12 грудень 2017

українська фольклористика

Вагомий внесок в історію української фольклористики

(Оксана Шалак, Фольклористична діяльність Андрія Димінського – К.: Освіта України, 2009)

 

Формування української фольклористики відбувалося протягом ХІХ ст. в умовах бездержавності, духовного поневолення, тотального переслідування всього українського, що значно утруднювало формування єдиних наукових засад збирання, публікації та дослідження народної творчості. Тож не дивно, що й досі не маємо академічної історії фольклористики, повної бібліографії українського фольклору, навчальних посібників, енциклопедичних видань, повного корпусу фольклористичної спадщини збирачів і дослідників народної творчості. Та й чи можливо зібрати все це?  Адже багато записів і розвідок публікували  у малодоступних (а тепер і взагалі відсутніх у сховищах) періодичних виданнях, чимало імен, які відкриваємо нині, означені лише зауваженням: «священик» або «волосний писар», деякі добірки фольклорних записів (навіть і окремі збірники!) підписані тільки криптонімом на кшталт «А. К.»,  «А. П. К.» чи «Р. М. Л-ко», які нині ще належить розшифрувати!

  Однак працю всіх цих невідомих і маловідомих фольклористів, котрі, не маючи жодної підтримки, створили першоджерельну базу для тогочасних і нинішніх теоретичних досліджень, працюючи в окремих селах, повітах, – не гріх буде назвати науковим подвигом. Їх спадщину, що зберігається досі в різних архівах, лише тепер запроваджують у науковий обіг. І серед них яскравою зіркою сяє ім’я члена Російського географічного товариства, сільського писаря з Поділля Андрія Івановича Димінського (1829 – 1905), що зібрав у своєму регіоні понад 3000 пісень, більше 1000 зразків фольклорної прози, здійснив близько десяти етнографічних та статистичних нарисів.

Частину записів А. Димінського ще за життя було опубліковано в другому та п’ятому томах «Трудов этнографическо-статистической экспедиции в Западно-русский край» П. Чубинського (на жаль, нерідко без зазначення імені збирача), у збірнику М. Драгоманова «Малорусские народные предания и рассказы» (К., 1876). Однак більшість із них – і досі в рукописному стані: в Інституті рукопису НБУВ, Наукових архівних фондах ІМФЕ НАН України та ін. архівах. Крім фольклорних записів, у фонді А. Кримського (Інститут рукопису)є й деякі біографічні матеріали та листування.

Прикро, що в той час (як і нині, до речі!) науковці мало приділяли уваги життєписам своїх сучасників, тому відомостей про А. Димінського є не так і багато, ключовою і вичерпною в цьому цьому плані можна вважати передмову М. Левченка до збірника «Казки та оповідання з Поділля» (К., 1928), де опубліковано 642 зразки прозових наративів у записах А. І. Димінського. Тому надзвичайно приємно вітати появу монографії, присвяченої фольклористичній діяльності А. Димінського, – відомої вже дослідниці Поділля Оксани Шалак.

Ця розвідка цілком вписується в ті актуальні проблеми, що постають перед українською фольклористикою сьогодні, а саме: всебічне вивчення персоналій українського фольклору,  осмислення регіональних практично-теоретичних досліджень, аналіз польової та едиційної практики окремих збирачів тощо. У цьому плані слід відзначити праці Р. Кирчіва, С. Мишанича, Г. Сокіл, В. Сокола, І. Павленко, І. Неїло, М. Красикова, З. Кудрявцевої, Л. Козар, С. П’ятаченка, І. Матяш та ін., присвячені постатям М. Драгоманова, О.Роздольського, П. Іванова, М. Сумцова, О. Шишацького-Ілліча, Б. Грінченка. П. Гнідича, К. Грушевської тощо.

Монографія О. Шалак – багаторічне дослідження. Воно, насаперед, цінне тим, що фольклористка звернулася до численних архівних документів, на основі яких виявила і опублікувала нові, невідомі сторінки біографії А. Димінського, залучивши до аналізу, приміром, нарис Йосипа Бржосньовського  та записані ним спогади про А. Димінського, листування подільського записувача, документи, що стосуються його родини, інші цінні папери з архіву А. Кримського. Мало того, О. Шалак побувала на батьківщині фольклориста – в с. Борщівці Могилів-Подільського р-ну Вінницької обл. та в селі, де його поховано (Струга на Хмельниччині), зібрала не лише спогади про його родину, а й численні фольклорні записи, що їх вона використала для порівняльних досліджень. У монографії також вміщено світлини зі святкування 180-річчя А. Димінського на Поділлі (2009 р.), фото фольклориста у родинному колі та автограф збирача.

