, та близькій мені київській родині Садових книжка «Катерина Білокур очима сучасників. Спогади, Есеї. Розвідки. З архіву художниці» побачила світ у видавництві «Томіріс». Тираж 2800 примірників. Презентація в Будинку вчителя 23 листопада 2000 року була гучною, велелюдною, по-справжньому резонансною. Вела вечір популярна радіожурналістка Емма Бабчук. На вечір приїхали люди з Богданівки, Яготина, але вони не могли вийти на сцену – всі проходи, сходинки на балконі, і в залі були забиті людьми. Директор Лариса Федорівна переживала, щоб балкон раптом не впав на громаду в залі. Слава Богові, все обійшлося благополучно.

Усіх схвилювала Ніна Матвієнко, яка вийшла на кін в українському вбранні, в терновій хустці і виглядом та поставою нагадала Катерину Василівну Білокур. А як вона щиро, безпосередньо читала листи художниці, як співала пісні села Богданівки і моєї матері, Тетяни Антонівни! Зворушені глядачі-слухачі плакали. Чудово інтерпретувала фрагменти з оповідання «В селі Богданівці Шрамківського району на Черкаській землі» Лариса Кадирова. Виступали Діана Петриненко, її учениця японка Кілімо Танайя з почуттям проспівала «Ой, не світи, місяченьку». Подружжя Лідія Якимчук – Анатолій Папалун вишили до цього вечора рушники з портретами Тараса Шевченка і Катерини Білокур, вивісили в глибині сцени. То була урочиста мить. Пристрасно говорили про мою книжку Оля Бунчук з Богданівки, авторитетний співак і публіцист Анатолій Мокренко, читав свій диптих, присвячений художниці, поет Станіслав Зінчук. Дійство фіксували телекамери каналу «Інтер».

І ще була презентація моєї книжки «Листами, мов зорею, засвітилася» в Національному музеї українського народного мистецтва. Це прпактично перевидання з доповненнями моєї попередньої праці «Катерина Білокур. Я буду художником!». Зверніть увагу на підзаголовок у попередньому виданні: «Документальна оповідь у листах художниці, розвідках Миколи Кагарлицького». На це чомусь ніхто не зважив, зате міцно притчепили до видання: листи впорядкував… Коли книжку висунули на здобуття Шевченківської премії, то один поважний муж, член Комітету по Шевченківських преміях, на повному серйозі виніс вердикт: «Це ж упорядкування, на Шевченківську премію не тягне!» Так українська еліта, яка довго очікувала листів Катерини Білокур, байдужно зустріла й поцінувала мою попередню працю! А я в ті листи душу вклав! Збирав їх по зернинці, часом тяжко прокладав дорогу до тих, хто їх десятиліттями тримав у себе… Втім, про все це я розповів і у вступній статті і в передмовах до жмутків листів, проте ніхто з великих цього не поцінував! З великої любові до творчого подвигу художниці я тоді відмовився від авторства книжки і поставив скромно на титульній сторінці своє ім’я і то підзаголовком, а треба було без вагань поставити, бо вклав душу в ті листи більше, ніж у власну працю. Тож при перевиданні книжки за ініціативою Валерії Скок, співробітниці Національного музею українського народного та декоративного мистецтва, я набрався духу на авторство і замінив назву видання «Листами, мов зорею, засвітилася», додавши новий розділ «Листи пекучі і терпкі» з попереднього видання «Катерина Білокур очима сучасників». Книжку випустило в світ Воєнне видавництво України «Варта» 2007 року за фінансової підтримки Корпорації «ТРАНСЕКСПО». Тираж видання – одна тисяча примірників.

Я щасливий, що пов’язав свою долю з Катериною Василівною Білокур. Гадаю, що й вона на тому світі благословляла мою працю й разом зі мною раділа виходові нової книжки, як і появі чудового каталогу «Світ Катерини Білокур» з колекції Державного українського народного декоративного мистецтва (Київ, 2000) та фотокниги «Квтерина Білокур» (К., 2001), упорядкованих Неонілою Розсошинською та Олександром Федоруком. Каталог творів «Світ Катерини Білокур» паралельно видав і Міжнародний Центр Реріхів у Москві. Цей каталог мені подарувало Українське Реріхівське товариство із зворушливим написом:

«Шановний пане Миколо!

Сердечно вдячні Вам за Вашу подвижницьку працю в ім’я Катерини Білокур та нашої культури. Ви розкрили нам Вогненний світ духу богданівської Майстрині. Здоров’я Вам і щастя!

У день Св. Миколи та відкриття виставки М. К. Реріха «Гімалаї».

Українське Реріхівське товариство.

Голова товариства В. Д. Козар (підпис)

19. 12. 2000 р.»

 

Короткі миті з Ліною Костенко

27 листопада 2000 року зателефонував до Лариси Миколаївни Кадирової, подякував їй за участь у презентації книжки «Катерина Білокур очима сучасників», а вона попросила мене висловити співчуття Ліні Василівни Костенко, яка несподівано втратила свого чоловіка Василя Васильовича Цвіркунова. Я завагався, чи варто мені телефонувати видатній поетесі. Хто я для неї!

– А ти, Миколо, зателефонуй – її спіткало велике горе. Піде на розмову чи ні – то вже її справа.

– Гаразд, Ларисо Миколаївно, подумаю, може й зважуся.

– А ти менше думай, а зателефонуй.

Я пригадав нашу спільну поїздку з Ліною Василівною в садибу-музей родини Рильських у селі Романівка Попільнянського району Житомирської обл. То була незабутня поїздка, організована директоркою музею-садиби Максима Рильського в Голосієвому Нілою Підпалою. Ліна Василівна до мене поставилася тоді прихильно: вільно розмовляла, жартувала. Це мене зворушило. Пригадавши цю зустріч, я ризикнув зателефонувати Ліні Василівні. І як доречно! Ліна Василівна заговорила до мене як до свого давнього доброго знайомого. Вона дякувала долі, що послала їй Василя Васильовича, чуйоного турботливого чоловіка, розповіла про трагічну його кончину. А коли я сказав, що Василь Васильович учинив подвиг, з’єднавши свою долю з нею, цькованою тодішньою владою.

– Він мене врятував, Миколо, додав снаги жити й творити!

– З нелюбим чоловіком Ви, Ліно Василівно, не могли б і дня прожити, а з Василем Васильовичем у згоді й любові пройшли дорогу в тридцять щасливих літ.

– О, не могла б, Миколо, це правда, він був винятковим чоловіком, другом. Тяжко буде мені без нього.

– Я був би з Вами, Ліно Василівно, аби не презентація книжки про Катерину Білокур у Будинку вчителя.

– Як крізь туман чула, що то була незвичайна презентація.

– Я обов’язково подарую Вам ту книжку, тільки не в ці пекельні для Вас дні.

– Спасибі за розуміння, буду вам вдячна. Приходьте завтра в Борисоглібську церкву на Теремках – відправу чинитиме отець Юрій.

– Постараюсь прийти.

28 листопада я був у Борисоглібській церкві. Отець Юрій разом з хором відспівав літію по померлому. Нікого із знайомих облич я тут не побачив, за винятком Ніни Гнатюк. Раз уже прийшов на літію, то вважав обов’язком поїхати на Байкове кладовище. Треба було б розпрощатися з Ліною Василівною, її донькою Оксаною Пахльовською і повернутися додому, а я не послухався голосу серця і поїхав на могилу. Ліна Василіна тужно-тужно оплакувала передчасну втрату дорогого подружжя. Відчував, що я тут зайвий, але мов прикипів до плачів великої поетеси, дав кілька невдалих порад, за які мені потім було незручно, хоч я нічого такого образливого не сказав, просто втрутився не в своє діло. Я картався за свій язик, але Ліна Василівна все зрозумів і великодушно мені пробачила: при зустрічах вітається, приймає подаровані їй мною книжки. Та звідтоді, після недоречної поради на кладовищі, я вже не наважуюся їй телефонувати – занадто велика вона для мене і недоступна. Хай такою залишається не лише для мене, оскільки для нас, українців, вона була, є і буде духовним провідником.

 

І знову повертаюся до відзначення сторіччя Катерини Білокур. Воно було помітне в Києві і Київській області, привернуло увагу громадськостї до цієї виняткової постаті – через мої публікації документальної повісті-есе «Квіти мої, діти», книжки листів «Катерина Білокур. Я буду художником!», і останньої книжки «Катерина Білокур очима сучасників» перед читачами постала справжня велич і драма геніальної селянської самоуки, яка захотіла і, долаючи неймовірні труднощі, стала справжнім художником – світовим, перед картинами якої на міжнародній виставці українського мистецтва в Парижі 1957 року схилив в уклоні голову знаменитий іспанець Пабло Пікассо.

На урочистості в Яготині, Богданівці я запросив Ніну Матвієнко, Діану Петриненко, Анатолія Мокренка. Я дуже хотів, щоб моїх друзів-співаків побачили, насолодилися їхніми голосами. Повелися вони шляхетно, красиво, співали натхненно, зворушивши серця слухачів. З приємністю богданівці дізналися, що батько Діани Гнатівни Гнат Паливода до війни працював у одному з колгоспів (їх було до війни в селі кілька).

Районне і колгоспне керівництво дякувало мені, що я своїми книжками, виступами по радіо розбудив Україну, привернув до унікальної, земної і небесної художниці українську громадськість.

Перед початком вечора в будинку культури в Богданівці до мене підійшла Ольга Григорівна Овчарик, старша дочка Христі Яківни, і щиро подякувала за книжку «Катерина Білокур очима сучасників». «Ця книжка, – сказала вона, – духовний пам’ятник нашій тітці. Хай вас Бог береже! Приходьте ночувати!» – «Прийду, якщо після застілля не повернемось до Києва!» – відповів. Слова Ольги Григорівни, як жодні інші, почуті в Богданівці, зігріли мені душу.На хвилюючому вечорі голова сільської ради І. М. Лепськийвручив мені посвідчення «Почесний громадянин Богданівки». Там, у вітальній адресі, читаю хвилюючі слова вдячності за мій труд:

«Шановний Миколо Федосійовичу!

Майже три десятиліття тому по’вязала Вас доля зі світлим іменем геніальної народної художниці Катерини Білокур, а відтак – і з Богданівкою, благословенним краєм, де вона народилася й творила. Роки «студій, пошуків і знахідок, втрат і перемог» вилилися в чудові праці – повість-есе» «Квіти мої, діти», книги «Катерина Білокур. Я буду художником!» та «Катерина Білокур очима сучасників» – своєрідний літературний пам’ятник «богданівської одержимиці».

За цей час Ви стали по-справжньому своїм, рідним для богданівців, перейнявшись і нашими болями, печалями, і нашою гордістю за велику землячку. А в дні 100-річного ювілею Катерини Білокур Богданівська сільська рада прийняла рішення про присвоєння Вам звання Почесного жителя нашого села.

Нехай же і надалі Ваша сподвижницька праця проростає щедрими плодами нових книжок, нових знахідок і творчих перемог. І нехай вказівною зіркою сяють і Вам у житті квіти скромної малярки з Богданівки, яка сягнула планетарних висот.

З повагою

І. М. Лепський, Богданівський сільський голова (підпис)

7 грудня 2000 р.»

 

22 червня 2004 року мені вдруге підтверджено звання «Почесний житель Богданівки» разом із такого ж змісту щойно виготовленою медаллю – «за пропаганду творчості народної художниці України К. Білокур». Його мені вручила 22 червня 2004 року новий сільський голова Людмила Олександрівна Романенко. Я не наважився сказати, що таке звання в мене вже є, видане ще 7 грудня 2000 року – воно, мабуть, основоположне. З цього звання я пишаюся – Богданівка визнала мою працю в ім’я вічності Катерини Василівни.

А що близько двох десятиліть не визнавали моєї праці Національна Спілка письменників, Національна Спілка художників, Міністерство культури і туризму, Державний (тепер Національний) музей українського народного декоративного мистецтва, то хай залишається на їхній совісті, бо скільком народним майстрам упродовж близько двох десятиріч вручено премію імені Катерини Білокур, а мене категорично обійдено: що, не влягаюсь у рамки лауреата цієї почесної премії?! Їй же Богу, я не ображаюсь, а скорше співчуваю керівникам цих поважних мистецьких установ, що вони зігнорували мою тяжку тридцятирічну працю по збиранню й оприлюдненню незвичайної епістолярної спадщини, що ознаменувала друге могутнє крило її магнетичної творчості. Така праця, якщо ти не запобігаєш перед сильними світу цього, не цінується. Був же телефонний дзвінок від Івана Драча:

– Давай, Миколо, видамо зібрані тобою листи Катерини Білокур зі вступним есеєм Олеся Терентійовича Гончара! Зробимо велику справу! Як ти на це дивишся?

– Негативно! Я сам здатен видати ті листи зі своїми вступними статтями, коментарями до кожного розділу! Я ті листи вистраждав, пережив серцем, маю що сказати читачам! – відрізав.

І діждався-таки через п’ятнадцять літ після цієї розмови зоряного часу для їхнього оприлюднення – за сприяння Міжнародного фонду «Відродження» видав 1995 року книжку «Катерина Білокур. Я буду художником!» Презентація її в міському Будинку вчителя викликала неабиякий громадський резонанс, про що вже йшлося.

Я вдячний Богові і обставинам, що мої книжки про Оксану Петрусенко та про Катерину Білокур побачили світ не з благословення видатних наших письмовців, а з поміччю порядних благодійників: своїм драматичним, на межі трагічного, життям, власним подвижництвом в ім’я України Катерина Василівна листами таки проклала дорогу до людських сердець. Я ж був лише сумлінним виконавцем волі художниці: вона, мабуть, дуже хотіла, щоб вони засвітилися Україні, розповіли про її многотрудну путь у святе малярство.

Нарешті, увінчали мене званням лауреата премії іменв Катерини Білокур: почесний диплом лауреата і нагрудний знак підписали 7 грудня 2010 року з нагоди 110-річчя від народження Катерини Білокур міністр культури Михайло Куліняк і голова Національної сплки художників України Воложимир Чепелик. Яготинська районна державна адміністрація нагородила мене орденом Катерини Білокур.

 

Багаторічна праця на духовну розбудову України

Шевченко у моєму житті. Шляхами Кобзаря

Як уже зазначав, з ранніх літ я був палко закоханий у музичне, образотворче мистецтво, в поезію Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка і взагалі в ЛИТЕРАТУРУ. Тарас Григорович розпочався для мене з ліричної поезії «Тече вода з-під явора». Мати якось порадила мені взяти в шкільній бібліотеці «Кобзар» Тараса Шевченка. Бібліотекарка знайшла на полиці пошарпаний, засмальцьований примірник «Кобзаря», попросила поводитися з ним обережно, аби зовсім не розсипався. Я взяв його з благоговінням до рук і ми з мамою кілька тижнів раювали, читаючи й перечитуючи «Перебендю». «Причинну», «Тополю», «Катерину», «Наймичку», Утоплену», «І мертвим, і живим…», «Гайдамаки»… Дуже не хотілося мені повертати того пошарпаного «Кобзаря», але бібліотекарка пообіцяла мені інше видання, не дуже зачитане. І так ми з матір’ю користувалися двома бібліотечними «Кобзарями», доки сестричка Віра не привезла купленого в Києві на базарній розкладці пристойне видання «Кобзаря». О, як ми з мамою зраділи йому! В мене з’явилася можливість не лише читати, а й вивчати Шевченкову поезію напам’ять. Коли читав «Чого мені тяжко, чого мені нудно…», «Думка» («Тече вода в синє море»), «золотої, й дорогої», то разом з мамою переживав драми, що в них Великий Тарас розверзав безодню людського горя і я приєднував свій слабосильний голосочок до її жалів-печалей. Одне слово, я сміявся і плакав разом з мамою, читаючи Тараса Шевченка.

І новий подарунок долі – детекторний приймач. Я вже зазначав, що це він увів мене в багатий світ класичної та народної музики, з нього я почув пісні та романси на слова Шевченка. Надто мене вразили пісні та солоспіви на Кобзареві слова «Тече вода в синє море» у виконанні кришталево чистого, сріблястого баритона Андрія Іванова, «Така її доля» в інтерпретації ліричного задушевного тенора Петра Білинника, «Нащо мені чорні брови», «На вгороді коло броду», які так пристрасно наспівала Оксана Петрусенко. Прикипав до навушників, коли по радіо транслювали «Як умру, то поховайте», «Реве та стогне Дніпр широкий» у виконанні Державної капели бандуристів під орудою Олександра Миньківського…. Он яка величезна роль детекторного приймача в моєму духовному зростанні! І до університету я прийшов з неабияким літературно-музичним багажем. Не випадково ж, що першим моїм дослідженням була «Поема «І мертвим, і живим…» у польських перекладах», уміщена в студентському науковому збірнику «Голос Шевченка над світом» (вид-во Київського університету, 1961). На цю працю, як і на іншу – «З історії польської критики про творчість М. М. Коцюбинського» (вид-во Київського університету, 1963) мене надихнув Віктор Вікторович Коптілов. У зрілі роки під рубрикою «Генієм опромінені» я підготував і видрукував у трьох збірниках «В сім’ї вольній, новій» (К., вид-во «Радянський письменник») кілька досліджень: «Панас Саксаганський», «Оксана Петрусенко», «Катерина Білокур», 1985; «Слави золота зоря» (Марія Заньковецька), 1986; «Близькість батькову відчуваючи» (Борис Гмиря), 1988.

Я був, як уже зазначав вище, учасником походу «Останнім шляхом Кобзаря», присвяченого 130-річчю перенесення домовини з прахом Великого Тараса із Санкт-Петербурга на батьківщину. Цей похід викликав у мені бурю думок, почуттів, що лягли в основу мого світлого і водночас сумного, болісного репортажу-роздуму «Дорогою болю, скверни і надії» (К., «Український літопис», 1994).

 

18 травня 2004 року разом із працівниками музею Івана Гончара і дорогим мені подружжям Іриною – Григорієм Садовими і пісенним дивом України Ніною Матвієнко знову побував у Шевченкових Моринцях, Керелівці, Будищах. Багато чого там змінилося на краще, коли востаннє відвідав дорогі серцю Кобзаря Керелівку, Моринці під час походу «Останнім шляхом Кобзаря» в травні 1991 року.

В Керелівці вже немає ганебної для світлої пам’яті великого Кобзаря школи для недорозвинутих дітей, про яку з обуренням писав у нарисі «Дорогою болю, скверни і надії», криком кричав по радіо. Можливо, мій крик душі почули керівники Звенигородського райвно Черкаської області і її хутенько переобладнали в гуманітарний ліцей. Ми побували в тому ліцеї, зустрілися з учителями, учні організували невеличкий концерт на слова Тараса Шевченка. Схвильовано там виступив і я. А як зворушливо, пристрасно співала Ніна Матвієнко, того не передати.

Гарне враження справив і реорганізований Шевченків музей у центрі Керелівки. Відновлено спалену батьківську хату, але вже не дихатимуть тими далекими часами речі, яких торкалися руки маленького Тараса: вони згоріли. Їх замінили іншими, більш-менш подібними, але то вже не те.