Ретельно опрацювавши архівні першоджерела, О. Шалак ідентифікувала записані А. Димінським пісні, які П. Чубинський у «Трудах…» подавав із позначкою «Ушицкий уезд» чи «Подольская губ.». Порівнявши рукописи «первісні» (фольклористка не вважає їх польовими, бо не містять лакун, скорочень, закреслень тощо) та рукописи-копії, які А. Димінський готував до друку, О. Шалак визначила методи роботи фольклориста, його наукові засади. Це надзвичайно важливе текстологічне дослідження дає можливіть підготовки до друку всієї спадщини збирача, а також розкриває історію створення відомих фундаментальних видань українського фольклору, а саме ті її сторінки, на які мало хто (або й ніхто) уваги ще не звертав.

Велику роль авторка відводить питанню місця і значення постаті А. Димінського в історії української фольклористики, формуванню його фольклористичних поглядів під впливом науково-теоретичних засад Російського географічного товариства, а в цьому контексті – методологічним принципам записування фольклору, взаєминам А. Димінського з односельцями, його спілкуванню з видатними сучасниками  П. Чубинським, І. Рудченком, О. Кістяківським, із Російським географічним товариством. Зокрема, на основі аналізу першоджерел, О. Шалак доходить висновку, що А. Димінський «вивчав духовне і матеріальне життя Поділля в комплексі, у всій багатоманітності форм і жанрів, як у фольклорному, так і етнографічному аспектах», досліджував історію, побут, економіку і культуру краю.

Значну увагу приділяє О. Шалак питанням текстології, порівняльному аналізу різних варіантів пісенних та прозових наративів, регіональній специфіці фольклорних зразків, історії і критиці записів, формульній природі фольклору, проблемам віршування, жанровим особливостям, класифікації народної творчості, здійснює порівняльний аналіз варіантів, зафіксованих А. Димінським, з іншими – зібраними на Поділлі З. Доленгою-Ходаковським, В. Залеським, Ж. Паулі, Б. Поповським, С. Руданським, Марком Вовчком та О. Марковичем, С. Тобілевич, К. Шейковським, Н. Данильченком, К. Шероцьким, Г. Танцюрою, Н. Присяжнюк та ін. у ХІХ та ХХ ст., а також із власними записами, здійсненими 1986 – 2009 рр. Оскільки А. Димінський провадив записи ще й польською та російською мовами, авторка залучає до аналізу низку польськомовних тогочасних видань, де були опубліковані записи з Поділля.

Отже, монографія О. Шалак «Фольклористична діяльність Андрія Димінського» належить до надзвичайно важливих і актуальних, вона – вагомий внесок у сучасні фольклористичні дослідження не лише Поділля, а й України загалом, адже кінцеве завдання – створення історії української фольклористики. Без опрацювання й осмислення її регіональних проблем, особистого внеску численних «периферійних» постатей це завдання вирішити неможливо. Хотілося би лише побажати авторці, аби видання всієї збирацької спадщини видатного фольклориста Поділля не забарилося – адже вона того варта!  

Людмила Іваннікова,

кандидат філологічних наук

НАНУ (м. Київ

 

 

 

Образ Єрусалима в українському фольклорі

Після прийняття християнства Україною з Візантії і Греції через Болгарію прийшли до нас твори релігійного мистецтва, церковні богослужбові книги, повчальна література. Поруч із Святим Письмом примандрували т.зв. апокрифічні Євангелії, де, крім канонічних текстів, додавалося ще багато легенд, в яких доповнювався зміст Біблії. Це були перекази про сотворіння світу і людини, про життя царя Давида і Соломона, про ходіння по світу Ісуса Христа, Богородиці, апостолів, про святі города й інші богочудесні місця й речі. Друкувалися також різні апокрифічні молитви і чудотворні листи.

Українські переписувачі Святого Письма з охотою перекладали ці твори, які користувалися великою популярністю серед монахів і книжників, а з часом переходили й в усну народну традицію. Тому більшість цих творів записані живою народною мовою і відбивають духовний рівень українського суспільства XVII - XIX ст.

Крім писемних пам'яток, на Україні поширювались і усні народні апокрифи. А приносили їх мандрівники-паломники, які пішки ходили в Єрусалим і, обійшовши святі місця та наслухавшись розповідей інших прочан, повертались на Україну й своїм найсвятішим обов'язком вважали розповісти землякам про побачене і почуте, щоби й інші, хоча б в уяві, пережили ту велику Божу благодать, яка зійшла на них в святому граді Єрусалимі. Звичайно, розповідали - кожен в міру свого духовного рівня та красномовного таланту.