У Моринцях ми побували в материній хаті, де народився Тарас. В мене було таке враження, що Тарас Григорович тінню йде поруч зі мною. Надто це почуття я звідав у Будищах у парку біля понад п’ятсотлітнього дуба, в дуплі якого малий Тарас ховався від різок пана Енгельгардта. Це поблизу будинку пана Енгельгардта (тепер тут початкова школа).

А яке дивне в парку повітря! Таким чистим, свіжим я давно не дихав. Знав пан, де будуватися!

Під дубом під кінець дня ми влаштували підвечірок, пом’янули Тараса Григоровича, обійшли парк, полюбувалися природою. І сказав я собі: «Мабуть, ніде так гостро не відчуваєш душу поета, як на його малій, до щему рідній батьківщині».

Гарно нам було тут, як у казці. Легко дихалося. Поверталися додому просвітленими. Я благословляю цю поїздку.

 

Великі надії на президента Віктора Ющенка

Усю другу половину 2004 року я жив президентськими перегонами Ющенко – Янукович.

4 липня був свідком, як Віктор Андрійович Ющенко на Співочому полі самовисунувся кандидатом у президенти. Цю його вість понад стотисячне поле зустріло радісними вигуками, скандуванням «Ющенко!», «Ющенко!», «Ющенко!» Благословляв співом Тарас Петриненко. Уроча, неповторна мить! Незабутня!

Період липень–грудень збігли в хвилюваннях за долю Віктора Ющенка: то його ледве не збила на косогорі в Криму вантажівка, то злощасне отруєння діоксином на початку вересня, що тяжко позначилося на здоров’ї претендента на президента, страшно спотворило його обличчя. Ця драма на політичному ґрунті привернула до нього світ, пригорнула до нього симпатиків, зрештою спричинилася до того, що він виграв двобій із Януковичем і став президентом України. Не забуду, як він уперше виступив на сесії Верховної Ради, продемонстрував перед депутатами своє знівечене обличчя. 19 вересня, під вечір, Європейський майдан був переповнений людом – Віктор Ющенко прилетів із Відня, де проходить курс лікування в приватному медичному закладі, аби виступити перед виборцями, посіяти в них віру в свою перемогу.

Заворожений кандидатом у президенти, я 20 вересня записав у щоденнику, що Бог послав в особі Ющенка останній шанс для порятунку й відродження, бо коли прийде до влади Віктор Янукович тюремщик разом із десантом з Донецька. Україна загине.

На самому початку грудня 2004 року на майдані Незалежності завирувало небачене, нечуване в столиці багатолюддя, яке невдовзі переросло в мирну й світлу Оранжеву революцію з обов’язковою присутністю її натхненників Віктора Ющенка, Юлії Тимошенко. Ми їх сприймали як єдине ціле. Коли вони з’являлися на Майдані в оранжевих куртках, шарфиках, переперезані оранжевими стрічками, весь незчисленний майдановий люд в захваті вигукував: «Ющенко!, Ющенко!, Ющенко!», «Юля!, Юля!, «Юля!», це грімкоголосе ствердження, здається, підхоплювали весь Хрещатик, весь Київ, уся демократична Україна, що прагнула волі, незалежності.

Тут же, на майдані Незалежності вздовж Хрещатика на підтримку Оранжевої революції, Віктора Ющенка – Юлії Тимошенко організувалися на холодному гудроні намети, в яких оселилися патріотично наладнані молоді люди і представники старшого покоління з усіх регіонів України. Ми приносили людям у наметах теплий одяг, взуття, сорочки, піджаки і обов’язково свіжозасмажену, приправлену салом, духмяну картоплю, вареники з картоплею, капустою, а на закуску – двохлітровий термос із запашною гарячою колумбійською кавою, якою для збадьорення духу причащалися ті ж таки наметники. А молоту заварну каву в бляшаних слоїках надсилав мені Михайло Семенець, мій одноліток, який разом із співучими батьками після довгих митарств оселився в Лос-Анджелесі, в знаменитому Голлівуді. Батько його Василь Семенець (бас), мати Надія Негель (сопрано) до війни працювали солістами Дніпропетровського театру опери та балету, в роки війни – солістами Київського театру опери та балету, обожнювали спів Оксани Петрусенко. 1943 року батьки із семирічним Михайлом утекли з радянської України, настраждалися в таборах біженців, спробували гіркого хліба в Буенос-Айресі (Аргентина), Детройті (штат Мічіган, США), нарешті настало оселилися в Каліфорнії, в Лос-Анджелесі, в самому Голлівуді. Через письменника Миколу Чабана з Січеслава залистувалася зі мною. Їй, закоханій у спів легендарної Оксани, я переслав свою книжку про Оксану Петрусенко, якій вона щиро зраділа й не розлучалася до самої смерті. Син Михайло мені написав, що вона лежала в узголов’ї мертвої матері. Це і його й мене глибоко зворушило, зріднило нас. З того часу син, мій одноліток, засимпатизував мені і на прохання матері розпочав щороку надсилати на мою київську адресу пачки з приправами до їжі, слоїки з какао, кавою і т. ін. Ось цією гарячою смачною запахущою кавою я й пригощав мешканців наметів увечері, вранці.

Якось сталося неймовірне. Моєю кавою смакував, виявляється, спостерігач із Лос-Анджелеса, який стежив за перебігом у три тури президентського марафону. Повернувшись до рідного міста, він зібрав американських українців, зацікавлених наслідками виборів. Приїхав на це зібрання (тож треба!) і Михайло Семенець. І раптом чує: «Нас у Києві на майдані Незалежності пригощав київський письменник такою смачною кавою, якої я ніколи в житті не пив. Він сказав, що цю каву йому надіслав український американець з Голлівуда, батьки якого свого часу були в Україні співаками. А раптом той чоловік серед нас? Якщо є, озвися!» Михайло Семенець здогадався, що про його каву йдеться, і встав. Люди зустріли його щирими оплесками. Він був подивований і приємно вражений, що саме його запашна кава додавала бадьорості людям у холодних грудневих наметах, Я теж почувався гордим, що не пошкодував тієї кави задля революції.

Додам, що молоді оранжеві заледве не щодня ночували в нашій квартирі покотом на усталеній підлозі, пригощалися смачною їжею, зготованою дружиною Олею. Радісні незабутні дні!

З нами поріднилася сімнадцятилітня дівчина Галя з села Надвірнянського району. Вона вистояла на холодному асфальті всі тридцять днів революції на асфальті. І тепер телефонує нам, заходить із чоловіком у гості, коли буває в Києві, часто телефонує.

Під кінець Оранжевої революції Віктор Ющенко не прийшов подякувати людям у наметах за їхню стійкість, непоступливість, урешті за мужність ночівлі в холодних наметах. А там же були молоденькі хлопці, дівчата, майбутні батьки, матері, які могли підірвати собі здоров’я, назавше позбутися батьківства, материнства. Коли треба було, щоб наметники продовжили стояти на гудроні, він приходив і благав їх ще потриматися! А коли в наметниках відпала потреба, Віктор Андрійович забув про них. Наметники обурилися, почувалися ображеними – горою стояли за свого народного президента, а він їх одцурався – видав мізерні гроші на повернення. Я зафіксував цю його жорстокість. Невдовзі почалися нові серйозні проколи, які й призвели до остаточного розчарування в ньому, всенародно обраному президентові, в його політиці: обіцяв багато, зробив мізерію за п’ять років сидіння на президентському престолі.

Багато було пихи, переливання з пустого в порожнє, набридливого якання, дратівливого самолюбування. Він не бачив України з її болями, тривогами, а раював біля пасіки та своєї родини, з усіх сил дбав про її нинішній і майбутній добробут. Хто думав, що він виявиться таким недалеким державним керівником і політиком, без жалю здасть Україну в руки Януковича, в надії що той пригріє його біля себе!?

 

Праця на ниві культури

Я поновив у Києві музично-літературні вечори, віроломно обірвані в Будинку Спілки письменників і продовжив їх уже в міському Будинку вчителя, що на Володимирській, 57. Як це сталося? Мене приголомшила смерть Івана Семеновича Козловського, який Україну серцем обіймав. Мені пощастило побувати на сороковинах з дня його смерті, влаштованих на його малій батьківщині – в селі Мар’янівці, про що вже писав. Тим часом наближалася 94-та річниця від дня народження дзвінкоголосого солов’я. І я вирішив відзначити її. Зайшов спочатку до директора Будинку вчителя Лариси Федорівни Мельник. Вона привітала цю мою ініціативу. Я звернувся до Анатолія Мокренка, Дмитра Гнатюка, Анатолія Солов’яненка, Ольги Басистюк, концертмейстера столичної опери Світлани Орлюк – всі вони охоче погодилися взяти участь у вечорі 24 березня 1994 року. Світочі національного вокалу тепло згадували свої зустрічі з Іваном Семеновичем і співали для нього натхненно. Доречно вплів свій голос Павло Бохняк, директор Мар’янівської музичної школи, організованої Козловськиим. Звучав у механічному запису спів Івана Семеновича – божественний, янгольський. Почувши перші ж звуки молитви Андрія з опери «Запорожець за Дунаєм», люди, не змовляючись, встали і слухали, затамувавши віддих. Кияни та гості полишали конференц-залу зворушеними, розчуленими, дякували за прекрасний спів, за високу напругу вечора, благали мене і надалі влаштовувати подібні заходи.

І я загорівся цією ідеєю. Ще б пак! Україна відроджується, народ пробуджується, жадібний до знань, прагне запричаститися своєю культурою, її видатними представниками – вокалістами, художниками, театральними діячами, письменниками. Отож, чому б не прислужитися рідному народові? І я добровільно взяв на плечі цю високу мистецьку ношу і повнив її самовіддано до початку 2006 року, поки зі мною не сталася біда, що не дозволила більше активно з’являтися на кону.