І з таких легенд найпоширеніші були легенди й перекази про святі місця Єрусалима: місце, де Свята Богородиця бачила двох чоловіків, один з яких плакав, а другий сміявся; місце, де Свята Богородиця сіла на осла перед народженням Сина; камінь, на якому спочивала Діва Марія і від якого пішла пішки до вертепу; гора, до якої прибігла Єлизавета, тікаючи від царя Ірода і сказала: «Горо! Прийми матір з дитям!» - і гора розступилася і сховала їх, а слуги Іродові вернулися посоромлені;1 колодязь, біля якого сталося Благовіщення Пресвятої Богородиці; стовп Давида, на якому він писав Псалтир і кидав листи на море: котрі не святі, потонули, а котрі святі були - плавали. Ангели зібрали ті листи та й понесли до Бога, а Бог перечитав та й казав передати людям;" печера, в якій Христос навчив учнів співати «Отче наш».ш

Саме такі розповіді набули великої популярності в народі, множились у численних варіантах, переходячи в різні жанри: легенди, казки, перекази, колядки, щедрівки, псальми. Безперечно, що «народ зводив християнські легенди та перекази до рівня свого дитинно-наївного розуміння і звичного способу уявлення».іу Всі образи Біблії набувають національних рис, немов би одягаються в українську одежу; всі події відбуваються на національному тлі. Згодом апокрифічні твори здобули характерні риси українського фольклору: гіперболізацію образів, трикратне повторення певних мотивів тощо.

Найбільше апокрифічних легенд та переказів виникло в XVII ст. їх друкували Петро Могила, Іоаникій Галятовський, згодом — Микола Сумцов, Іван Франко, Федір Буслаєв, Михайло Драгоманов, Олександр Малинка, Георгій Булашев тощо/

Ми зупинимося лише на тих фольклорних творах, де постає образ Єрусалима.

Навіть на початку XX ст. в Україні поширювались т.зв. «єрусалимські листи» - «Сон Пресвятої Богородиці», «Наука Господня», «Свиток Єрусалимський» тощо. Ось як, наприклад, пояснюється їх походження: «Во святому граді Єрусалимі, в одній святій церкві був слишаний в небі глас Самого Господа Ісуса Христа».* «Лист, найдений на горі Оливній перед образом св. Архистратига Михаїла, написаний золотими словами. Хто хотів прочитати, тому сам відкривався».viiІснувало повір'я, що ці листи були нібито передані Патріарху Єрусалимському Львові, а Лев посвятив їх і послав своєму братові королеві на війну - і так поміг йому ворога здолати™

Який же зміст цих чудотворних листів? «Наука Господня» та «Свиток Єрусалимський» мають лише повчальний характер. У них Сам Господь наказує християнам всі неділі й свята ревно шанувати, до церкви ходити, ніякого діла не робити, милостиню давати, батьків своїх любити, середу й п'ятницю постити. Власне, йдеться про встановлення православних звичаїв Самим Христом Богом. І тому великий гріх падає на кожного, хто їх порушує. Далі Сам Бог докоряє невірним за пристрасне життя, вимагає розкаяння, змальовує майбутні страшні покарання грішникам - хвороби, голод, стихійні лиха тощо. Деякі варіанти «Науки Господньої» являють собою не що інше, як народний переказ Нагірної проповіді Ісуса Христа з додатком моралізаторського елемента. Все це свідчить про глибоку релігійність нашого народу, його шанобливе ставлення до Божих Заповідей.

Більшістю слухачів листи ці сприймалися як молитва («Молитва єрусалимська від пожежі, язви, чорної болізні і спокуси»). Листи ці носили часто на тілі, бо вірили, що «той лист такую силу має, що в якім домі буде, то тому дому ні вогонь, ні чари, ніяке зло не страшне. Чоловік як буде при собі носити, то всякого ворога зможе, а жінка вагітна - то легко дитину породить.іх А ще якщо хто навчатиме інших тому, що тут написано, то якби мав стільки гріхів, як в морі піску, як зірок на небі, то всі йому відпустяться і піде в Царство Небесне/ Бо Сам Господь каже: «Як хто Мою муку припоминати буде, то при смерті в того Я буду Сам со Своїми Ангелами і візьму душу його і впроваджу до Царства Небесного навіки».хі «Сон Пресвятої Богородиці» - це майже точний переказ Св. Євангеліїхіі або поетично-жалобна оповідь про Страсті Христові:™ «Одного разу заснула Діва на горі Оливній. А коли Христос розбудив Її, то повідала: «Виділа Я, що Ти у саду молився Богу-Отцеві, що Іуда жидам продав Тебе, і Тебе спіймано, і до стовпа прив'язано, і бито, і пльовано, і терновим вінком короновано, і Твоє Пречисте Тіло, як кора від дерева, відпадало, і з Твоєї святої голови Кров ріками плинула. А по тому на Хресті на горі Голгофті гвіздями Тіло Твоє прибили, і копієм ребро Твоє пробили, і усі без милосердя над Тобою були».ХІУ

Всі ці сюжети, образи і мотиви буквально перенесені в такі фольклорні жанри, як колядка, щедрівка, псальма. Перш за все слід зупинитись на псальмах, бо ці релігійні пісні стали поетичними посередниками між апокрифічними легендами та християнськими колядками.

Псальми - це унікальний витвір українського народного генія, своєрідна духовна проповідь, де дидактичне звертання до християн поєднується з щирою молитвою до Бога: «Господи помилуй!» Виконувались ці пісні мандрівними дяками, семінаристами, лірниками і бандуристами, божими старцями, що ходили по світу і, просячи милостині, проповідували духовні засади християнства.

Найпоширенішими мотивами у псальмах, колядках та щедрівках є Тайна Вечеря, моління Христа в Гефсиманському саду, шлях на Голгофу, Страсті Христові, страждання Матері Божої, Воскресіння Христа, відмикання раю і пекла і випускання душ грішників.

1. Мати Божа шукає Христа і знаходить Його в Єрусалимі на вечері:

Ішла Вона бо й плачучи, Ісуса Христаглядаючи, Знайшла Його за престолом, В четвер вечір при вечері. Хліба ламав та всім давав: - їжте, пийте, проживайте, Бо вже більше не будете, Исуса Христа втрачаєте !xv

В українському народі існує повір'я, що все це відбувається не лише в Страсний четвер, але також на Святий вечір - перед Різдвом, Новим роком та Богоявлениям. Ісус Христос тоді відкриває рай та пекло і випускає всі грішні душі. Найбільш поширені ці мотиви в колядках і псальмах, причому в колядках та щедрівках, як правило, вказується час «на Свят-вечір по вечері», а в псальмах - «в Чистий четвер по вечері».

У мотиві символічного випускання грішників і перетворення їх у праведників втілилась віра народу в те, що Христос викупив усіх нас від гріха Своєю Кров'ю, і що початок цього викупу був саме на святій Вечері в Єрусалимі. Власне, вечеря перед Різдвом, Новим роком та Богоявлениям є також не що інше, як прообраз Тайної Вечері Ісуса Христа: її символізує 12 страв на честь Спасителя і Його учнів. Очевидним є те, що, оскільки, з певних причин, традиція справляти вечерю була перенесена із Страсного четверга наРіздвяні свята, то й мотив цей перемандрував із псальмів у колядки та щедрівки.

Цікаво, що якраз у псальмах мотив відмикання пекла більше розвинений: замість Самого Христа нерідко його відмикають апостоли Петро і Павло, Матінка Божа, молодий дячок тощо:

1.  Ой сів Христос та вечеряти.

Щедрий вечір, добрий вечір.

Та прийшла ж ід Йому та Божая Мати.

... Ой дай Мені, Синку, золотії ключі.

Та одімкнути рай і пекло,

Та повипускати всі праведні душі.™

2.  Святий Петре, Святий Павле,

Дайте ключі пекельнії,

Пустіть душі спасеннії.™1

Споріднені з цими мотивами й повір'я про те, що в господарів за столом сидить Сам Бог і всі святії, а також уявлення, що на Святий вечір вся вода перетворюється на вино: «На багатий вечір є така година, що вся вода переміняється в вино. Одна дівчина прийшла в той час до криниці з відрами і набрала води, то в одному була вода, а в другому вино».ХУІІІ Тут, безперечно, вино є прообразом Пречистої Крові Христової, якою Він омив і викупив весь грішний світ. Це відкриває і Сам Господь, даючи Своїм учням чашу з вином: «Пийте з неї всі- це є Кров Моя, Нового Завіту, що за вас і за многих проливається на відпущення гріхів».хіх

Отже, всі ці євангельські події, що відбувалися в Єрусалимі в Пасхальний четвер, цілим блоком примандрували в український обрядовий фольклор зимового та весняного циклу (щодо весняних, т.зв. постових і великодних пісень - то мова про них буде нижче).

В поетичних образах світового древа, космічної ріки зображений у колядках Гефсиманський сад і моління Христа, дух Якого здіймався до Бога- Отця:                               В саду-садочку вишня стояла.

Рай-Рождество, вишня стояла.

Вишня стояла, свічка палала.

Свічка палала, іскра упала.

Іскра упала - озерце стало.

В тому озерці Сам Бог купався.

Сам Бог купався, в ризи вбирався.

В ризи вбирався, вгору піднявся.

Вгору піднявся, Богу молився.хх

Образ гефсиманського саду- саду, насадженого Спасителем, политого Його чудодійною сльозою, від якої він зразу зацвів, - також характерний для колядок і псальмів. Для східних країн цвітіння в різдвяний час - це не диво, а для українця повідомлення про розквітлий сад у дні найлютіших морозів- велике чудо.

По Святій горі Спаситель ходив.

Алилуйя.

Спаситель ходив, райський сад садив.

Господи, помилуй.

Райський сад садив, три рази полив.

Три рази полив, райський сад зацвів.

Жорстокі діти зірвали квіти.

Квіти зірвали, марно зів'яли.ххі

Тут - надзвичайно глибока християнська символіка: словами пісні передано всю біблійну історію людства - сотворения раю, гріхопадіння дітей Божих і тим самим знищення його, і жаль, туга падшої людськоюї душі за втраченим раєм... Але Спаситель для того й прийшов у світ, щоб повернути людині дорогу до раю, тільки це станеться лише після того, як Він Сам пройде Свою Хресну дорогу. Те ж саме тут, у Гефсиманському саду, має це статися, і саме тут Він і відкриває Своїм учням таємницю Свого пришестя і спасіння людства:

Спаситель сказав: «Не журітеся.