Організовувати й проводити мистецькі вечори часто було нелегко, але я повірив у свої сили і з ентузіазмом приступив до роботи. Ця моя праця обернулася в своєрідні мистецькі сезони по вісім – десять вечорів у кожному. А таких сезонів я провів аж тринадцять! Скільки турбот було, скільки хвилювань, переживань – не передати словами! Однак як радів, коли ті вечори відбувалися при переповненій залі. То була винагорода і артистам, і авторові тих вечорів. Бо кожен вечір вимагав індивідуального, а надто емоційного наповнення, специфічної режисури, необхідного складу виконавців, музичного супроводу, а якщо це вечір пам’яті видатного вокаліста, то ще і якісного звучання його голосу в грамзапису. Обов’язковий аксесуар – збільшений портрет митця на вишиваному рушнику при запаленій свічі, квіти. Так само необхідний був радіооператор для якісного посилання голосу співака чи співачки з аудіокасети в залу. А ще напередодні вечора я звертався до директора Лариси Федорівни обов’язково запрошувати майстра по наладнанню рояля – співатимуть же знані й молоді вокалісти столичної опери, педагоги, студенти Національної музичної академії, яким акомпанували досвідчені концертмейстери зі столичної опери, музичної академії.

І найголовніше було залучити якісний склад співаків, акторів для емоційного й духовного наповнення вечорів, бо мені завжди хотілося, щоб ті вечори надовго залишалися в душах і серцях слухачів. А якщо взяти до уваги, що всі вони були безоплатні, то не всі народні і заслужені погоджувалися співати на добродіййних началах, або ж не могли взяти участі через зайнятість у виставах чи концертах. Головною моєю опорою була Національна опера України. Мені пішли назустріч директори Анатолій Юрійович Мокренко, Петро Якович Чуприна, які зрозуміли, що наповнювати серця людей високим мистецтвом – це святий обов’язок. Заодно вони усвідомлювали, що більшість слухачів обов’язково підуть на вистави в Національній опері за участю вокалістів, які їм полюбилися. Не випадково по Києву гуляло: вечори Миколи Кагарлицького – мала сцена Національної опери.

Так воно й було насправді, бо зі сцени конференц-зали Будинку вчителя щедро звучали оперні арії, романси українських, російських, зарубіжних композиторів, народні пісні в інтерпретаціях Марії Стеф’юк, Галини Туфтіної, Людмили Юрченко, Лідії Забілястої, Олени Клейн, Діани Петриненко, Ольги Нагорної, Ірини Семененко, Ірини Даць,Тамари Коваль, Оксани Яценко, Оксани Терещенко, Анжеліни Швачки, Тетяни Піменової, Анатолія Солов’яненка, Анатолія Мокренка Степана Фіцича, Ігоря Борка, Олександра Гурця, Олександра Дяченка, Андрія Романенка, Миколи Шуляка, Володимира Опенька, Михайла Кіришева, Миколи Шопші, Тараса Штонди, Сергія Магери, Дмитра Агеєва, Сергія Скубака…

А як же обійтися було без концертмейстерів? Хоч вони і на вагу золота, та в мене проблем не було. Безвідмовно акомпанували Світлана Орлюк, Ірина Паламаренко, Галина Дуденкова, Костянтин Фесенко. Коли ж влаштовувалися вечори консерваторської студентської молоді – вихованців Галини Туфтіної, Анатолія Мокренка, Діани Петриненко, то відгукувалися і концертмейстери, закріплені за тим чи іншим педагогом з вокалу. Я навіть зважився проводити творчі вечори концертмейстерам, мистецтво яких полюбили слухачі, – Світлані Орлюк, піаністці, солістці столичної філармонії Людмилі Марцевич. І з якою увагою слухали виконання фортепіанних творів Фридеріка Шопена, Вольфганга Амадея Моцарта, Фелікса Мендельсона, Франца Шуберта, Ференца Ліста наші вдячні слухачі! Серце раділо, спостерігаючи за просвіленими їхніми обличчями!

Багато уваги я приділяв вечорам пам’яті видатних діячів української культури. Щосезону проводив вечори, присвячені Оксані Петрусенко, Михайлові Донцю – Марії Донець-Тессейр, Михайлові Гришку, Іванові Козловському, Андрієві Іванову – Наталі Захарченкко. Повну залу збирали також вечори присвячені тенорові од землі і Бога Петрові Білиннику, Ларисі Руденко, Іванові Алчевському, Борисові Гмирі, Юрієві Кипоренко-Доманському, Василеві Третяку. Вікторові Борищенку. Не меншим успіхом тішилися і вечори видатних сучасних вокалістів – Марії Стеф’юк, Галини Туфтіної, Надії Куделі, Анатолія Мокренка, Миколи Шопші, Степана Фіцича, Діани Петриненко. Охоче йшли співати в Будинку вчителя молоді перспективні зірки Національної опери і полюбилися постійним відвідувачам Тарас Штонда, Сергій Магера, Володимир Опенько, Андрій Романенко, Ольга Нагорна, Ірина Семененко, Анжеліна Швачка, Ігор Борко, Микола Шуляк. Нині всі вони – провідні солісти Національної опери, з величезним успіхом виступають на міжнародних оперних сценах.

На очах слухачів Будинку вчителя ліричний тенор Ігор Борко, вихованець Костянтина Огнєвого, буквально розкрилився, виріс у київського і всенародного улюбленця. З цих вечорів талановитому вокалістові нарешті пролягла дорога на сцену Національної опери України, хоч у європейському вокальному світі він давно вже знаний і бажаний гість.

 

Хоч мої вечори постійно збирали повну залу, заповнювались навіть проходи, я все ж я постійно хвилювався, чи прийдуть люди, бо ж запрошував поважних вокалістів – і не доведи Господи, якщо їм доведеться співати в порожнечу! Цього не сталося, і це мене й артистів окрилювало й надихало. А ще настрій підтримували гарячі вдячні оплески слухачів.

До участі у вечорах я залучав і письменників – Любов Забашту, Дмитра Білоуса, Сергія Плачинду, Дмитра Чередниченка, Наталку Поклад, Станіслава Зінчука, Олександра Шугая, артистів Ларису Кадирову, Петра Бойка…

Програму складав і режисуру вечора здійснював, коли певно знав учасників дійства, відповідно добирав і архівні записи вокалістів, які вже пішли з життя. Ось, скажімо, структура вечора «Феноменальний тенор», присвяченого пам’яті українського тенора світової слави Івана АЛЧЕВСЬКОГО, що відбувся 25 жовтня 2002 року:

1. Слово Миколи Кагарлицького про Івана Олексійовича АЛЧЕВСЬКОГО.

2. Каватину Фауста з опери «Фауст» Ш. Гуно виконує Іван АЛЧЕВСЬКИЙ (архівний запис 1902 року).

3. Пам’яті феноменального тенора співає молода солістка Національної опери, лауреат міжнародного конкурсу вокалістів імені Івана Алчевського Лілія ГРИВЦОВА (колоратурне сопрано).

За роялем Кость ФЕСЕНКО, концертмейстер Національної опери, засл. арт. України:

Г. Алчевський – Леся Українка. Стояла я і слухала весну.

В. Косенко – М. Лермонтов. Мне грустно.

Ш. Гуно. Вальс Джульєтти з опери «Ромео і Джульєтта».

4. На сцені Ігор БОРКО, тенор, заслужений артист України, лауреат чотирьох престижних міжнародних конкурсів вокалістів.

За роялем – Тетяна ТРИПОЛЬСЬКА:

Дж. Пуччіні. Арія Рудольфа з опери «Богема».

М. Лисенко. Пісня Петра «Ой, не шуми, луже» з опери «Наталка Полтавка».

Укр. нар. пісня «Ніч яка місячна».

5. Слово дослідникові життєвого і творчого шляху Івана Алчевського мистецтвознавцю Івану Лисенку.

6. Звучить голос Івана АЛЧЕВСЬКОГО:

Ріхард Вагнер. Розповідь Лоєнгріна з однойменної опери (арх. запис 1902 року).

7. У вінок пам’яті тенора світової слави вплітає свій спів Анжеліна ШВАЧКА, меццо-сопрано, провідна солістка Національної опери, заслужена арт. України, лауреат міжнародного конкурсу імені Івана Алчевського.

За роялем – Кость ФЕСЕНКО:

Г. Алчевський – Х. Алчевська. Чого мені тяжко?

Ж. Бізе. Хабанера Кармен із однойменної опери.

Укр. нар. пісня «Чотири воли пасу я».

8. М. Кагарлицький зачитує фрагменти з рецензій на виступи Івана Алчевського на сцені Київської опери в лютому 1915 року.

9. Співає Дмитро АГЕЄВ, соліст Національної опери, лауреат кількох міжнародних конкурсів, зокрема Івана Алчевського в Харкові.

За роялем Ліана КОСОВИЧ, концертмейстер Національної музичної академії імені П. Чайковського:

П. Чайковський. Серенада дон-Жуана.

Дж. Россіні. Арія дона Базіліо з опери «Севільський цирульник».

Укр. нар. пісня «Місяць на небі».

10. Іван Лисенко розповідає про трагічний кінець феноменального тенора.

11. Іван Алчевський виконує речитатив і романс Рауля з опери «Гугеноти» Дж. Мейербера (арх. запис 1902 року).

12. На сцені Микола ШУЛЯК, соліст Національної опери, золотий лауреат і призер міжнародного конкурсу імені Івана Алчевського, лауреат конкурсу на краще виконання партії Ромео (Франція).

За роялем Кость ФЕСЕНКО:

Г. Алчевський – Х. Алчевська. Душа – це конвалія ніжна.