В полі тернина біло зацвіла.

Її зірвете, вінок сплетете.

Мене вберете, на Хрест розп'ясте».

З особливим розчуленням оспівується в колядках і псальмах Хресна дорога Спасителя, жорстокі знущання над Ним фарисеїв та розлючених вояків:

Вся жидова, вся невіра

Взяли Христа та й на муки, Розпинали навхрест руки, Ще й гвоздями прибивають, Гаком серце витягають, І з глодочку вінок плели, На головоньку поклали.ххіі

Кров роз'ятого Спасителя омиє і очистить увесь світ, викупить людство від первородного гріха. Ця євангельска істина також втілюється у традиційному українському образі-символі вселенської ріки, який досить чітко проглядається у псальмах:

«Моє серденько коп'єм проб'єте. Із Мого ребра потече Кров-вода. Я тою Кров'ю весь народ скуплю. Весь народ скуплю, з Собою візьму.

Ось так звершиться спасіння за народними уявленнями. До речі, образ

вселенської ріки, яка витікає із серця вбитого козака чи рекрута - це

наймогутніший символ козацьких, рекрутських, стрілецьких пісень, це -

втілення всесвітньої трагедії всього українського народу, всього людства:

Куля летіла понад гору Та й ударила во грудь мою. А із той рани кров потекла - Аж до Дунаю вода несла ...

Гора, ріка, древо, ворон над мертвим тілом- це універсальні образи-

символи, символи єднання людської душі з небесним світом, з вічністю:

На тій горі кінь турецький, На тім коні син отецький ... Кров капає, річка тече ... Над тов кровцев ворон кряче.ххііі

До речі, тема очищення світу і людства від первородного гріха звучить також і в легендах про Адамову голову. На Україні відоме було церковне переданняххіу про те, що Адам був похований в Єрусалимі, саме на горі Голгофі. Голова Адама не випадково опинилася якраз під Хрестом, на якому був розп'ятий Ісус Христос (при північній стіні у кожному православному храмі стоїть така дерев'яна Голгофа, яка складається з двох частин: верхня - Хрест із роп'ятим Спасителем, а нижня - основа гори з черепом праотця Адама). На неї зійшла вода з ребер Ісуса й таким чином омила весь світ від Адамового гріха. Це відображено в багатьох українських народних переказах та легендах. Вірили, наприклад, що саме з голови Адама виросло триблаженнедрев о, на якому був розп'ятий Син Божий. Воно ще коли росло, то мало вигляд хреста.хху

Отже, легенда про те, що вся вода в річках і колодязях світу на Святий вечір перетворюється в вино, має не тільки глибоке фольклорне коріння, а й цікаві паралелі в різних жанрах народної творчості, а походженням своїм сягає аж до євангельських часів 2000-літньої давності.

В колядках відображено й розуміння того, що Христос Своєю Кров'ю не лише викупив нас від гріха, але й освятив усю землю, збудував ту Церкву, яка стоятиме по вік-віки:

Вража жидова Христа мучила.

Терновий вінець на голівку клали.

У руки гвоздки позабивали.

Де Кровця пала - церковцястала.

Де слізки впали - пристолистали.

А в тий церковці службоньку служять.ХХУІ

З особливим співчуттям ставився український народ до Матінки Божої, Яка «під Хрестом стояла, в сльозах промовляла»:

За що Синку, ту ся мучиш?

- Я ся мучу за род грішний

І за Тебе, Пані матко.ххуіі

В багатьох варіантах співається, що Мати не знала про смерть Христа, тільки Ангели (або три святії) сповістили Її про це.

Образ Пречистої, Пресвятої Богородиці Діви Марії - один з найпрекрасніших образів українського фольклору, а особливо колядок і щедрівок. Основні події, оспівані в них- народження Ісуса, ім'янаречення Його, внесення в храм (Стрітення), переховування від царя Ірода- також відбувалися в Єрусалимі або в його околицях. Щоправда, місто це (як і інші місця, пов'язані з життям Спасителя) дуже вже далеко від України, то ж і не дивно, що в уяві народній вони зміщувались в часі і просторі, нерідко трактувалися як одне місто. Наприклад, ім'янаречення Ісуса, що відбувалося в Єрусалимському храмі, в колядках не раз відбувається то «в Новограді Єрусалимі», то «в Віфлеємі, в монастирі», то просто «там на річці на Йордані». Ще частіше далекий Єрусалим ототожнювався з близьким нашому серцю Києвом:

Із Києва, із Єрусалима Відтіль ішло аж три черниченьки; У Києві на риночку, Там Пречиста ризи прала;

або навіть ще ближчим Почаєвом:

В Почаєві, в монастирі Діва Сина породила, До престола приступила, Усі свічі посвітила, Всі святії побудила.*™111