Ш. Гуно. Каватина Ромео з опери «Ромео і Джульєтта».

Г. Доніцетті. Романс Неморіно з опери «Любовний напій».

 

За таким принципом будувалися практично всі вечори пам’яті. Але й були вечори, що виходили за рамки узвичаєних і особливо дорогих для мене: на ходу, під натиском емоцій, я щось у програмі змінював, як правило, на краще – ідеться про вечори пам’яті легендарної Оксани Петрусенко, Михайла Донця, Михайла Гришка, Івана Козловського, Катерини Білокур. Кожен вечір я наповнював особливим змістом, віднаходив цікаві родзинки – слухачі вже знали про це і в очікуванні чогось незнаного, хвилюючого йшли на ті вечори – я не ошукував їх. З винятковою увагою і вдячністю вони прослуховували запропоновані грамзаписи і оплескували кожне виконання не менш пристрасно, як живий спів артистів. Це багатьох новеньких відвідувачів, а надто артистів вражало, хвилювало. Часто чув від них: «Яка ж у вас вихована публіка, як розуміє мистецтво, як реагує на нього!» Лейтмотивними у вечорах пам’яті легендарної Оксани Петрусенко були пісні «Ой не світи, місяченьку», «Ой, попливи, вутко», арія Наталки «Чого вода каламутна?», у Михайла Донця – «Ой що ж бо то та й за ворон…», Михайла Гришка – солоспів М. Лисенка на слова Т. Шевченка «Гетьмани, гетьмани», Івана Козловського – арія Андрія з опери «Катерина» М. Аркаса, солоспів М. Лисенка на слова Шевченка «Мені однаково». Окрасою вечорів пам’яті Катерини Білокур була пісенне диво України Ніна Матвієнко, яка зворушливо читала листи Катерини Білокур і навіть зовні була схожа на художницю – богданівці заявляють, що вона і голосом і вродою схожа на Катерину Василівну. Коли Ніна під яскраве світло з’являлася на подіумі в терновій хустці схожою на ту Білокур, що на портреті Степана Кириченка, зала завмирала: сама богданівська чарівниця прийшла на вечір, ласкава, усміхнена, тривожна й радісна. А як Ніна співала для Катерини Василівни, з яким душевним трепетом читала фрагменти з її листів! В залі панували сум і радість.

Чару вечорові додавала присутність богданівського ансамблю «Берегиня», створеного багато літ тому й очолюваного Надією Миколаївною Слабковською.

 

Для мене закарбувався в душі й серці вечір «Ніна Матвієнко співає пісні черняхівської культури (з голосу матері Миколи Кагарлицького Тетяни Антонівни)», що відбувся 12 грудня 2003 року.

До передісторії цього вечора. Записані свого часу на бабіни пісні з маминого голосу і пісні у виконанні сусідського гурту жінок лежали без руху: магнітофон зламався. А туга за маминими піснями була велика, надто посилилася, коли матері не стало. Між іншим, на той магнітофон я записував і чудові радіопередачі «Золоті ключі» з коментарями Галини Верховинець і Софії Грици, які полонили мою душу й серце. Я постановив собі роздобути бабіновий магнітофон і перевести ті мамині записи на аудіокасети. Допоміг мені роздобути той уже не в моді бабіновий магнітофон мій давній знайомий Віталій Донцов, що мешкає на Оболоні. Якось телефонує мені: «Прихопи з собою 30 крб. і їдь тролейбусом до зупинки «Універсам», що на проспекті героїв Сталінграда, 50: тут я тебе чекатиму і зведу з чоловіком, який на стихійному базарчику продає бабіновий магнітофон. За якихось 15–20 хв. я зустрівся з Донцовим і з трепетом ухопив у руки той магнітофон. А як прибіг додому і почув голос неньки – заридав і дякував Богові, що ті бабіни зберегли дорогий мені спів. Тих записів набралося майже на дві аудіокасети. Не всі вони виявилися якісними, бо записував неньку і сусідів у незручних акустичних умовах, але вони тепер є і будуть зі мною, допоки житиму. Я радів, неймовірно радів.

Якось зустрівся з Ніною Митрофанівною, схвильовано розповів про свій скарб, записані спочатку на бабіну, потім переведені на аудіокасету мамині пісні, співи сусідів, а вона мені: «Перепиши, Миколо, і мені на аудіокасети ті записи й занеси мені черняхівські пісні з вуст твоєї матері. Цікаво мені, як співає черняхівська культура!». Я виконав її прохання, а за день-два почув: «Ой як дивно співають твоя мати й сусіди! Яка протяжність, розлогість і величність у черняхівських піснях! Заплануй вечір, Миколо! Я співатиму пісні твоєї матері і пісні черняхівської культури!» Я аж знетямився з радості. І розпочалася спільна гаряча робота. Ніна з захопленням узялася за озвучення пісень моєї матері.

 

Подаю програму вечора зі стислими власними коментарями, що відбувся 12 грудня 2003 року:

1. М. Кагарлицький розповідає про село Черняхів, про черняхівську культуру, відкриту вченим Вікентієм Хвойкою на Замковій горі поблизу Черняхова, зупиняється на розкопках у 50-их роках минулого століття.

2. Звучать документальні магнітофонні записи пісень у виконанні матері Тетяни Кагарлицької і співливих сусідок:

«Ой мати, мати старая»,

«Запорожець, матінко, запорожець».

3. Слово ведучого про батька Федося Гнатовича Кагарлицького, матір Тетяну Антонівну. Звучить архівний запис матері «Ой синочку мій, дитино моя».

4. Ведучий підводить аудиторію до озвучення пісень своєї матері, пристрасно розкриває драматичну сторінку її перебування в наймах у попа Логвина, який жив у Самарі, на березі річки Самари.

У запису матері звучить наймитська «Ой матінко-зірко».

5. Ніна МАТВІЄНКО озвучує пісні матері:

«Зійшов місяць, зійшов ясний», «Ой, котилася ясна зоря з неба», «Ой, плачу я, плачу, не знаю, чого», «Чи я спила, чи я з’їла».

6.Розповідь ведучого про страдницьке життя матері, про одруження з Федосем Кагарлицьким, про участь батька в Повстанській армії Данила Зеленого, про арешт батька 1929 року.

Звучить архівний запис матері «Ой. ти моя мати».

7. Ніна МАТВІЄНКО озвучує мамині пісні:

«Ой матінко-зірко», «Умер батько-мати», «Запряжу я каплуна» (жартівлива).

8. Розповідь ведучого про козацькі сліди в Черняхові, про чумакування. Звучать архівні запис матері: «Ой пойшов чумак та й у Крим по сіль», «Ой чумаче, чумаче».

9. Ніна МАТВІЄНКО озвучує мамину-батькову пісню «Їхали чумаки з України».

10. Ведучий розповідає про обряд колядування в Черняхові. Ніна МАТВІЄНКО озвучує мамину колядку «Через греблю широкую».

11.Ведучий співає мамину колядку «З-за гори, гори голуби гули».

12. На сцені поет родом із села Переселення Кагарлицького району Володимир БОНДАРЕНКО, автор збірки «Ожиновий гай».

13. Підсумовує вечір ведучий, наголосивши, що пісні черняхівської культури – невід’ємна складова всеукраїнської пісенної культури.

14. Виступає тріо «Золоті ключі» у складі Ніни МАТВІЄНКО, Валентини КОВАЛЬСЬКОЇ, Марічки МИКОЛАЙЧУК:

«Один місяць сходить», «Із-за гори крем’яної», «Чорноморець, матінко, чорноморець».

15. Ведучий вкленюється і наводить черняхівський варіант пісні «Один місяць сходить» – протяжний, розлогий.

16. Незапланований фінал: Ніна МАТВІЄНКО викликає веддучого на сцену і ми дуетом виконуємо черняхівську пісню «Ой, не ходіть, хлопці, до нас берегами», яку вивчила Ніна з мого голосу.

 

Це був несподівано ефектне завершення вечора. Хоч у мене і жижки трусилися, але взяв себе в руки і ми заспівали злагоджено, зібравши бурю оплесків.

По закінченню вечора до мене підходили слухачі і дякували зі сльозами на очах. Присутній письменник Сергій Петрович ПЛАЧИНЛА схвильовано обняв мене, мовивши: «Так треба пошановувати пам’ять батьків! Ти, Миколо, подав нам приклад! Спасибі тобі за такий високий тонус вечора, за вихлюп емоцій, якими обдав і нас!» Та й сам я відчув, що сколихнув людські серця, зачепив за живе, глибинне.

 

Окремо про вечір, присвячений моєму 60-річчю, що відбувся 10 січня 1997 року також у Будинку вчителя, який я озаголовив «Україна, батьку, в нас одна!» Чому саме 10-го, а не 6 січня? Та тому, що на четвертий день по моєму народженню, мати, нав’ючена двома важкими мішками, пішки подалася до Києва на зустріч із батьком, який сидів у Лук’янівській тюрмі, і з братом Іваном. Вечір вела Емма Бабчук, популярна ведуча радіопрограм. Спасибі їй, тримала мене у віжках і динамічно вела вечір. А охочих привітати ювіляра було багато – Дмитро Гнатюк, Надія Куделя, Діана Петриненко, Анатолій Мокренко, Ніла Крюкова, Ніна Матвієнко з тріо «Золоті ключі», Микола Сом, Віктор Кочевський, Дмитро Чередниченко, етнографічний хор «Гомін» на чолі з Леопольдом Ященком…

Іноді в хвилини душевного болю за долю України, за власну драматичну долю я прокручую магнітофонні плівки з вечора, здійснені кореспондентами Всесвітньої служби Українського радіо, програмою «Культура», моїм портативним магнітофончиком, – і воскресаю душею: так світло було на тому вечорі, такі щирі слова лунали на мою адресу з вуст Ніни Матвієнко, Анатолія Мокренка, Дмитра Гнатюка, Віктора Кочевського, Леопольда Ященка! І жага жити бере гору – і я сідаю за комп’ютер, аби зболене, тяжко пережите довірити щемним спогадам «Україна, батьку, в нас одна!»: може, колись дійдуть до моїх шанувальників у вигляді книжки.