Отже, Єрусалим ставав близьким, рідним, українським, і вже здавалося,

що й Божая Мати тут в нас ходила, і Христос народився в звичайному

українському селі, в яслах, на сіні, в маленькій гуцульській стайні... Це була

свята правда, бо Єрусалим, як дім Божий, перебуває скрізь, де є щира

християнська душа, і в кожному серці, і Христос народжується там, де Його

приймають: в кожному народі, в кожній хатині, в усьому світі. «Хто не прийме

Царства Небесного як діти, той його не вспадкує». То ж не дивно, що в чистих

наївних душах українців Бог і всі святі уявлялися надзвичайно простими,

доступними, такими ж, як і сам народ. Божа Мати, оспівана в наших колядках і

щедрівках, - це звичайна українська мати, яка любить Свого Сина, купає Його і

сповиває, несе Його до церковці, от тільки божественність Її Сина засвідчують

всі святії і Ангели на небесах:

В Русалимі, Божом домі, Божа Мати Сина мала, Вона Його іскупала,

Іскупала, ісповила,

На престолі положила.

Зібралися всі Ангели,

Взяли книги золотії,

Стали писати, стали читати,

Яке б Йому ім'я дати.ххіх

Ім'янаречення Ісуса та внесення Його в храм через 40 днів після народження також оспівуються як одна подія:

Ой на річці, на Ордані

Щедрий вечир, Сьватий вечир.

Там Сус Христос упірнає.

Упірнає й випливає.

Ніхто Його ни видає.

Увидала Божа Мати.

Взяла Його на рученьки.

Та й понесла до церквоньки.

Самі дзвони задзвонили.

Самі двері відчинились.

Самі свічі засвітились.

Ще й Анголи заспівали.^

Таким незрівнянним чудом засвідчується божественність Матері й Дитяти, і отже буденне й звичне враз підноситься до небесного, стає святим, недосяжно-величним. Ба, навіть ризи Христові мають таку ж божественно- чудодійну силу: те саме відбувається, коли Ангели вносять їх у церкву. Безперечно, що ризи Христові уособлюють Самого Божого Сина.

Єрусалимський храм сприймався всіма народами як дім Божий, то ж і в

фольклорі храм земний (в даному разі церква) ототожнювався з храмом

небесним. Тому не дивно, що в колядках Ангели виносять Христа (або Його

ризи) на небеса - це символізує ту ж саму подію воцерковлення Божественного

Дитяти, Якому кланяються всі святії:

Ой на ріці, на Іордані, Там Пречиста ризи прала, Свого Сина повивала. Де взялися три Ангели, Узяли Христа на небеса, А ті небеса розтворилися, А всі святії поклонилися.хххі

Або ж:

Ой на річці, на Йордані,

Там Пречиста ризи прала,

Повісила на калині.

Де взялися Янголята,

Взяли ризи на крилята

Да й понесли аж до Бога

А у Бога свічі горять,

Свічі горять, службу правлять.хххіі

Цікавим є також походження мотиву про самозапалення свічок у храмі при входженні Божої Матері з Божественним Младенцем. Він поширений не тільки в музичному, а й у словесному фольклорі, особливо в апокрифічних сказаннях, легендах та переказах. Надзвичайно поширені перекази про самозапалювання свічок у Києво-Печерській Лаврі. М.Сумцов, зокрема, в праці «К библиографии старинных малорусских религиозных сказаний» аналізує поширену в Києві легенду про те, як в одну холодну зиму на початку XVII ст. архімандрит Києво-Печерської Лаври Єлисей Плетенецький став правити службу в притворі Успенського собору. Несподівано в церкві стали свічі самі запалюватись, і було чутно співи. Таке ж чудо сталося на Благовіщення у Львові в церкві Святої Покрови. Ця легенда була дуже поширена в Галичині і переплелася з народними піснями. Як зауважує М.Ф.Сумцов, вона нагадує перекази паломників про самозапалення свічок в Єрусалимському храмі напередодні Великодня.хххііі

Оскільки ця надзвичайна подія породила багато апокрифічних сказань та релігійних пісень, звернемось до деяких першоджерел.

Мало кому відомо про чудесне з'явлення у Велико дну суботу Благодатного вогню на Гробі Господньому в Єрусалимі. На місці поховання і Воскресіння Ісуса Христа побудовано величезний храм Воскресіння, який вміщає в себе всі святині, в тому числі й Гріб Господній - печеру, над якою побудована дзвіниця Кувуклія. Напередодні, в Страсну п'ятницю, ввечері, гасяться всі вогні в храмі і в дзвіниці. На середину ложа Живоносного Гробу ставиться лампадка, наповнена єлеєм, із світильником, але без вогню. По краях ложа прокладається стрічка і по всьому ложу розкладаються шматочки вати. Після того дзвіниця замикається і запечатується, і таким чином запечатаний Гріб Господній зберігається до Великої суботи.