 

Хочу зупинитися і на радіопрограмах, які в основному я готував для радіо «Культура» і першої програми з музичним редактором Аллою Гаївною Вишневою: з нею знайшов спільну мову, почувався завжди розкуто, вільно, творив свої програми натхненно, з захопленням, емоційно, на які активно реагували слухачі, реагують і зараз, оскільки ці передачі, присвячені світочам українського вокалу – Оксані Петрусенко, Михайлові Донцю, Михайлові Гришку, Андрієві Іванову – Наталі Захарченко, Іванові Козловському, ввійшли до золотого фонду Українського радіо і періодично повторюються.

Не забуду, з яким трудом ми з Аллою Вишневою повертали до повноцінного життя на радіо голос «українського Шаляпіна» Михайла Івановича Донця. Першою прозвучала радіопередача за участю співака і режисера Олександра Колодуба, диригента Якова Карасика. Це був великий прорив – і голос Михайла Івановича повернувся з небуття до свого народу тепер назавжди. Прозвучала в одній із передач і трагедія великого співака. Ця програма, як і «Вокальні паралелі – Михайло Донець – Іван Паторжинський», часто повторюється по першому і третьому каналах Національного радіо. Також і 20-тихвилинна передача про великого співака, що її я підготував із письменником і радіожурналістом, уже покійним (Царство йому небесне) Анатолієм Скрипником, вряди-годи звучить по радіо. Я щасливий, що Михайло Іванович Донець назавжди утвердився в українській вокальній культурі.

 

Оксана Петрусенко посіла основоположне місце в моїм творчім житті і в радіопрограмах. Їй я присвятив десятки радіопередач, вечорів у Будинку вчителя. Книжка «Легендарна Оксана Петрусенко», видана на кошти родини Садових, здобула широкий резонанс у республіці. Заступник головного редактора радіо «Культура» Світлана Анатоліївна Короненко запропонувала мені підготувати цикл передач (по сорок хвилин кожна) за цією книжкою. Перша передача циклу «Сторінками книжки Миколи Кагарлицького «Легендарна Оксана Петрусенко» прозвучала 17 червня 2007 року, остання, п’ятнадцята, – 14 листопада. Я радів, що сторінки книжки з почуттям, серцем озвучував мій улюбленець Петро Бойко, популярний диктор Національного радіо, заслужений артист України. Менше надалися до читання сторінки повісті Наталі Бучель, стихія якої – співана поезія, романсова лірика. Та й голос її, густе меццо-сопрано, не відповідав дзвінкому голосові Оксани Андріївни., не підтримував емоційний стан Петра Федотовича. Та я все ж вдячний редакції, що провела цей цикл передач, які запам’яталися шанувальникам мистецтва легендарної Оксани. Власне всі мої передачі пам’яті всенародної улюблениці, часто повторюються на каналі «Культура», на першій програмі Національного радіо.

Безмежно вдячний Аллі Гаївні Вишневій, що акустичним способом ми здійснили перезаписи дорогоцінного наспіваного Михайлом Степановичем Гришком у різні періоди позаоперного життя безпосередньо з квартири зі стаціонарного експериментального магнітофона «Дніпро-1». Тих дорогоцінних записів виявилося так багато, що доводилося чотири рази привозити і встановлювати технічну апаратуру Українського радіо на подвір’ї будинку 15, що в пасажі на Хрещатику. Вся наша бригада працювала з ентузіазмом, бо ми повертали шанувальникам вокального мистецтва Михайла Гришка справжні перлини його інтерпретацій, які він свого часу з різних причин не наспівав для фондів Українського радіо. Цим відреставрованим домашнім записам, повернутим практично з небуття в українську вокальну культуру, ми з Аллою Гаївною Вишневою, посилаючись на свідчення дружини Сусанни Вікторівни, доньки Оксани, сина Михайла, які розповіли, як захопився магнітозаписами Михайло Степанович, як опановував акустику своєї світлиці (а вона була на радість співакові просто-таки чудовою!), як, нарешті, вибрав найзручнішу місцину в світлиці для якісного посилання вокального звука на бабіну, як і що співав під напливом почуттів, присвятили аж чотири радіопередачі під рубрикою «Невідомий Михайло Гришко (З домашнього архіву»). Серед безцінних записів уперше в ефірі прозвучали: каватина Фігаро із опери «Севільський цирульник» Дж. Россіні, сцена і арія Альфонсо з опери «Фаворитка» Г. Доніцетті арія Жермона з опери «Травіата» Дж. Верді, романс Каскара з опери «Заза», романс Чаттертона з однойменн ої опери Р. Леонкавалло (всі італійською мовою!), пролог з опери «Паяци» Р. Леонкавалло», серенада Мефістофеля з опери «Фауст» Ш. Гуно, арія Ігоря з опери «Князь Ігор» О. Бородіна, арія Руслана «О поле, поле» з опери «Руслан і Людмила», арія Сусаніна з опери «Життя за царя» М. Глінки, монолог Бориса «Достиг я высшей власти». В останніх трьох записах Михайлові Степановичу вдалося продемонструвати свої неабиякі можливості в басовому репертуарі.

Особливе місце в домашніх записах посіли Лисенкові романси та солоспіви на слова Т. Шевченка: «Гетьмани, гетьмани», «Доля»,«Не женися на багатій», «Учітеся, брати мої», «Буває іноді старий», «Над Дніпровою сагою»... Акомпанувати Михайло Степанович запрошував концертмейстерів Лідію Ржецьку, Ніну Котлярську, а іноді сам собі підігрував. В цій світлиці Михайло Степанович зафіксував на бабінах навіть фрагменти репетицій сцен з опер «Травіата», «Ріголетто», «Аскольдова могила», що проводилися безпосередньо в світлиці. В господі короля баритонів гостювали видатні вокалісти сучасності, які приїздили до Києва на гастролі, – і їхні голоси – Миколи Гяурова, Дімітра Узунова, Жана Пірса Михайло Степанович увічнив на бабінах для вічності. Словом, нашій бригаді звукозапису було багато підстав радіти, бо архів співака був просто багатющий. А міг же марно пропасти, оскільки бабіни почали вже руйнуватися. В якому стані вони зараз, не відаю, оскільки основні перезаписи вже надійно зберігаються в фондах Національного радіо. З того я радію, бо мистецтво Михайла Степановича мені особисто дороге.

Я ніколи не забуду, як уперше завітав до його господи, як, як правим плечем на одвірок, зважився заспівати улюблену в його виконанні сирітську пісню «Та нема гірш нікому», як почув з його вуст схвильоване: «Сусанно, а зайди-но в світлицю – хлопець з України до нас завітав!» Ця фраза з його вуст мене потрясла і майнуло в голові» Яка туга жила в ньому за Україною!» З першої ж зустрічі Михайло Степанович подружив зі мною, я до нього частенько заходив, він посвятив мене в мистецтво інтерпретації: ставив одну й ту ж арію у виконанні Тіто Гоббі, Маттіа Баттістіні, Андрія Іванова, і насамкінець у своєму, а потім звертався до мене: «А тепер, молодий чоловіче, скажи, яке виконання тобі найбільше запало в душу?» Я зіставляв усі записи, визначав, який мене найбільше вразив голосом, манерою співу, якимись вокальними прийомами і з острахом давав відповідь. Він дивувався моєму чуттю, бо майже завжди наші вподобання збігалися і він задоволено обіймав мене своїм теплим короткозорим поглядом.

Втім, про свої зустрічі з Михайлом Степановичем я розповів у творчому портреті «Гей, літав орел» (див. мою книжку «Наодинці з совістю», К., «Радянський письменник», 1988).

Ми з Віталієм Донцовим зробили ще одне добре діло: занесли на радіо довоєнні грамплатівки, що зберігаються в його колекції, з голосами видатних українських вокалістів і під пильним оком Алли Гаївни Вишневої їх перезаписали – нехай тепер реставровують і поповнюють фонотеку українського радіо золотими голосами! І цим перезаписом я присвятив кілька радіопередач. І знову зазвучав дует Оксани і Андрія з опери «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського у виконанні Оксани Петрусенко та Івана Шведова, бо якомусь невігласові з радіо здалося, що записи Івана Шведова не мають звучати в українському ефірі, оскільки не поїхав із колективом опери до Уфи, залишився співати в опері в роки окупації, а потім утік за кордон. Слава Богу, пощастило врятувати і цей безцінний запис. І полишені записи Михайла Донця звучать на довгогральній платівці «Михайло Донець – Олександра Ропська».

 

Вагоме місце в радіо-телепрограмах посіла творчість Катерини Василівни Білокур. З виходом моєї книжки «Катерина Білокур. Я буду художником!» богданівська народна генійка в Україні яскравою зорею спалахнула на українському небосхилі, хоч, правду кажучи, увагу до неї передусім української інтелігенції привернули листи, опубліковані мною в журналі «Вітчизна», 1982, ч. 2. Це ж видання стало справжнім відкриттям художниці. Я мимо волі став символом цього відкриття. З появою моїх книжок про художницю громадськість України звернула увагу й на мене. З’явилися в пресі, на радіо, телебаченні мої численні інтерв’ю, в яких я розповідав про життєвий і творчий шлях художниці, на прохання газет, часописів, річників я опублікував десятки статей. А скільки виступів було по радіо – не перерахую. Радіо «Культура» з повтором по першій програмі організувало аж п’ятнадцять передач «І листами засвітилася» за Ніни Матвієнко та моєю участю: перша прозвучала 16 травня, остання – 15 серпня 1998 року. Та ж «Культура» згодом озвучила і сторінки спогадів про Катерину Василівну за моєю книжкою «Катерина Білокур очима сучасників». Я безмежно вдячний працівникам радіо «Культура» за любов до Катерини Білокур, Оксани Петрусенко, за активну пропаганду їхньої непромінущой спадщини. До 115-річниці також прозвучали листи Катерини Білокур з подачі Миколи Байдюка, дякую йому.

 

Ще про друзів, побратимів по життю, по творчості

У студентські часи я всім серцем прихилився до однокурсника Володимира Житняка, однак у нашій дружбі з’явилися серйозні тріщини після того, як він байдужно прореагував на моє перебування в Жовтневій, нині Олександрівської лікарні, коли я драматично переніс операцію на очах. Мої теплі почуття до нього поступово охололи і він став для мене звичайним приятелем-однокурсником, з яким я підтримував добрі взаємини до кінця його земного буття.

Дружив я також із однокурсником Валентином Корнієнком. Скільки з ним передумано, пережито, пісень дуетом переспівано під мій акомпанемент на баяні! Останніми роками він замешкав у Тернополі, в батьківській хаті. Приїжджаючи до Києва, не оминав мого помешкання. І як завжди, наші зустрічі завершувалися співом українських народних пісень. Співами завершилася наша остання зустріч. А через два - три місяці він переставився в інший, кращий світ. Передчуваючи свою кончину, він зібрав свої публікації і видав книжку «Осіння ластівка. Вибране», Тернопіль, вид-во «Богдан» 2010. Подарував свою працю і мені з Олею:

«Дорогим

друзям-побратимам по перу та по життю,

рідним Миколі й Олі.

3 неувядною любов[ю!

3 роси й води!

Валентин,

24 березня 2010 року,

м. Тернопіль»

 

До сьогодні підтримую дружні взаємини з однокурсником, відомим поетом Олесем Лупієм, Галиною Бабич, у заміжжі Гримич, з чоловіком якої Вілем давно вже в приязних взаєминах ще з часу редагування ним перекладеного роману «На сплавах» Іво Андрича.

Із студентських літ увійшли в моє життя Володимир Підпалий і Станіслав (Стась) Зінчук. Про Володю я написав спогади «Скрипкою його душа бриніла», які Ніла, вірна дружина поета, вмістила в нею упорядкованій книжці «Пішов у дорогу – за ластівками». Спогади про Володимира Підпалого» (Кам’янець-Подільський, 2011). І про Зінчука на прохання дружини Людмили теж підготував спогади «Пам’яті друга».

Особливий слід лишив у моїм житті Володимир Забаштанський. Заледве не щодня він телефонував мені, читав нового вірша, чекав моєї реакції на нього. А ще частіше він прохав мене: «Колю, заспівай!». І я співав йому козацьких пісень часто героїчних, а іноді й сумних – «Та не жур мене, моя мати», «Козак од’їжджає, дівчинонька плаче», «Козака несуть і коня ведуть», «Добрий вечір тобі, зелена діброво», «Про Байду». Любив Володя журну протяжну чумацьку пісню «Ой горе тій чайці», яку, як вважав, створив гетьман Іван Мазепа, однак я йому наспівав іншу, з репертуару мого улюбленого співака Михайла Гришка «Ой біда, біда чайці-небозі», – з того часу він прохав співати йому саме цей варіант пісні. І завершували ми з ним наші імпровізовані концерти дуетом «Біда за бідою, журба за журбою».

Бувало, що Володя з горя, під чаркою, засумує і телефонує мені: «Колю, приїдь до мене, щось ятрить моє серце! Приїдь, розрадь мене, братику, піснею, бо я не знаю, що зі мною може статися через годину-другу!» І я, стривожений песимістичним настроєм Володі, мчав пізнього вечора на поміч другові. Він зустрічав мене міцними обіймами і просив ... заспівати. Мені на серці одлягало – і я співав.

Не забуду, як одного разу він ліг на канапі біля дорогої дружини Люсі, Ольги Василівни, поклав голову їй на груди і попросив: «Колю, заспівай нам!» – і я співав обом від щирого серця. Володя від розчулення плакав. Я забував, що важко пізньої ночі добирався до друга, що він перебільшив драматичний стан свого здоров"я, а все ж радів, що з ним нічого критичного не сталося, щоправда, переживав, як я глупої ночі дістануся на Оболонь. Але, слава Господеві, зупинив нічного таксиста і він благополучно доправив мене додому. Я не нарікав на примху друга і радів, що вгамував його спрагу на пісню. Я усвідомлював, що йому, невидющому, моя пісня була як нектар. Свої почуття до мене, до моєї пісні, свою реакцію на моє побиття змопівцями Володя зворушливо висловив у поетичній «Баладі пісні», мені присвяченій. Вона не раз у його прочитанні звучала по радіо і ввійшла як до останньої прижиттєвої збірки «Свічечкою слова», що вийшла у вінницькій Жмеринці 2000 року, так і до останнього пожиттєвого видання «І все-таки стою!..» у серії «Бібліотека Шевченківського комітету» (К., 2009).

Зважаючи на трагічне, однак праведне життя Володимира Омеляновича Забаштанського, я зарахував би його до лику святих українських великомучеників – звитяжців національного духу.

У серці моїм назавжди і житомирський поет Євген Концевич. Він у 18 літ, стрибнувши в річку і вдарившись об корч, пошкодив хребет і до кінця днів своїх ліжко було і його творчістю, і відпочинком, і місцем зустрічей із друзями, яких у нього було безліч і в самому Житомирі, і в Києві. На жаль, його серце вже спочиває вічним сном. Враженій хворобою ніг, я не міг провести друга в останню путь. А для мене він, як і Володя Забаштанський, – приклад виняткової мужності, нескореності духу, джерело оптимізму. Коли життя посилає мені важкі фізичні й моральні випробування, я черпаю віру в них обох: оскільки й для мене кожен діаліз під штучною ниркою по п’ять годин, і то тричі на тиждень, – неабияке змагання за життя. А мені вже сімдесят п’ять із гаком, часто різко знижується гемоглобін і немічні, надто в перші години після діалізу, ноги! На доправку рано-вранці в Інститут нефрології, де проходжу діаліз, Оля викликає таксі. Додому мене привозять водії мого кума Григорія Садового (його фірма також на Дегтярівській, неподалік від Інституту нефрології). То велика мені підмога, бо з діалізу я повертаюся безсилим. Потім мене перевели на діаліз до Олександрівської лікарні.

Засимпатизував мені і Любомир Антонович Пиріг, професор, видатний український нефролог. Це він, коли я з хворими нирками потрапив у його відділення, щиро заопікувався мною – звідтоді ми заприятелювали, часто він мене консультує. Він охоче відвідував мої вечори, які я багато літ проводив у київському міському Будинку вчителя, був присутній у Будинку вчителя на відзначенні мого 75-річчя.

Багато літ підряд мене гріли приятельські взаємини з планетарним співаком Дмитром Михайловичем Гнатюком, який своїм теплим і звучним баритоном уславив українське вокальне мистецтво на весь світ. Це за його наполяганням, коли він обіймав посаду директора Київського державного академічного театру опери та балету імені Т. Г. Шевченка, я 18 лютого 1980 року погодився очолити літературну частину театру. До театру я приходив щодня, як на свято. Я близько познайомився з видатними майстрами оперного мистецтва – Євгенією Мірошниченко, Марією Стеф’юк, Василем Третяком, Людмилою Юрченко, Лідією Забілястою, Галиною Туфтіною, Надією Куделею, Євдокією Колесник, Степаном Фіцичем, Миколою Шопшею, Владленом Грицюком, багатьма тодішніми молодими солістами, нині відомими майстрами Національної опери – Анжеліною Швачкою, Іриною Семененко, Ольгою Нагорною, Миколою Шуляком, Володимиром Опеньком, Тарасом Штондою, Сергієм Магерою, Михайлом Кіришевим. Більшість із них співали на моїх вечорах, і то безоплатно. Активно відгукувалися на наші вечори концертмейстери Світлана Орлюк, Галина Дуденкова, Ірина Пономаренко.

Мені засимпатизував молодий, рано згаслий, винятково талановитий, темпераментний диригент Стефан Васильович Турчак. На концерти під його орудою в Національній філармонії я не біг, а летів, як на крилах. У часі моєї праці в Національній опері ми працювали злагоджено, з довірою. Мене захоплював його диригентський темперамент – паличка під його рукою викрешувала вогонь, знайомі класичні твори прибирали нового, обов’язково емоціййного, піднесеного звучання – відомі симфонічні полотна засвічувалися мені по-новому.

Як тільки я переступив поріг театру, в ЦК КПУ надійшла кляуза, що Дмитро Гнатюк і Анатолій Мокренко збагатилися ще одним націоналістом – Миколою Кагарлицьким. Мені довелося часто допомагати Дмитрові Михайловичу Гнатюку – на нього сипалися з театру кляузи в ЦК Компартії України, а я готував у відповідь оправдальні листи на його захист (копії тих листів десь зберігаються в моїх архівах). Недруги таки домоглися, що його звільнили з посади директора...