В суботу, десь о 12-й годині дня, православний Єрусалимський Патріарх при величезному напливі народу виходить із вівтаря храму і хресним ходом обходить тричі навколо дзвіниці, тоді зупиняється перед запечатаними дверима дзвіниці, скидає з себе патріарше облачения і, залишившись в підризнику, з кількома священнослужителями входить у дзвіницю, а далі в печеру Гробу Господнього. Двері за ним зачиняються. Настає могильна тиша, яка триває хвилин 5-7, іноді 10 і більше. Ось як описують це деякі очевидці: «В самій печері темно, і Патріарх один там у тиші молиться Спасителю... І раптом у темряві, на ложі Живоносного Гробу розсипаються мов бісеринки блакитно- ясні, множачись, перетворюючись у синій вогонь, від якого займається приготовлена вата, свічка і лампада: все перетворюється у полум'я Благодатного вогню.

Патріарх одразу ж запалює свої два жмути свічок і, вийшовши у преділ Ангела[1] , дає Вірменському Патріархові запалити свої свічки, після чого обидва Патріархи подають в овальні віконечка Благодатний вогонь молільникам» (Російський схимник о. Никодим св. гори Афон, що відвідав Єрусалим в 1958р.);

«Торік я і ще одна російська прочанка, яка приїхала з Америки, ми добре бачили (ми знаходились у дуже зручному місці), як тоненьким зигзагом, мов блискавка, блиснуло світло згори вниз, і в мить появився вогонь на Гробі Господньому, де розкладена вата, яка і займається від цього вогню.

Патріарх запалює жмути свічок (по 33 у руці) і передає зараз же далі в особливі віконечка-отвори, пророблені в стінах, і вмить, від одного до іншого, вогонь поширюється по всій величезній церкві - внизу і на горі. І вже в цей момент вся церква дрижить від захоплених криків і радості народу» (Лист російської прочанки Марії Павлівни Хрещатицької від ЗО квітня 1958 p.).xxxiv

Оскільки ця чудесна подія відбувається кожного року протягом багатьох століть, то не дивно, що яскраві перекази про неї знайшли втілення в різних жанрах українського фольклору - псальмах, колядках, щедрівках, апокрифічних легендах.

Не тільки Єрусалимський храм, а й сам Єрусалим був домом Божим як на Небі, так і на землі - і отже в уявленнях українського народу Єрусалим земний ототожнювався з Єрусалимом Небесним, де творяться Божі діла, недоступні людям. Це - місце перебування померлих душ: «В Єрусалимі є хата така, де всі померлі сходяться і живуть в ній, зветься вона дім Давидів. До неї можна лізти по драбині, але скільки б не ліз, вона все вищає» (Світ вишній недоступний грішній людині). З Єрусалима тече ріка всесвітняя - ріка спасіння, яка омиває весь світ: «А коло теї хати мур. Як станеш до нього підходити, то він дальше і дальше од тебе... А всередині в ньому штири криниці - то на весь світ вода розходиться з тих криниць».ххху Очевидно, мур той- персоніфікація гори Голгофи, де був розп'ятий Ісус Христос. Тут же, в Небесному Єрусалимі, за народним уявленням, твориться Божий суд над померлими душами, про який сповістили три черниці-паломниці (народний аналог до «Сказанія о спорі душі с тілом»).

Тут-то душа з тілом розставалася, розставалася, побивалася, що в п'ятницю рано долю поспівала, а в суботу рано людей осуждала, а в неділю рано утреню проспала.ХХХУІ

Космічне значення Єрусалима відбилось також і в народних легендах про кінець світу. Одна з них розповідає, що «від дня Свого Воскресіння Спаситель посадив у підземелля, під тією скалою, де був Його Гріб, сатану і наказав йому гризти 12 ланцюгів залізних, 12 залізних дверей і 12 залізних замків. Якщо перегризе все це від одного Великодня до другого, тоді буде кінець світу. Сатана перегриз усе, ось і останній ланцюг, ще тільки один раз стиснути зубами - а тут заспівали люди «Христос Воскрес», — і все це поновилося, і він

мусив гризти спочатку. А як перестануть люди співати «Христос Воскрес», тоді буде кінець світу».xxxvii

Тож доки стоятимуть стіни Єрусалимські, доти стоятиме світ, доти безсилим буде вселенське зло - так вірив споконвіку наш український народ.

В деяких піснях, особливо в новотворах 20-го ст. - гаївках, поминальних і

стрілецьких піснях, наш народ символічно вбачав у долі Христа Роз'ятого долю

рідної України, яка була несправедливо розп'ята, але неодмінно має

воскреснути. «Христос Воскрес- воскресне й Україна!»- цими словами

зустрічали Великдень у Галичині, а на Західному Поділлі співали таку гаївку:

Ой на горі на Голгофі Чорні хмари стали. Фарисеї, злії люди, Ісуса розп'яли. А на третій день Син Божий Встав з темного гроба. Налякалась, завстидалась Фарисейська злоба. Радуймося, веселімся, Заспіваймо в колі, Що вже наша Україна Та й діждалась воліхххуш.