Не забуду, як я вперше переступив поріг квартири артиста, що вікнами дивиться на театр імені Івана Франка. Дмитро Михайлович постав перед моїми очима справжнім велетнем-богатирем: високий, стрункий, він буквально приголомшив мене статечною поставою, симпатичним обличям, а найбільше тембрально розкішним, гнучким сильним баритоном, і цілковитою впевненістю в собі, в своїх творчих можливостях. Я вже згадував, на яких умовах Дмитро Михайлович узяв мене на роботу. Високорослий співак якось невимушено став посеред світлиці, огорнув її теплим поглядом, немов цілу планету взяв в обійми, і мовив ніби про себе, однак і для мене:

– Миколо, я безмежно щасливий, що мій рідний буковинський край подарував мені голос, яким зачаровуються люди. Співатиму, доки звучатиме й хвилюватиме серця...

– Ми, ваші палкі шанувальники, дякуємо Богові, що ви у нас є, що стали пісенною совістю нації...

Так увійшов у моє серце й душу планетарний співак Дмитро Гнатюк, який із задоволенням співав на мною організованих вечорах у Будинку Спілки письменників, у Будинку вчителя.

Майже одночасно увійшов у моє життя також інший талановитий баритон Анатолій Юрійович Мокренко, з яким пов’язано багато світлих спогадів. Разом зі своїми вихованцями він часто брав участь у багатьох моїх вечорах у міському Будинку вчителя - сам співав і своїх вихованців виводив на сцену. Я не раз писав про нього в газетах, бував у нього вдома. Його приязнь завжди відчував. За його директорства я заходив до театру вільно, він приязно приймав мене і в своєму кабінеті, дозволяв запрошувати потрібних мені співаків і концертмейстерів, не зайнятих у виставах, на вечори. І в цих заходах була мені добрим порадником чарівна донька співака Оксана Мокренко, що очолює режисерське управління. За директорства Анатолія Юрійовича Мокренка наші вечори називали філіалом Національної опери. Тут відбувалися справжні свята вокального мистецтва.

Активний учасник цих свят Анатолій Юрійович якось зронив:

– Миколо, ти так багато й плідно працюєш на ниві української культури, прищеплюєш любов до української вокальної культури і на вечорах у Будинку вчителя і на радіо, і у виступах у пресі. Треба ж офіційно пошанувати твій труд званням. Як ти вважаєш?

– Про якісь відзнаки, чесно зізнаюся, ніколи не думав. Я просто все своє свідоме життя засівав серця своїх слухачів зернами прекрасного. Це як покликання. Свого часу, в квітні 1997 року, Борис Олійник, голова Українського фонду культури, вручив мені почесну відзнаку «За подвижництво в культурі». Ото, здається, і все. Та якщо вважаєте, що моя багаторічна праця потребує соліднішої відзнакаи, то я не проти.

– Так, я вважаю, що ти заслужив соліднішої відзнаки! Я підготую характеристики на Міністерство культури України, на Спілку театральних діячів України з пропозицією надати тобі почесне звання «Заслужений діяч мистецтв України».

До почесної відзнаки моїх заслуг перед українською культурою активно підключилися Лесь Степанович Танюк, довголітній голова нині Національної спілки театральних діячів України, член НСПУ, Антоніна Борисівна Лисенко, директор з творчих питань.

І ось з’явився указ Президента про нагородження працівників культури і мистецтва «За вагомий особистий внесок у розвиток національної культури і мистецтва, високий професіоналізм постановляю:

Присвоїти почесне звання

«ЗАСЛУЖЕНИЙ ДІЯЧ МИСТЕЦТВ УКРАЇНИ»

КАГАРЛИЦЬКОМУ Миколі Федосійовичу - мистецтвознавцеві м. Київ

Президент України (підпис) Л. Кучма

23 березня 2001 року

№ 196/2001

 

Несподівано, але міцно і надійно увійшов у моє життя співак Ігор Миколайович Борко. Якось він прийшов на один із моїх вечорів у Будинку вчителя, а по закінченні дійства підійшов до мене і попросив дозволу заспівати на одному з вечорів. Чимось узяв мене в полон цей симпатичний чоловік і я не заперечив. А коли наступного запланованого вечора він заспівав чарівним, широкого діапазону, ліричним тенором пісню «Нічка цікавая» на слова Одарки Романової, то приголомшив киівську публіку. Відома пісня-романс стала справжнім відкриттям, візитною карткою співака. На прохання вдячної публіки Ігор Миколайович повторив пісню, відтак заспівав ще декілька творів, зачарувавши публіку Будинку вчителя. Невдовзі своїми виступами співак полонив серця киян, його чарівним тенором захопилися меломани всієї України. Я доклав чимало зусиль, щоб його прослухали в Національній опері. Це, на щастя, сталося. За два-три роки він висунувся у провідного ліричного тенора, а нещодавно йому надано високе почесне звання «Народний артист України». Я гордий за Ігоря Борка. Довго він ішов до визнання – здобув звання лауреата на кількох престижних міжнародних конкурсах вокалістів, співав в уславленому квартеті «Явір», у Державнім капелі бандуристів, був сезон солістом Одеської опери, але стартовим злетом стали його виступи на сцені київського міського Будинку вчителя. Хай щастить талановитому співакові!

А нещодавно, 17 січня 2012 року, разом з Анатолієм Мокренком, моєю дружиною Олею з нагоди мого 75-річчя він організував у Будинку вчителя вечір, який мені і присутнім у переповненій залі слухачам надовго залишиться в пам’яті винятковою щирістю, теплотою і пошаною до моєї багаторічної праці на духовну розбудову України. Як натхненно співали Ірина Семененко, Анатолій Мокренко, Ігор Борко! Я заплакав, коли Ніна Матвієнко заспівала мамину пісню «Чи я спила, чи я з’їла». А як чудово вела програму відома радіожурналістка Емма Бабчук! Як зворушливо говорили про мене письменники Олександр Шугай, Олександр Пономарів, мій давній друг і кум художник Василь Перевальський, дружина Володимира Підпалого - Ніла та ін.

Відеозапис вечора зробили наші добрі друзі – подружжя Ганна Захарчук і Сергій Петрицький. Коли мені важко на серці, переглядаю відеозаписи – і душа світліє.

 

Я щиро вдячний знаній поетесі Наталі Поклад за щирі слова про мене в пресі. Добросовісний репортаж «Одержимий» у газеті «Культура і життя» від 20 січня 2012 року вмістила Світлана Соколова, співробітниця часопису.

На цьому ювілейому вечорі я вкотре переконався, що не даремно прожив свої роки, що залишаю в людських серцях світлий слід. А добра людська пам’ять – це для кожного з нас найдорожче. Цією вдячною пам’яттю і житиму до кінця днів моїх.

 


Радянська система, ревно оберігаючи свою монополію на всевладдя і свавільне порядкування, вдавалася до брутальних зловживань у трудовому законодавстві, судочинстві, порушувала елементарні норми і поняття моралі й честі. Пам’ятаємо, як влада розправлялася з молодим, обдарованим літературним критиком, а нині відомим ученим академіком Іваном Дзюбою. Першопричиною розправи була його талановита, науково обґрунтована праця «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Рукопис майбутньої книги з відповідним обґрунтуванням і пропозиціями автор надіслав тодішнім керівникам республіки Петрові Шелесту і Володимиру Шербицькому. Книга готувалася в роки хрущовського потепління, з романтичним піднесенням і сподіванням автора. Та напливали нові часи – брежнівсько-сусловського «примороження», сталінщини з брутальними рецидивами судових і гулагівських переслідувань.

Іван Дзюба працював редактором у видавництві «Дніпро», в редакції зарубіжної літератури, очолюваній О. П. Синиченком. Тут наздогнав його меч радянського «правосуддя». Слід зазначити, що попри не комфортність, задушливість духовної системи в цілому, в творчому колективі «дніпрян» І. Дзюба почував як рівний з рівними. Одне слово, працював фахово, успішно. Зі своїм завідувачем редакції Олексою Синиченком був у гарних, товариських стосунках. І тут раптом його заарештовують… Тоді пройшла хвиля арештів у Києві та інших містах України. А тим часом Олексі Синиченко терміново від Союзу письменників України оформлюють відрядження до Грузії і, дивина, без його попередньої заяви: творче завдання – зібрати матеріали про культурне і літературне життя грузинських братів, про новітні публікації, окремі видання і навіть гумористичного журналу «Ніанчі» для перекладу в наш «Перець».

А тут, у Києві, диво-дивне: заборона на друк, заборона на згадку самого імені. Реквізовують, зокрема, переклад вельми цікавого і складного твору Г. Гейне «Флорентійські ночі» і доручають новий переклад вже Н. Андріановій.

Що ж трапилось? Згадує Г. І. Петровська, дружина О. П. Синиченка: «Десь на другий день після від’їзду Олекси до Грузії, коли її не було дома, до їхньої квартири, де перебувала сама її мама, з’явилася комісія з суду з понятими. Мама сказала, що зять відсутній у Києві, перебуває у відрядженні. Але «хтось» мабуть був зацікавлений у його відсутності. Інкогніто цього «хтось» допоміг розшифрувати колега Синиченка – Петро Моргаєнко… А саме: коли І. Дзюбі дали для ознайомлення судову справу, то серед іншого була негативна характеристика з місця роботи за підписом директора, секретаря та голови місцевкому видавництва. Дзюба не визнав її правомірною, оскільки ці люди, на його переконання, просто не знали його роботи, вони нічого йому не доручали та й роботу не приймали, яку знав і міг оцінювати лише завідуючий редакції. Оскільки Олекса Синиченко не виявив солідарності з «підписантами» і згодився дати лише об’єктивну, тобто позитивну, характеристику І. Дзюбі, тож і був відправлений з Києва в «творче» відрядження, ну а далі ще й позбавлений літературної праці і друку. Був надовго заборонений… Ось таким був Олекса Синиченко! Честь йому і хвала. Друзі допомагали йому – давали переклади, але друкувалося вони під чужими прізвищами…



[1]Піл – ліжко з дощок (місцева назва).