Отже, Воскреслий Христос став символом воскреслої України.

Народні легенди та перекази про Єрусалим, пісенний фольклор хоч і

СХ/

належить до новотворів, що виникли під впливом літературно-писемних пам'яток, проте не виходять за рамки уснопоетичної традиції, використовують у своїй поетиці художні засоби, мотиви, образи дохристиянського фольклору міфології (зокрема образ сатани нагадує образ змія в міфології), переосмисленні та перероблені під впливом нової релігійної традиції, підтасовані згідно з її новими рамками. І все ж це одна нерозривна і нероздільна світоглядно-поетична система, яка існує і розвиваєтьчя за єдиним закладеними в ній самій принципами і законами творення і побутування.

 

 

 

ПРИМІТКИ.

'Див. також: Димитрий Ростовский. Жития святьіх. - Кн. 10.- М: Издание Введенской Оптиной Пустыни, 1992. - С. 525.

II  Драгоманов М.П. Малорусские народные предания и рассказы. - К., 1876. - С. 98 (Далі - Драгоманов...).

IIIБулашев Г.О. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях. - К., 1992. - С. 47 (Далі - Булашев ...).

ivТам само. - С. 59.

уДив.: Сумцов Н.Ф. Очерки истории южнорусских апокрифических сказаний и песен.- К., 1888; Франко І.Я. Духовна і церковна поезія на Сході й на Заході // ЗНТШ. - 1913. - Т. СХІІІ. - С. 5 22; Янчук Н. К вопросу об отражении апокрифов в народном творчестве. - И.,1907. - Т. XII. - Кн. 1.- С. 126-143; Ящуржинский X. Колядки религиозно-

апокрифического содержания // Киевская старина. - 1895. - Кн. 2. - С. 207 - 217 тощо. V1Малинка А.Н. Сборник материалов по малорусскому фольклору. - Чернигов, 1902. - С. 387 (Далі — Малинка ...).

vii  Драгоманов ... - С. 169.

viii   Там само. - С. 168.

ix  Там само. - С. 168.

x  Там само. - С. 168; Малинка ... - С. 388. X1Драгоманов ... - С. 168.

xiiМалинка ... - С. 385-386.

хШДрагоманов ... - С. 167-168. Х1УТам само.

xvЗакарпатський вертеп. - Ужгород, 1995. - С. 183.

XV1Записала Л.В.Іваннікова в березні 1989р. в с. Кіріяківка Глобинського р-ну Полтавської обл. від Маринченко Катерини Ананіївни, 1924 р. н.

XVilЗаписала Л.В.Іваннікова в жовтні 1989 р. в с. Губча Старокостянтинівського р-нуХмельницької обл.

xviiiДрагоманов ... - С. 144.

Х1ХЄвангеліє від Матвія. 26, 26 — 28. хх

Записав Т.Компаніченко в 1995 р. НаВолині.

XXI                Записала Ніна Матвієнко в 1990 р. від отця Сергія Кінзерського-Пастухова в СІЛА.

XXII              Записала Л.В.Іваннікова в червні 1995 р. в с. Глеваха Васильківського р-ну Київської обл.

ххшДив.: Рекрутські і солдатські пісні. - К.: Наукова Думка, 1974. - С. 529 — 530, 473, 484,

494; а також: Історичні пісні. - К.: В-во АН України, 1961. - С. 114, 112.

XX1VНе слід плутати Священне передання й переказ. Священне передання — це Божественніодкровення, які не записані в Св. Письмі.

xxvДив.: Булашев, Драгоманов та ін .

XXVI            Чубинский П.П. Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-русский край.-Т. З.-С.358.

XXVII          Закарпатський вертеп. - С. 183. xxviiiМалинка...-С. 33.

ХХ1ХЗаписала О.Шалак в 1985 р. на Вінничині.

хххЗаписала Л.В.Іваннікова в с. Губча Старокостянтинівського р-ну Хмельницької обл. від матері, Варави Т.В., 1939 р. н.

ХХХІЗаписала Л.В.Іваннікова в грудні 1988 р. в с. Гнідин Бориспільського р-ну Київської обл. від церковного хору.

хххііТам само.

хххшСуМЦ0Вн.Ф. К библиографии старинных малорусских религиозных сказаний. — X., 1896.-С. 6.

XXX1VПрот. Серафим Слободськой. Закон Божий: Підручник для сім'ї та школи. - К.: Фентезі, 1996.-С. 396-400.

xxxv  Драгоманов ... - С.99.

xxxvi  Чубинський П.П. Мудрість віків. - Кн.1. -К., 1995. - С. 160.

XXXVilВоропай Олекса. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис. - К.? 1991. - Т. 1. - С. 386.

xxxviiiЗаписала Л.В.Іваннікова в квітні 1990 р. від Товариства «Вертеп» з                       м. Тернополя.

[1] Дзвіниця має два відділеня: преділ Ангела і сам Живоносний Гріб Господній.